Пол Магочі не вірить у перспективи "русинської" мови

Але проблема ще й у тому, що всі ці варіанти мають невелику кількість мовців. За даними останніх переписів, воєводинська «руска бешеда» є рідною для близько восьми тисяч чоловік, угорська «русинська» – для двох тисяч, словацька  «русинська» – для 38 тисяч, польська «лемківська» – для чотирьох тисяч. Себто, кількість русинських мовців така мізерна, що нема сенсу творити ще якийсь надваріант, бо скоро і локальними варіантами не буде кому розмовляти.

Спроможність таких маленьких громад у сучасному глобалізаційному просторі, де щосекунди вирують величезні потоки  розмаїтої інформації, абсолютно недостатня. Відповідно, навіть найтвердіші «русини» постійно перебувають в іншомовному інформаційному полі, з яким стикаються на кожному кроці.

Кодифікація за великим рахунком нічого особливого для русинів не вирішила, бо усне мовлення щодня піддається потужному тиску домінуючих мов, відповідно – словакізується, полонізується, сербізується, мадяризується, а письмова – відіграє дедалі меншу роль у житті цих громад, бо всім легше й зручніше писати та читати загальноприйнятою (державною), ніж кодифікованим  варіантом діалекту, який до того ж далекий від мовлення конкретної людини.

У підсумку, кодифіковані русинські мови настільки не витримують конкуренції, що навіть самі «русини» їх мало вживають. Це чудово видно по Словаччині, де «русинські» сайти чи профілі у соцмережах подають інформацію по-словацьки чи паралельно зі словацькою, або й азбукою та латинкою.

Зрештою, і сам Магочі був змушений визнати крах власних мовних сподівань. У своєму виступі у Пряшеві в 2024 році під назвою «Мова і національна ідентичність» колишній завідувач українських студій у Торонтському університеті зазначає:

«Використання мови та національна ідентичність не мусять бути обов’язково тотожними… Люба Кральова (колишня директорка Музею русинської культури – авт.) твердить, що якщо кількість користувачів русинської мови як материнської буде надалі зменшуватися, то карпатських русинів чекає зникнення як народу ще до кінця цього століття. Її висновок базується на тому, що «мова є одним із найважливіших чинників, що визначають національну ідентичність».

Відомо, що кількість мешканців традиційних карпаторусинських сіл безупинно зменшується внаслідок динамічної демографії через екзистенційні фактори. Молоді люди потребують роботи, а її в карпатських селах не знаходять. Тому відходять до міст по цілій Словаччині – від Кошиць на сході до Братислави на заході.

Що з цього випливає? Що дедалі більше словацьких мешканців карпаторусинського походження стають «імігрантами», які живуть в соціокультурному оточенні, де словацька мова домінує. Ці прибульці першої генерації часто мають словацькомовних партнерів і дітей, себто, словакізуються. Але це ще не мусить означати, що вони «дерусинізувалися». І хоч багато з них прийняли словацьку ідентичність, проте не всі. Деякі із чільних карпаторусинських активістів сучасної Словаччини походять із таких порівняно нових громад, особливо – в Пряшеві та в столиці Братиславі.

Дозволю собі твердити, що майбутнє виживання карпаторусинської національної громади залежить однаково як від «прибульців», що живуть і працюють у Михайлівцях, Кошицях, Пряшеві, Жиліні чи Братиславі, так і від кількості мешканців у традиційних карпаторусинських селах, яка постійно зменшується.

І хоч для деяких русинських патріотів це може звучати загрозливо, але ймовірно, що в досить близькій перспективі переважна частина людей, що зголошується до русинської національності, не будуть знати по-русинськи. Тому русинські педагоги і громадські діячі мусять скоригувати свою позицію задля збереження культури. З такою моделлю збереження національної ідентичності зіткнулися русини у Воєводині та в США чи в набагато старших діаспорах вірменів і євреїв у багатьох країнах світу».

Отже, Пол Магочі вже не вірить у перспективи русинської мови у Словаччині. Причину вбачає ще й тому, що карпаторусини не обрали для своїх дітей навчання русинською мовою, якою в тому ж 2024 році навчалося лише 60 учнів на всю 5,5-мільйонну Словаччину, та й то у двох початкових школах неподалік кордону з Україною. Виростає ціла генерація, яка не вміє читати кирилицю, для якої вона виглядає іноземною.  

Вихід етнокомбінатор вбачає в американському варіанті, де «карпаторусинська» громада давно втратила мову і, зрештою, «русинською» є лише умовно, поступово згасаючи і розчиняючись в наступних поколіннях, серед яких і сам 81-річний Пол Магочі виглядає уже реліктом минулого.

^{Етнічна мапа Австро-Угорщини 1910 року, де закарпатці, буковинці та галичани
подані як один етнос}

Теги: русини, карпаторусини, Магочі, кодифікація

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати