Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько

Малий роман у новелах "Бар "Зелений кракен" Аркадія Шиншинова у липневому числі під прицілом провідних авторів "Екзилю" Володимира Кришеника та Василя Горвата

Володимир КРИШЕНИК,

письменник, публіцист

ПАБ САМОТНІХ СЕРДЕЦЬ

Аркадій Шиншинов. «Бар “Зелений кракен”» // Екзиль. – 2018. – №7. – С. 

Коли читаєш короткий роман «нашого пражанина» Аркадія Шиншилова, недовго шукати першу нитку до своєї інтерпретації. Вона в назві – «Бар “Зелений Кракен”». Але ж до чого тут «Кракен»? Міфічна істота, що в давнину глитала натщесерце кораблі з усіма їхніми начиннями, часом відпльовуючи спроквола заблукалих морських капітанів та останки нещасних матросів з глибин своєї страхітливої пащеки. 

Але про це трохи згодом.

  
 

Одною-єдиною локацією, приземленим топосом цього роману стали Прага, її середмістя, пивний бар. У районі Сміхов, що поруч Влтави. Там не угледиш жодного океану. Втім, океан є. Точніше – був. Чималий океан з потужними й небезпечними придонними течіями, втяжними вирами й затяжними історичними бурями. Які, ось і дивина, полишали по собі старі декорації. Декорації давньої міфічної Праги. Де в глупу ніч трапляється година, коли вузьким простором непорушених історичними буревіями вуличних декорацій та еспланад тихо бродять тіні празьких геніїв – йдуть  собі поруч зі власними літературними творіннями й персонажами. Незграбно ступає Голем, що нарешті вибрався зі Старонової синагоги. Апполінер дотепер шукає Вічного жида, так втрапляє на площу, де танцюють і танцюють кортасарівські хронопи. Франц Кафка зі своїми ліпшими друзяками, Максом Бродом і Оскаром Поллаком, сновидами бродять Микулашівською. Втім, усе це фантазії, спожитий міф. Смію казати, що від тієї старої містичної Праги, де уживалися вмісті культури трьох народів – чехів, австрійців та євреїв, майже нічого не зосталось. Окрім культурного європейського шарму, палімпсесту, який нашаровували й громадили в цих місцях ще з часів довірливого імператора Рудольфа II Габсбурга. Така ось банальна і приємна для туристів Прага.

Стара Прага пощезла в ті хвилини і в ту мить, коли Ярослав Гашек завів у знайомі пивні забігайлівки, провів усіма можливими пивними маршрутами свого Йожефа Швейка. І трохи згодом, як Богуміл Грабал, почав там вигукувати своє: «Офіціанте, у вас знайдеться для мене ще один гуляш?» Отепер і згадайте про «Кракен», бо ж він і глитнув, пожер старе місто, замістивши собою бувалий міф Праги, ще й з далеким наміром творити новий. Отже, «Кракен». Його робота.

Роман цей – маленька частка в постанні новітньої міфологізації Праги, натепер приземленої Праги, Праги на маргінесі. Відображення екзотичного велелюддя в осередді центральноєвропейського  Вавилону. Де в перебігу процес  живого вкорінення нового героя в новітній світ.

Хтось раніше збагнув, наче теперішня Прага містить у собі більше чоловічої подобизни. На відміну, скажімо, від вічно жіночного Риму (Mamma Roma). Що це так, каже нам у своєму творі й Аркадій Шиншинов. У тому його барі, в «Кракені», щоразу сходяться і тратять час єдино хлопаки, ведуть неперервні чоловічі розмови, проживають потроху життя. Отакеньке це місто (місце) чоловіків, з особливим пафосом і романтизацією. Винятковий типаж – пристаркуваті підлітки, що часом залипають на інфантильному рівні, а проте завжди в твердому бажанні подати себе дорослими мужчинами, акцентувати словесно власну маскулінність і крутизну. Насправді вони не такі. Позаяк сентиментальні і вірять у добро. Трохи божевільні, трохи чокнуті, здатні все перебільшувати, незручні й непристосовані. Одним словом, «пабітелі», як їх колись іменував Б. Грабал. Саме про них повідає наш автор. Вони ж безнастанно творять особливий пивний фольклор. Короткі, а проте й наскрізні сюжети, продиктовані власним досвідом емігрантського життя автора, а ще тими книжками, які прочитав, і тими фільмами, що колись бачив. Загалом та література, що не полишає вас у спокої після прочитання.

 

Що насправді вдалося автору, так це обрана ним манера викладу – стисло і просто переповісти історії, хоч якими б вони були емоційно насиченими. І оте їх емоційне наповнення не надто вихлюпується назовні, позаяк автор дотримується відомого принципу айсберга, що його колись віднайшов для своєї прози Е. Гемінґвей. Довірлива манера викладу дасть зрозуміти, що ж там трапилось з героями насправді, а все інше додумає читач наодинці з текстом. Як би там не було, а проза, як вважають фізики, повинна залишатись твердотільною, аби являти в собі пружність, тримати увагу читацтва.

Тут мова про опірність малої людини, про можливість їй вистояти перед лицем самотності, всюдисущої смерті й забуття. Про щоденний екзистенційний вибір, тільки б не втратити людяність, залишитись милосердним. До своїх і начебто чужих. 

Іншу прикметну ознаку роману Аркадія Шиншинова означив би як нестерті сліди «бруднуватого реалізму», нароблені прийоми якого автор використав, аби сполучати безпомильно обридне та захопливе, виворітне і людське, травматичне і творче, як реакцію на непросте існування своїх персонажів. Допевне це відразне видовище – обшар переживань пост-інтелігентської, ба навіть частіше і люмпенізованої свідомості. Триває тягуче самознищення, що урівнює буття і видимість, уподобаний відхід від дійсності як спосіб відчуження, вабливі для нашого чоловіка речі, що завжди супроводжували героїв Ремарка або ж навіть і Ч. Буковскі – на всіх принадних для колишньої радянської людини місцинах, де за словами живого нашого класика нуртує «джаз і рок-н- ролл», а поруч –  «ті касино, і кока, бренді, денді».

Тексти, диктовані життям, часом паралельні до реальності, з вибагливими патернами  аж ніяк не фантазійних, не придуманих героїв, з належно прописаними атрибутами буття. Герої ті швидко стають «своїми». Усевідущий автор, свій серед своїх, непогано почувається у власному письмі, то вже й не потребує помочі критиків, свідків та причетних. Так гарно освоїв навколишнє середовище. Аж раптом –  пересторога, спотикання. Мимоволі запнешся, як почуєш ті голоси, дружні перегуки, фамільярні перемовляння персонажів. Якась бо еклектика. Невгаразд змішане в одне те, що високе, з тим, що на споді. Мовна неперебірливість, що часом геть несполучна із заявленим культурним бекґраундом розмовців. Була б то словесна гра-стилізація, але ж тут інше. Так, можливо, той самий «брудний реалізм» дався взнаки. Дозволив плести дискурси, «годинами теревенити про мисливські оповідання Тургєнєва та пивні драми Вацлава Ґавела», а водночас користатися лексикою марґіналізованих низів чеського соціуму. Невдале і хитке словесне будування, без належних організуючих натяків, як на мене.

І ще одна заувага. Здається, ми прожили доконечно минулу добу безчасу, тож і маємо все нові й нові тексти, які цікаво споживати, сприймати без відчуттів в’язкої нудоти чи відрази. Лакуни української літератури помалу заповнюються і ніхто вже не казатиме про якусь там невиробленість, вторинність і нерозвиненість нашої з вами словесності.

Роман неодмінно належить читати. Він того вартий. І ніяка це не треш-література, зважте. 

Василь ГОРВАТ,

письменник, публіцист

 
 

З РІКИ ЖИТТЯ

Можна уже зараз говорити, що цього року сталися щонайменше три відкриття, які змінюють конфігурацію літературного Закарпаття. По-перше, часопис «Екзиль» та окреме видання «Щоденника молодого рома-мандрівника» відкрили читачам прозу Миколи Бурмека-Дюрі. Перший ромський україномовний роман уже привернув увагу читачів Ужгорода, Львова, Києва… 

Ще одне відкриття – несподівані, нестандартні, підкреслено суб’єктивні і від того ще цікавіші літературні спогади Тамари Лісун. Пані Тамара досі відома «тільки» як редактор багатьох закарпатських книжок, які видавалися у 70-80-х роках минулого століття. По суті, це друге відкриття Тамари Лісун як людини, якій є що сказати про світ письменників. 

І нарешті ‒ Аркадій Шиншинов. Народився і виріс у селі Драгово на Закарпатті. Тривалий час жив і працював у Празі, тобто ‒ на батьківщині Кафки, Гашека, Грабала. Анонсований і відомий у соцмережах як фотограф, археолог і блогер, автор дотепних блогерських зарисовок, написаних, як він каже, для друзів і тою мовою, яку розуміють люди його кола й покоління – з макаронічними зворотами, русизмами, чехізмами, мадяризмами та іншими стилістично-лексичними «аномаліями». Таким чином можна сказати, що Арчі Шиншилов як письменник є продуктом динамічного фейсбучного стилю, різноманітних літературних студіювань, помножених на беззаперечний талант.

Попри популярність у соцмережах, саме зараз відбувається літературне відкриття Аркадія Шиншинова. Про це свідчить твір, написаний не лише «для друзів», а для ширшої української аудиторії. Опублікована в 7-му числі «Екзилю» проза позбавлена «вибриків» (типу «мій рояль, де хочу ‒ там і ставлю»), фрази набувають точності, універсальності, загальноукраїнського звучання. Сам текст поданий настільки цілісно, що читач «ковтає» роман в новелах за одним махом. Навряд чи знайдеться людина, яка, розпочавши читати новелу, зупиниться на півслові. Як для сучасного дискурсу ‒ це незвична проза, здавалося б неможлива після потужної столітньої експансії модерністичної і післямодерністичної культури, на якій виховувався і сам Аркадій Шиншинов. Його проза на відміну від новел та романів сучасних українських і європейських авторів не має подвійного, ані потрійного дна, її можна легко відрізнити від гротескності Грабала, чи фантастичності й моралізаторства (хай і тонкого) Карела Чапека, вона не має ні прийомів «відчуження», ні «потоків свідомості».

Що ж тоді є? 

А є точні зарисовки, є майстерний колаж від фотохудожника, здатного під час «фотографування» знайти ракурс, вхопити промовисті деталі, завдяки яким виникають зрозумілі й близькі людям зображення, після перегляду яких «залишалося дивне відчуття, як ото буває, коли ти холодною зимою заглянеш у чуже віконце і побачиш тепло домівки, відчуєш якісь запахи, прокинуться якісь дитячі спогади, сполохи вогню крізь шпарини в грубці, якісь незнайомі, але вже рідні люди. Але тобі треба йти далі, а ці спогади вже назавжди будуть у твоїй пам’яті…». Цю фразу, яку написав Шиншинов про письменника Войтєха Ракоуса, можна спокійно застосувати до роману «Бар «Зелений кракен». Арістотелівську єдність місця часу й дії забезпечує названий пивний заклад у Празі. Персонажі-завсідники здебільшого ненадовго потрапляють у поле зору оповідача, але цього достатньо, щоб вони встигли сказати ті кілька важливих фраз, які розкривають чи трагедію, чи життєву філософію людини чи й суспільні реалії. «Диявол» ховається в деталях і автор це розуміє. 

Щоб не бути голослівним:

«– Каву, будь ласка.

– Еспресо, капучино, американо?

Юнак злякано подивився на табличку з цінами.

– Еспресо, будь ласка…» 

Тут і характеристика персонажа, і натяк про його фінансові можливості.

Роман як серія літературних «фотографій», зроблений достатньо влучно, щоб з опису одежі чи міміки, чи чистоти скатертини на столі можна вгадати цілі історії, епізоди зачерпнуті долонею з ріки життя. 

Наприклад, новела «Штайн» ‒ фотокартина, де молодий скрипаль грає на скрипці для завсідників трактиру «Зелений Кракен» із вдячності за те, що господар його нагодував. Єдина, остання фраза новели натякає про майбутні успішні гастролі юнака. Це по-суті весь зміст «фотокартини». Але справа в тому, що вона виконана справжнім майстром, у якого музика навіть на фотографії здатна зазвучати. Абсолютно невибаглива фабула враз наповнилася Музикою.

Українській прозі часто бракує легкості, розважальності, характерних для Аркадія Шиншинова. Це особливий талант. Щоправда, і сам автор не завжди може витримати стиль, ним починає керувати тема і тоді появляються передбачувані фрагменти, які мали б передати хвилювання, сум, та не досягають ефекту. Скажімо, не вистачило стриманості й відповідних інтонацій, коли йшлося про смерть Томаша Лагуцього ‒ сина головного героя всього циклу новел. 

Щодо празьких літературних традицій, закладених німецькомовним Кафкою, чехами Ірасеком, Гашеком, Грабалом, Кундерою і т. д. У «празькій» тематиці український письменник Аркадій Шиншинов їх, очевидно, не міг уникнути, вдихаючи те саме повітря, п’ючи пиво у тих самих барах, кидаючи копійки тим самим люмпенам на Бертрамці 3212… 

11 липня 2018р.

Теги: Аркадій Шиншинов, Екзиль


Іван Ребрик
Публікації:
Зарваниця. Пам’ять єдиної неподіленої Церкви першого тисячоліття
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. XIV. Володимир Гнатюк
/ 1Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки.XIII
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІІ
Україна вітає Миколу Мушинку
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІ
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. X. Сторіччя Українського Вільного Університету
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. IX. Іван Іванець
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. VIII. Іван Панькевич
/ 6Возз’єднати...
/ 2Інакші. Дмитро Федака
Звернення учасників Революції Гідності
/ 2Володимир Задорожний: Василь Кукольник
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VII. Зореслав
/ 1Дві непроминальні дати нашої історії: Йоанникій Базилович та Михайло Лучкай
/ 5Світ прийшов до Курова
/ 1Чергове число "Екзилю"
/ 1Отчий поріг Миколи Мушинки
/ 3Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України
Чверть століття "Ґражди"
/ 9Війна і Мир на сторінках "Новин Закарпаття"
/ 3Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
...У тому шаленому ритмі життя...
/ 5Псевдолокалпатріотичні маніпуляції масовою свідомістю
» Всі записи