
Конкретизуємо проблему на прикладі однієї з найбагатших сільських громад області – Баранинської ОТГ поблизу Ужгорода. На її території знаходяться всього дві школи, які дають повну середню освіту – Великолазівський та Руськокомарівський ліцеї. Перший розташований на території колишньої панської садиби, тому має доволі пристойну матеріальну базу. У другого історія значно сумніша. Розміщений він у післявоєнній будівлі 1948 р., яка, зрозуміло, потребує капітального ремонту. Проблема не нинішня, але маємо те, що маємо. Після початку повномасштабного вторгнення Руськокомарівська громада, поруч з іншими, прийняла сотню біженців, в основному на базі школи, і проблема ремонту стала в повний зріст. Тим більше виникли питання укриттів, захисних споруд і т.д. При поштовху обласної військової адміністрації питання, накінець, було зрушено з мертвої точки. Депутати ОТГ виділили кошти на перекриття даху і почався ремонт. Однак далі все пішло за класичним совковим сценарієм «колективної безвідповідальності».
Відтак, апетит приходить під час їжі і ідея розрослася до того, що нам «не потрібні дешеві проєкти, бо з них нема чого красти». Тому вирішено було замінити не лише дах, а й внутрішні перекриття, вікна, комунікації, зробити сучасні туалети і т.д. Здається, можна лише порадуватися такому натхненню. Однак реальність перетворилася на типовий радянський довгобуд за принципом: виділяються певні кошти на вартісний проєкт, наприклад, прокладка труб чи закупівля матеріалів, вони освоюються, а далі роботи заморожуються до чергового траншу. І ця процедура тягнеться вже третій рік при відсутності відповідальності. Наряди закриті, акти підписані, а результату нема. Бо засновник й не зацікавлений в кінцевому результаті, а лише в процесі. А споживач владних послуг – учні, батьки, вчителі – не мають на нього прямого впливу, бо виборів нема і вони нікому не потрібні. Тому задіюються допоміжні засоби, як Уповноважений Верховної Ради з прав дитини, прокуратура, але й вони, як добросовісні чиновники, лише складають акти, приписи без жодних організаційних наслідків для виборних посад. А ОТГ, реагуючи на ці приписи, збирає свою комісію з надзвичайних ситуацій і постановляє, що в школі навчатися не можливо і необхідно перейти на дистанційне навчання, а початкову школу повернути в дитячий садок. Ніби це не вони і є причиною цієї надзвичайної ситуації, про неї не знали раніше, а знову роблять крайніми учнів, батьків, вчителів, яких позбавляють конституційних прав на повноцінну освіту і роботу. Особливо сюрреалістичними такі дії виглядають у відносно мирному Закарпатті, де замість російських ракет причиною надзвичайної ситуації стала безвідповідальність чиновників.
Бо в таких умовах основну свою функцію соціалізації підлітків школа виконувати не може, а дитячий садок при переведенні туди 4-х класів початкової школи сам перетвориться в новий об’єкт надзвичайної ситуації, куди знову треба буде викликати уповноваженого з прав дитини. Таким чином посадові особи місцевого самоврядування чітко дотримуються настанов байкаря про «Охрімову свиту», переставляючи заплати з одного місця в інше і переводячи стрілки в пошуку винних. Особливо потішним і красномовним в такому ракурсі виглядає вимога відділу освіти надіслати їм фото людських льохів, де мають ховатися діти під час обстрілів, бо, бачте, там має бути свіжа вода, відхоже місце та стрілками вказаний шлях до них. При тому, що основна будівля школи третій рік розбомблена без усяких ракет. Не відомо, чи знайомі такі управлінці з Кафкою та Сальвадором Далі, але точно не бачать тут кричущих паралелей, щоб усвідомити абсурд власних дій.
Якщо повернутися до буденності поточних подій, то ситуація й не така безглузда з точки зору окремих осіб. Керівництво школи усунено від впливу на процес ремонту: мовляв, «будівництво не ваша справа, займайтеся навчальним процесом. А будете багато галасувати, то швидко знайдемо на вас управу. От з відвідуванням у вас зовсім кепсько. Роми виїжджають за кордон. Інші возять дітей в місто. Тому сидіть тихо, може й пенсії дочекаєтесь». З педколективом та сама історія, бо їх можуть звільнити, на відміну від «обраних». Батьки, позбавлені організаційної форми захисту своїх прав, також мало що можуть. Когось беруть на переляк, хтось сам забере дітей, хтось залежний по інших обставинах, тому скоро все й розсмокчеться. А не буде людей, не буде й проблеми. Лише залишається питання – куди зараз йдуть мільйони на ремонт та зарплати чиновникам?
Але й тут вони знаходять для себе відповідь: «Поки йдуть, то й добре. Слава Богу зарплати не маленькі, що можна побачити по деклараціях. А кордон близько, що в уявленні багатьох закарпатців є омріяним рятівним колом».
Утім, мова тут не про особисті сподівання хитро зроблених посадовців, а про долю громади. Як уже згадувалося, Баранинська ОТГ є однією з найбагатших сільських громад області. На її території розташовані величезні туристично-рекреаційні комплекси, такі як «Деренівська купіль» разом із заводом мінеральних вод, «Термал Стар», «Золота гора», власником якої є, до речі, О.Ледида, колишній очільник області та й по нині чи не найвпливовіша політична особа громади. В її бюджет йдуть кошти з ужгородського базару "на Краснодонців" та інших об’єктів, вигідно розміщених біля обласного центру. Тому фінансово підтягнути один з двох середніх навчальних закладів громади не є проблемою. Проблемою є політична воля та організаційна спроможність. Як бачимо, на рівні ОТГ вона відсутня і жителі через незалежні від них обставини змінити це не можуть. Власне, для цього й створені військові адміністрації, щоб усувати подібні протиріччя в умовах воєнного стану.
Ми вже зазначали, що сам ремонт й розпочався за ініціативи ОВА. В школу приїхав заступник її голови Ю.Гузинець, зустрівся з колективом в присутності керівників ОТГ, пообіцяв справу вирішити, а далі все пішло за вже описаним сценарієм. Нині прокуратура зробила черговий припис – закінчити ремонт до 1 вересня 2026 р. Але, здається, без жорсткого адміністративного тиску тут вже не обійтися. Наведемо кілька причин, з яких обласна влада мала б взятися за цю проблему: по-перше, закриття школи з технічних причин в найбільш спокійному регіоні, куди йдуть інвестиції буде сприйматись в Києві, м’яко кажучи, дивним. А розголос, після висновків уповноваженого з прав дитини вже набув загальнодержавного масштабу. По-друге, відсутність головного освітнього осередку, без сумніву, загострюватиме ризики криміналізації регіону. Алкоголь, наркотики, хуліганство – неодмінні супутники підліткового середовища, позбавленого соціально-культурного впливу. По-третє, неспроможність влади елементарно утримувати школу неодмінно породжує в громаді настрої розчарування, зневіри, звинувачення її в корупції і т.д і т.п. Тим паче, коли значна частина батьків перебуває на фронті, або вже й не повернулася звідти.
Загалом, проблема ремонту звичайної сільської школу біля обласного центру, який переживає будівничий бум, виглядає дуже неприродно. І місцеве самоврядування з нею не справляється. Тому екстремальні умови й потребують нестандартних дій.



Фарбований Лис 12.02.2026 / 11:49:11
Батечко Ледида просто за сисе вшиткой нич не знав. Вун добрий: мене пудняв, пудниме і ліцей