Скрипка грає, серце крає...

Не дуб це з дуброви, не вітер це з поля,
Це наш писарлюга – Марко Бараболя.

Хочете (а знаю, що хочете) посміятися (бо хто б хотів плакати) – читайте:

ОЙ, СТЕЛИСЯ ТИ, БАРВІНКУ, НА ЙОГО МОГИЛІ!
(Трагедія не в діях, але діється в 1999 році)

Народна школа в селі Непотрафівці. Лекція літератури. У класі тихо – чути навіть, як мухи літають (в кого добрі вуха). Коло кафедри стоїть учитель др. Дидактюк, та іспитує учня Петра Гарбуза. Гарбуз стоїть непорушно у своїй лавці, інші учні непорушно сидять. На стіні висить портрет з надписом:

Не дуб це з дуброви, не вітер це з поля,
Це наш писарлюга – Марко Бараболя.

Все інше, як звичайно. Обстановка залежить, зрештою, від засобів відповідного драматичного гуртка та від оригінально-практичності режисера.

Учитель: Скажи мені, Петре, що знаєш про розвиток літератури на початку XX століття?

Учень (несміло): 3 розвитком... великим... з розвитком культури... наступає і розвій літератури...

Учитель (кривить носом): Та не говори віршем, а то двійку запишу. Чи не знаєш, що вірші вже давно вийшли з моди?

Учень: Та так, я знаю, що поезії вже давно вийшли з мо...

Учитель (перебиває): Та не поезії, але вірші, осле ослячий! Розумієш?

Учень (повторяє): Так, прошу пана учителя, поез... то є вірші вже давно вийшли з моди, але я, прошу, переношуся душею в ті часи, коли на Закарпатті панувала віршова гарячка і мимоволі говорю віршем. Так уже привик. Ох, ох! Чому ж я не родився в ті часи? Тоді з мене славний письменник міг бути. Бо в мене ж до цего талант талановитий. А тепер – все марно пропадає.

Учитель: Ти не розбалакуйся, мов на торзі! Відповідай на питання.

Учень: Ага, так. А я і забув про це і зблукав із теми. Отже... то єсть... (прокашлюється). В тій добі, мов кара з неба, плодились поети, що завзято віршували оди та соне... (учитель грізно глядить на учня, той поправляється).,. сонети та оди. Закарпаття, що пережило тяжкі часи, кінець-кінцем таки почало фабрикувати літературу. Зачинають виходити книжки та часописи, засновуються читальні, школи та просвітні гуртки. Все те дало товчок до т. зв. язикового вопроса, що тривав довгі часи і значно посунув уперед культуру, бо пізніше всім зціпив язик... Часи панування «язикового вопроса» були найромантичнішими в історії Закарпаття. Бо ж, уявіть собі, всюди по містах та по селах, в читальнях, театрах, урядах та кав'ярнях, всюди, де тільки люди сходилися, товкли отой «язиковий вопрос». Ах, що це за часи були! Коли, приміром, погода довго не змінялася й люди, сходячись, не мали про що говорити – була для них добра тема: «Язиковий вопрос». Коли, приміром, хтось добре не знав мови, міг оправд...

Учитель: Та не розбалакуйся! Говори все коротко! Яких письменників знаєш з тих часів?

Учень: Було їх сотки. Хто з них більший і хто менший – трудно сказати. А то я вичислю лиш кожного десятого (бо всіх не можна): Новонебранський, Настократ, Ненавроцький, Ненабереш, Трибовк, Провчук, Хронович, Рільницький, Бараболя...

Учитель: Та досить з тим вичислюванням. Вже мене живіт болить. Говори далі!

Учень: ...і маса, маса інших. Були між ними консерватисти, егоїсти, футуристи, ідеалісти, марксисти, літералісти, були народовці, поступовці, москвофіли, радянофіли, слов'янофіли, терористи, матеріалісти і т. д., та всі вони знали тільки їсти і... писати вірші. Невідомо тільки, до якої групи зачислити Бараболю, тому його поки що зачисляємо до... бараболістів.

Учитель: Досить, досить... Бачу, що ти вчився і знаєш, хоч ти трохи переборщуєш. Ну, буде з тебе! А тепер, накінець, продекламуй нам, коли що-небудь читав, з тодішньої літератури, ну, наприклад, якийсь вірш Марка Бараболі.

Учень: Марка Бараболі ще не знаю, бо він ще живе (тепер святкує 70-ліття своєї літературної діяльності), тому почекаю, щоб помер, а тоді простудіюю все нараз. Але я продекламую уривок з одного вірша Новонебранського (прокашлюється й зачинає):

На дорозі коло плота,
Там, де вже нема болота,
Ой зацвіли фіялки.
Тихо тут собі дрімають
Та любенько розмовляють,
Дивлячись на всі боки:
Чом сумні ми, мов скотина?
Чом сумна в нас кожна днина?
Чом сумне для нас усе?
Чом нещасна наша доля?
Чом могучий вітер з поля
Щастя нам не принесе?
І – мов слон би африканський
Я – поет Новонебранський
Шкандибав собі туди.
(Ід своїй спішив я музі,
Що живе в дуброві, в лузі,
Та на берегах води).
Як побачив я ті квіти,
Перестав уже радіти,
Сльози стали на очах.
Срібні струни натягаю,
Граю, граю, граю, граю,
Що аж дзвонить у зубах.
Фіялки як це почули –
Про недолю вже забули,
Мов цілющої води
В рот набрали.
Вся ж природа
(Вже така її метода)
Зеленіє десь туди.
Проминуло всяке лихо,
Тихо всюди, тихо, тихо,
Чути тихий шум лісів.
Соловейки тут співають,
Та у воздусі літа...

Учитель (до неба вопіющим голосом): Ах... перестань... ради бога!.. Ой... горе мені... води... води!.. Ах... умира-а-ю... (паде непритомний на землю).

Учні зачинають тихо співати: Ві-іч-ная п-а-ам'ять, ві-іч-ная па-а-а-а-ам'ять, ві-іч-ная па-а-а-ам'ять... (Заслона поволі спадає).

*       *       *

«Ой стелися ти, барвінку, на його могилі!» вперше з'явилося друком в шостому числі журналу «Пчілка» за 1929 рік. Але яка прозірливість! Як ми далеко ступили!? Щойно минуло не 70 (як у автора), а цілих 105 років від дня народження нашого славного земляка, вже невдовзі 70 років від дня його смерті. 

Здивував несподіваний інтерес молодого вінницького журналіста ("Газета по-українськи") Олександра Гандзія до постаті Івана Рознійчука. Здивував і порадував. Він сумлінно простудіював досяжні матеріали й опублікував слово на згадку. Орися Кравчук також зробила мені празник віднайденим фото Бараболі зі скрипкою. Отже, хоч і "малесенька щопта" бараболістів, але й далі тихо співає: "Ві-іч-ная п-а-ам'ять, ві-іч-ная па-а-а-а-ам'ять, ві-іч-ная па-а-а-ам'ять..."

Тут подаю фрагмент спогадів про брата Марії Рознійчук. Вчувається мелодія її наспівної розповіді...

МАРІЯ РОЗНІЙЧУК: СПОГАД ПРО БРАТА

Пам’ятаю його добре уже студентом, як він приїздив, коли вчився у торговельній академії. А розказували про нього, мама розказувала, коли був маленьким, було йому сім чи скільки, не знаю, років, віддала його до тітки, бездітної, але доброї такої господині. Допомагав він їй удома, а особливо – пас на горі вівці та корови. Він там, на горі перебуваючи, звичайно спав сам, але було таке, що тітка йому приносила їжу чи що й залишалася ночувати. Одного разу прийшла вона до нас, та й каже батькові, своєму рідному братові: «Ну, я би тобі щось казала. Твій син якийсь ненормальний». Батько питає чому. А вона розказує: «Я його застала, що він уночі сидить. Спимо, я прокидаюся, а він садить на лавці біля вікна. Та дивлюся, що він там робить у потемку. Щось шепче, а потім поліз у вікно, вийшов під хату. Там друга лавиця, зовнішня. Він на ту лавицю сів, і дивиться на небо, і щось каже, щось руками махає. То він, напевно, місячник». Батько питає: про що говорить. «Щось таке приказує, як би читав чи що, щось до складу».

Він там довго не був. Рік чи два. Ходив до школи. Кінчив чотири класи народної, як у нас казали. Видався дуже здібним. Вчителі часто говорили з мамою, батьком, радили не пропустити це діло, давати його вчитися далі, хоч наші, українські, як тоді казали – руські, діти майже не допускалися до вищих шкіл. Батько був звичайний робітник, працював у лісі, у свобідний від лісової роботи час займався будівництвом по селах. Нас було шестеро дітей, п’ятеро хлопців і я. Іван був найстаршим. Потім Василь, Федір, Михайло, я і Петро.

Та Івана таки віддали в науку. Найближча горожанська школа була в Ясіні, він там вчився. Був він дуже маленьким, чомусь не ріс. Такий маленький, непомітний десь там на лавці сидів ззаду. Пізніше розказував, як одного разу діти щось не вивчили, а викладач почав кричати на них: «Ви будете вчитися, чи не будете!?» Ну, всі діти обіцяли, що будуть. «А ти, дурню? Ти чого не озиваєшся», – накинувся на Івана, який перед тим змовчав. – Ти будеш вчитися чи ні?» А він собі відповідає, що не буде. А той: «О?! – як закричить на нього. – Що ти таке говориш?!» Іван відповідав, що не буде вчитися, бо він то знає. Вчитель його до того ніколи не питав, таким непомітним був. Спитав. Іван зразу відповів...

Мама розповідала, як закликав її директор до школи. Вона прийшла перелякана, трясучися, бо – до директора. А то ще дощ дуже падав, вся мокра прийшла. Директор її дуже ласкаво прийняв, покликав у хату, дав просушити одежу. І каже: «Я вас покликав, бо ваш хлопець дуже здібний і ви його мусите дати вчитися далі...»

Так він навчання у Ясіні кінчив, дістався у торговельну академію. Розказував, як там важко було дістатися взагалі без протекції. Там переважно були діти чехів, загалом багатших людей. «А я, – каже, – прийшов, бідак, сам на ті екзамени, мене дуже збивали, але все-таки не змогли збити, мусили прийняти». Розказував, як матурував. Там обов’язково треба знати було іноземну мову. Всі вибирали якісь сусідні мови, більш доступні для спілкування. А Іван вибрав російську. Мама каже: «То тобі легше буде, бо то наша, руська». А він сміється: «Ні, то не легше. То граматика дуже важка». І пояснював нам, що пишеться так, а читається так, що то дуже важко, що ніхто більше російської мови не мав матуральної, тільки він один, до других студентів на матуру поприходили родичі з квітами, дарунками. Чекають їх. Іван здав на відмінно, а вийшов звідти дуже бідний. Ніхто його не зустрів, ніхто не похвалив, нічого не сказав.

Дуже прикро мало йому бути...

Після того він відкрив книгарню в Ужгороді. Я пригадую, як він нам присилав по великому пакетові книжок. І каже: «Но, може ви, діти, думаєте, що чого я не прислав цукерок або що. Але я так рахую, що найкращий дарунок – то є книжка...»

Примірник творів Шевченка очевидно з книгарні Івана Рознійчука 
(у правому верхньому куті чорнилом замарано ім'я власника). 
Комплект повного видання творів у 16 томах (Варшава-Львів, 1936)
подарований ним Софії Боднар-Кришеник.

Приходив додому; намагався щось нам розказати, пояснити, Ми так, слухали. А був там сусід Кухта, той його розумів, він був десь у полоні в Росії... Потім Іван нарікав, що євреї, чи мадяри, чи хто там підірвали його торгівлю якимось чином. Він збанкрутував і мусив лишати ту справу. Втратив на тому багато. Та й лишив ту роботу взагалі. Каже: «Знаєте, з мене таки не продавець... Я піду на вчителя...» Спочатку став помічним учителем, а потім зложив матуру, екзамени, які було треба, і дістав потвердження вчителя. Починав у Сокирниці в школі.

Йому всюди любилося. Гуцульщина подобалася йому по-своєму, а рівнинні райони – по-своєму. Він кохався в народному одязі. Додому приходив часто, майже щосуботи. Розказував, які там діти, які там гарні люди. І приносив фотографії, які робив сам. Пам’ятаю фотографії тих дівчаток у вишиванках. Він їх дуже любив, і шанував їх. Учиталем був, на мій погляд, дуже добрим.

А потім захотілося йому ще й на гуцульщину піти. Бо ці йому якось окремо любилися. Наше село Іванові не подобалося тим, що у нас національний одяг якийсь перемішаним – і не гуцульський, і не долинянський. Він казав, що то не дуже виглядає. Придивлявся, як люди виходили з церкви. Ну, а в гуцульщині, в Рахові, в Ясіні, – там люди як ідуть з церкви, там є, казав, на що подивитися.

Працював трохи в Рахові, потім у Богдані, Ясіні. В Ясіні була горожанська школа, і він задумав й мене туди віддати в науку…

Теги: Марко Бараболя, Іван Рознійчук

6 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати