Невідома автобіографія Юрія Станинця з 1956 року

Зокрема, в архіві Мукачівської православної єпархії (УПЦ МП), де міститься персональна справа Юрія Станинця як православного священика, зберігається його автобіографія з 1956 року, надрукована машинописом. У ній письменник фіксує важливі факти свого життя. Зокрема, місце і час навчання у горожанській школі, гімназії та духовній семінарії, час тримісячної військової служби, висвячення та перебування в духовному сані.

Чітко написано і про перехід у православ'я у 1949 році, про що у нас воліють не наголошувати. Однак варто зазначити, що пишучи про 1937 рік, Юрій Станинець вже говорить про “здоровельні проблеми”. Протягом життя він важко хворів на недугу нирок, а тому добре розумів, що тюрма і заслання в його фізичному стані означає неминучу смерть.

Важливим в автобіографії є свідчення Юрія Станинця що, “за Радянської влади перестав писати, бо коли заснувалася філія Спілки радянських письменників в Ужгороді, мене вилишили з неї з тої причини, що я священник”.

Таким чином спростовуються твердження, що його не взяли до спілки через особисту неприязнь. (Докладніше письменник описує це в автобіографії 1964 року, опублікованій у книжці “Червона йонатанка”).

Автобіографія з 1954 року ще не введена в науковий обіг, тому наводимо її повністю. 

“Автобіографія

Нижчепідписаний Юрій Іванович Станинець народився 5.IX.1906 р. в с.Нижнє Болотне Іршавського району, Закарпатська область. Батьки були селяни-хлібороби.

По скінченню 4 класу народної школи в рідному селі, поступив до горожанської школи у Виноградові і то 1918 р. Та коли навесні 1920 р. у Берегові відкрилася українська гімназія, я зразу покинув мадярську школу і переступив до укр. гімназії і у 1926 р. успішно закінчив 8 клас гімназії і 11.VI.1926 зложив матуру.

Осінню того ж року поступив до греко-католицької духовної семінарії в Ужгороді і дня 7.VI.1930 р. абсольвував духовну семінарію.

Перед висвяченням дня 15. VII. 1930 р. оженився на Маргареті Олександрівні Шелестай, державній учительці в Імстичеві, дочці держ.учителя в Лукові Іршавського району, в котрому супружжі і до днесь живу, але дітей у нас не було.

По одруженню поступив у семінарію і дня 21.VII.1930 був висвячений у піддиякона, а  дня 24. VII.1930 – у диякона, а дня 27.VII.1930 був висвячений єпископом Петром Гебеєм на священника, і від І.VIII.1930 був призначений дочасним адміністратором до Углі, Тячівський район.

Та свою душпастирську роботу перервав, бо від І.Х.1930 наступив до чинної воєнної служби у армію ЧСР до ІІ дивізійної лікарні в Ужгороді як санітар. У війську служив простим вояком до 31.ХІІ.1930, а по відпущенню з воєнної служби повернувся до Углі на свою душпастирську працю.

На власну просьбу з І.ІХ.1934 був переміщений до Стеблівки Хустського району дочасним адміністратором.

Із здоровельних причин дня І.ІХ.1937 р. на власну просьбу був переміщений до Вонігова Тячівського району дочасним адміністратором, де перебув до 10.IV.1945 р. Тоді перервав душпастирську працю і переселився до рідного села Нижнє Болотне, де жінка працювала завідуючою початкової школи, а я заснував у селі кооперативу і робив бухгалтером у ній.

З 1.ІХ.1946 р. жінка була на власну просьбу назначена працювати вчителькою при семирічній школі у Горонді, Мукачівський район, куди ми поселилися мешкати до тестя, учителя-пенсиста.

Від лютого 1948 р. я був назначений адміністратором у с.Жнятино.

Важною подією в моєму житті був день 6.VI.1949, коли я возз'єднався з руською Православною Церквою і закріплений настоятелем св.-Покровської церкви в с.Жнятино, котру і днесь обслуговую.

Крім того, у 1948 р. працював я у “Заготзерно” Мукачівського району таксировщиком і у 1949-1950 р. старшим бухгалтером артілі художньої вишивки ім. Зої Козмодем’янської у Страбичові.

Колись займався літературою і писав оповідання, повісті. Многі з них були свого часу друковані. За Радянської влади я перестав писати, бо коли заснувалася філія Спілки радянських письменників в Ужгороді, мене вилишили з неї з тої причини, що я священник і відтоді перестав працювати на літературному полю, хоч уважав, що зміг був би я ще щось написати. Це могло побачити світ і бути корисним, якщо природа обдарувала мене трохи цим талантом.

Горонда, 10 квітня 1956 р.

о.Станинець (підпис)”.

Варто також навести заяву Юрія Станинця, якою він поривав стосунки з російською православною церквою. Зробив він це наприкінці 1989 року. Наведемо тут повний текст його заяви.

“Впр. Єпархіальній Управі.

Мукачево.

Я тяжко хворий, але до тілесних терпінь доложуються і душевні. Гризе совіть, мучить страх, бо наближається смерть, а за нею і суд Божий, то як і чим оправдатися перед Ісусом, що колись “страха ради юдейського” дав заяву про вступ до православної Церкви.

З тих причин прошу уважати мою заяву недійсною.

Горонда, 21 грудня, 1989 р.Б.

о.Юрій Станинець”.

Слід зазначити , що з 1964 року священник перебував на пенсії, яку йому виплачувало єпархіальне управління. Тому не дивно, що на його заяві про вихід з російської православної церкви стоїть резолюція мукачівського єпископа: “Приостановить выплату пенсии. Еп.Євфимий”.

Помер письменник в 1994 році, дочекавшись легалізації греко-католицької церкви та ставши членом Національної спілки письменників України через пів століття після першої спроби.

Теги: Станинець, автобіографія, православ'я, священник

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати