Хто винен? Роздуми народовця д-ра Миколи Бандусяка

Понад десяток років тому на моє запитання, про що мріє Микола Бандусяк у ювілейний для незалежної України день, він відповів: «Зустріти 20-тиліття в політичному задоволенні та соціальній заможності! Слава Україні!».

Майже щотижня Микола Бандусяк знаходив час і можливість завітати до нашого видавництва на Волошина, 8. Він у тому часі представляв інтереси Георгіни Мураній-Мейсарош у справі видання її табірних спогадів «Потім не спом’яне нас ніхто...». Одночасно «Ґражда» ініціювала видання окремої книжки пана Миколи. Він сам запропонував назву: «Хто винен? Роздуми народовця д-ра Миколи Бандусяка».

Книжка писалася «онлайн». При кожних навідинах д-р Бандусяк доносив нові матеріали, записи, ідеї. Це мало бути поважне видання із зачепленням надто болючих і дражливих тем (які й сьогодні залишаються такими ж). Ми поступово формували текст, а оскільки найвідповіднішим жанром було обрано інтерв’ю, то це давало нам досить вільну руку у викладі матеріалу...

Але в суботу 9 березня 2003 року о 3 годині пополудні д-р Микола Бандусяк відійшов у вічність.

Пропонована публікація того, що ми встигли зробити, присвячена пам’яті д-ра Миколи Бандусяка й пам’яті про його побажання Україні «політичного задоволення та соціальної заможності».

Студійне фото з 2002 року. Зроблене свідомо: "на пам’ять"

Ви прожили майже столітню історію Закарпаття, у Вас вже 5-те громадянство, Ви політичний в’язень угорської катівні та радянських концтаборів, за Ваші погляди, переконання і національну свідомість Ви зазнали переслідування чеських, мадярських і радянських властей. Вже з ранньої юності, Ви учасник історії Гуцульської республіки, Карпатської України, мадярської окупації, радянського деспотизму і на кінець української державності, тобто учасник 90-річної історії. Тому цікаво почути Ваші спогади, міркування.

Микола Бандусяк: Народився я 16 грудня 1909 р. в с. Ясіня. Мій батько Михайло працював узимку на вивезенні лісу своїм кінним транспортом, а влітку — на сплаві дерева дарабами (чи бокорами). Мама Марія, з роду Климпушів, займалася господарством. Допомагали їй мій дід і ми, діти.

Будучи дев’ятилітнім хлопчиком влітку 1919 р. за дорученням Головної управи Ясіньської Народної Ради в часі Гуцульської республіки, членом якої був вуйко Василь Климпуш, я розклеював відозви та розповсюджував листівки, друковані в Станиславі, із закликом до братів-гуцулів не вірити обіцянкам мадярського уряду, а підтримувати прагнення Ради до возз’єднання з Україною. Приходилося виконувати доручення таємно, щоби не попасти в руки мадярам.

У серпні 1920 р. приїхали в Ясіня професори О. Бачинський та К. Заклинський підбирати учнів до гімназії, що відкривалася в Берегові. Вони вишуковували свідоміших селян і потрапили до Климпушів, які допомогли їм підшукати сім’ї, що мали бажання і змогу віддати дітей на навчання. Таких виявилося тільки троє, а саме: В. Ластовецький, М. Цуперяк та М. Бандусяк. Навчання в гімназії було безплатне, тільки за утримання в інтернаті потрібно було доплачувати в залежності від майнового положення батьків, що засвідчувалося відповідним свідоцтвом.

Спочатку навчання давалося мені трудно, бо школа під час війни мене слабо підготувала, але згодом став посереднім учнем. Любив гуманітарні предмети. Більшість учнів хоч і значилася русинами, вважали себе українцями, це були в основному селянські діти. Гімназію закінчив матурою в червні 1928 р., після чого поступив на юридичний факультет Державного університету в Празі, який закінчив у 1932 р. з дипломом звання доктора права.

В гімназії був членом товариства «Пласт», вів один із його гуртків та брав участь в театральному гуртку, декорації для якого майстерно малював М. Цуперяк. Під час канікул, зокрема — колядів, збирав пожертвування на будівництво Народного дому Просвіти в Ужгороді та заоохочував односельчан відвідувати читальню та користуватися бібліотекою.

У Празькому університеті був членом «Союзу Підкарпатських руських (українських) студентів». У 1931 р. став його головою і членом редколегії видання «Альманаху...» 10-тирічної історії діяльності товариства. Під час канікул, що проводив у батьків в Ясіню, допомагаючи їм в господарстві, займався вихованням членів товариства «Січ», командантом якого був вуйко Дмитро Климпуш, та брав участь в культурно-спортивних заходах цього товариства (змагання, фестини, драмгурток).

Не пригадую з якої нагоди під час виступу на зборах в Ужгороді необачно висловився з приводу чеської політики на Закарпатті, за що присутній в президії чеський комісар поліції лишив мене слова. Я був занесений в таємний сописок неблагонадійних.

Микола Бандусяк. 1930-ті роки

Після закінчення студій в 1932 р. я працював стажером у адвоката д-ра С. Юськіва в Рахові. Тут допомагав голові філії товариства «Просвіта» Юрі Ворохті в організації будівництва та збору коштів на споруджен ня Народного дому в Рахові, який відкрито в 1938 р. У 1935 р. продовжував стажування (тривалість 5 років) у адвоката д-ра В. Комаринського в Мукачеві. Там займався в читальні т-ва «Просвіта», організуючи зустрічі просвітян та читання лекцій. Брав також участь у відкриті Етнографічного музею. Головою Мукачівської філії товариства «Просвіта» був директор школи О. Полянський, а режисером драмгуртка — д-р Комаринський.

