Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько

Малий роман у новелах "Бар "Зелений кракен" Аркадія Шиншинова у липневому числі під прицілом провідних авторів "Екзилю" Володимира Кришеника та Василя Горвата

Володимир КРИШЕНИК,

письменник, публіцист

ПАБ САМОТНІХ СЕРДЕЦЬ

Аркадій Шиншинов. «Бар “Зелений кракен”» // Екзиль. – 2018. – №7. – С. 

Коли читаєш короткий роман «нашого пражанина» Аркадія Шиншилова, недовго шукати першу нитку до своєї інтерпретації. Вона в назві – «Бар “Зелений Кракен”». Але ж до чого тут «Кракен»? Міфічна істота, що в давнину глитала натщесерце кораблі з усіма їхніми начиннями, часом відпльовуючи спроквола заблукалих морських капітанів та останки нещасних матросів з глибин своєї страхітливої пащеки. 

Але про це трохи згодом.

  
 

Одною-єдиною локацією, приземленим топосом цього роману стали Прага, її середмістя, пивний бар. У районі Сміхов, що поруч Влтави. Там не угледиш жодного океану. Втім, океан є. Точніше – був. Чималий океан з потужними й небезпечними придонними течіями, втяжними вирами й затяжними історичними бурями. Які, ось і дивина, полишали по собі старі декорації. Декорації давньої міфічної Праги. Де в глупу ніч трапляється година, коли вузьким простором непорушених історичними буревіями вуличних декорацій та еспланад тихо бродять тіні празьких геніїв – йдуть  собі поруч зі власними літературними творіннями й персонажами. Незграбно ступає Голем, що нарешті вибрався зі Старонової синагоги. Апполінер дотепер шукає Вічного жида, так втрапляє на площу, де танцюють і танцюють кортасарівські хронопи. Франц Кафка зі своїми ліпшими друзяками, Максом Бродом і Оскаром Поллаком, сновидами бродять Микулашівською. Втім, усе це фантазії, спожитий міф. Смію казати, що від тієї старої містичної Праги, де уживалися вмісті культури трьох народів – чехів, австрійців та євреїв, майже нічого не зосталось. Окрім культурного європейського шарму, палімпсесту, який нашаровували й громадили в цих місцях ще з часів довірливого імператора Рудольфа II Габсбурга. Така ось банальна і приємна для туристів Прага.

Стара Прага пощезла в ті хвилини і в ту мить, коли Ярослав Гашек завів у знайомі пивні забігайлівки, провів усіма можливими пивними маршрутами свого Йожефа Швейка. І трохи згодом, як Богуміл Грабал, почав там вигукувати своє: «Офіціанте, у вас знайдеться для мене ще один гуляш?» Отепер і згадайте про «Кракен», бо ж він і глитнув, пожер старе місто, замістивши собою бувалий міф Праги, ще й з далеким наміром творити новий. Отже, «Кракен». Його робота.

Роман цей – маленька частка в постанні новітньої міфологізації Праги, натепер приземленої Праги, Праги на маргінесі. Відображення екзотичного велелюддя в осередді центральноєвропейського  Вавилону. Де в перебігу процес  живого вкорінення нового героя в новітній світ.

Хтось раніше збагнув, наче теперішня Прага містить у собі більше чоловічої подобизни. На відміну, скажімо, від вічно жіночного Риму (Mamma Roma). Що це так, каже нам у своєму творі й Аркадій Шиншинов. У тому його барі, в «Кракені», щоразу сходяться і тратять час єдино хлопаки, ведуть неперервні чоловічі розмови, проживають потроху життя. Отакеньке це місто (місце) чоловіків, з особливим пафосом і романтизацією. Винятковий типаж – пристаркуваті підлітки, що часом залипають на інфантильному рівні, а проте завжди в твердому бажанні подати себе дорослими мужчинами, акцентувати словесно власну маскулінність і крутизну. Насправді вони не такі. Позаяк сентиментальні і вірять у добро. Трохи божевільні, трохи чокнуті, здатні все перебільшувати, незручні й непристосовані. Одним словом, «пабітелі», як їх колись іменував Б. Грабал. Саме про них повідає наш автор. Вони ж безнастанно творять особливий пивний фольклор. Короткі, а проте й наскрізні сюжети, продиктовані власним досвідом емігрантського життя автора, а ще тими книжками, які прочитав, і тими фільмами, що колись бачив. Загалом та література, що не полишає вас у спокої після прочитання.

 

Що насправді вдалося автору, так це обрана ним манера викладу – стисло і просто переповісти історії, хоч якими б вони були емоційно насиченими. І оте їх емоційне наповнення не надто вихлюпується назовні, позаяк автор дотримується відомого принципу айсберга, що його колись віднайшов для своєї прози Е. Гемінґвей. Довірлива манера викладу дасть зрозуміти, що ж там трапилось з героями насправді, а все інше додумає читач наодинці з текстом. Як би там не було, а проза, як вважають фізики, повинна залишатись твердотільною, аби являти в собі пружність, тримати увагу читацтва.

Тут мова про опірність малої людини, про можливість їй вистояти перед лицем самотності, всюдисущої смерті й забуття. Про щоденний екзистенційний вибір, тільки б не втратити людяність, залишитись милосердним. До своїх і начебто чужих. 

Іншу прикметну ознаку роману Аркадія Шиншинова означив би як нестерті сліди «бруднуватого реалізму», нароблені прийоми якого автор використав, аби сполучати безпомильно обридне та захопливе, виворітне і людське, травматичне і творче, як реакцію на непросте існування своїх персонажів. Допевне це відразне видовище – обшар переживань пост-інтелігентської, ба навіть частіше і люмпенізованої свідомості. Триває тягуче самознищення, що урівнює буття і видимість, уподобаний відхід від дійсності як спосіб відчуження, вабливі для нашого чоловіка речі, що завжди супроводжували героїв Ремарка або ж навіть і Ч. Буковскі – на всіх принадних для колишньої радянської людини місцинах, де за словами живого нашого класика нуртує «джаз і рок-н- ролл», а поруч –  «ті касино, і кока, бренді, денді».

Тексти, диктовані життям, часом паралельні до реальності, з вибагливими патернами  аж ніяк не фантазійних, не придуманих героїв, з належно прописаними атрибутами буття. Герої ті швидко стають «своїми». Усевідущий автор, свій серед своїх, непогано почувається у власному письмі, то вже й не потребує помочі критиків, свідків та причетних. Так гарно освоїв навколишнє середовище. Аж раптом –  пересторога, спотикання. Мимоволі запнешся, як почуєш ті голоси, дружні перегуки, фамільярні перемовляння персонажів. Якась бо еклектика. Невгаразд змішане в одне те, що високе, з тим, що на споді. Мовна неперебірливість, що часом геть несполучна із заявленим культурним бекґраундом розмовців. Була б то словесна гра-стилізація, але ж тут інше. Так, можливо, той самий «брудний реалізм» дався взнаки. Дозволив плести дискурси, «годинами теревенити про мисливські оповідання Тургєнєва та пивні драми Вацлава Ґавела», а водночас користатися лексикою марґіналізованих низів чеського соціуму. Невдале і хитке словесне будування, без належних організуючих натяків, як на мене.

І ще одна заувага. Здається, ми прожили доконечно минулу добу безчасу, тож і маємо все нові й нові тексти, які цікаво споживати, сприймати без відчуттів в’язкої нудоти чи відрази. Лакуни української літератури помалу заповнюються і ніхто вже не казатиме про якусь там невиробленість, вторинність і нерозвиненість нашої з вами словесності.

Роман неодмінно належить читати. Він того вартий. І ніяка це не треш-література, зважте. 

Василь ГОРВАТ,

письменник, публіцист

 
 

З РІКИ ЖИТТЯ

Можна уже зараз говорити, що цього року сталися щонайменше три відкриття, які змінюють конфігурацію літературного Закарпаття. По-перше, часопис «Екзиль» та окреме видання «Щоденника молодого рома-мандрівника» відкрили читачам прозу Миколи Бурмека-Дюрі. Перший ромський україномовний роман уже привернув увагу читачів Ужгорода, Львова, Києва… 

Ще одне відкриття – несподівані, нестандартні, підкреслено суб’єктивні і від того ще цікавіші літературні спогади Тамари Лісун. Пані Тамара досі відома «тільки» як редактор багатьох закарпатських книжок, які видавалися у 70-80-х роках минулого століття. По суті, це друге відкриття Тамари Лісун як людини, якій є що сказати про світ письменників. 

І нарешті ‒ Аркадій Шиншинов. Народився і виріс у селі Драгово на Закарпатті. Тривалий час жив і працював у Празі, тобто ‒ на батьківщині Кафки, Гашека, Грабала. Анонсований і відомий у соцмережах як фотограф, археолог і блогер, автор дотепних блогерських зарисовок, написаних, як він каже, для друзів і тою мовою, яку розуміють люди його кола й покоління – з макаронічними зворотами, русизмами, чехізмами, мадяризмами та іншими стилістично-лексичними «аномаліями». Таким чином можна сказати, що Арчі Шиншилов як письменник є продуктом динамічного фейсбучного стилю, різноманітних літературних студіювань, помножених на беззаперечний талант.

Попри популярність у соцмережах, саме зараз відбувається літературне відкриття Аркадія Шиншинова. Про це свідчить твір, написаний не лише «для друзів», а для ширшої української аудиторії. Опублікована в 7-му числі «Екзилю» проза позбавлена «вибриків» (типу «мій рояль, де хочу ‒ там і ставлю»), фрази набувають точності, універсальності, загальноукраїнського звучання. Сам текст поданий настільки цілісно, що читач «ковтає» роман в новелах за одним махом. Навряд чи знайдеться людина, яка, розпочавши читати новелу, зупиниться на півслові. Як для сучасного дискурсу ‒ це незвична проза, здавалося б неможлива після потужної столітньої експансії модерністичної і післямодерністичної культури, на якій виховувався і сам Аркадій Шиншинов. Його проза на відміну від новел та романів сучасних українських і європейських авторів не має подвійного, ані потрійного дна, її можна легко відрізнити від гротескності Грабала, чи фантастичності й моралізаторства (хай і тонкого) Карела Чапека, вона не має ні прийомів «відчуження», ні «потоків свідомості».

Що ж тоді є? 

А є точні зарисовки, є майстерний колаж від фотохудожника, здатного під час «фотографування» знайти ракурс, вхопити промовисті деталі, завдяки яким виникають зрозумілі й близькі людям зображення, після перегляду яких «залишалося дивне відчуття, як ото буває, коли ти холодною зимою заглянеш у чуже віконце і побачиш тепло домівки, відчуєш якісь запахи, прокинуться якісь дитячі спогади, сполохи вогню крізь шпарини в грубці, якісь незнайомі, але вже рідні люди. Але тобі треба йти далі, а ці спогади вже назавжди будуть у твоїй пам’яті…». Цю фразу, яку написав Шиншинов про письменника Войтєха Ракоуса, можна спокійно застосувати до роману «Бар «Зелений кракен». Арістотелівську єдність місця часу й дії забезпечує названий пивний заклад у Празі. Персонажі-завсідники здебільшого ненадовго потрапляють у поле зору оповідача, але цього достатньо, щоб вони встигли сказати ті кілька важливих фраз, які розкривають чи трагедію, чи життєву філософію людини чи й суспільні реалії. «Диявол» ховається в деталях і автор це розуміє. 

Щоб не бути голослівним:

«– Каву, будь ласка.

– Еспресо, капучино, американо?

Юнак злякано подивився на табличку з цінами.

– Еспресо, будь ласка…» 

Тут і характеристика персонажа, і натяк про його фінансові можливості.

Роман як серія літературних «фотографій», зроблений достатньо влучно, щоб з опису одежі чи міміки, чи чистоти скатертини на столі можна вгадати цілі історії, епізоди зачерпнуті долонею з ріки життя. 

Наприклад, новела «Штайн» ‒ фотокартина, де молодий скрипаль грає на скрипці для завсідників трактиру «Зелений Кракен» із вдячності за те, що господар його нагодував. Єдина, остання фраза новели натякає про майбутні успішні гастролі юнака. Це по-суті весь зміст «фотокартини». Але справа в тому, що вона виконана справжнім майстром, у якого музика навіть на фотографії здатна зазвучати. Абсолютно невибаглива фабула враз наповнилася Музикою.

Українській прозі часто бракує легкості, розважальності, характерних для Аркадія Шиншинова. Це особливий талант. Щоправда, і сам автор не завжди може витримати стиль, ним починає керувати тема і тоді появляються передбачувані фрагменти, які мали б передати хвилювання, сум, та не досягають ефекту. Скажімо, не вистачило стриманості й відповідних інтонацій, коли йшлося про смерть Томаша Лагуцього ‒ сина головного героя всього циклу новел. 

Щодо празьких літературних традицій, закладених німецькомовним Кафкою, чехами Ірасеком, Гашеком, Грабалом, Кундерою і т. д. У «празькій» тематиці український письменник Аркадій Шиншинов їх, очевидно, не міг уникнути, вдихаючи те саме повітря, п’ючи пиво у тих самих барах, кидаючи копійки тим самим люмпенам на Бертрамці 3212… 

11 липня 2018р.

Теги: Аркадій Шиншинов, Екзиль


Іван Ребрик
Публікації:
/ 2Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
...У тому шаленому ритмі життя...
/ 5Псевдолокалпатріотичні маніпуляції масовою свідомістю
/ 2Закарпаття під Угорщиною
/ 3Видатна угорська вчена Марія МАЄР про денаціоналізацію та мадяризацію русинів-українців Закарпаття
/ 5Іван Мацинський про Адольфа Добрянського
Іван Мацинський і Карпатська Україна
/ 2«Найбільший муж наших новіших часів...»
/ 5Урочиста академія памʼяті о. Августина Волошина
/ 2Іван Марґітич: Єдність віри і народу
/ 2Те, що не влазить в депозитарій...
/ 5«Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..»
/ 2Пряшівський феномен. Микола Неврлий
/ 4Пряшівський феномен
/ 8Вправляння і Виправляння
/ 1P.S. до вилишеного
/ 1Історіографічні студії проф. Володимира Задорожного
/ 1Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. V
/ 1Памʼятаєш?
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. IV
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. ІІІ. Шляхетний Чин
Петро Скунць. ПОГЛЯД. 1967
/ 6Великий українець Закарпаття
/ 3Він увів мене в ту атмосферу…
» Всі записи