Інакші. Дмитро Федака

Бути «інакшим» в умовах тотального домінування комуністичної ідеології й пов­’язати своє життя з роботою в наскрізь ідеологічній інституції не можливо в принципі. Тим більше, коли ти вишколений, вихований цією системою, нею ж запряжений і зашорений до певної дії у визначеному об’ємі й напрямку. Ще й обсаджений пильними колегами, дбайливими інформаторами, також зобов’язаними відробляти свою додаткову пайку в ім’я «світлого майбутнього». Як тут будеш інакшим? А ще й партквиток з демонічною здатністю регламентувати не лише кожен твій порух, але навіть помисел. Життя зведене до ритуалу, з якого годі вирватися. Усе ж.

Допитливий розум і спраглість гармонії, ідеалу, виплекані на простій селянській добропорядності і засадичних людських чеснотах якимось дивним чином уможливлювали абнормальне балансування на межі «нормального» й «інакшого». Драматургія життєвої біографії радянського інтелігента й інтелектуала, гуманітарія й митця з відстані часу вражають неминучістю драматизму, зумовленого довготривалістю, майже вічною тяглістю й невідступністю загроженості фатальною покарою.

Отакі мої міркування, коли йдеться про Дмитра Федаку, багаторічного працівника державного видавництва «Карпати», людину, якій випало спорядити на вихід у світ десятки й десятки книжок численних авторів з різною мистецькою наповненістю й призначенням. Бо він і його покоління прийняли на себе чи не найтяжчий ідеологічний регламент, натиск, ґвалт і контроль. Усе ж.

«Людське обличчя» соціалізму корчилося гримасами. Раз у раз балансування на межі давало збій, оберталося небезпечним збуренням й потужним імпульсом ширення страху. Якраз у сфері духу, в середовищі творців: «Березневий сніг» Івана Чендея (1968), «Розп’яття» Петра Скунця (1971), «Подражание театру» Фелікса Кривіна (1971), а за ними ще й молодий Дмитро Кремінь з «Меморандумом Гернштейна» й самвидавами (1974)… Ой же ці «інакші»!

Легше, значно легше, було вже нам, тим, хто підріс під занавіс комуністичної імперії. У студентські роки споглядання похоронних процесій генсеків СССР в ужгородських ресторанчиках за чеським пивом розблоковувало «норму». Бути «інакшим» поволі входило в моду. Бамівська «романтика» вивітрювалася. Страх не мав уже такого безборонного доступу до психіки, бо в ній зачіпувалися, скажімо, картини й сюжети Афгану з одвертих розповідей твоїх ровесників або з їхніх безглуздих смертей і там, і тут. Невдовзі – Чорнобиль. Зрештою, «інакшим» захотів бути й сам генсек Горбачов. І хоча пленуми ЦК витримували закони жанру, «служба дружби» відстежувала кожен твій крок і бралася відпрацьованими методами за «виправлення» твоєї поведінки, вітри «перестройки» робили свою справу.

Маючи за плечима певний досвід в осягненні літпроцесу, насамперед регіонального, полишивши в минулому ідеологічну міфотворчість попередників, увійшовши в безпосереднє спілкування з учора ще упослідженими, шельмованими, таврованими, прийнявши холодний душ медвитверезника, профілактичних бесід, звільнення з педагогічної роботи, набувши досвід маляра-штукатура на ужгородських новобудовах, я 2 серпня 1988 року врешті потрапив коректором у досить великий колектив Всеукраїнського державного багатопрофільного видавництва «Карпати». Туди забігав я й раніше – до Дмитра Федаки, Петра Часта, Леоніда Годованого (завідувачів редакціями відповідно художньої, суспільно-політичної та краєзнавчо-туристичної літератур). Ну, і в Спілку до Петра Скунця й Василя Вароді. Усі вони, а ще Олекса Мишанич з Інституту літератури АН України та Кирило Галас з УжНУ, знали, спостерігали й активно сприяли моїм пошуковим літературознавчим стремлінням, зокрема, щодо конкретних персоналій: Станинець, Бараболя, Потушняк.

У «Карпати» я прийшов з підготовленим рукописом повісті Юрія Станинця «Юра Чорний». Оскільки тема «білих плям» (визначення, проти якого я вічно бунтував, бо які ж це плями!?) набувала актуальності в наших бесідах я прохопився з ідеєю видавничої серії «Народна бібліотека» (в якій у 40-х роках Станинець видав дві свої книги). Навіть сьогодні дивуюся, що ця ідея була не лише підтримана, а й частково реалізована, бо на той час роль Підкарпатського общества наук з Гарайдою в умовах окупації Закарпаття гортіївською Угорщиною сприймалася як реакційна. Мине ще пару років, доки поважне слово з цього приводу скаже проф. Йосип Дзендзелівський й розвіє цей негатив. Але з самого початку ідею було підтримано, і я загітував видатну художницю, досвічену і в книжковій справі, Надію Пономаренко до розробки серійного оформлення.

Про передмову до «Юри Чорного» я й не мріяв. Само собою, що це мав робити Дмитро Федака. І от засідання новоствореної редколегії видавничого проекту.  Я тішуся, що справа з виданням Юрія Станинця набуває реальних обрисів. І що вона розвивається так поважно. І що я тут, між ними: Мишаничем, Федакою, Скунцем, Данканичем, Попом… А Федака промовляє, що він вважає найвідповіднішим, щоб передмову написав я. Олекса Васильович поважно підтримує таку пропозицію, і я розумію, що вони це проговорили раніше. Це було справді несподіванкою, бо і я, і Дмитро Михайлович ясно усвідомлювали престиж у цьому небуденному починанні, і я не мав амбіції тягти на себе. Тому спробував ще пропонувати на автора передмови Петра Скунця, та справу вже було вирішено. Для мене це принципово важливий випадок у стосунках з Дмитром Федакою. Він повівся інакше, ніж я сподівався. Тим більше, що це питання ми з ним, з Петром Частом, задовго до того ословили й дійшли порозуміння…

По тому було ще багато всякого. Змагальна нута між нами бриніла з різною натугою упродовж усіх подальших років. У своїй душі вчуваю її й нині. Не маю з цього жодних проблем. Є жаль, щирий жаль через його надто передчасний відхід з цього трудного поля… 

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати