Орбан як Путін

Обидва починали свою політичну кар’єру як активні демократи в період розпаду СРСР наприкінці 80-х. Свою першу популярність В.Орбан здобув після виступу на церемонії перепоховання Імре Надя у 1989 р., вимагаючи виведення радянських військ з Угорщини та проведення вільних демократичних виборів. У тому ж році отримав стипендію фонду Сороса та стажувався протягом року в англійському Оксфорді. На перших демократичних виборах у 1990 р. обрався до парламенту і далі робив це регулярно. Однак вже з другої половини 90-х очолювана ним партія ФІДЕС (Союз молодих демократів) почала спершу малопомітний крен з ліберальних позицій до правоконсервативних. У 1998 р. вперше очолив уряд правоцентристської коаліції, яка тоді протистояла спадкоємцям комуністичної влади. При ньому Угорщина стала офіційним членом НАТО та провела низку ринкових реформ, що стимулювало ріст економіки.

Водночас, значну увагу він приділив реформуванню державного апарату, вибудовуючи його під особисту владу та вирішальний вплив на економіку. Особливо помітним цей процес став після повернення до влади у 2006 р. Тоді ж він міцно осідлав ідею «Великої Угорщини» і фактично переорієнтував на себе електорат «Йоббіка», що займав крайню націоналістичну позицію. Головним «коником» такої політики стала орієнтація на зарубіжні громади угорців, які оголошувалися «державотворчою спільністю», та найбільш консервативні настрої сільської глибинки.

У тім числі й за рахунок масової роздачі паспортів зарубіжним угорцям, у 2010 ФІДЕС здобула переконливу перемогу на парламентських виборах і тепер змогла повністю перекроїти конституцію під себе. Паралельно з цим ключовий вплив на економічне, медійне та культурне життя країни отримало найближче оточення В.Орбана, перетворивши Угорщину в найбільш корумповану країну Євросоюзу. Єдиним острівцем свободи в 10 млн. Угорщині залишається Будапешт, який нараховує 1,6 млн. жителів. І це при тому, що 44% виборців проживають у селі, а зарубіжна громада в сусідніх країнах налічує 2,2 млн. осіб.

Політичний шлях В.Путіна, звичайно, має пострадянське забарвлення, але в цілому повторює той самий напрямок – від демократії до узурпації. Після розвалу соціалістичного табору офіцер КДБ повертається в рідне місто і вливається в найбільш демократичну команду А.Собчака, який у 1991 р. обирається мером Ленінграда. Разом із шефом бере активну участь в поваленні серпневого путчу 1991 р. та комуністично-націоналістичного заколоту 1993 р. Згодом очолює зовнішньоекономічний напрямок у мерії, де засвоює ази ринкової економіки, хоча із кримінальним присмаком. У Москві помічають його вірність та призначають наступником старезного Б.Ельцина. І перший строк В.Путіна викликає величезне захоплення. Скориставшись плодами ринкових перетворень та вдалою паливно-енергетичною кон’юктурою, В.Путін сповна пожинає надбання «жирних років» і навіть продовжує реформи. На початку нульових Росія в цьому плані значно випереджає Україну. Скажімо, ринок землі там введено ще у 2001-2003рр., що перетворило її у великого с/г виробника. На перших ролях у Путіна відомі російські ліберали Касьянов, Чубайс, Кирієнко, Греф. Однак патріархально-консервативні настрої населення та нестримна жага особистої влади невпинно ведуть Путіна до її концентрації. І важелі – ті самі. По-перше, повне підпорядкування економіки державно-корупційній системі та придушення свобод. По-друге, розбурхування імперсько-націоналістичних настроїв з опорою на зарубіжні громади та паразитуючу ностальгію за удаваною величчю.

Однак саме такі настрої, які є головною опорою диктатур, насамперед  б’ють по їх носіях. Історичний приклад Німеччини, яка десятиліттями позбавлялася світової ганьби, у всіх на устах. Нині її місце впевнено посіла Росія, яка стрімко перетворилася у планетарного ізгоя. Але не омине ця доля (сподіваємось, у менших масштабах) й угорців. І закарпатська меншина відчує це дуже швидко. Власне, В.Брензович, лідер місцевої громади, який сам по собі є вельми розумною і зваженою особою, вже це зрозумів. Не випадково відразу після виборів він виступив з дуже проукраїнською заявою, в якій намагався згладити гострі кути, які чітко проявилися у взаємному обміні шпильками В.Зеленського та В.Орбана. Хоча самими заявами таку ситуацію не виправиш.

По суті, угорська спільнота Закарпаття увесь час перебувала у привілейованому становищі, порівняно з основним населенням. Така традиція тягнулася ще з радянських часів, коли політика КПРС стимулювала розвиток деяких меншин, щоб мати противагу корінній більшості. Певну роль тут відігравали й особисті дружні зв’язки між керівником Закарпаття Ю.Ільницьким та Угорщини – Я.Кадаром. Перший бажав бути корисним Москві у налагодженні прикордонних зв’язків соціалістичного табору, а до другого в СРСР ставились лояльно, щоб не дражнити угорців після подій 1956 р. Тому угорська громада Закарпаття мала, фактично, повну культурну автономію в рамках регіону. А за рахунок тісних родинних зв’язків по обидва боки кордону – ще й економічні вигоди. Бо в умовах тотального дефіциту доступ до закордонних товарів значно підіймав планку в соціальній ієрархії.

Угорські школи, відділення в УжДУ, газети, телебачення були невід’ємною складовою життя краю, а будівельники, сільгосппрацівники, транспортники та інші значно пожвавлювали місцеве життя.

У незалежній Україні всі ці вигоди стали набагато виразнішими. Відкриття кордонів стимулювало бізнес, який вийшов далеко за рамки побутового. У політичному житті угорці отримали партії та постійне представництво у всіх органах влади. У певних районах навіть домінуюче. Окремі угорські навчальні заклади вигідно відрізнялись за матеріальною базою та зарплатами від українських. Адресна допомога населенню та малому бізнесу перетворювала знання угорської у великий плюс, а угорський паспорт перетворював його власників у фактичних громадян Євросоюзу.

І все це тепер, через великодержавну політику В.Орбана, почне швидко переглядатися. Мріючи хитро скористатись амбіціями Путіна для отримання газових та економічних преференцій, керівництво Угорщини втратить будь-яку допомогу Євросоюзу. Думається, в багатьох головах вже зріє план по витісненню Угорщини з Європейської інтеграції. Тим більше такий союзник небезпечний для НАТО. Інвестиції, угорський паспорт та громадянство швидко втрачатимуть привабливість. Одним словом, надто хитрий сусід не є опорою товариства, а при певних обставинах стає навіть дуже небезпечним. І, як переконує сучасна війна, від нього краще захиститися заздалегідь.                 

Теги: Орбан, Угорщина, Путін, Росія

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати