Закарпатський переворот №3

Тим паче, що в ході її формування переорієнтація відбувається майже щодня вже на протязі тижнів. Відповідно, щоб рухатись далі,  корисніше розуміти сутність процесів, а не блукати в трьох соснах, шукаючи правих і винуватих. 

Відтак в ролях «кривдників» і «скривджених» побували вже всі учасники процесу. Перший «кидок» відбувся відразу після виборів. Тоді діячі «Рідного Закарпаття» замріялися одноосібно керувати процесами. Для цього їм необхідно було оточити приїжджих «варягів» із «Слуг народу» місцевими кон’юктурниками та нашпигувати їх байками про життя краю. А також позбутися старожилів обласного політичного Олімпу, перш за все з оточення В.Балоги та партії угорців. І це їм успішно вдалося. З використанням кар’єрних  амбіцій молодих А.Шекети та Д.Мана була створена штучна коаліція з числа «Слуг народу», Батьківщини, ЄС та «Рідного Закарпаття», де останні претендували на роль свити, що грає короля. Однак тактика виявилася надто очевидною і вперлася в не менш амбіційного М.Тищенка, який претендує на таку ж роль в оточенні В.Зеленського.

Так виникла ідея «кинути» «Рідне Закарпаття», а заодно й ЄС з «Батьківщиною» та самочинно правити краєм вже силами «Слуг народу». Для цього необхідно було залучити всіх ображених попереднім розподілом крісел – КМКС, «Команду А.Балоги», «За Майбутнє» та ОПЗЖ. Розрахунок був простий. По-перше, на те, що маленькі фракції без будь-якої підтримки у столиці не зможуть грати самостійну гру всупереч партії влади. По-друге, таким чином, догодити президенту, потіснивши з влади його запеклих опонентів з «Батьківщини» та ЄС. По-третє, всі політичні та фінансові дивіденди присвоїти собі, використовуючи вже заїжджені гасла боротьби з корупцією, контрабандою та піклуванням про пересічних закарпатців. Однак й ця коаліція спіткнулась на першу більш-менш серйозну реформу у медичній галузі. 

Сама сутність реформи потребує більш детального спеціального аналізу, але з її необхідністю погоджувались всі. Хоча й вкладали в її проведення різний зміст. Не маючи власних ідей, «Слуги народу»  пристали на пропозицію А.Балоги, розраховуючи перш за все на політичні дивіденди. Оскільки подібна реорганізація була проведена в Мукачеві і показала відмінний результат, що підтвердили  минулорічні вибори в місті. Очевидно, що збільшення масштабів до рівня області потягне за собою і нові виклики, але треба було з чогось починати. Втім, навіть перший камінь спотикання розвалив коаліцію.  

Спираючись на власний досвід та практику впровадження реформ А.Балога вимагав швидких дій без зайвих розмусолювань: «Гарячий ніж, кувалда, бензопила і ніякої комунікації…». Бо виходив із розуміння загальновідомого бюрократичного принципу. Якщо хочеш поховати реформу медицини – дай її обговорити медикам; освіти – освітянам; міліції – міліціонерам; місцевого самоврядування – чиновникам і т.д. Тому реальні реформи й називають непопулярними. Однак такий підхід знецінював головний мотив заїжджих «слуг» - політичний популізм. Особливо виразно його акумулював М.Тищенко із своїм «видатним» гаслом: «Приїхав, розібрався, вирішив». Нікуди не подівся з можновладного середовища й третій мотив, коли можна скористатися реформою заради корисливих інтересів через перерозподіл майна, землі, будівель, призначень і т.п.  

Так пішла в небуття друга коаліція і сформувалася третя – «анти слуги». Головним архітектором її виявився той же М.Тищенко, який зумів об’єднати проти себе навіть запеклих ворогів, а О.Петров виявився жертвою, хоча й не безвинною. Бо дав себе втягнути в чужу гру, абсолютно не розуміючи принципів місцевого самоврядування. Так само як і президент. Бо влада на місцях не впроваджується зверху. Її можна контролювати законом. Через правоохоронні органи, суди, зрештою тою ж префектурою. Але не партійним призначенцем з невідомими повноваженнями та відповідальністю.

Тому виступ М.Тищенка про закарпатський сепаратизм і боротьбу з феодалами із задоволенням поширили всі політичні сили краю, як карикатуру на самого себе. Оскільки він навіть не здогадується, що у європейському Закарпатті суто партійну роль «намісника центру» в краї люди сприймають цілком іронічно, а ілюзія авторитету створюється виключно підлабузниками, яких вистачає у всі часи у всіх народів. В новітній час закарпатці вже тричі проходили подібні змагання з центром, які закінчувалися повним фіаско «партайгеноссе». Першим на вихід попросили Г.Бандровського у далекому 1990 році разом з комуністичною партією на перших демократичних виборах. Згодом В.Медведчука та його СДПУ(о). Далі Г.Москаля та ЄС. Нині маємо таку саму історію. Єдина відмінність у часі. Бо для висновків по Бандровському знадобилося 10 років, Медведчука – 7, Москаля – 4, а тепер неповний рік. Як бачимо наука дається непросто, але результат цілком передбачуваний. Сподіваємось ліміт вже вичерпано, щоб не довелося рахувати днями чи навіть годинами.

Однак основною проблемою залишається те, що наука управління дуже важко дається й місцевому політикуму та виражається одним словом –  недовіра. Базується вона на попередньому досвіді цілковитого злиття влади та бізнесу, коли політична перемога відкривала необмежений доступ до ресурсів та відповідного збагачення переможців. Хоча вікно можливостей для такого розвитку різко скорочується, через доступність повного взаємного контролю. До речі, яскравий приклад пов'язаний вже з цією обласною радою. Величезними зусиллями в березні поточного року О.Петров та існуюча тоді більшість проштовхнули на посаду директора Агенції регіонального розвитку свою людину, розраховуючи, очевидно на контроль за солідними грошовими потоками. Й понесли в результаті значні репутаційні втрати. Відтак компенсувати їх через матеріальні надбання можливостей немає, бо зловживання викличуть ще більші проблеми і на цьому ланцюжок обірветься. Власне на принципах контролю і заснована західна політико-економічна модель, а не на святих ангелах, які обіймають державні посади.

Чи зрозуміють це нинішні можновладці? Більшість навряд. Занадто обтяжливий досвід, де наглість та лицемірство підкріплювалися матеріально. Не в останню чергу й закарпатська політична криза спровокована суттєвими тектонічними змінами, які насуваються на український політикум. Налякана реальними реформами державна бюрократія та олігархія консолідуються, вважаючи причиною своїх втрат В.Зеленського. Мовляв, змінимо його на більш зрозумілого Д.Разумкова чи В.Кличка і все повернеться на круги своя. Не повернеться. Хоча об’єднуватися «проти» завжди легше. Але об’єктивні протиріччя нікуди не подінуться. І переможців, які сподіваються отримати все, чекатиме нове розчарування. 

Звичайно, В.Зеленський не ідеальний. За 2 роки він перетворився в реального політика зі своїм оточенням, яке зовсім не краще за суспільство і також прагне використовувати владу не завжди за призначенням. Приклад Закарпаття є дуже показовий. Однак він поки не втратив потенціал реформатора і це лякає конаючу систему. Гальмування змін реальне, але це великий мінус для наступних поколінь. Бо неможливо безболісно подолати наскрізь корупційний суд, пануючу радянщину в системі освіти, кругову поруку в медицині і т.д. і т.п. Зрештою неможливе безконфліктне приборкання монополій та зловживання владою.  

Тому головним арбітром в подібних конфліктах залишиться виборець. У своїх нездорових фантазіях політики можуть помріяти повернутись до закритої системи прийняття рішень, але тоді їм світить один шлях – у лоно слов’янських братів на Сході та Півночі, бо цивілізація їх не прийме. На щастя таких фантазерів у нас вже небагато, а значить й варіантів немає. Відтак вони продовжують ділити посади, ніби від цього щось залежить. А вилікує їх  той же досвід бізнесменів, який і привів до влади. Коли стане зрозуміло, що витрати на політичні інтриги, вибори та інші інсинуації перевищують вигоди, вони цю справу кинуть. Але й виборець має відчути, що він утримує політиків, а не вони його. На жаль це задачка не легка. Особливо для тих, хто не вміє і не хоче вчитися.     

Теги: переворот

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати