
Візьмімо того ж Юрія Керчу, чий син Ігор став полум’яним борцем за «русинськоє діло». Переконаний русофіл Юрій Керча все робив для того, аби на Закарпатті утверджувалася не «русинська мова», а «русскій» мір та комуністична партія. Адже працював уповноваженим у справах народної освіти краю і в облвиконкомі.
Якщо український національний рух після встановлення радянської влади був на Закарпатті значною мірою упосліджений і навіть фізично знищений (Августин Волошин, Володимир Бірчак, Михайло Габовда, Дмитро Бандусяк), то русофільський, який, до речі, прислужував як чехам, так і мадярам, в своїй основі зберігся, окрім явних угорських колаборантів на кшталт Фенцика і Бродія. Культурний рух в області очолювали Петро Сова, Петро Лінтур, Юрій Керча, Петро Милославський та десятки дрібніших імен.
До таких належить і Василь Сочка, який взяв собі псевдонім Боржавін. Цей за радянських часів директор школи писав вірші російською мовою, які почав видавати ще за угорської окупації. Його збірка «Верховинские напевы» вийшла у 1961 році в Ужгороді накладом у півтори тисячі примірників у Закарпатському обласному книжково-газетному видавництві.
Починається вона коротким шедевром, який варто зацитувати повністю:
«Ты, Партия, всегда с народом
В порыве творческом, свободном
Ты смелым мыслям и стремленьям
Даешь невиданный разгон!
Твоим высоким вдохновеньем
Путь к коммунизму озарен!»
Наступним йде вірш «Славтесь, советские люди!». Четвертий шедевр у збірці закінчується рядками:
«И потому, что жизнь ты любишь –
С тобою трудятся Ладани, Рубиш»
(Мова про героїв соціалістичної праці з Великих Лучок).
Недарма у післямові до збірки мовлено: «Радость новой жизни, счастье Советского Закарпатья, солнечные картины, гордость за Советскую Родину, хвала родной Коммунистической партии – вот основное содержание его новых стихов».
Цікавіше настало, коли комуністична партія зійшла з політичної арени. Бо Василь Сочка-Боржавін одразу став одним із вождем неорусинства, забувши, що писав перед тим. Цей горе-писатель, який все життя поширював «русскій мір» навіть тоді, коли від російської мови вже відреклися майже всі місцеві письменники, ще й придумав у 1990-х роках «русинський» прапор, взявши за основу російський триколор. Неорусини ліплять із цієї посередності видатного діяча, хоча літературна якість його «стихов» близька до нуля.
Але тут йдеться про те, що саме такі особи, як Ю.Керча, П.Лінтур, П.Сова, до речі, учасники і навіть провідники з’їзду народних комітетів Закарпатської України у листопаді 1944 року, який проголосив маніфест про возз’єднання з Україною, започатковували культурну політику совєтської влади з усіма її історичними наративами, викреслюючи існування «четвертого східнослов’янського народу» навіть у вигляді примарної теорії.
А тепер з них творять ледь не русинських діячів минулого. Цікаво, хто ж тоді здійснював розпіарений «геноцид»?