У 1937 р. організував і підтримував страйк батьків шкільних дітей в с. Паланок біля Мукачева проти навчання в школі дітей за русофільською граматикою автора Сабо. Страйк тривав місяць. Вимоги батьків проводити навчання за граматикою Панькевича була задовільнена, але за відрив дітей від школи батьків оштрафовано. Штраф грозив і мені як організатору, але батьки виручили мене.

Брав участь в організації другого Народовецького з’їзду молоді, що відбувся в 1934 р.в Мукачеві. Виступав на ньому з промовою про насущні завдання молоді в піднесенні національної свідомості та патріотизму в народі, в спротиву русифікації та чехізації краю. Виступав на просвітянських з’їздах в Мукачівському районі (села Кальник і Страбичово) і на Всепросвітянському з’їзді в Ужгороді у жовтні 1937 р. Був учасником маніфестації в Ужгороді з приводу визначення в жовтні 1938 р. уряду автономного уряду Підкарпаття. У 1935 р. спробував поступити на державну посаду, але мені відмовлено за відсутністю місця на дану посаду. Як я згодом довідався, дійсною причиною відмови послужило заключення таємної поліції про мою політичну неблагонадійність.

Відмічу, що я був прихильником, а при кінці членом Соціал-демократичної партії Чехословаччини і не поділяв поглядів націоналістів — їх ідеологія мені не подобалася.

У жовтні 1938 р. відбувся т. зв. «Віденський арбітраж», згідно рішення якого міста Ужгород, Мукачево та Берегово віддано Мадярщині, тому я переїхав з Мукачева в Хуст, де працював адвокатом до жовтня 1944 р. Отже всі події, що відбулися в Хусті 1938-1939 роках (а мені було 30 років) відбувалися на моїх очах. Я не брав участі в уряді чи адміністративному апараті Карпатської України, бо в цьому не було необхідності. Я продовжував займатися адвокатурого, маючи для цього свою приватну канцелярію.

У січні 1939 р. я став членом партії Українського Національного Об’єднання (УНО) і виконуав функції члена ревізійної комісії. Партія доручила мені громадську роботу, а саме: опікуватися втікачами із окупованої мадярами території, що не встигли своєчасно її покинути. Як правило, вони осідали в нижніх районах, в Хуст прибували одиниці. Я збирав від них відомості про події на окупованій території, зокрема, чим підтверджується надія мадярів на окупацію всієї території Закарпаття. Зібрані відомості передавав шефу пропаганди і радіомовлення д-ру Володимиру Комаринському. До речі, цей професіональний юрист, володіючий німецькою та мадярською мовами, виконував при уряді також дипломатичні завдання і був радником президента А. Волошина.

За дорученням партії я брав участь у підготовці й агітації до виборів у Сойм Карпатської України, а під час виборів був уповноважений в с. Салдобош (Стеблівка), де вибори пройшли відмінно, що відмічалося підняттям на дільниці білого прапора.

Вуйки Миколи Бандусяка – брати Климпуші. 1930-ті роки

У кінці січня 1939 р. в складі делегації, в яку входили також голова партії Ф. Ревай та секретар А. Ворон, їздили в Прагу. Ми були на прийомі у прем’єр-міністра з вимогою відкликати з поста міністра чеха-русофіла генерала Прхалу. В міністерстві закордонних справ ми спростували ноти урядів Мадярщини та Польщі, в яких вони скаржилися на те, ніби інциденти на границях провокують січові загони, тоді як насправді напади робили терористи з відома цих урядів. Ми відвідали також німецьке посольство сподіючися довідатися дещо про ставлення уряду Німеччини до Карпатської України, але нас прийняв тільки секретар посла, і з розмови з яким ми зробили висновок, що він не в курсі цього питання. На прийомах відчувалася якась напружена, неспокійна атмосфера, що віщувала лихо, яке згодом постигло край.

Я не погоджувався з І. Рогачем, С. Росохою та І. Романом, що виконували вказівки проводу ОУН, із-за ставлення до членів уряду та впливом на команду Карпатської Січі. Письмово скаржився на них і вимагав притягти їх до відповідальності за аполітичні вчинки. Але до вияснення суперечностей не дійшло, бо на це вже не було часу.

В ніч із 13-го на 14-те березня 1939 року стався інцидент між січовиками і чеським військом. Я вважаю, що сутичку спровокувало радикальне крило командування Січі, яке готувало змову проти уряду.

15-го березня, ще до закінчення сесії Сойму, останнім поїздом я виїхав з Хуста в Ясіня до батьків, в яких певний час переховувався, а коли пройшла хвиля арештів, я з’явився, але вже був взятий тільки під нагляд, тобто, мав відмічатися якийсь час на жандармській станції. Завдяки цьому я уникнув концтабору в Ворюлопоші.

Влітку я одержав паспорт, поїхав у Братиславу, де зустрівся з нашою діаспорою та міністром Ю. Реваєм. Але мені не подобалося життя еміграції, ми домовилися про канали зв’язку і я повернувся в Хуст, де згодом продовжив працювати адвокатом, вивчаючи мадярську мову. В Хусті працював адокатом також д-р Ю. Бращайко і жив А. Ворон, якого не прийняли на учительську посаду, тому якийсь час працював діловодом у мене в канцелярії.

У липні 1940 р. я запросив до себе «на обід» декількох наших політичних активістів, аби обговорити політичну ситуацію та наші можливості. Я повідомив, що діаспора пропонує нам відновити діяльність партії УНО. Присутні з цим погодилися і вибрали мене головою. Ми вважали доцільним пробувати налагодити зв’язки з вихідцями із Закарпаття, що проживали в Мадярщині, щоб у них знайти підтримку в нашому плані. А він полягав у тому, аби якась з існуючих партій погодилася визнати, що на Закарпатті існує український народ. Ми пробували діяти в цьому напрямку, але війна наші намагання припинила, а ми за це зазнали переслідувань.

Дня 15-го березня 1940 р. з приводу річниці Карпатської України група молодих патріотів на чолі з моїм братом Дмитром встановила на Хустському замку синьо-жовтий прапор, а на Рокосівському полі — хрест з написом на честь полеглих січовиків. Учасники цієї акції були скоро викриті й інтерновані. А оскільки брат жив у Хусті зі мною на одній квартирі, впала підозра, що я мав знати про цей захід.

Початком 1942 р. мадярська військова контрарозвідка викрила на Закарпатті розгалужену націоналістичну молодіжну організацію, яку очолював А. Цуга та Д. Бандусяк. У ході слідства в Мукачівській катівні — в палаці Ковнера — хтось із арештованих мав натякнути, що я очолюю старшу групу подібного підпілля. Маючи відомості про те, що А. Ворон свого часу в мене працював, восени 1942 р. контрарозвідка арештувала його. Після тривалого допиту він не витримав і признав, що підпільно діє партія УНО, назвавши учасників: Ю. Бращайка, Ф. Ревая, М. Бандусяка, М. Шандор, В. Свереняка та Е. Шерегія. Всіх нас арештували і катували в тому ж палаці Ковнера, вимагаючи зізнатися в зговорі. Після відповідної «обробки» нас передали слідчим органам контррозвідки в Ужгород. Про це довідалася наша діаспора на Словаччині, яка використала свої можливості і домоглася нашого звільнення.

У грудні 1944 р. «Смерш» — радянська армійська контррозвідка, займаючись очисткою тилу армії від підозрілих осіб, затримала й мене. Після допиту я був інтернований і в числі інших (вуйків Климпушів, Ф. Ревая, Ю. Бращайка, І. Сарвадія) відправлений на Донбас в с. Енакієво в табір інтернованих. Там ми працювали на відновлені шахти. Після фільтраційної перевірки влітку 1946 р. нас звільнили.

Повернувшись додому, я влаштувався на роботу, але цікавився можливістю репатріації в Чехословаччину, чим звернув на себе увагу органів МДБ, що взяли мене на облік. Щоб випробувати мою лояльність восени 1947 р. вони підіслали до мене свого агента в особі знайомого Юрія Сопка (бувшого редактора газети «Свобода»), який запропонував мені допомогу у втечі за кордон при умові, що я вступлю у створену ним організацію, яка дасть мені певні доручення для виконання за кордоном. Нічого не підозрюючи, я наївно погодився, але коли разом з Б. Балицьким з’явилися на місце, де нас мав чекати провідник, нас чекали прикордонники. Ці нас затримали і передали органу МДБ, який арештував всіх п’ятьох членів «організації» за зраду Батьківщини й участь в антирадянській націоналістичній організації. За це в травні 1948 р. Особлива Нарада МДБ в Москві призначила мені строк 25 років виправних таборів. Строк відбував у таборах Комі АССР. У 1956 р. був звільнений, а в 1991 р. реабілітований.

Я повернувся на Закарпаття, влаштувався на роботу юрисконсультом в Рахівській кооперації. Переслідування не зазнав, бо поводився стримано і пасивно, зробивши висновок з пройденого. Після виходу на пенсію переїхав з дружиною з Рахова в Ужгород.

Рахівчани Андрій Скрипка та Іван Мирон в радянських таборах. 1950-ті роки

Спочатку після того, як новий вождь Союзу Михайло Горбачов проголосив гласність, плюралізм і демократію, я підключився до громадської діяльності.

У вересні 1989 р. я став одним з членів-засновників Народного Руху України. Того ж року виступав на першому мітингу Руху на тему «Історія символіки на Закарпатті». Потім брав участь у зібраннях та зустрічах членів Руху та виступав на мітингах з питань союзного договору та референдуму.

Був одним із засновників в 1990 р. Товариства української мови ім. Т.Шевченка і очолював один із його міських осередків, що займався введенням української мови.

У грудні 1990 р. брав участь в конференції по відродженю Товариства «Просвіта», а згодом став почесним членом цього товариства.

Був ініціатором і провідником акції з повернення Народного Дому товариству «Просвіта», що й дало певні результати. Беручи участь на засіданнях правління товариства я прагнув до того, щоби воно ввійшло у Всеукраїнське товариство «Просвіта». Був також одним із засновників Демокрачної партії України.

На виборах, що проходили в березні 1990 р. у Верховну та місцеві Ради був агітатором, а згодом спостерігачем від Руху на виборчій дільниці. Я констатував, що можливості фальшувати результат виборів є великі і ці можливості правляча верхівка використала.

Накінець, був членом обласної комісії з виборів Президента та референдуму про незалежність, правильніше — суверенність — України, що віддулися 1 грудня 1991 р. Ця акція пройшла бездоганно.

Рівночасно я займався збором матеріалів про всі важливі події, що відбувалися за період відродження. Менші чи більші пакети цих матеріалів я передав в Закарпатський державний обласний архів. Вони стануть цінними для майбутнього покоління.

Хочу підкреслити, що я був тільки один із посередніх, якщо так можна сказати, громадських діячів, який нічим не відрізнявся від інших, бо таких, а то й кращих, особливо між учительством в 20-30-тих роках було багато. Одні із них ще живі, інші пішли у вічність, але пам’ять про них залишилася. Я був народовцем, патріотом свого краю, а згодом України. Я щасливий, що дожив до її суверенітету, але переживаю за його здійснення та збереження. Я з болем згадую тих наших патріотів, які до цього не дожили.

Пане Миколо, розкажіть більше про свою родину, зокрема, про братів.

Микола Бандусяк: У мене були три брати: Дмитро, Юрко та Василь — українські патріоти, репресовані за свої погляди та діяльність.

Дмитро народився 25 серпня 1919 року. Після закінчення народної школи поступив у Мукачівську торговельну академію. У цьому закладі вчили не тільки спеціальності, але й прищеплювали студентам любов до свого народу, краю, Матері-України. Дмитро вийшов із нього стійким патріотом і незабаром вступив до Організації Українських Націоналістів. Його обрали членом крайового проводу, був відповідальним за діяльність осередків ОУН у краї. Коли розбудовувалась Карпатська Україна, вступив і до Карпатської Січі.

Я працював адвокатом — спочатку у Рахові, потім у Мукачеві, а відтак переїхав до столиці Карпатської України — в Хуст. Дмитро проживав у мене. Там і застала нас окупація. За встановлення на Хустському замку синьо-жовтого прапора та хреста на Красному полі Дмитра із кількома побратимами було арештовано і відправлено в концтабір у м. Налькаміжа коло Будапешта. Через «своїх» і звідти вдавалося керувати молодіжною групою ОУН у Закарпатті.... Однак весною 1942 року угорська контррозвідка натрапила на слід організації, і Дмитро знову був арештований. Разом із гімназистами Ужгорода, Мукачева, Хуста та іншими підпільниками перебував під слідством у мукачівській катівні. Його били щодня, щоночі, вимагали, щоб зізнався про організацію, друзів, але ясінянський юнак вів себе мужньо й нікого не зрадив. Кати вимагали від нього, щоб зрікся своїх переконань, але Дмитро вистояв. Із ним томилися Андрій Пуга, Василь Ліба, Василь Марчук, Маргарита Шандор та багато інших юнаків і дівчат. За свідченням Маргарити, під час слідства Дмитро проявляв мужність і стійкість, що навіть слідчий Шомгеді так його оцінив; «Якби він був мадяром, я зняв би перед ним крисаню...».

12 серпня 1942 року Дмитро та ряд інших оунівців були засуджені військовим трибуналом до 12 років ув'язнення, покарання відбував у тюрмі м. Вац. Але критичне становище угорської армії на Східному фронті примусило владу поповнювати її новими силами. Тоді Дмитра у 1944 році одягнули у гонведську форму і відправили на передову лінію.

Та Дмитро знайшов можливість і з війська втік, зв'язався з підпіллям і включився у боротьбу. Але вже з новими окупантами. Його загін діяв у Хустському, а потім у Волівському (Міжгірському) окрузі Дмитро мав псевдо «Лопата».

Тоді ж у лісі, біля с. Вишкова, діяла школа бійців Руху опору. Нею ж, разом із Миколою Габовдою та братом Юрієм, керував Д. Бандусяк. Вишкіл здійснювався по червень 1945 року. Не без «допомоги» зрадників підпільники були викриті, їх арештували. Першими були ув'язнені Маргарита Богдан, брати Куцини з Хуста, потім Іван Коршинський та Микола Гаврило з Буштина, після — Петро Тракслер із Луга, Степан Васко з Ясіня та ряд інших юнаків. Кому пощастило з підпільників — подався за кордон, а дехто — в гори. На Міжгірщині опинився і Дмитро. Усі влилися у ряди Української Повстанської Армії, яка вела боротьбу проти більшовицьких НКВС та їхніх поплічників.

На початку 1946 року на околиці Присліп, де в основному діяв загін Дмитра Бандусяка, ввечері прийшла група чекістів до одного дядька і питають: «Гдє «Лопата». А дядько пішов до стайні і приніс лопату. «Не ето, — кажуть, — а бандіт «Лопата». — «Я не знаю такого», — відповів. Тоді червоні бандити почали нишпорити у хаті, стайні. Вони точно знали, що Дмитро ночує у верховинця. Коли підійшли до оборога — з нього посипались автоматні черги. Кілька енкаведистів упало, але прибували нові. Дмитрові, коли не стало набоїв, інше не залишилося, як...

У міжгір'ї, що було навкруги, луною пронісся вибух гранати. Так по-геройськи, не здавшись ворогові живими, загинули Дмитро Бандусяк і його побратим, прізвище якого невідоме...

Невідомо, де закопали НКВД-исти їх понівечені тіла. Відтоді промайнуло багато років. І досі не знаю, де прах мого брата.

Інші члени родини — Микола, Юрій Василь — теж були репресовані угорськими фашистами, а потім — радянським «визволителями», томилися по Сибіру.

Брат Юрій помер у 1944 році у Красноярську, Василь — у 1980 році в Ясінях.

Георгіна Мураній-Мейсарош в період роботи над книжкою
табірних спогадів 
"Потім не спом’яне нас ніхто..."

Ваша культурницька та політична діяльність 30-40 рр. викликає захоплення, читав Ваші спогади про Карпатську Україну, яку вважаєте одною з предтеч незалежності України. То зупинімся детальніше на історії сьогоднішньої України. Як ви оцінюєте значення референдуму за незалежність України, що відбувся в березні 1990 р.

Микола Бандусяк: Значення надзвичайне, бо це був властиво початок тихої революції, що привела до незалежності, точніше, самостійності України. Ця незалежність більш похожа на умовну, як реальну, бо ми маємо всі атрибути самостійності такі як гімн, прапор, тризуб, тільки бракує справжньої самостійності. Україна залежна від всіх, хто їй допомагає або може допомогти. Я вважаю, що наша незалежність триває доти, поки з нею мириться Росія, бо доки ми не є членом НАТО, доти незалежність не захищена політично, економічно ні стратегічно. Росії не трудно спровокувати у нас чеченський чи білоруський варіант і ми знову станемо її колонією, якої їй так бракує. Частина наших правителів і політиків схильна до цього, а зросійщене командування нашої армії нас не захистить.

В чому вбачаєте дійсну самостійність України?

Микола Бандусяк: В її політичній, економічній і воєнній могучності. Без такої її самостійність тільки умовна.

Хто очолив рух за референдум на Закарпатті.

Микола Бандусяк: В серпні 1990 р. минула небезпека захоплення власти в Союзі ГКЧПем і появилися вигляди на можливість референдуму за незалежність. Цю ідею підхопили правдиві українські патріоти по вcій Україні, що cтали готуватися до її здійcнення. На Закарпатті ініціатором і виконавцем стала вже існуюча організація Народний Рух України під головуванням молодого політика В. Бедя. Він був свідомий того, що для успішного проведення такої акції потрібні кошти. Завдяки своїй спритности він зумів їх придбати в американської діаспори. Початкове приміщення для цього виділила міська управа під головуванням Е. Ландовського. Появилася газета «Нова свобода» під редакцією П. Скунця. Приступлена до складення і виготовлення пропангадивних матеріалів, таких, як звернення до населення з закликом до участі, різного змісту форми і кольору листівки (одну із них вручаю вам і рекомендую опублікувати, бо вона характерна), унаочнені діаграми про багатство України, яке використовувала Росія (чорнозем, вугілля, метал, ліс та ін.). Рух за незалежність знайшов патріотів в районах області, що стали його поширювати і пропагувати, одержавши відповідні матеріали та інструкції з штабу в області. За короткий час ця ідея охопила всю територію України. Настало свого роду змагання областей за кількість голосуючих.

Народний Рух. 1990-ті роки

Побачивши ентузіазм прихильників ідеї незалежності в масах народу, комуністичні вожаки розгубилися і стали з цим миритися, а окремі навіть підкдючилися до цього руху та зайняли в ньому певні відповідальні позиції.

Як Ви оцінюєте реакцію Росії на таке стремління українського народу?

Микола Бандусяк: З загрозою втрати України Росія не могла примиритися, тому вживала різні заходи, щоби цьому запобігти. Її агентура із росіян стала спростовувати пропаганду про багацтво, демократію, волю та свободу народу. На Закарпатті до протиакції підключилися русофіли на чолі з П. Годьмашем. Вони стали видвигати ідею автономії, оспорювати юридичне значення договору Рібентроп-Молотов, рятувати залишення Закарпаття в складі Чехословаччини. Але ідея референдуму набула такого розмаху, що ніякі спроби принизити її значення не мали успіху. Це засвідчив результат референдуму згідно якого за незалежність проголосувало 98 % населення України!

Багато надхненників цього стремління не дожило його здійснення, а не манше ще жиючих розчарувалося в ньому. Всі надіялися, що Україна стане самостійною, незалежною, демократичною багатою українською державою, а виявилося не те, що бажалося. Не маючи досвіду в державотворенні, ми захопилися другорядним — гімном, гербом та прапором, ми залишили на роботі старі комуністичні кадри, не врахувавши того, що ними не можливо працювати по новому. Вони прикинулися державотворцями, демократами та народовцями, а в дійсності залишилися противниками такої течії. Замість досвідченого патріота В. Чорновола, старанням комуністів, президентом обрано прершого секретаря ЦК Компартії Леоніда Кравчука. Те ж саме сталося і з обранням голови Верховної ради. Замість категоричної заборони злочинної компартії, ми дали їй змогу продовжити існування в надії, що її вожаки змінили свій погляд на демократичний. Наслідки цієї помилки відчуваємо й сьогодні.

Нас влаштували незначна заміна кадрів, лояльне ставлення до патріотів, свобода преси, критики та мітингів. Утриманням соціального рівня, економічною зміною ніхто не займався, планування припинилося, заводи і підприємства стали розпадатися і розкрадатися, керівники заводів і підприємств вийшли з під контролю а колекивне господарство перестало виконувати своє завдання, все набирало виду хаосу. До цього причиналися комуністичні кадри, які трималися гасла «чим гірше, тим краще», надіючися на повернення минулого.

І чим все це закінчилося? Закінчилося розвитком злочинності, обману, шахрайства, пияцтва, корупції, утечці народного багатства в закордонні банки, появою кумуно-кланів та жидівських капіталістів. Це в свою чергу привело до зубожіння народу, в якого виник сумнів у потребі незалежної України.

І в появі недосконалих чи односторонніх законів та саботажі тих, що були корисні суспільству. Приватизацією скористалися спекулянти, що зробили з неї бізнес. Це свідчить про те, що закон про приватизацію в т. ч. земельних фондів був невдалий і не оправдав себе.

Чим виявили себе законодавчі та виконавчі органи?

Микола Бандусяк: За малими виїмками в них виявили себе егоїсти, кар’єристи, зюдії, наживачі та підпільники. Вони збагатіли, а народ до-вели до зубожіння, з якого не скоро вибереться.

Тож — хто в цьому винен?

Микола Бандусяк: Винен в першу чергу політично неграмотний народ, який вибирає таких правителів і законодавців, що працюють на себе, свої родини та друзів, .а не на народ-виборців. Це говорить про те, що у владних структурах не має патріотів, а там де вони появляться, їх обезсилюють. Наприклад, на Закарпатті зробили кар’єру бізнесменів жиди зі сходу, які чинять розкол в Україських партіях та організаціях, компрометують чесних керівників, викликують хаос, в якому наживаються на злиднях переважної більшості населення. Це вони віднайшли політично і економічно малограмотну людину на президента, який від них залежний і йде їм наруку.

В чому бачите загрозу Україні?

Микола Бандусяк: В Росії і комунізмі. Доки Україна не звільниться від неї загрози, спокою і добробуту у нас не буде, бо вони винні в наших невдачах.

Хто може відвернути цю небезпеку?

Микола Бандусяк: Ми самі, але тільки з допомогою Західної Європи — в т. ч. НАТО.

В чому вбачаєте дійсну незалежність України?

Микола Бандусяк: В її політичній, економічній і воєнній могутності. Без такої, незалежність України умовна.

Чому завдячуєте вашим довголіттям?

Микола Бандусяк: Вірі в Бога, і в Україну, вихованю батьків та вченню йогів.

Що бажаєте народу України?

Микола Бандусяк: Зустріти 20-тиліття в політичному задоволенні та соціальній заможності! Слава Україні!

За прижиттєвим бажанням д-ра Миколи Бандусяка наводимо тут повністю текст листівки, про яку йшлося в розмові.

НАРОДЕ УКРАЇНИ!

16 липня минулого року Верховна Рада УРСР проголосила «Декларацію», за якою Україна прагне стати незалежною. «Україні — волю!» — з цією думкою ми вступили у новий 1991 рік. Але не так думає Президент Кремля, який дуже хоче бути Президентом усіх націй і народів від Ужгорода до Камчатки. Пан Президент чомусь вірить, що народ України проти Вільної України, проти того, щоб самому стати Паном на своїй землі. Саме тому 17 березня ми повинні чесно відповісти йому. 17 березня — це четверта неділя Великого Посту пісного 1991 року, такого ж пісного, як і минулий 1990 рік.

Закарпатці! Народе України-Русі! Ця неділя увійде в нашу тисячолітню історію як наше славне друге народження або як велика ганьба нашого народу перед вільними народами світу.

Народе України! Ти можеш стати вільним господарем у власній хаті. Про це мріяли Хмельницький, Мазепа, Духнович, Шевченко, Волошин, Ґренджа-Донський... Цього хоче і наш Господь Бог, який наділив Україні найродючішу землю в Європі, дав прекрасні гори, тепле море, здорові ліси, безліч вугілля, залізної руди і мільйони-мі льйони працьовитих рук, якими наші діди обробили Сибір, Америку, Канаду, Аргентіну, Австралію, шахти Бельгії та Франції. Та головного нам Бог не дав власної держави, без якої ми тільки раби у чужого ґазди. Бо своя держава — це велика благодать, котра дається тільки тим народам, які не продають своє благо за дараб солонини, за топанки, за партійну книжку, за московський валів, наповнений із тайстри українського бідака-селянина...

*     *     *

Дорогий краяне! Руснаку! Мадяре! Швабе! Москалю! Жиде! Словаку! Цигане! Стань, спочинь од роботи і подумай мало за себе. за матір, за діда, за сина, за онука! Ци не доста було робити, як мула, на чужий калхоз, на чужоє Пістрялово, на Кубинських, Ангельських, Нікарагуанських, Сомалійських, Камбоджійських, Афганістанських чорних, жовтих і червених братів? Се вже порозуміли і дакотрі комунішти! Лиш Ти, дорогий карпатський руснаку, гадаш собі, ож без тебе пропаде Росія, Латвія. Литва. Естонія, Грузія, Арме нія,.. Не пропадуть! Бо не пропала Фінляндія, Аляска, Німеччина, Мадярщина, Польща... А не пропали, бо роблять на свою церкву, на свою школу, на свій шпиталь, каждяй на свою Украї ну. Робіме і ми, хлопе, як роблять наші сусідове чехи, мадяри, поляки, німці, як робить ціла Європа, і столиця наша на Україні, а не в Кремлі. Запам'ятай, неборе: роботи в Україні є доста, а Із незалежної України можеш іти заробляти, де сам хочеш. Бо і на Западі (не лиш у Росії) люб лять і платять каждому, котрий хоче робити і хоче заробити, а не валюхувати і розказувати такому цундрошові, як і сам!

*     *     *

Сповнився заповіт Ілліча «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!». Ми, пролетарі, жеброта 15-ти республік з’єдналися в один табір за колючим дротом, пов'язалися ланцами «нерушимої дружби», освяченої кров'ю у Карабасі, Тбілісі, Алма-Аті, Вільнюсі, Новочеркаську, Фергані. Осетії, Ризі... Заповіт сповнили. А що далі? Вперед до світло го «будущого»? Але ж «будущее» вже було. І не одне. Для покоління 20-х років «будушим» став голодний 1932-1933 рік, для покоління 30-х «будущее» явилося у 1937 році, для воєнного по коління захисників Брестської фортеці та тисяч легіонерів закарпатців «будушее» повернулося сибірською каторгою та смертю на Дуклі, для повоєнних поколінь «будущее» усміхнулося із-за колючого дроту брежнєвських концтаборів, а нинішнє покоління може побачити своє «будущеє» в ка мері Лук’янівської тюрми поряд із Степаном Хмарою... Така правда. А обіцянки пам’ятаєте? «Нннешнее поколєніє совєтскіх людей будет жять при коммунизме» (комуніст Хрущов)! Скільки ж можна вірити обіцянкам? Від Леніна до Хрущова пройшло 40 років! Від Хрущова до Горбачова минуло 30 років! Світ забув про них і живе собі по-людсь-ки, а ми асе «це віримо у большевицькі шутки-прибауткн. Невже не ганьба зустріти великий день Другого Божого Пришестя у вушливій сорочці на смердячих нарах у гнилому байраці серед мишей і пацкунів? Невже для цього дав нам життя Творець?

Народе України! Твій шлях — Голгофа! Ти, сто разів розіп’ятий, розстріляний, вимордуваний голодом, опромінений радіацією, обдурений і розтоптаний, заплатив сторицею за свою доброту і довірливість, працьовитість і вічну любов до рідної землі.

І це ще не кінець. У березні Тебе знову готу ються купити. Купити товарами і продуктами, якими із дня виходу указу про референдум наповнюють торгові бази, щоб 17 березня завалити дефіцитами порожні магазини. Щоб Ти, голодний і босий, купуючи повірив, що Совєтський Союз багатий, що я Союзі благодать, що несмотря на неудачі імеют ся нєіссякаєммє резерви народного благосостоя-нія! Та не втішайся, що накупуешся. Бо перед цим від Тебе відібрали гроші, перед цим Тебе обплутали купонами-талонами, перед цим Тобі дозволили вибирати з книжки не більше 500 крб. Твоїх зароблених грошей...

І це ще не кінець. Бо після цього від Тебе хочуть відібрати назавжди Твою незалежну державу, про що Ти, можливо, і не здогадуєшся, бо Ти в ній ще не жив. Бо раб не може мати своє? держаки.

Народе України! Від Тебе хочуть почути, що Ти змирився, що Ти звик до думки, що Тя раб, що Тобі так добре...

Пробудися! Не спи! «Остав свій глубокий сон!». Підведися з колін і скажи на весь світ:

Досить! Геть із тюрми народів! Геть до людей! До світу! На волю! Усі як один! Перший крок від рабства Ти вже зробив 16 липня минулого року. Раби «Декларацій» не приймають! Другий крок Ти повинен зробити 17 березня цього року. Зроби його мудро, бо третього кроку вже може не бути... І май Господь Бог повернеться до Тебе лицем у цей вирішальний день!

 

Молимось, Боже єдиний,

Русь-Україну храни,

Всі свої ласки, щедроти

Ти на люд наш зверни.

 

Дай йому волю, дай йому долю,

Дай доброго світла,

Щастя дай, Боже, народу

І многая, многая літа!

 

СЛАВА НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ!

Шановні громадяни області! Карпатці!

Ставлення Народного руху до Нового Союзного договору однозначно негативне: Союз благополучно розвалюється і протиприродньо оживляти конаючу імперію. Всьому е свій початок і свій кінець. Тому 17 березня всенародний консиліум повинен засвідчити кончину цього нелюдського експерименту на І/6-й земної кулі. за який заплачено 120 мільйонів людських життів. СТО ДВАДЦЯТЬ МІЛЬЙОНІВ ЖИВИХ ЛЮДЕЙ ЗАБИТО І ПРИНЕСЕНО ЗА 73 РОКИ У ЖЕРТВУ ЗАРАДИ ЗБЕРЕЖЕННЯ СОЮЗУ! Це майже по 2 мільйони на кожен рік! Це щороку знищували одну Естонію! Це знищили 73 Естонії заради збереження того. що було приречене на загибель вже під самого початку...

Закарпатський крайовий Народний рух закликає Вас бути пильними під час референдуму. Бо, як учив комуніст Сталін: «Не важно, кто голосует, важно, кто подсчитмвает голоса».

Пам'ятайте, що ініціатором і організатором референдуму виступають вірні ленінці-сталінці-брежнєвці..., для яких результати референдуму не менш важливі, аніж для трудового народу. Висувайте і вимагайте включення до дільниць представників-спостерігачів від громадських організацій, чесних людей із трудових колективів.

Не вірте розуму, честі та совісті тих, хто продав усе це разом із матір’ю-Україною сатані за корито партійного достатку!

Борітеся — поборете. Вам Бог помагає! (Т. Шевченко)

12 квітня 2012р.

Теги: Бандусяк

Коментарі

Олена 2012-04-22 / 21:36:53
Прошу виправити опечатку. Спочив 9 березня, але не 2003, а 2002 року

Ребрик 2012-04-17 / 15:57:00
Щодо перевидання спогадів Георгіни Мураній-Мейсарош. Почуття обов"язку перед пам"яттю авторки перевищує усі грошові проблеми. Щойно сьогодні (17.04.2012) ми підготували текст до перевидання. Друге видання буде значно презентабільніше, оскільки якісно змінилися наші можливості. Ним ми продовжимо серію "Карби". Щоб нагадати, про кого йдеться, подаю перший абзац спогадів: "Народилася я 29-го вересня 1909-го року в селі Нересниця Тячівського району Закарпатської області в сім’ї греко-католицького священика Івана Муранія, який походив із роду Олександра Васильовича Духновича (його мати, а наша бабка, була внучкою сестри Духновича). Наша мати – Лаура Сільвай – була донькою відомого закарпатського народного просвітителя, письменника, поета і публіциста Івана Антоновича Сільвая (Уриїла Метеора)..."

707 2012-04-17 / 15:19:20
Цікаво, що коли знайомишся саме зі спогадами безпосередніх учасників чи то просто свідків минулих історичних подій, самі події починають виглядати рельєфніше, найкраще в поєднанні різних звучань та напівтонів. Відчути ці для нас несподівані нюанси й живе багатозвуччя минулого важко, якщо слухати тільки істориків.

КаО 2012-04-17 / 14:01:13
Я от вважаю, що потрібно би "Ґражді", при нагоді, знов перевидати книжку спогадів Георгіни Мураній-Мейсарош «Потім не спом’яне нас ніхто...». Вона давно вже зробилася бібліографічною рідкістю. А історія, описана в ній, вражаюча й захоплива.
Тільки б дочекатися, аби для такої гарної справи знайшовся ще й добрий спонсор.

Ребрик 2012-04-17 / 09:18:42
Що Ворон зраджував і неодноразово - сумнівів нема. На початку 90-х про це писав Микола Бандусяк, Маргарета Бабота, Вікентій Шандор і т. д. З цього приводу я мав розмову з і з п. Миколою, і з о. Юрієм Станинцем, який також добре знав Андрія Ворона. Так от, Станинець притримувався тієї думки, що не варто акцентувати на зраді, оскільки весь негатив ляже на ні в чому не винних нащадків. Гадаю, у цьому є сенс. Але самою темою не можна легковажити.

Кришеник 2012-04-16 / 22:31:08
Щодо Андрія Ворона. Мій, нині покійний, батько в 30-их був знайомий з А.Вороном. Прочитав спогади Марґарети Баботи-Шандор, виказав сумніви щодо однозначності факту зради Ворона в справі "Ковнер". Хоча, хто тепер розкаже з усією впевненістю, як то було насправді.

Слов'янин 2012-04-15 / 22:54:54
Дуже жаль людей, яких гноїли нізащо. Рано або пізно хтось відповість за невинно постраждалих. Нехай конкретні винуватці від конкретних структур знаходяться в іншому світі, за них відповідатимуть їх нащадки - керівники тих самих структур, які ще досі не розпущені і процвітають, над якими поки що не було міжнародного суду накшталт Нюрнбергського. Ніхто не забутий, ніщо не забуто...

Костак 2012-04-13 / 20:51:50
Постать Миколи Бандусяка надзвичайно цікава, але далеко не однозначна. Він, як і його приятель Вікентій Шандор,як і Володимир Бірчак, у багатьох принципових питаннях мав окрему думку. І не ховався з нею, а виголошував публічно і докладав усіх зусиль, щоб його було почуто. Його судження гостроактуальні й нині. Його оцінки терпкі, часом - безжальні й болючі... І не сміємо робити вигляд, що їх не чуємо.

Кришеник 2012-04-13 / 20:21:27
Ше одна добра справа від Івана Ребрика. Я про його довгочасні старання вернути із забуття справжнє наше минуле. Хоча б ті речі та артефакти, що зосталися.
Жаль, що так і не встигли з книгою спогадів Миколи Бандусяка. А скільки пропало, скільки важливого не розповіли, ще скільки вилучено або згоріло в печах. Було б інакше, нам би тоді не розповідали всілякі фантазії про "золоті часи" коментатори нашої історії, що лякливо ховаються поруч під ніками.

Ребрик 2012-04-13 / 11:14:59
Дякую за фото і коментар. Перше я справді не бачив раніше. Особливо приємно було "зустріти" тут Василя Федака, Миколу Лелекача та Алиськевича. Ну, і звісно, Миколу Бандусяка. До речі, як на мене - різниця не така вже й велика. Ті ж залисини і така ж поважність виразу обличчя. А це 30-31-й рік. Якщо трапиться можливість встановити точне датування - буду дуже радий. Бо, власне, чи не дивно, що на фото 39-го року він "на око" молодший від 31-го. А цілком можливо, що обидва фото з 30-31-го (стрижка, краватка, піджак).
Щодо матеріалів.
Основне інформаційне джерело студентського життя 20-30 рр. - це празький "Пробоєм", "Спомини" Вікентія Шандора (до речі, саме він "заопікувався" Миколою Бандусяком; вони лишалися приятелями упродовж усього життя).

Костянтин Куцов 2012-04-13 / 09:11:15
Най би Андрій через Facebook написав мені електронну адресу. Я скину фотки з коментарями

Ребрик 2012-04-13 / 07:26:03
Тих фотографій не маю і не пригадую, щоб вони колись попадали мені на очі. Хотів би мати. З 1937 року є в мене рахівське товариство "Карпатська Січ" у Празі (2 групові фото).

Костянтин Куцов 2012-04-12 / 22:04:33
Може, пан професор таким чином просто позначив, хто зображений на світлині.Адже погодьтеся, на ній Бандусякові далеко за 30 (а у часи Карпатської України йому не було й 30, через що він не зміг стати кандидатом до Сойму). Кидь хочете, можу Вам скинути згадуване мною фото 1939 р. і колективне фото правління СПРС від 1931 р., де М. Бандусяк у центрі (хоча воно досить поширене, і, мабуть, у Вас є)

Ребрик 2012-04-12 / 21:39:53
Щодо фото Миколи Бандусяка. Я отримав його від проф. Мушинки з підписом: "Микола Бандусяк, радник Августина Волошина". Це й послужило підставою датування. Мушинка фото дістав від Едуарда Зелінського, з його приватного музею історії Гуцульщини в Ясіні.

Костянтин Куцов 2012-04-12 / 20:00:05
Нема за що.І ще. Фото у гуцульському одязі - явно не з 1930-х рр.(Миколі Бандусяку тоді йшов лише 3-й десяток), а з пізнішого часу. У мене є фото, датоване 1939 р., там він значно молодше виглядає ніж тут.

Ребрик 2012-04-12 / 19:51:45
Щиро дякую за уважність.

Костянтин Куцов 2012-04-12 / 19:43:19
"Брат Юрій помер у 1944 році у Красноярську" - друкарська помилка. Юрій Бандусяк помер у Красноярську 14 січня 1994 р.: За українське Закарпаття. - Ужгород: Гражда, 1994. - С. 166)


Іван Ребрик
Публікації:
/ 3Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України
Чверть століття "Ґражди"
/ 9Війна і Мир на сторінках "Новин Закарпаття"
Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько
/ 3Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
...У тому шаленому ритмі життя...
/ 5Псевдолокалпатріотичні маніпуляції масовою свідомістю
/ 2Закарпаття під Угорщиною
/ 3Видатна угорська вчена Марія МАЄР про денаціоналізацію та мадяризацію русинів-українців Закарпаття
/ 5Іван Мацинський про Адольфа Добрянського
Іван Мацинський і Карпатська Україна
/ 2«Найбільший муж наших новіших часів...»
/ 5Урочиста академія памʼяті о. Августина Волошина
/ 2Іван Марґітич: Єдність віри і народу
/ 2Те, що не влазить в депозитарій...
/ 5«Де я в житті маю втяти плужок у борозну?..»
/ 2Пряшівський феномен. Микола Неврлий
/ 4Пряшівський феномен
/ 8Вправляння і Виправляння
/ 1P.S. до вилишеного
/ 1Історіографічні студії проф. Володимира Задорожного
/ 1Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. V
/ 1Памʼятаєш?
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. IV
» Всі записи