ТеЩоЛишилосяЗаКадром

Іван Чендей прописав Закарпаття в світовому кіноматографі.

Звучить? 

Гонорово?

Власне, воно так і є.

Доля судила саме закарпатському письменникові Івану Чендею бути автором сценарію “Тіней забутих предків”. Фільм став набутком світової культури. Отже, хочемо ми того чи ні, а ми вже там. Цей рік ювілейний для Івана Чендея, то ж згадану колізію можна б розвивати ширше. Краєчком я причетний до, здається, останнього запису телеінтерв’ю письменника, яке стосувалося якраз “Тіней…”, Параджанова і Юрія Іллєнка. Сподіваюся, обласне телебачення скористається нагодою й відшукає цей сюжет, хоча, як пригадую, тоді замовником виступало товариство закарпатських вірменів.

Однак, я говоритиму про інший фільм – “ТойЩоПройшовКрізьВогонь”. До 9-го лютого він демонструється в Ужгороді (“Доміон”), зауважте, – випередивши Львів. Маю певність, що не випадково. Та, мабуть, на це воля все-таки Божа, а не людська. Бо цікава колізія навколо протитипа Івана Додоки – головного героя фільму – пов’язана із закарпатчиками.

Почну здалеку.

Художній керівник і головний диригент заслуженого Закарпатського народного хору, народний артист України Михайло Кречко, перебуваючи з колективом на гастролях, у філармонії Чечено-Інгуської АРСР запримітив танцюриста, знайомство з яким суттєво позначилося на долях обох митців. Махмуд Есамбаєв, а саме про нього йдеться, не без участі Михайла Кречка в скорому часі стає зіркою першої величини на просторах Союзу (його й запрошують в московський колектив “Зірки радянського балету”). Про те, що М. Кречко був для М. Есамбаєва не просто колегою, свідчить майже безпрецендентний факт, що, перебуваючи з гастролями на Закарпатті, останній вважав своїм обов’язком виступити в сільському клубі Порошкова – на батьківщині М. Кречка. Здається, це була не одноразова й не “демонстраційна” акція. Зрозуміло – безплатна. Характерно, що М. Есамбаєв волів уникати офіційного вшанування (до речі, після концерту в Ужгороді вони з приятелем просто “щезли” з філармонії, щоб уникнути “дружньої вечері”, приготованої для знаменитого майстра танцю, на­род­ного артиста СРСР у рамках фестивалю мис­тецтв “Друж­ба”).

На фото: народний артист СРСР Махмуд Есамбаєв та народна артистка України Клара Балог. На фото справа: Клара та Василь Балоги з художнім керівником і головним диригентом заслуженого Закарпатського народного хору, народним артистом України Михайлом Кречком (зліва).

До чого тут Іллєнків фільм й Іван Додока?

Так от, Махмуд Есамбаєв задумав і реалізував авторську програму “Танці народів світу”. Вона йому принесла справжню славу. З нею він об’їздив світ. І з кожної країни, де доводилося бути, привозив запис автентичного народного танцю.

У роки хрущовської відлиги залізна завіса трохи припіднялася. І от радянська делегація, в складі якої був М. Есамбаєв, а також закарпатські митці й науковці, – з кількаденним візитом у Канаді. Офіційну програму виконано, лишився день для “загального розвитку”.

Отут і відбулося те, що має безпосередній стосунок до фільму.

Махмуд Есамбаєв попросив канадських друзів показати танці тубільного населення. Їм влаштували поїздку в індіанську резервацію. Тоді й виявилося, що вождь племені – українець, а українська кухня, пісня й вишивка – тут атрибути повсякдення.

Так  цей, звичайно, резонансний сюжет потрапив на українські терени.

Коли я почув його з уст проф. Михайла Ганича, перша реакція була – “готове кіно” (до речі, допитливий журналіст має нагоду почути й зафіксувати значно експресив­ні­шу оповідь від самого Михайла Михайловича).

А фільм виразно засвідчує тяглість традиції українського поетичного кіна.

Таки ще не вмерла.

Особисто для мене фільм Михайла Іллєнка є знаковим (у магічному сенсі). Справа в тому, що свого часу при “кухонному” столі я нав’язував для Івана Миколайчука ідею створення саме поетичного кіна на основі “Народних вірувань” нашого Федора Потушняка. Це не було важко, бо матеріали, які я демонстрував, промовляли самі за себе. Але було одне “але”. Миколайчук на той момент захопився надзвичайною житейською історією, яка фабулою суголоса до “ТогоЩоПройшовКрізьВогонь”. Лише кульмінаційна сцена відбувалася не в Канаді, а у Франції (більше розповів би Лесь Сердюк). І це теж мало бути “потрясним” кіном. На жаль, тоді ця ідея згасла – нестало Івана.

Вона відроджена й пульсує у кожному кадрі Іллєнкового фільму.

І не важливо, чи він про це знає.

Теги: Іллєнко, індіанський

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати