Йосип Баглай: На сторожі українського слова

Заслугою Йосипа Баглая у свідомості співгромадян актуалізувалися постаті й події, замовчувані чи й заборонені для згадки в комуністичні часи. З-під його пера постала ціла галерея портретів видатних культурних, наукових, громадсько-політичних провідників. Йосип Баглай відзначався особливою принциповістю й послідовністю у відстоюванні українських цінностей, найважливішою з-поміж яких для нього була українська мова.

Делегати І зборів НРУ в Києві. Петро Скунць - голова Закарпатської крайової організації Руху та його заступники Йосип Баглай і Павло Федака.
Київ, 8-10 вересня 1989 р.

У видавництві «Ґражда» побачили світ дві його непересічні праці: «За українську національну ідею. Вибрані статті» (1998; вступна стаття доктора філологічних наук Любомира Белея) та «У вирі українського національного пробудження. До 115-ої річниці від дня народження видатного актора, диригента і педагога в Карпатському краї Івана Трухлого» (1999). До «Енциклопедії Закарпаття. Визначні особи ХХ століття» (2007) Йосип Олексійович підготував зо півтора десятка статей, насамперед про акторів, театральних та просвітянських діячів (на жаль, вони не увійшли в це видання з певних суб’єктивних міркувань замовника).

«Публіцистична творчість, – зазначав Любомир Белей, – це лише один із напрямів подвижницької діяльності Йосипа Баглая на ниві українського національного відродження, що дозволило авторові глибше проаналізувати актуальні проблеми українською буття кінця 80-х – початку 90-х років нашого століття». Публіцистичні виступи Йосина Баглая фіксують майже всі головні етапи новітнього українського відродження. Позначені печаттю часу, статті передають дух цієї неспокійної епохи і відтворюють всю гостроту та безкомпромісність боротьби за українську мову, українську культуру і взагалі за незалежність України.

Красномовне цьому підтвердження – пропонована для перечитання стаття Йосипа Баглая з 1994 року. І хоча є вона реакцією на дії другого Президента України Леоніда Кучми, без найменших коректив стосується вона й нинішнього Президента Віктора Януковича «со товарищи».

Книги, що побачили світ у видавництві "Ґражда"

ОФІЦІЙНА ЧИ ДЕРЖАВНА МОВА,
або ЛЯПАС ПРЕЗИДЕНТА ЗАКОНОВІ ПРО МОВИ В УКРАЇНІ

19 липня 1994 року, очевидно, залишиться надовго в пам'яті патріотичних сил українства як дата, коли новообраний Президент України у своїй інавгураційній промові дав образливого ляпаса Законові про мови в Україні. Саме в цей день, не встигнувши відняти руку від Пересопницького Євангелія, на якому давав урочисту клятву народові України, Леонід Кучма в ранзі Президента сповістив Україну і світ про те, що він має намір найближчим часом винести на люди указ про надання російській мові статусу офіційної у суверенній самостійній Українській державі.

Така заява Президента Леоніда Кучми в час його інавгурації була тим дивнішою, що за три дні до того тридцять учених Інституту народознавства та Інституту українознавства Національної академії наук звернулися до тодішнього Президента Леоніда Кравчука, Верховної Ради України та міністра культури Івана Дзюби із «Заявою-протестом» із приводу фактичного усунення української мови з українського парламенту, що «вже нині стає новим ерозійним фактором щодо української державности загалом» («Шлях перемоги» від 16 липня 1994 року). До цього додамо, що сама заява-протест була складена у Львові 28 червня цього року.

На заяву Леоніда Кучми з приводу надання російській мові статусу офіційної мови в Україні моментально відреагували Спілка письменників України, Всеукраїнське Товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, чимало партій і організацій демократичного спрямування та окремих осіб. Усі вони доводили Президентові, що різниці між термінами «державна мова» і «офіційна мова» немає.

Були серед адресованих Президентові заяв і такі, які стверджували, що в нинішній українській державі «ніхто не спроможний членороздільно пояснити різниці між поняттями «державна мова» і «офіційна мова» («Карпатська Україна» від 4 серпня 1994 року).

Заява Леоніда Кучми з приводу надання російській мові статусу офіційної мови в Україні викликала в залі засідань Верховної Ради скромний вигук «Ганьба» якогось націонал-патріота, але цей вигук потонув у несамовитому шквалі аплодисментів проімперських комуно-шовіністів та здегенерованих «русскоязьічньїх» українців із прізвищами на «-енко» як незаперечним рудиментом їхнього козацького походження. Але такий уже наш народ український, хоч не вина його в цьому відступництві, а велика трагічна біда. Нині ми вже всі добре знаємо, що національна ідея українства була жорстоко потоптана сталінськими опричниками у крові української інтелігенції та брутально розчавлена небаченим в історії людства голодомором українського селянства. Нас увесь час привчали поклонятися чужим ідолам і запопадливо дякувати загарбникові за здобутий у поті чола власний шматок черствого хліба. Століттями уярмлені й упосліджені, ми й сьогодні, здобувши державну незалежність, окроплену кров'ю десятків і сотень поколінь, не можемо позбутися рабської психології і ладні проміняти високу національну ідею і її складову частину – рідну мову на «шмат гнилої ковбаси». Але так нас навчили...

У 1953 році як студент Львівського державного університету імені Івана Франка я був на збиранні врожаю на Кіровоградщині. Там зустрів дядька Царенка, який у сорок-сорок п'ять років виглядав украй неохайним і сприймав усе з винятковою байдужістю.

– Дядьку Царенко, – запитав я його, – чому ви на такій щедрій і благодатній землі ходите, як останній жебрак?

– Ой синку, – відповів мені дядько Царенко, -я пережив лихоліття великог голодомору. Я бачив смерть на кожному кроці і прапори, що сповіщали пп цілковите вимирання сіл... Бачиш оцього ваговика на току? Він поїв своїх дітей Мені, синку, нині нічого не треба, лиш би досхочу наїстися...

Організований комуно-фашистською партією Совєтського Союзу і реалізований під керівництвом «рабочего человека» Павла Постишева великий голодомор перетворив український народ у жалюгідну юрбу, яка ради фізичного виживання відмовилася від високої ідеї української державності, від рідної культури народних вірувань і звичаїв. Названий вище дядько Царенко – яскравий приклад того, як голодомором колонізатор витравлював із свідомості українця притаманну його ментальності високу духовність і залишав у нього хіба що інстинкт фізичного самозбереження... Наслідки цього страшного лиха даються нам узнаки й донині і то на терені мовно-культурного будівництва...

Але повернімося до заяви новообраного Президента України Леоніда Кучми.

Чи можна виступ Президента Леоніда Кучми щодо надання російській мові статусу офіційної мови в Україні вважати чимось випадковим і несподіваним? Зовсім ні! Такий виступ значною мірою був підготовлений усім розвитком подій у галузі мовної політики в Україні після прийняття в 1989 році Закону про мови в Україні.

Хіба можна вважати захистом новоствореної Української держави і її мови екс-президентом Леонідом Кравчуком, який часто у своїх виступах на багатьох рівнях відмовлявся від рідної української, а отже – державної мови на користь мови амбітного сусіда? Звичайно, президент, який поважає свою державу, і зрештою сам себе, до такого приниження не міг опуститися. Більше того, на зустрічі з творчими працівниками пресового агентства УНІАН та журналістами інших засобів масової інформації навесні цього року Леонід Кравчук заявив таке: «Ось, наприклад, за радянських часів прийняли Закон промови в Українській РСР, визнали державною українську, а мовою офіційною, мовою міжнаціонального спілкування – російську.

Моя точка зору: від того, що в Україні було дві мови офіційні, Україні гірше не стане. Вона не перестане бути незалежною державою» («Вісті з України» від 7-13 квітня 1994 року).

По-перше мусимо відзначити, що покривив тут душею екс-президент, бо у Законі про мови в Україні немає й слова про офіційний статус російської мови в Україні. Закон про мови визначає російську мову як мову «міжнаціонального спілкування народів Союзу РСР» («Матеріали про розвиток мов в Українській РСР. – К., 1991). Отже, твердження Леоніда Кравчука про те, що Закон про мови в Україні визнає російську мову офіційно, є чистою вигадкою пана екс-президента.

По-друге, як Президент України, Леонід Кравчук не мав права публічно висловлювати свою точку зору про можливість законодавчого функціонування в

Україні двох офіційних (читай: державних. – Й. Б.) мов. Таке його твердження було, м'яко кажучи, некоректним, а для утвердження української мови після вікового її упослідження, приниження й заборони шкідливим, бо що таке рівноправність української мови з російською, нині знаємо всі. Але шановний Леонід Кравчук дуже любив розкидатися демагогічними заявами, то й тут не обійшлося без демагогії.

Якщо можна було б ще зрозуміти нині словесні хитросплетіння Леоніда Кравчука, перед яким розгорталася боротьба за президентське крісло, то вже аж ніяк не можна вважати турботою про утвердження української мови в усіх галузях суспільно-політичного і культурного життя в Україні діяльність Товариства української мови імені Тараса Шевченка, дивним чином перетвореного в так зване Всеукраїнське Товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка. Це тим болючіше нині, що у свій час Рада Міністрів України на виконання Закону про мови в Україні прийняла 12 лютого 1991 року розгорнуту постанову «Про державну програму розвитку української та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 року», яка, крім преамбули – «Мета й завдання Державної програми», ставила конкретні вимоги щодо забезпечення функціонування державної української мови перед міністерствами і відоме вами України, виконкомами міських рад народних депутатів, громадськими органами, підприємствами, установами і організаціями.

Замість того, щоб узятися за реалізацію постанови Ради Міністрів та контроль за здійснення накресленої нею програми зі ста пунктів, еліта Всеукраїнської «Просвіти» як у центрі, так і на місцях, ліквідувавши самочинно Товариство української мови імені Тараса Шевченка, звела нанівець ідею відродження й утвердження мови в усіх сферах державного і громадського життя і захопилася виношуванням дон-кіхотських планів: створення комерційних структур, банків тощо. Одне слово, Всеукраїнській «Просвіті» виявилося під силу все, лиш не справа утвердження української мови.

Звичайно, нам можуть сказати, що утвердження української мови як мови державної є справою відповідних державних органів. Однак державні органи є не завжди українськими, тому в справу мали б утрутитися саме громадські організації. На жаль, одні мало що роблять, інші мало чим допомагають. Отже, можемо ще раз повторити кравчуківське – «Маємо те. що маємо».

Аналізуючи три статути Товариства української мови імені Тараса Шевченка (згодом Всеукраїнського Товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка), які з'являлися на світ Божий 1989,1991 та 1993 років, можемо стверджувати, що серйозна увага українській мові приділялася лише у статуті 1989 року, прийнятому Установчою конференцією по створенню Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Два наступні статути в питаннях мови нікого й ні до чого фактично не зобов'язували. Тому й не дивно, що на тривалий час діяльність української інтелігенції за утвердження української мови в усіх сферах державного суспільно-політичного і культурного життя майже припинилася. А тим часом у Донбасі, на Харківщині і Луганщині, в Одесі і на Закарпатті почали лунати голоси за надання російській мові статусу державної мови в Україні. Українська громадськість, пошматована на більш ніж тридцять партій, організацій і рухів била час від часу на сполох. Однак у такій хуртовині політичної плутанини та амбітного отаманства голос на захист української мови був голосом волаючого в пустелі.

Якщо, виборовши на перших порах статус української мови як державної, Товариство української мови імені Тараса Шевченка (згодом Всеукраїнське Товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка) на цьому фактично зупинило свою діяльність, то відповідні функції у справі утвердження української мови мав намір узяти на себе Народний рух України. Рухівська «Концепція державотворення в Україні», затверджена ІУ Всеукраїнськими зборами Народного Руху України 4— 6 грудня 1992 року, у другому пункті – «Мистецтво, творчість, відродження української мови» розділу «Культура, освіта, наука» передбачає:

– створити альтернативний законопроект про мови, в якому передбачити як адміністративну, так і кримінальну відповідальність державних урядовців, посадових осіб, громадян України за його порушення;

– випрацювати стратегію розвитку українського кінематографа, передбачити державну підтримку фільмів українською мовою та встановити державні дотації для українського кінематографа;

– вимагати від уряду спеціальної фінансової підтримки Закону про мови;

–  розробити програму забезпечення комп'ютерних систем українською мовою». («Народний Рух України. Документи і матеріали». – К., 1993).

На жаль, ця програма, більшість обов'язків покладає на урядові структури і залишається хіба що добрим наміром укладачів «Концепції державотворення в Україні» допомогти українській мові зайняти в нашій державі належне їй місце.

Обставини склалися так, що захоплені міжпартійними чварами і боротьбою за посадові місця у владних структурах організатори і перші керівники Товариства української мови імені Тараса Шевченка ніби забули про своє покликання і власне «Звернення до громадян Української РСР, до всіх українців в Україні й не в Україні сущих», у якому вони закликали «сприяти відродженню української мови своєю конкретною діяльністю». («Літературна панорама». – К., 1989).

«Дорогі брати й сестри! -йдеться у «Зверненні...» – Разом будемо домагатися, щоб українська мова звучала в родині, у дитячому садочку, у школі, у вузі, на виробництві, у державних та партійних установах, по радіо, з кіно- і телеекранів» (Там же).

Сьогодні українська мова від Ужгорода до Луганська і Криму є не перед меншою загрозою, ніж вона була в 1989 році, напередодні Установчої конференції по створенню Товариства української мови імені Тараса Шевченка. На превеликий жаль, до її приниження в наш час значної мірою спричинилися ті, хто керував названим Товариством і згодом покинув його напризволяще. Усе це в кінцевому результаті створило на терені України таку суспільно-політичну ситуацію, в якій постала категорична вимога надати в незалежній Українській державі статус державної (або, як каже Президент Леонід Кучма, – офіційної) мові іншої держави – російській мові. Що це – парадокс? Зовсім ні! Це закономірний хід подій. Хто не забиває гол у чужі ворота – пропускає у свої!..

Повернімося ще раз до заяви Президента Леоніда Кучми і зробімо спробу визначити, що таке «офіційна мова» і в яких стосунках вона перебуває щодо «державної мови»?

Що таке «державна мова»?

Державною мовою є мова нації, тобто соціально-етнічної спільності людей, які населяють певну територію і в результаті тривалого історичного розвитку характеризуються притаманними тільки їм економічними зв'язками, своєрідними рисами культури, особливостями психології і характеру як домінантами їхнього менталітету і організуються в державне утворення. Звичайно, це стосується держав і мов, які розвивалися нормально. У країнах, що історично розвивалися своїм шляхом, а не в умовах колоніального рабства, мова так званого корінного населення завжди ставала державною мовою незалежною від того, чи статус державності мови був юридично задекларований, чи ні. Правда, трапляються й історичні аномалії– як наприклад з Ірландією. Спаси нас, Боже, від ірландського варіанту, коли можемо мати українську державну з чужою державною мовою.

Що ж таке офіційна мова?

Терміни «офіційні мови» і «робочі мови» були введені Статутом Організації Об'єднаних Націй у 1945 році. У восьмому розділі Статуту ООН – «Правила Генеральної Асамблеї» – сказано таке: «Англійська, іспанська, китайська, російська і французька є як офіційними, так і робочими мовами Генеральної Асамблеї, її комітетів і підкомітетів. Арабська мова є як офіційною, так і робочою мовою Генеральної Асамблеї і її головних комітетів» («Организация обьединенньіх Наций. Сборник документов». – М., 1981).

Отже, офіційними мовами в міждержавному об'єднанні або міждержавному утворенні типу Організації Об'єднаних Націй є такі мови, які в окремій державі -Англії, Іспанії, Китаї, Росії і Франції, а також в ряді арабських держав Середньої Азії і Північної Африки – відповідають державним мовам. Отже, офіційні в ООН мови є рівноправні і однаково обов'язкові для вжитку.

Цікаво відзначити, що термін «офіційний», «офіціальний» за «Словником української мови» має такі значення: «який запроваджується урядом, урядовою установою або службовою особою», «який представляє уряд, виражає погляди уряду, урядових установ», «повідомлений урядовою установою, який надходить від уряду, урядової установи або службової особи».

Хоч у цих значеннях нібито й губиться відтінок «обов'язковості», цей відтінок підсвідомо все ж зринає: запроваджене урядом – обов'язкове для виконання.

Майже таке саме значення термінові «офіціальний» надає «Словарь иностранных терминов» (М., 1987): «Официальный (лат. оfficialis – должностной) – правительственный или должностной с соблюдением всех правил формальностей, деловой, бесстрастный, сдержанный».

Слід підкреслити той факт, що від латинського слова «оfficialis» у наведених значеннях все ж утрачено певною мірою те значення, яке тут було б визначальним. Річ у тому, що слово «оfficium» має одне із головних значень «обов'язок», а «оfficialis» відповідно – «обов'язковий». Отже, «офіційна мова» – це «обов'язкова мова».

Висновок: передбачуваний указ Президента України Леоніда Кучми щодо надання російській мові в Україні статусу офіційної мови, а це тотожне статусові державної мови, іде в руслі тих десятків циркулярів і указів російських царів та комуністичних генсеків, які ось уже триста сорок років не визнавали окремішності української мови, забороняли її і постійно нищили. Надання російській мові в Україні статусу офіційної мови фактично означає надання їй статусу другої державної мови, що повертає нас до сусловсько-брежнєвських і маланчуківсько-щербицьківських часів і може знов обернутися смертельною загрозою для самого існування української мови на її етнічних територіях. Тому й не дивно, що за такий статус російської мови в Україні так ревно виступали й виступають усі антиукраїнські сили від Ужгорода до Донецька, Луганська, Одеси і Сімферополя...

Українська громадськість не має права допустити появи запланованого Президентом Леонідом Кучмою указу про надання російській мові статусу офіційної (державної) мови, якщо вона не хоче, щоб українську мову знов було відсунуто на задвірки українського державного, суспільного, політичного і культурного життя на рідній землі.

Мусимо стати на захист рідної мови – основи української незалежної державності. Мусимо знов ставити питання про відродження Товариства української мови імені Тараса Шевченка або створення нової аналогічної структури, яка взяла б на себе функції вищеназваного Товариства. Мусимо усунути з керівних крісел як у центрі, так і в регіонах тих керівників, які своєю довгорічною бездіяльністю дискредитували не лише самих себе, але передовсім високу ідею відродження української мови.

– Мово, будь! Мово, живи і живи! – закінчив свій виступ на Установчій конфе­ренції по створенню Товариства української мови імені Тараса Шевченка в Києві 11 лютого 1989 року патріарх українського красного письменства Олесь Гончар.

Тож не тільки вірмо цим словам, а здійснюймо закладену в них світлу надію.

1994 р.

Теги:

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати