Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. VIII. Іван Панькевич

«…На друге місце після Володимира Гнатюка я б поставив ім’я свого празького учителя Івана Панькевича (1887-1958), з яким в 1957 році їздив у фольклорно-діалектологічну експедицію у моє рідне село Курів, і якого в Україні та Пряшівщині теж було проголошено „українським буржуазним націоналістом”. Під свіжим враженням від його смерті я написав некролог, що його орган Чехословацької академії наук в Празі „Český líd” опублікував як передову статтю . Цим некрологом з І. Панькевича було остаточно знято ярлик „буржуазного націоналіста”. Пізніше я присвятив йому два наукові збірники та чотири десятки статей...» (М. Мушинка. У всякого своя доля...)

Д-р Іван Панькевич,
доцент Празького Карлового університету

ІВАН ФРАНКО І ЗАКАРПАТСЬКІ УКРАЇНЦІ

Іван Франко як публіцист і учений не забував на знедолений україн­ський народ, що жив тяжким матеріальним та культурним життям на пів­денних схилах Карпат, недалеко від його рідного села Нагуєвич, в грани­цях тодішньої панської Угорщини.

Микола Мушинка з дочкою Володимира Гнатюка Олександрою Піснячевською
та внучкою Лолою Ґордесманн на сквері Т. Шевченка у Парижі, 1981.

Микола Мушинка з дочкою Івана Панькевича Мартою Дольницькою 
в Оломоуці, 2009.

На тяжке становище українського народу на південних схилах Карпат вказав у половині 1870-их років Михайло Драгоманів, який із Галичини навідав два рази закарпатських українців, а то в 1875 та в 1876 роках. Своїми враженнями він поділився безпосередньо після повороту із видат­нішими членами студентського товариства «Друг» у Львові, з Іваном Фран­ком та Михайлом Павликом. Франко й постановив на прохання М. Драгоманова у формі етнографічно-статистичного досліджування навідувати й тодішню «Угорську Русь». Це була лиш форма праці, під якою крилися глибші духовні та громадські інтереси, про які згадав Михайло Павлик на сторінках часопису «Друг» за 1876 рік в статті «Потреба етнографічно-статистичної роботи в Галичині». Метою таких робіт було, в першу чергу, пізнати потреби широких мас українського народу і відповідно до того надати українській літературі реалістичний напрям, що віддзеркалював би правдиво життя народу. Про включення до плану таких робіт находимо підтвердження й у самого Івана Франка. На судовому процесі на початку 1878 року Франко заявив, що співробітники часопису «Друг» мали завдання їхати на Буковину й Угорську Русь з метою збирання народних оповідань й пісень. Це підтверджує теж і М. Драгоманов. [1]

Великий удар в житті Івана Франка, який запричинило арештування його австрійською адміністрацією в роках 1877 та 1880, перешкодив йому здійснювати свої плани відносно тодішньої Угорської Русі. Але про неї він не забув й у дальших роках своєї громадської діяльності. У 1884 році він бере участь у великій мандрівці української молоді від Дрогобича аж до Буковини, і з цього приводу склав поетичний опис цієї мандрівки. Коли 30 липня опинилися товариші в селі Корчині біля Сколього в Карпатах, Франко пригадав у вірші, написаному в тому ж місці, одну історичну подію із взаємин між руськими та угорськими князями з часів Київської Русі та протиставив цій добі добу теперішню – добу експлуатації та денаціоналі­зації українського народу в Угорщині угорськими феодалами та її при­служниками. Франко писав:

Ось Корчин наш давний! Князь руський оттут
Робив із угорцями згоду;
Князів днесь не стало, угорці ся пнуть
Пожерти часть руського роду.

Та ні, руський рід, се мадьярським зубам
Тверда буде страва, їй богу.
Ти ж, Галиче, своїм загірним братам.
Шли свіжії сили в підмогу.

Відчуття потреби йти на допомогу своїм «загірним братам» у Франка та його товаришів було сильне, але серед тодішньої політичної обстановки в Угорщині і серед тяжкого становища, в яке попали Іван Франко і Ми­хайло Павлик, годі було подумати на реалізацію своїх намірів. Коли Іван Франко хотів видістатися із тяжкої задушливої атмосфери, яка панувала навколо редакції часопису «Зоря», та задумав при допомозі наддніпрян­ських братів видавати прогресивний літературно-громадський орган «По­ступ», то в програму входили теж справи тодішньої Угорської Русі. У листі до Драгоманова з 2 січня 1885 р. Франко просить його прислати статтю про Угорську Русь. Він пише: «Від Павлика чув я, що у Вас є приготована до «Слов­’янської Громади» стаття про Угорську Русь – от би було славно, як би Ви могли поступити її до нашого видання». [2] Установлюючи програ­му названого журналу, Франко ставив у справах політичних домагання «виборення для русько-українського народа у всіх його частинах (Підкреслення моє, – І. П.) як найповнішої свободи національності і спільного, одноцільного розвитку політичного, основаного на усуненні вся­кого політичного визискування нашого краю і народа з боку чужих народ­ностей і держав», при чому ж у справах суспільних Франко ставив інтереси простого, трудового народу понад усякі другі. (Проспект заклику до пе­редплати). [3] Ясно, що в цій програмі була загорнена тодішня Угорська Русь.

Праці Миколи Мушинки, присвячені Володимирові Гнатюку

До здійснення видавництва однак не дійшло. Франко наприкінці 1880-х років поруч публіцистики займається й науковими питаннями, вив­ченням історії української літератури, як теж і світових літератур, а коли була заснована українська радикальна партія у 1890 році і почато було видавати партійний орган «Народ», то інтерес до тодішньої Угорської Русі знову віджив. А віджив він наслідком статей Михайла Драгоманова «Австро-руські спомини», поміщених в ІІІ-ому річнику «Народу» за 1892 рік, в яких Драгоманов описував свою подорож на Угорську Русь в роках 1875 і 1876, a статтю він закінчив так: «З Унгвара я виїхав рано і мусів на стан­ції Чоп ждати ... я велів собі подати якусь страву, сів коло стола й став зводити в пам’яті все, що бачив і чув на Угорській Русі; пригадав я мадьярську й жидівську зневагу народу, темноту народню, тупість, егоїзм і сла- бодушність інтелігенції руської – і мені стало гірко, як ніколи не було... Я не бачив, як передо мною поставили вино й страву, і коли отямивсь, то побачив, що в мене з очей капають сльози прямо в тарілку... Я дав собі Ганібалову присягу: що-небудь зробити для Угорської Русі, по крайній мірі направити кілько душ на реальну працю для народа в демократично-поступовому напрямку. Можу сказати, що за рік-півтора дещо вже такого починало засновуватись в Угорській Русі моїми заходами, але незручний земляк розбив у 1877 р. всі ті початки. А другого нікого не знайшлось, ні між Галичанами, хто б узявся за подібну працю, хто б навіть заглянув в Угорську Русь». [4]

Ще більше враження справили слова Драгоманова, висказані ним на його ювілейному святі з приводу 30-річчя його наукової праці, в подяку за устроєний 16 грудня 1894 р. у Львові празник з приводу його 30-річ­чя наукової праці. Між іншим він говорив: «Єсть іще одна частина нашої спільної батьківщини, котрої я не можу забути ніколи, немов пораненого брата. Се Угорська Русь. Одвідавши двічі в 1875-76 рр. ту сторону, я пе­ресвідчився, що там про простий люд або ніхто не дума, або беруться до нього такими способами, котрі зарані засуджені на невдачу... А тому, що я був першим українцем, одвідавшим Угорську Русь, і тому, що я бачив, що вона одрізана духово навіть від Галичини більше, ніж Австралія од Європи, – то я собі дав Ганнібалову присягу працювати до того, щоб прив’язати Угорську Русь до нашого національно-демократичного руху, в котрому лежить її єдиний порятунок... Так Угорська Русь зостаєся без проповіді поступових думок і досі. Я не можу виповнити моєї присяги, – але тепер, получивши привітання од так численної громади земляків, – осмілююсь скласти присягу на їх голови. Роблю се з тим більшим правом, що в однім з попередніх адресів говориться про потребу праці на Угорсь­кій Русі». [5]

Ці останні слова Драгоманова були викликані адресою українців Чернігiвщини, в якій говорили: «Але хай буде дозволено, святкуючи нині ювилеєм таку поважану нами діяльність, вимовити і наше пожадання, щоб швидше заміщений був той пропуск у нашій справі, що так справедливо засмучує певних українців. Ми розуміємо Угорську Русь, що все ще зістається без поступового впливу русинів та українців, хоч за своє безмірно нещасне національне та соціальне становище повинна була б вона викли­кати до себе нашу переважну увагу і дбалість. Хай русини ініцірують з Галичини, ми ж підтримаємо з України. Бажалось би від щирого серця Вашим прихильникам, щоб до Вашого імені славетного діяча українського та галицького було б приєднати наймення також славетного діяча і угор­ського». [6]

На тих словах однак не обмежилися чернігівські українці. Микола Ковалевський зложив фонд у сумі 2.000 крон на руки Івана Франка на брошури визвольного характеру для угорських українців. Склався й комі­тет «угро-руського фонду» на чолі з Іваном Франком. [7] До тепер нам не відомо про те, як виконав цей комітет своє завдання відносно брошур-книжечок, але відомо, що з того часу почалася пожвавлена праця цілого гуртка людей у Львові з метою пізнати життя тодішніх угорських українців та втягнути тамтешню інтелігенцію у тісніше культурне єднання з галицькими Українцями. На область північної Угорщини, заселеної українцями, почав свої етнографічні експедиції Володимир Гнатюк разом з Роздольським. [8] Гнатюк пізнає докладно господарський та культурний стан угорських укра­їнців, входить в тісніший контакт з тамошньою інтелігенцією, з Юрієм Жатковичем, поетом Євгеном Фенциком, притягає на студії до Львова Гіядора Стрипського, входить в тісний зв’язок з бачванськими українця­ми, які почали посилати своїх дітей до українських шкіл у Львові. Сам Франко не бере безпосередньої участі в наукових експедиціях на Угорську Русь, але відкриває сторінки свого літературно-громадського органу «Житє і Слово» для статей на різні питання із життя угорських українців. Воло­димир Гнатюк інформує в кількох статтях про господарське й культурне життя угорських українців, туди пише й закарпатський українець Гіядор Стрипський, а не остав позаду теж й Іван Франко, хоча був надто занятий своїми галицькими справами (вибори до галицького сейму та до держав­ної думи, готування до університетської професури). Вже в першому річни­ку, 1894, а теж і в наступних поміщує етнографічні матеріали Анатоля Кралицького, одержані від Драгоманова, сатиру на попа Пастелія, післану Драгомановим, рецензує книгу «Хрестоматію угро-русску» Евменія Сабова, призначену для учнів середніх шкіл. Вказав, що в ній є цінного, а що мен­ше цінного; більше оцінив пам’ятки старої літератури, як літератури нової, та що «відбиття від живої народної мови фатально відбилося й на змісті нової літератури, а автори попали в таку мартвеччину, від котрої на 10 миль віє гробовим холодом». Рецензує збірку народної поезії «Русский соловій», що її видав Михайло Врабель 1890 року. Франко поставився до неї критично, не признав їй, як цілості, ніякої наукової вартості. В ІІІ-ому томі в 1895 р. поміщує вірш Григорія Тарковича з р. 1805, і критикує ав­тора за величання австрійського архикнязя й угорського палатина Йосифа, графа Франца Сечені і, трохи несправедливо, за орієнтацію Тарковича на невські музи. Побіч того поміщує біографічну довідку Івана Омеляновича Левицького про Тарковича. В V річникові, 1896 року, попри нотатку про «мадьярсько-москвофільське збратання» 21 липня 1896 р. у Верецьких, де з приводу 1000-річчя приходу мадьяр через верецькі ворота вирито на скалі пам’ятні слова при участі галицького священика із Сколього, якого сильно картає, помістив Франко у першому номері журналу пам’ятну відозву під назвою «І ми в Європі». Ця відозва, складена, мабуть, Володимиром Гнатюком як знавцем угорських справ, була відповіддю на чванливість і брехливість мадьярського графа, президента Угорської академії наук, який з приводу виставки книжок в честь великого німецького поета Гете сказав: «Надіємося, що тепер Європа, бачучи, як ми шануємо пам’ять великого генія, перестане попрікати нас національною нетерплячістю та шо­вінізмом». [9] У цій відозві до цілого світу, вказували там підписані діячі, що в Угорщині існує пів мільйона українців (русинів), які за походженням і мовою та етнографією належать до того самого народу, що й українці в Галичині й Південній Росії. Ці угорські українці від XVI стор. втратили свої політичні права, а потім підпали під страшний економічний і культур­ний гніт. Угорські пани перемінили так селянство, як і народну інтеліген­цію, у своїх рабів. Господарська руїна довела до масової еміграції в Америку, а народ український підпав моральному упадкові, моральному опідлюванню. Відозву підписав в імені комітету для справ угро-руських на першому місці Іван Франко. Відозва ця мала і свій наслідок, бо угорська Адміністрація перший раз застановилася над грізним господарським стано­вищем угорських українців, і від тоді угорське міністерство хліборобства почало санацію цих жахливих відносин через так звану акцію Егана.

Іван Панькевич у сімейному колі: дружина Софія,
дочка Марта та зять Іларіон Дольницький

Іван Франко в дальшому посвячується студіям письменства закар­патських українців в ширших рамках студій староукраїнської літератури. Від часу тісніших зносин Володимира Гнатюка із закарпатськими україн дями через його екскурсії, попадають до бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові цінні рукописи старого письменства Угорської Русі. Ці нові нахідки використовує Іван Франко у двох своїх працях: у виданні апокрифів та у праці «Карпато-руське письменство XVII-XVIII вв.» з 1900 р.

У капітальному виданні апокрифів використав п­’ять закарпатських ру­кописів (Данилівське Учительне Євангеліє, Ужгородський (Унгварський) рукопис, Рукопис попа Степана Теслевцьового і два Рукописи з Литманової), між якими три останні походять з області Пряшівщини, а у вступі до 1-го тому апокрифів вказав на відгомін української пасхальної драми в закарпатських апокрифах, що були частиною проповідей так званого збірника попа Теслевцьового і Данилівського Учительного Євангелія.

У другій своїй праці «Карпато-руське письменство XVII-XVIII вв.» Франко примінює у своїх літературних концепціях принцип територі­альний. Він виділяє область карпатську, до якої загортає і північну частину карпатської області аж до Перемишля, а теж й цілу південну, то є цілу то­дішню Угорську Русь, як окрему область, яка в літературі згаданих століть виявила свою окрему фізіономію, свій окремий карпатський тип. Характе­ристичним явищем цієї літератури була її популярність через вживання народної мови, бо продовжувалися у ній ще реформатські течії із XVI ст., а з другого боку – певна консервативність та культурна відсталість. Окре­мо Франко розглядає віршовий твір про віденську битву 1683 р., так звану «Піснь о образі Клокочевском», подає його поправніший текст в порівнянні з виданням А. Петрушевича з 1836 р., а до того ще його й коментує. Текст цього вірша був записаний у співанику села Камінка на Спиші в 1734 р. Франко вказує на закарпатську світську віршову літературу у співаннику Митра Дочинця, передовсім на ліричні вірші та на сатиру (сатира на попа Пастелія, сатира на злих панів), розбирає рукопис закарпатської старинної повісті про Александра Великого та добачає в ній тип так званої сербської редакції із XIV ст., вкінці подробніше описує п’ять згаданих рукописів проповідей із XVII-XVIII століття, вказуючи на продовження тих літера­турних традицій в українському закарпатському письменстві, які мали свій початок ще в Київській Русі (Чуда Миколая, Київські місцеві легенди).

Побіч опису цих рукописів під оглядом змісту, Іван Франко дає теж вийнятки з поодиноких частин, які висвітлюють побут українського насе­лення XVII-XVIII ст. на Закарпатті. Наприклад, з Литманівського руко­пису, означеного буквою А, приводить звичай поривання дівчат хлопцями, що бажали женитися. Литманівський проповідник, подаючи приклад із історії єврейського народу про вигублення племені Веніямінового за знасилування жінки, що було дозволено тим хлопцям, яким недоставало дів­чат, поривати собі дівчат на танцях та празниках, додає від себе: «Того звычаю и горняци научилися; треба их яко Веніяминовьіх потомков карати». Це відносилося до українського населення Спиша, але цим підтвер­джується і опис звичаїв земплинських українців з околиць Красноброду, про які говорить мадьярський поміщик К. Фейерварі в своїй записці «De moribus et ritibus Ruthenorum», яку видав А. Петров (Бібліотека «Записок чину св. Василія Вел.» – № 6. – Жовква, 1929).

В Данилівському Учительному Євангелії проповідник креслить нам іншого роду звичаї жителів Марамароша, а саме: пристрасну гру в карти по неділях, ходження до ворожилів, непошанування своїх учителів (духовників). За це непошанування, говорив проповідник, господь покарав русь­кий народ тим, що позбавив їх політичної самостійності, і передав їх «латині».

Окрему увагу поставив Франко легенді про Попа Івана і його Індій­ське царство, яка увійшла до збірника проповідей села Литманова на Спиші, збірника, що його означують знаком Б. Зробив це в обширній порів­няльній студії «Студії на полі карпаторуського письменства XVII-XVIII в.» (Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – XI т.).

Правильність поглядів Івана Франка про окремий тип карпатського українського письменства а, зокрема, закарпатського, була підтверджена новими знахідками в області української закарпатської літератури, які зро­били Олексій Петров, Юліан Яворський, Михайло Возняк, Франтішек Ти­хий та автор цієї статті. [10] Праця Івана Франка була все вихідною точкою при оцінці новонайдених творів закарпатської української літератури.

Видання праці Івана Панькевича з пердмовою та коментарями Миколи Мушинки
у видавництві "Ґражда"

Не забував Франко на закарпатську літературу ані в своїй програмі видання історії української літератури. Недавно опублікував академік М. Возняк програмні записки Івана Франка по історії української літера­тури до кінця XIX ст., які Франко склав мабуть у зв’язку з лекціями, про­читаними Франком в 1904 році на літніх наукових курсах. І між тими за­писками є програма літератури закарпатських українців від XVI-XVIII ст. [11] Теж в його «Нарисі історії української літератури» закарпатська укра­їнська література находить своє місце.

Накінець треба згадати і про фольклорні праці Франка з області За­карпаття. На першому місці треба поставити його студії про найстарішу українську пісню, записану в селі Венеції біля Бардиєва на Словаччині, а саме «Пісню про Штефана воєводу», яку заніс чеський мовознавець Ян Благослав в 1571 р. до своєї граматики. Франко тричі повертав до розв’язання кількох питань, що постали між дослідниками навколо цієї пісні. У 1907 р. в «Студіях над українськими народними піснями» визначав Франко на основі деяких мовних явищ її походження із гуцульського Покуття. Кілька літ пізніше після заміток Томашівського, що село Венеція находиться біля Бардиєва на Словаччині, Франко в дальшій частині згаданих «Студій…» погоджується з думкою Томашівського про походження цієї пісні із Бардиївщини. Останній раз в 1915 р. подав Франко реконструкцію цієї пісні, як вона колись повинна була виглядати. Стаття його появилася аж після його смерті, в Києві 1928 р. (Науковий збірник Ленінградського Това­риства дослідників української історії, письменства і мови).

До обсягу Франкових наукових інтересів попала теж історична пісня, співана й тепер в околиці Межилабірців на Словаччині, про турецький по­лон трьох попадянок. У згаданих «Студіях…» він займається ширшим її ва­ріантом, який увійшов до кількох збірників українських народних пісень, починаючи від «Русалки Дністрової» аж до Головацького, і визначає її по­ходження із галицько-угорського пограниччя а може із Закарпатської області.

От і вся Франкова праця, зв’язана з духовним життям закарпатських українців, праця, без якої пряшівські  українці не можуть обійтися і в те­перішньому часі.

 

Примітки:

1. Михайло Возняк. Нариси про світогляд Івана Франка. – Видавництво Львівського уні­верситету, 1955. – С. 152, 155.

2. Матеріали для культурної й громадської історії Західної України, І. Листування І. Франка і М. Драгоманова // Збірник Історично-філологічного відділу ВУАН. – Київ, 1928. – С. 103.

3. Матеріали для культурної й громадської історії Західної України. – Ор. сіт. – С. 210-211.

4. Ж. «Народ», 1890. – Річник III. – № 15-18, – С. 193.

5. М. Павлик. Михайло Петрович Драгоманов 1845-1895. – Львів, 1896. – С. 109-110.

6. М. Павлик. – Ор. сіт. – С. 82.

7. М. Павлик. Михайло Драгоманов і його роля в розвою України. – Львів, 1907.

8. Етнографічний Збірник. Наукове товариство ім. Шевченка, т. III. // Етнографічні мате­ріали з Угорської Русі. – Т. І. – Львів, 1897. – С. IX.

9. «Житє і Слово». – 1896. – Т. V. – С. 1.

10. Ю. А. Яворский. Значение и место Закарпатья в общей схеме русской письмености. Sbornik prací I. sjezdu slovanských filologů v Praze 1929, sv. II. Praha 1932, 72; «На эту несомненную народно-письменную общность Закарпатской Руси с прилегающею к ней горной полосой Галичины в XII-XVІІІ веках, впервые обратил внимание... еще також И. Я. Франко... В последние ж время как против этого научного завета И. Я. Франко, так и против областного выделения карпагорусской письменности вообще, весьма решительно выступил М. Возняк».

11. М. С. Возняк. З життя і творчості Івана Франка. – Київ: АН УРСР, 1955. – С 249.

 

Подається за публікацією: Дукля: Літературно-художній та громадсько-політичний альманах. – Р. V. – Пряшів, 1957. – 124 с. – С. 76-82. (З архіву Миколи Мушинки)

12 липня 2020р.

Теги: Мушинка, Панькевич


Іван Ребрик
Публікації:
/ 6Возз’єднати...
/ 2Інакші. Дмитро Федака
Звернення учасників Революції Гідності
/ 2Володимир Задорожний: Василь Кукольник
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VII. Зореслав
/ 1Дві непроминальні дати нашої історії: Йоанникій Базилович та Михайло Лучкай
/ 5Світ прийшов до Курова
/ 1Чергове число "Екзилю"
/ 1Отчий поріг Миколи Мушинки
/ 3Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України
Чверть століття "Ґражди"
/ 9Війна і Мир на сторінках "Новин Закарпаття"
Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько
/ 3Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
...У тому шаленому ритмі життя...
/ 5Псевдолокалпатріотичні маніпуляції масовою свідомістю
/ 2Закарпаття під Угорщиною
/ 3Видатна угорська вчена Марія МАЄР про денаціоналізацію та мадяризацію русинів-українців Закарпаття
/ 5Іван Мацинський про Адольфа Добрянського
Іван Мацинський і Карпатська Україна
/ 2«Найбільший муж наших новіших часів...»
/ 5Урочиста академія памʼяті о. Августина Волошина
/ 3Іван Марґітич: Єдність віри і народу
/ 2Те, що не влазить в депозитарій...
» Всі записи