Ці вибори можуть трішечки змінити владу, але не здатні змінити суспільство

Про те, що маємо на цьому зрізі політичних перегонів, говоримо з керівником Закарпатського інституту політичних досліджень Віктором Пащенком.

– Пане Вікторе, чергова виборча кампанія в Україні добігає кінця. Що можете сказати про неї в контексті нашої Закарпатської області.

– Головною особливістю нинішніх місцевих виборів в Україні є їх проведення в умовах гібридної війни, де питання місцевого самоврядування постає під особливим ракурсом. З однієї сторони, збільшення повноважень  регіонів є ключовою вимогою європейської інтеграції України, а з іншої – загрози сепаратизму значно ускладнюють цю проблему і дозволяють центру на ній спекулювати, відстоюючи власні політичні інтереси. Для Закарпаття, як найзахіднішого регіону зі своєю унікальною специфікою така ситуація загострює політичне протистояння до краю, що ми й спостерігаємо протягом останніх трьох місяців.

То ж який зміст прийдешніх виборів і чи зможуть вони виправити ситуацію до покращення? Для кращого усвідомлення процесу слід розділити його на три складові: політичну, соціально-економічну та морально-психологічну.

При всіх нюансах цих виборів на Закарпатті, їх політична основа полягає в боротьбі центру з регіоном за владу та переважним правом доступу до ресурсів. Уособленням такої боротьби є протистояння між БПП «Солідарність» разом з її сателітами та «Єдиним Центром». За цілком демократичним фасадом нинішньої «Солідарності» в її закарпатському варіанті прихований абсолютно підпорядкований Банковій політичний проект, всі рішення якого приймаються в Києві. Нині це особливо яскраво видно на прикладі кадрової політики, а в разі успіху на виборах – безперечно перенесеться й на всю життєдіяльність області. Натомість, навпаки, «Єдиний Центр» втратив практично будь-яку підтримку центральних органів влади і змушений боротися за своє виживання, спираючись виключно на власні ресурси та місцевого виборця.

Соціально-економічний зміст цих виборів полягає у відстоюванні права місцевих органів самоврядування самостійно розпоряджатися ресурсами краю. Так сталося, що обласна рада останні роки практично повністю зосередилася на зовнішньоекономічних питаннях, намагаючись залучити сюди якнайширше коло західних інвесторів та акцентуючи на прикордонному співробітництві, оскільки інших важелів впливу на життя області не має.  «Єврокар», «Джейбіл», «Ядзакі», «Флекстронікс», «Фішер» – найбільші роботодавці та платники податків в області, в той час як природні ресурси з легкими грошима – «мужіївський» золоторудник, ліс, контроль над митницею завжди залишалися пріоритетом київських чиновників.

Проте найбільш обговорюваними темами виборів у нас, на жаль, залишаються морально-етичні проблеми. Чесний-нечесний, вкрав-не вкрав, патріот чи зрадник, бандит чи благодійник і т.д. Це свідчить про вкрай низьку, як політичну так і загальну культуру суспільства. Бо в Німеччині чи Англії, якщо ти судимий або навіть маєш проблеми з репутацією, то можеш йти на вибори, але без жодних шансів на успіх. А в пострадянській ментальності поняття авторитет та кримінал якось нерозривно пов’язані. Тому очікувати кардинальних змін від наступних виборів не доводиться. Бо вони можуть тільки трішечки покращити або погіршити владу, але не здатні змінити саме суспільство. Хоча сама процедура вибору – процес завжди оздоровчий, бо спонукає до відповідальності.

– До Ужгорода нині прикута найбільша увага. То який є вибір в ужгородців, що вже стомилися від багаторічного дерибану?

– На жаль, Ужгород належить до переліку тих міст, де міська влада та кримінал пов’язані між собою дуже тісно і де такі казуси як Черновецький, Кернес є складовою місцевого політикуму. Історія ця сягає ще у 90-і, коли єдиною можливістю вибратися з масового жебрацтва був напівкримінальний бізнес. Кумир ужгородців початку 90-х Сергій Ратушняк був уособленням пострадянської мрії, коли на тлі тотального дефіциту за лічені місяці можна було стати доларовим мільйонером, вміло оперуючи найбільш ліквідною «валютою» часів комунізму – «водкою». Для цього треба було мати лише добре накачані м’язи, що об’єднувалися в групи бойовиків для захисту від таких же «джентльменів удачі». Згодом накопичений первісний капітал можна було конвертувати в політичний, що в свою чергу приносило вже якісно інші «бариші» у вигляді приватизації міського майна. Таким чином групи Ратушняка, Антала, Андріканича, Адилова ставали суб’єктами політичного процесу, замаскувавшись під різні політичні та партійні бренди.

Такий стан речей в тому чи іншому вигляді зберігається, по суті, й до сьогодні, хоча два місцеві майдани – 2004 та, особливо, 2013-14 років значно посилили вплив громадянського суспільства, відтіснивши кримінал глибоко в тінь. Тому на сьогодні ми маємо значно ширший вибір, ніж, скажімо, 5 років тому, коли стояла жорстка альтернатива між судимим В.Погорєловим та двічі судимим С.Ратушняком. Хоча обтяжлива спадковість надзвичайно утруднює процес лікування.

Згідно з соціологічними опитуваннями, на теперішній момент є 5 найбільш вірогідних претендентів на вихід у другий тур ужгородських перегонів. Михайло Качур – найбільш вдалий претендент очікувань саме того громадянського суспільства, яке заявило себе через революцію гідності. Причому його додатковий плюс полягає в тому, що він не стільки трибун, скільки управлінець-менеджер, що для практичних закарпатців має неабияке значення. Його політична позиція за дві каденції у стінах обласної ради виявилася бездоганною в тому сенсі, що це один з небагатьох крайових депутатів, який міг чітко артикулювати демократичні позиції і відстоювати їх в умовах протистояння з системою. Ще однією перевагою М.Качура є те, що він жодним чином не пов'язаний з діючою міською владою і тому максимально вільний від існуючих корупційних зв’язків.

Другим вірогідним кандидатом на вихід у фінал є Богдан Андріїв. Це типовий представник електорату, що отримав загальноукраїнську назву «бабушки Черновецького». Бізнесмен, який легко міняє свою політичну позицію згідно з існуючою кон’юнктурою, тобто не має її взагалі. Глибоко занурений саме у міський бізнес, переважна частина якого знаходиться у тіні. Найбільший базар обласного центру, що належить братам Андріївим на вулиці Краснодонців, взагалі не платить нічого до міського бюджету, оскільки зареєстрований у районі. Про схильність піклуватися міськими проблемами яскраво свідчить те, у якому занедбаному стані перебуває дорожня інфраструктура навколо ринку, хоча збір за стоянку автомобілів здійснюється постійно, причому – всупереч закону про обов’язкове використання паркоматів. Іншим бізнесом Андріївих є маршрутки, які м’яко кажучи, також не є еталоном прозорості міського господарства. Тобто Богдан Андріїв – один зі стовпів існуючої системи влади в Ужгороді і прагне зберегти її, прикриваючи фасад новими дитячими та спортивними майданчиками.

Сергій Ратушняк все ще сподівається мобілізувати виборця, який приводив його до влади у 90-х та 00-х роках, хоча шанси на це невеликі. Тим більше, що у нього з’явився достойний конкурент на цьому електоральному полі в особі Івана Волошина. Виходець з Великих Лучок (до речі як і мама С.Ратушняка) І.Волошин представляє собою нове покоління криміналізованого бізнесу, ще більш наглого та цинічного, для якого слова є виключно необхідною локшиною для лохів. Сам І.Волошин є дуже відносним власником свого ж бізнесу, оскільки є типовим посередником між крупним міжнародним криміналізованим капіталом та Ужгородом. Тому він і вкладає величезні гроші у власний політичний проект, оскільки від успіху чи не успіху буде залежати доля його стосунків з господарями. Поки він не має грошей на провадження започаткованих бізнес проектів (тієї ж «Корони»), але прикупив у М.Катеренчука бренд «Європейської партії», за допомогою якого прагне утвердитися на політичному полі Ужгорода. Хоча занадто агресивна виборча кампанія І.Волошина приносить йому поруч з одним балом плюса також два бали мінуса в особистому рейтингу. Тому мінікопіювання С.Ратушняка, як зазвичай буває в таких випадках, швидше за все закінчиться фарсом.

І, нарешті, Володимир Чубірко прагне грати роль такого собі «милого друга», який хоче сподобатися всім. Поки він не складав політичної конкуренції – це йому вдавалося, принаймні, зовні. Але надто глибокий зв'язок з ужгородською владою, схильність до інтриганства породжують до особи В.Чубірка швидше недовіру, ніж загальну симпатію. Свого часу він хотів і підтримувати Майдан, і зберігати хороші стосунки з попередньою владою, загравати з С.Ратушняком та мати політичну підтримку «Єдиного Центру», використовувати В.Щадея та нарощувати власний політичний імідж. У підсумку, відсутність чіткої позиції породила дистанцію між В.Чубірком та основними центрами політичного впливу, а власної команди він поки не створив. Тому його бурхливий роман з виборцями швидше за все відкладається.

Теги: вибори, Ужгород

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати