Торішній сон про аркан

Сьогодні річниця.
Перша.
Здається, до мене ще ніхто не говорив про річниці снів.
Про сни сказано багато і всякого. Мій не лише, що «нагнав» пару сторінок у моєму «Перетриванні», але ще й нині гріє, печалить  і звеселяє. Отже:

26.12.2013. Мені приснився сон.
Цей сон досі на мене діє дивним чином: коли згадую картинку – починаю нестримно сміятися, настрій піднімається. Тож я й вирішив увіковічити, як то все з нами відбувалося й поділитися. Зрештою, ви всі  на це маєте авторське право, а хтось, може, збагне й глибші сенси.

СОН ПРО АРКАН

Отож, напередодні був Микола Рябчук у телевізорі. На TВі.

Аж тут – зустрічаємося, обіймаємося, бо довго не виділися. Тема телеефіру присутня, я щось з цього приводу кажу.

Аж тут усміхнений Сашко Ірванець. Обіймаємося, сміємося. Питаю про Оксанку.

Сонце.

Аж тут Неборак (Віктор Володимирович, бо він – професор)… Я кажу: “А де Москалець? Бо був би Львів 88-го…” Всі розуміємо, що йдеться про Антоничівські читання на Тудора. Рябчук каже, що Москалець тут, і гукає, зазиваючи високо здійнятою рукою: “Костю! Сюди!..” З’являються Цибуля (Цибулько Володимир Миколайович, бо він був радником у Ющенка; тема також якимось чином тут присутня), Іван Малкович, Ігор Римарук (найменшого натяку на його трагічну смерть). Юрко (Андрухович) поплескує мене по плечу, що я добре виглядаю (ми зустрічалися роками перед тим в Ужгороді, коли я якраз відходив від лікарні).

І це вже ніби ми на Майдані. Але сон майданників не показує, є лише усвідомлення, що тут – сила народу (у значенні – дуже багато людей). І що Кость мусить отримати Шевченківську премію. Щербак теж заслуговує, але Москалець – мусить (це в нас такий настрій; наголос на другому складі). Згадуємо, коли, де і з ким востаннє зустрічалися. Мідянки (який мав би за логікою бути) нема, але всі знаємо – чому (не можу згадати – чому?).

Одним словом – Вознесіння Духу!

Так добре, що не передати…

І враз: “Гуп! Гуп! Гуп-гуп! Гуп-гуп!” – загупало! Лунко й тривожно.

Аж глядь, а то “Беркут” пре на всю широчінь вулиці. Гепає киями у щити. Колір такий зловіщо-металевий, як у мультиках. Передчуття страшне!

Аж тут я різко кажу: “Аркан!”.

Ніби даю команду. Всі розуміємо, що маю на увазі. А я далі: “Розкручуємо і сунемо на них!”

І вже ми в аркані. Десять десь душ. Зліва обхоплюю Рябчука, справа – Неборака. Не дуже шпатно (штивно), бо Микола високий, а Віктор – низький (чомусь нижчий, ніж насправді) і майже лисий (лисина більша, як та, що її носить). Я це зауважив і надійніше перехопив руку того, хто був за ним).

Це все – одна мить. Бо ми вже тримаємося тугою гужовкою і вже в ритмі гупання беркутівців потужно розкручуємося і арканом сунемо на щити, утримуючи один одного завдяки чіткому ритму.

Раз! – і я ногами пробігаю по стіні щитів. Відчуваю, як вони вгинаються і подаються.

Між тим кричу хлопцям, щоб ноги підіймали високо і ритмічно, аби за щось не перечепитися. Встигаю при цьому подумати про масивні Ігореві окуляри, тобто, щоб вони йому не злетіли. І вже я знов услід за Небораком пробігаю по щитах й усвідомлюю, що тепер…

Кажу Вікторові: “За третім разом розриваємося! Я – вперед, а ти – витримуй цеп!” І вже до всіх: “Вліво-вправо! Цепом!”

Не дивуюся, що маневр усі розуміють. Врізаюся в беркутівців, мене підпирає Микола Рябчук, і всі ми злагоджено, ритмічно хвилеподібно розгойдуємось вперед-назад, боком прориваємо щільну  облогу.

А за нами!!!

За нами – народ! Знову: самих людей я ніби й не бачу, але свідомий, що їх дуже багато, і що ми тріумфуємо.

Бо ми вже у якомусь затишному ясному внутрішньому львівському дворику (характерна текстура благородно облущених стін), купками, хто де, спілкуємося з пресою та телебаченням.

Я сиджу на приступці сходів і так блаженно регочу, що в житті до цього чи хоч пару раз так щиро й на повну скалю реготав.

Чую, питає журналістка з ТВі Рябчука: “Пане Миколо! Як так – ви космополіт, а тут – аркан?”

Спостерігаю, як Микола лукаво посміхається і геть добродушно відповідає: “Ну, бачите, по-перше, я завжди кажу, що я – український космополіт…(з акцентом на «український»)” – і це для мене так приємно звучить, що я знов регочу й плескаю долонями по східцях.

А поряд Ірванець американській журналістці (вона з якогось дуже крутого американського каналу) товкмачить, що “аркан – це такий давньоукраїнський бойовий танок, ну, танець…”

Усі ми розуміємо, що це Сашкове уточнення для того, щоб вона не переплутала танок з броньованою машиною, і тішимося з себе, з усього, що трапилося з нами.

Бо це сенсація, бо це для всіх несподіванка, щоб отак, арканом, врятувати Майдан і перемогти.

Сашко далі провадить про ґражду, етрусків і видавництво “Ґражда”, я демонструю черес, який щойно перед тим на Майдані подарував мені Іван Малкович з нагоди 20-річчя “Ґражди” (у вересні навіть не передзвонив) і який врятував мені життя (на чересі є слід)…

Десь тут я прокинувся.

Happу end.

Хлопці! Я всім вам зобов’язаний (я ж вас використав, хоч і на рівні підсвідомості, але в обороні України).

І дякую Богу, що ви в моєму житті є.

На професійному рівні з арканом я перетинався, зокрема, видаючи книги про Клару Балог, про Закарпатський народний хор. Ну, і принагідно. Вирішив зазирнути у Вікіпедію. Що б ви подумали!? А воно ще й як до теми. Хоча б:

Гей, заграйте в бубни!
Гей, цимбали – грайте!
Вийшли ми на доли,
Вийшли ми на горе
Ворогам Вкраїни,
А собі на славу.

Гей, сміються води!
Гей, радіють гори!
Дух – у нашім тілі,
Дух із нами діє.
У однім пориві!
Благодать – у силі!

Гей, прославте нині!
Гей, славіте вічно!
Українську долю,
Гей, карпатську волю!
Гей, орлине щастя
Здобувати воям.

P. S.
Сон сейношний, справдешній, без жодного художнього домислу. Що в цьому сні головна роль випала мені – не я вибирав. Знаю, повищий текст не передає цілком тієї експресії, того світла, які були у сні насправді. Як зміг...

P.P.S. За рік багато чого змінилося, щось зі сну збулося. Хоча б те, що Майдан вистояв і, що міг, – переміг. Кость Москалець таки отримав премію, хоч і не Шевченківську, але також на «Ш» – від ПЕН-клубу, імені Шевельова. Якщо до першої доступ ширший, то з другою складніше. До речі, першим з-поміж письменників її отримав Олег Лишега у 2000-му році, а сьогодні от минає дев’ятий день, як він, за жартівливим означенням нашого Зореслава, пішов до Бога по зарплату. Я впевнений, що він був з нами в аркані, просто я уві сні якось цього не акцентував. Він мусив бути за замовчуванням. Там був Рябчук, і взагалі, якщо там був Москалець, то мусів бути й Лишега. Вже хоча б тому, що їхні перші поетичні збірки вийшли в одній поетичній касеті, п’ятій (Мідянкова – в першій, моя – аж у дев’ятій), там, у тій «братській могилі», як її між собою називали молоді й талановиті поети, з ними був ще Ярослав Довган, той, що: «Не від того я умру, що на світі буде война, а від того, що вона, мого вірша недостойна…». Не від того й Лишега покинув нас, але від того, що наші війни справді недостойні його піднебесного промовляння.

Чомусь я знаю, що цей сон мене ніколи не покине…

Прийміть це за Різдвяне та новорічне вітання.

Дай, Боже, світла у Ваші родини.

І най нам сняться світлі сни!

Теги:

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати