о. Юрій Станинець: «…Вічність не продається за коротеньке вигідне життя…»

А що зостанеться? А хто зостанеться?

Чи правда змовчана? Чи зле письмо..?

Уже здавалося – немає Станинця...

Тепер не знаємо, чи ми єсьмо…

Петро Скунць

о. Юрій Станинець мав щастя на схилі віку ще втішитися тим, що його твори після довгих десятиліть цілковитого відсторонення й захоронення почали повертатися до читача. А вже в 20-ті роковини від дня смерті письменника можемо впевнено твердити, що проза Юрія Івановича Станинця, потужного представника високомайстерної соціально-психологічної літератури українського Закарпаття ХХ століття, хоч і зі значним опізненням,  але впевнено входить у канон історії української культури. Його літературна, теологічна, епістолярна й фольклорно-етнографічна спадщина ніколи не піддавалась цілісному аналізові в першу чергу з тої простої причини, що був він греко-католицьким священиком, який з ліквідацією греко-католицької церкви впродовж доби московського православ’я й атеїзму до кінця життя так і не зрікся віри й покликання, за що був ще на початку ери радянської влади на Закарпатті грубо відлучений від літературного процесу, а тому добра частина його творів ще й донині зберігається лише в рукописах [1]. Крім того, тут маємо справу з напрочуд цікавою і складною особистістю – людиною з відкритим щирим серцем і християнською мораллю в нім, чоловіком впертої багаторічної праці і нелегкої письменницької долі, занурення у внутрішній світ якого вимагає від дослідника ґрунтовних знань у галузі історії краю, його звичаїв і традицій, а також теології й психології.

Усяка розмова про Юрія Станинця зводиться до того, що доля сипнула йому щедрою рукою неабиякого літературного таланту, та не дала можливості вповні зреалізувати себе, хоч в 30-40-х роках письменницький голос Юрія Станинця звучав впевнено й багатообіцяюче. Та, власне, й критика називала його твори “новим вкладом в скарбницю нашої літератури” [2, с. 52], “скарбом, що дався новому Підкарпаттю” [3, с. 60], а книги “небуденним” літературним явищем, тексти якого читаються “з великим інтересом і правдивим задоволенням” [4, с. 36]; пророкувала, що ще “много протече води, доки сучасникам якоюсь новою збіркою удасться догнати оповідання Юрія Станчука” [3, с. 60]. Води справді протекло “много”. Але ні сучасники, ні нащадки так і не змогли дорівнятися до краси Станинцевого слова. Станинцеві тексти – це тільки Станинцеві тексти. Їх не сплутати ні з якими іншими, їх легко вирізнити серед сотень найвишуканіших: вони пахнуть йонатанками й ізабеллою, квітнуть рожами й хризантемами, зігрівають теплом і любов’ю... Як твердить письменник Петро Мідянка, “ми ще лише відкриваємо для себе материк добірної Станинцевої прози...” [5, с. 12].

У 1964 році на прохання літературознавця Василя Попа Юрій Станинець написав “Автобіографію” [6]. По суті, це відповідь на 26 типових запитань, що ставилися традиційно будь-якому письменникові: як, коли і чим почав літературну творчість, що спонукало до написання творів на соціальну тематику, хто є прототипами, які улюблені письменники, композитори, над чим зараз працює. “Які плани на майбутнє?” – правда, не питали. Та й чи могло мовитися про літературне майбуття священика після майже двадцяти років мовчання?! Питання сформульовані й скомпоновані таким чином, що цілком вкладаються в рамки “питальника” служби безпеки. Обширні й деталізовані відповіді Ю. Станинця, однак, не були опубліковані чи використані в оглядових публікаціях. У матеріалах конференції, присвяченої 20-річчю УжДУ, в жовтні 1965 р., В. С. Поп обмежився одним реченням: “Відгомін бідування тодішних трударів знаходимо також в оповіданнях Ю. Станинця “Віддавання” та “Дарунок Миколая” (1936)...” [7], як також лише згадав прізвище в загальному переліку в авторефераті кандидатської дисертації: “...некоторые новеллы И. Чендея, И. Керчи, А. Сливки, Ю. Станинца...” [8].

Станинець не був би Станинцем, якби писав автобіографію за канонами ділового мовлення. Звичайно, “Автобіографії” Остапа Вишні, Олександра Довженка і под. йому були відомі. Але вилишимо акцентування на їх впливові. Тут скорше йдеться про щедре саморозкриття від великої літературної спраги, зі щирого бажання й наданої можливості вихлюпнути на папір відчуття, що довгі роки притлумлювалися десь в глибині душі, гасилися образою на цей світ і непотрібністю себе в ньому, а ще – тоненьким промінцем надії повернутися у храм мистецтва. Станинець, розуміючи всю відповідальність моменту, робить легкий реверанс часові, відповідаючи на питання про метод соціалістичного реалізму і любов до радянських письменників. Тому й не дивно, що пізніше кілька разів доопрацьовував, змінював текст, а в 1985 році написав додаток до “Автобіографії”, де пояснює, чому в 1964 році ні словом не обмовився про те, що він “був не лише письменником свого народу, але і його священиком” [9].

Окремо зазначимо, що багато автобіографічного містять повість “Юра Чорний”, роман “Сусіди”, оповідання “Малий торговець”, “Дитинство Петрика”, “Сватачі”, “Передмова” та ін. Як свідчить сам автор, майже немає твору, де б не було використано моментів із власного життя.

Маючи до диспозиції літературний архів Юрія Станинця, а також щоденникові записи з кінця 40-их років і до смерті автора, документи й фотоматеріали, величезну кількість листів з 30-их років і до 1994 року від багатьох відомих закарпатських, українських і зарубіжних діячів, письменників, митців, літературознавців, шанувальників таланту, просто друзів і родичів тощо, нижче спробуємо відтворити перебіг життя письменника, акцентуючи увагу на двох паралельно пов’язаних моментах:

1) еволюція Станинця як письменника;

2) фатальне тяжіння епохи над ним, що привело до незреалізованості письменницьких поривань.

Народився Юрій Іванович Станинець 5 вересня 1906 року в селі Нижній Шард (тепер Нижнє Болотне Іршавського району Закарпатської області) в селянській родині. “Село біжить звориного між садами і лісами разом з поточиною на Боржавську долину, – напише в “Автобіографії” письменник. – Потічок побіжить долиною у Боржаву, але село лівим боком вихопиться на горби і сховається у садах на захід, а правим – зрине у гори на північ. У чудових садах, лісистих горах, широких безлісних горах-толоках та рівній, як долоня, Боржавській долині і пролетіли мої щасливі діточі роки” [10, с. 1]. Три класи церковної народної школи Юрко закінчив у рідному селі, а четвертий – у Доробратові. Справа в тім, що перша дружина батька, народивши двох синів, померла. Тож батько, щоб якось прогодувати дітей, змушений був одружитися вдруге, і Юрій від цього шлюбу був першою дитиною. А всього в родині Станинців було 7 дітей: Василь, Іван, Юрко, Марія, Андрій, Анна, Олена. Родина Станинців являла собою патріархальне закарпатське сімейство, яке шанувало традиційні обряди і народні звичаї, вело селянське господарство, вирощуючи хліб і плекаючи худобу, піклувалося дітьми, бажаючи з найздібніших зробити якщо не “пана священика”, то бодай “пана вчителя”. Юрій Іванович називав своє дитинство “музеєм” [10, с. 6], “одною казкою”, “суцільною поезією” [10, с. 9], оскільки залишилися напрочуд приємні, теплі спогади про батька і матір, сусідів, тіток і дядьків. Так, дід по матері Юрій Чейпеш-Кляпчук зринав у пам’яті натурою сильною, патріархом села. “Велике широке кістляве обличчя на ще кістлявішому міцному тілі. Великі очі, велике чоло, довге сиве волосся, підстрижене, щоб не крило ковніра піджака” [10, с. 5]. Це була людина поваги й авторитету. Сказав Кляпчук слово в громаді – до нього всі прислухались. Щоб не вирішувало село – вибирало чередаря, свинаря, польових сторожів-керейтовів, – завжди Юра Кляпчук мав вирішальне слово. На вітер він слів не кидав: мова його завжди була обміркована, мудра. Жив дід далеко від центру села, під самим дубовим лісом, у казковому саду. До обійстя вела глибоко копана дорога, щоб хоч так зменшити стрімкий нахил. Вивезти віз сіна чи збіжжя могли тільки найсильніші воли в селі – Кляпчукові. Та й ті мусили йти тихо, напружуючи всі сили. Як правило, Кляпчук тримав волів, бо коні беруть гору рвучко, а це можна тільки на короткій відстані, а потім вони зупиняться і віддихають. Зупинитися на крутому підйомі до Кляпчука, тягнучи навантажений віз, було не можливо: “...бо хто б його спинив, і хто б потім рушив з місця” [10, с. 6].

Мамина бабка – тиха, маленька, мала ревматизм на старості літ, згорблена, разом із лютим і грізним псом Циґаном – вічний сторож домівства. А було що сторожити в діда Кляпчука. І ту бочку, в якій прабаба втопила песиголовця, коли були напали на село, і ті світлі від старості сусіки, скрині, лади і всілякі інструменти, змайстровані самим дідом, і велику пасіку, і сад з грушами-яблуками, які були тільки в діда на все село, рідкісні і смачні.

З не меншою ніжністю згадує письменник дідуся і бабусю по батькові. Дід Станинець був за натурою протилежний Кляпчукові. Тихий, мирний, працьовитий і надзвичайно побожний чоловік. Оскільки мав повні руки своєї роботи, то до громадських справ не мішався. Та його сад не уступав садові діда Кляпчука, і був він не в одному масиві, а аж в трьох. “Прадід жив на Грунку. Це поза Городищем – найвище місце в селі. Там, над лісами, Станинцівський Грунок. Уся гора була його. Величезний сад, а всередині хата, з якої видно всю Боржавську долину, як на долоні. Дід переселився в село, тобто в нижню частину Грунка, що через гору Чепаковець крізь густий дубняк збігла в село, лишивши ліс на горі, а сама садом добігла до дороги. Тут дід побудувався – “щоб ближче було до церкви”, – як нераз нам, малим, пояснював, коли ми казали, що там, на Грунку, краще було, бо видно цілий світ звідтіля” [10, с. 6]. Перший виноградник у селі теж зробив дід Станинець. Від того часу це місце почали називати Винницею, і там знаходився третій дідів сад. Малому Юркові дід, високий, сухорлявий, нагадував якогось апостола своєю поставою і своєю поведінкою. Тримаючи внука на колінах, старий часто розповідав йому казки про босоркань, про упирів, про водяників і про нечисту силу, яка “і впівніч, і вполудень так може обезтямити людину і повести, куди їй захочеться” [10, с. 7].

Бабку Станинцяню Юрко пам’ятав дуже слабо. Знав, що теж була досить висока і сухорлява, а ще – вміла смажити найсмачнішу ратоту – яєшню. У малих залізнячках олія, в неї вкришено багато пір’я зеленої цибулі, на це вбито яйце, а на самий вершечок – кусники чорного житнього хліба. “Найрозкішнішу страву дитинства” бабуся давала кожному внукові окремо в глиняних блюдцятах, щоб діти спокійно смакували і не побилися при їді, вихопуючи один сперед одного.

Особливе ставлення було в Юрка до батька. Сказати, що він його шанував і любив – це дуже мало сказати. Батько став прототипом образу Юри Станчука – головного героя роману “Сусіди”. Зовні був дуже гарною людиною: високий, стрункий, жовтяво-червонистої шкіри, русяве кучеряве волосся, високе чоло. Юрій Іванович не був схожий на батька, він скорше був онуком Кляпчука: і в обличчя, і в ріст, і в натурі.

           Єдине фото батька                           Юрко - студент духовної семінарії

Іван Станинець був людиною розумною, мав неабиякі здібності до вивчення мов (говорив румунською, німецькою і угорською мовами – навчився, будучи у війську), протягом 25 років обирався старостою села і очолював церковну громаду. За його керування побудована гарна простора школа, сільська управа, церква. І все це робилося народним методом. За натурою Іван Станинець був по-доброму одержимим працею. Скажімо, велика буря заливала поле, бо річки текли зиґзаґами, і в той час, коли за межі в пару п’ядей судилися, билися, різалися, він міг вздовж і впоперек поля прорубати широкий канал і таким способом перемінити вічні болота в родючі землі. І хоч часто робився йому серйозний спротив, та Станинець-старший зумів переконати всіх, і все його правда була зверху.

Мав цей чоловік добре, шляхетне серце. Хтось вкрав у них з поля два пласти сухої отави. Мати з дітьми просить батька розшукати злодія.

 “– А може, то не вкрадено, а якийсь бідняк поніс, бо є в нього теличка, а сіна для неї немає, щоб визимувати, – толкує нам батько.

– А як це вкрав не бідний чоловік? – питаємося.

– Як не бідний, а якийсь п’яниця, вкрав, продав і пропив, тоді біда з ним, як я довідаюся, – заспокоює нас батько” [10, с. 8].

З найскладнішої ситуації пробував шардівський Соломон знайти вихід, найбезперспективніші справи брався вирішувати, кожний добрий і кожний злий вчинок пояснював собі й односельцям. Наприклад, коли стричаник, що мав яругу поруч із Станинцями, одного літа скосив так, що більшу частину сусідського шувару загріб собі, батько, подумавши, пояснив це так: “А ви не знаєте, що недавня буря розкрила в нього верх солом’яного хліва, і тепер треба цілий перекривати. Потребує він той шувар. За то й скосив. Таж іншим разом того не робив” [10, с. 8].

Батько Юрія Станинця вмів перейнятися чужою бідою і – що найголовніше – вмів їй зарадити. Так, після Першої світової війни був голод. Одного весняного ранку прийшла до родини старости села мати малолітніх дітей, чоловік якої заробляв гроші десь у далекій Америці. Згорьована жінка розплакалася, стоячи горі одвірком, і розповіла, що не має ні грошей, ні хліба, а діти просять їсти. І тоді батько, порадившись з матір’ю, виділяє нещасній і муки, і фасолі. “А того вечора такий наказ дав батько матері: «Ти подивися, що в нас там є в коморі, і заділи, щоб було до нового, а решту роздай людям, котрі бідують, най якось дотягнуть до нового врожаю»” [10, с. 8-9].

Та щиросердність старого довела його наприкінці життя (батько рано залишився вдівцем, мати передчасно померла 16 лютого 1920 року, захворівши на “іспанку”) до того, що весь маєток (помогли йому в тому “добрі люди”) був проданий за борги. Але діти зуміли домовитися з Підкарпатським банком, щоб він викупив усе господарство дітям (а всі вони на той час були вже ним вивчені) з тою умовою, що згодом від банка перекуплять. Так врешті і сталося: і старий батько мав де дожити віку. “Та цей його неуспіх до склону життя не затьмарить його як людину чесну, совісну, працьовиту, добросердечну. Я гордий на те, що є сином такого батька, і тому завдячую тільки йому, що зараз пишу цю мою біографію” [10, с. 9].

Саме батько запримітив, що серед усіх його дітей, які ходили до школи, (а невченими залишилися лише найстарший брат Василь і старша сестра Марія – вони після смерті матері допомагали батькові вести усе господарство) Юрко – найздібніший, дуже непосидючий і гарно співає, а як підросла та ж Марія, ще й танцює з нею. Тож Іван Станинець поклав собі вивчити свого сина. Такими планами поділився з сільським учителем, попросив його займатися з Юрком особисто. Пообіцяв учителеві за науку 12 кубометрів дров і таки завіз їх. Але вчитель, як дочувся, що Станинець з Юрка хоче “пана зробити”, взагалі перестав звертати увагу на свого учня: у класі не питав, додатково не займався, робив вигляд, що його зовсім не існує. І тоді син поскаржився батькові, а той вирішив цю справу по-своєму: на храмовий праздник св. Михайла домовився зі свояком Калиничем (а у того син був учителем в Доробратові), що четвертий клас 1917-1918 навчального року Юрко закінчить у Доробратові. Наступного дня по Михайлю заплаканого хлопця було доставлено на квартиру (де згодом той і жив протягом навчання) доробратівського вчителя.

Восени 1918 року знову ж таки батько записав Юрія до угорської горожанської школи в Севлюші. Для малого це була перша серйозна трагедія в житті. Його вирвали з рідного оточення: насилу відірвали від рідного села, від товаришів дитячих літ, від лісів, гір, пасовиськ... І це сталося восени, саме в ту пору, яку так любив письменник. “Я так люблю осінь, золоту, бурштинову осінь, з п’янкими запахами дозрілого винограду, соковитими жовто-восковими грушами, що перестиглі падали в ранкову росу отави-третячки... Осінь, коли було так мило толлозувати волоські горіхи з дерев-велетнів. Ті горіхи, які не досягала найдовша тичка при оббиванню, і вони залишалися, присихали до шкіри, немов чекали нас, хлопчиськів, щоб ми мали де вправлятися в киданню на попадання на самому вершкові... І то попасти не відломком тички чи соняшниковою бадилиною, а круглим, завбільшки з гусяче яйце каменем.

А коли вже всі пазухи були повні горіхів, слідувала азартна гра “в купки”. На рівній, як долоня, долівці стодоли кожний ставив свою купку горіхів. Три горіхи на землі завершував четвертий пірамідою... Треба було п’ятим горішком кинути так, щоб розвалити виставлені купки... Ще до розкошів осені були прогульки на ліскові горішки, на черниці, по пізні гриби-“челленяки”. І всьому цьому був зроблений зразу край. Я плакав, я болів усею душею, всім серцем сумував...” [11, с. 2]. Але батько був невблаганним. Своїм чіпким селянським розумом він добре розумів, що робить. Він ясно бачив мету, заради якої відривав сина від домівства, – освіта. Жив Юрко на квартирі вдови священика Ковача з Широкого. Була це надзвичайно бідна родина, а ще до того – голодний воєнний час, вдова разом із шістьма дітьми арендувала квартиру, а Іван Станинець платив їй за утримання сина продуктами, які для неї були порятунком.

У виноградівській школі навчання проводилось угорською мовою. Станинець говорити нею не вмів, пояснень вчителів не розумів, хоч знав слова, знав читати і писати. Але життя, випробовуючи його, – вирваного з рідного села, з дому, переплантованого у місто, в нову школу, в іномовне середовище, в інтелігентну, хоч і бідну, та культурну сім’ю, – загартовувало хлопця. Він побачив зовсім інший світ, навчився елементарних правил культури поведінки: він побачив, “що маму треба цілувати в руку і в рот, коли ти йдеш до школи і вертаєшся додому; побував у кіно, в театрі, побачив, як жиють люди поза солом’яною стріхою...” [11, с. 3]. Відбувалося стрімке формування особистості, утверджувався власний погляд на світ і себе в ньому, набувався перший життєвий досвід. “Моя душа відкрилась, і все нове всисала в себе. Я почав жити подвійним життям. Не перестав я бути селянином, бо зразу, як тільки попадав додому, я кидався у те життя повною силою, повною “парою”, ніби хтів надолужити все втрачене, але як тільки мене батько відвіз до Виноградова, я зачинав бути “студентом...” [Там само].

У базарні дні всяка Юркова наука відходила на задній план. Він біг на базар, заходив у двори, де звикли зупинятися возами його односельці, зустрічався з ними, радів їм, як рідним, і не розлучався з ними, аж поки ті не поверталися додому. “З яким болем дивився я, як віз зникає у куряві... ід’ Глідковому млинові... Я їх супроводжував нераз далеко за місто, я сумував душею і заздрив їм, що вони ще сьогодні будуть удома, а я мушу тут оставатися” [11, с. 3-4].

Часто хлопчина не міг побороти себе і повертався додому разом із шардівськими возами. Дома зустрічав строгі докори батька і через кілька днів знову повертався до Виноградова. Та протягом навчального року таких пропусків назбиралося аж 252 години. Врятували від виключення тільки два мішки картоплі і ще якісь продукти, які дав батько вчителеві угорської мови, щоб той не провалив сина на іспиті при кінці року.

Юрко Станинець (по центру) серед пластунів Берегівської гімназії

Як зазначає в “Автобіографії” Юрій Станинець, “студентське моє життя у Виноградові викресало мене таким, яким я є сьогодні” [11, с. 5]. Другий клас у горожанській школі Виноградова Юрій Станинець так і не закінчив: цьому перешкодили політичні події 1919 року. Виноградово підпало під окупацію румунів, а рідне село письменника відійшло чехам. Крім того, захворіла і померла мати, залишивши дрібних дітей на батька. Та перед самим Великоднем 1920 р. у Берегові відкрилася руська гімназія. Професор – монах Крайчик був у Нижньому Шарду, агітуючи батьків віддати своїх дітей на науку рідною мовою. І батько зразу ж записав Юрка до гімназії.

“– І писати, і читати, і все будуть там учити по-руськи? – питав я здивований. – Так, як я з вами говорю? – допитувався батька... До такої школи відчув я симпатію...” [10, с. 5]. По Великодню нове життя, нові люди – новий світ – зустрів Юрія Станинця в руській гімназії Берегова. “Там я ріс не тільки фізично, але й духовно. Там я дізнався, хто були мої діди-прадіди, звідки вони з’явилися на прекрасному Закарпатті, “чиї ми діти”. Я тоді відчув себе сином великого українського народу, і я знав, що ціле життя буду йому служити, ким би я не став, куди б мене доля не кинула, які б обставини не склалися. Згодом мені прийшлося багато боротися, багато терпіти, багато енергії витратити на те, щоб це моє переконання обороняти, хоч наставляв себе нераз на такі непезпеки, що грозили моїй екзистенції.

Та я витримав. Витримав то селянською консервативністю, яку гнути не можна, тільки ламати...” [10, с. 3-5]. На цей час припадають і перші друковані твори в молодіжному часописі “Наш рідний край” (народні пісні, казки, приповідки, описи звичаїв і т. п.), а стаття “Як відбуваються коляди в Нижньому Шарді” на конкурсі часопису отримала другу грошову премію. У збірнику “Народні оповідання про давнину” (Пряшів, 1926), упорядкованому, прокоментованому і виданому Корнієм Заклинським – викладачем української мови і вихователем Юрія Станинця, – вміщено фольклорний запис “Про Ракоція”. У спогадах Юрія Станинця і професор Корній Заклинський, і професор Василь Пачовський – це дбайливі і вимогливі наставники. Так, звинувативши Юрка Станинця “в плагіаті”, Корній Заклинський довго дорікав йому (хоч учень справді сам написав твір про найкращий день своїх вакацій), а потім “довго дивився застиглим поглядом на нього, сверлячи очима і помахуючи головою... А наступного разу похвалив: “Найкраще описав вид Берегова з гори Юрій Станинець. Він описав захід сонця. І це йому досить оригінальним способом вдалося...” [11, с. 12-15].

Крайній справа - Корнило Заклинський, за ним - Юрко Станинець

1926 року Юрій Станинець закінчив гімназію і по матурі мріяв поступити на філософський факультет Празького університету. Та матеріальні обставини перешкодили цьому. Тоді Юрій Іванович подав прохання про прийняття на роботу до Дирекції пошт в Кошицях, але відповіді довелося чекати досить довго. І в тому очікуванні було написано оповідання “Матурист” про бідного хлопця, якому вдалося закінчити гімназію, але він мучиться біля бідних батьків, бо не може влаштуватися на роботу. Рукопис оповідання загубився у секретаря Спілки молоді Копачова, якому Станинець дав перечитати твір. Згодом з Дирекції пошт прийшла негативна відповідь: “Нені мєста”, – і тоді юнак записується заочно на юридичний факультет у Празі, але батько наполягає, щоб Юрко подався “на богословіє”. Той не хоче і тікає до Чехії, щоб не бути на вступних випробуваннях. Місяць був він на екскурсії з угорською гімназією. Платили йому за те, що співав тенором у квартеті, який виступав у різних містах Чехії. Та батько був людиною одержимою: пішов на конкурс сам, а що єпископ Гебей дуже добре його знав, то й прийняв Юрка на навчання в духовну семінарію і без нього. І хоч Станинець не тратив надії стати “цивільом”, все ж повернувся на науку, бо ж не міг спротивитися жагучому бажанню батька зробити з нього священика: “...Мої діти, – казав батько, – про мене най учаться на адвокатів, лікарів, най будуть і губернаторами, але я тебе посвятив на це, та мене послухай, сине... – благав батько, просив, молив. Ну, як було його не послухати. Так і визначилася моя життєва путь...” [11, с. 16].

Очевидно, на велике щастя Станинця, з першого року навчання наука видалася цікавою, захоплюючою. Тут викладали філософію, фундаментальну догму і все латинською мовою. Юрко захопився цими предметами, зразу став відмінником і визначив для себе: якщо він не зможе стати професором і вчителем свого народу, то буде його вихователем, просвітителем, будителем, як були колись Духнович, Павлович, Кралицький та інші. Він, послідовно дотримуючись своєї програми, взяв активну участь в роботі Першого з’їзду народовецької молоді в Ужгороді в 1929 році, виступивши з патріотичною промовою на ньому від імені богословської молоді [12, с. 94].

Особливі почуття полонили серця молодих Миколаї Божук і Юрія Станинця. При випадковій зустрічі в Ужгороді вересневої неділі 1926 року на Юрка блиснули “каштанові очі дівочі”. Сталося це так. Його товариш по гімназії Микола Мандзюк запросив його у гості до приємного товариства чотирьох дівчат-семінаристок на помешкання залізничника Івана Сподарика. Привітна господиня дому пригощала всіх білою кавою, солодкими тістечками і щедрими дарами осіннього саду. Йшла жвава бесіда, жартували, згадували різні історії, співали. Було цікаво, та найбільше зацікавила Юрка його сусідка Василина (Миколая Божук – літературний псевдонім). “Кругловиде, рожеве обличчя дівчини пашіло здоров’ям, молодістю і ще чимсь невловимим. А її очі... Вони чимсь незбагненним, якимсь таємничим світлом палали. Якась магнітна сила випромінювалась з тих очей. І зразу я запримітив, що вона знає про цю силу, але соромиться нею, тому так стримує її довгими віями, тому так несміливо дивиться на людей, ніби боїться, щоб когось не обпекти. Та якось несамохіть блиснули на мене її каштанові очі, і мені здалося, що лілією запахло від пелюсток її зіниць. Ті очі зразу мене “припекли”, але тепер уже я багнув знати, що криється в душі, в серцю цього щебетливого, з дзвінким сміхом дівчати” [13, с. 1-2].

Миколая Божук та Юрій Станинець

Найбільше полонив молодого священика Миколаїн спів. Її голос розлого виводив: “Верховино, світку ти наш...” Юркові здавалося, що Миколая на крилах пісні хоче високо-високо піднятися, кудись полетіти, посіяти піснею всю свою Верховину, де вона в селянській хаті народилась, де від мами і Тиси вчилась співати... Її усміхнене обличчя з піснею на устах випромінювало ледь вловиму тугу за чимось великим, гарним, незнаним. Через мить до дівочого альта приєднався чоловічий “филястий тенор”, і вже пісня рвалась крізь відчинені вікна далеко поверх садових дерев – і належала вона тільки тому новому почуттю, яке, хоч і прагло в безкраї світи романтичні, та знаходило відгомін у серцях молодих людей.

Стосунки, що згодом складаються між ними, позначаться на долі й творчості обох. Того ж вечора, проводжаючи Василину до інтернату вузькою підзамковою вуличкою, Юрко хотів, щоб вулиця була ще вужчою, щоб “непомітно, ненароком торкнутись її бронзової руки” [14, с. 2], а коли під брамою розлучались, то на “до побачення” хлопець так хвацько потис її руку, що відчув, як тілом ніби пройшов електричний струм. Серце молодого отчика розпирало груди, голова йшла обертом, а руки горіли ще від “випадкового” доторку. І коли він вбіг у двометровий проріз, що був у правому крилі замку при вікні, і задивився на зоряне небо, то раптом відкрив на ньому дві нові зірки: вони стояли поруч, виморгуючи одна на одну. Хлопець міг поклястися, що дотепер їх не було. А очі з зірок помаленьку перейшли через баштові мури вправо і вп’ялись у той бік, де височів дівочий інтернат, немов хотіли знати: чи ще хтось помітив на небі дві нові зірки?..

“Давно це було. Писався тоді 1926 рік на чола календарів. Відбувались тайні зустрічі, перелітали листи, переповнені найшляхетніших поривів амурних, низались ідейні плани на будучність, усе було ніби передбачено, одного тільки я не знав тоді, бо де ж було знати, що гарне, мов рибка, щебетливе, як синичка, воркітливе, як голубиця, дівчатко – це будуча закарпатська Леся Українка...” [13, с. 2].

Юрій Станинець студіював у духовній семінарії, готуючись стати греко-католицьким священиком. Миколая Божук опановувала педагогічні науки, бажаючи бути вчителькою. Безперечно, життя майбутнього духівника не було аскетичним, та все ж надто розміреним, ущільненим, позбавленим особливих утіх. Тому часу на зустрічі було не так багато, та й зустрічі були не такими частими. Відповідно роздуми про життя, рефлексії на світ, слова про кохання перенеслися у листи, які молоді люди (часто потайки) передавали одне одному через знайомих. В архіві Юрія Станинця збереглося одинадцять по-мистецьки змережаних Миколаїних листів. У них вона пише про найбільші людські цінності, про своє розуміння життя, любові, щастя, шукає розради, поради і підтримки, сама розраджує, радить і підбадьорює, ділиться творчими знахідками, планами, просто надсилає свої вірші. І що цікаво: адже саме Станинець спричинився до її поетичного зросту, саме він, перечитуючи її листи до нього, що за своїм змістом і формою (навіть своїм вишуканим почерком) нагадували поезії в прозі, запропонував їй вилити свої почуття у формі вірша. І вона його послухала. І вже після перших позитивних відгуків на свою творчість, радість від яких не мала меж, Василина признається, що вірші в неї “вийшли з серця і душі. Кажете що добрі? Я думала, що то тільки забава, аж тепер бачу, що то справді добрий слід, бо оцінив то такий чоловік, котрий теж займаєся і розуміє їх!.. Приохочуєте мене? Дякую Вам! Ваші слова великим моїм скарбом стануть... Ох, то дорогоцінне для мене! Попадуть до глибини серця і викличуть щось буйного! Они дадуть мені ще більшої охоти! Дякую!” [15, с. 3]. Як бачимо, це були не просто взаємини двох закоханих сердець, це були стосунки однодумців, у яких, як у справжніх українців, вихованих у християнській моралі, першою абсолютною цінністю був Бог, другою – Батьківщина [16, с. 323]. Тож не дивно, що в листах до коханого Миколая пише: “Любов для свого народу є обов’язковою для мене, це не сміє пропасти і повинно практично виявитися...” [17, с. 4]; “Життя – то терниста дорога, через котру мусимо переходити... Є люди, котрим життя – то байдужість. Они з дня на день переживають і не думають на свої діла, не числяться з тими ділами, які зробили на користь другому, бо їх не мають, бо думають тільки на свої розкоші, як би веселіше день провести. То се які люди? Може такі, котрі життє своє жертвують для добра маси? Ні, це такі, котрі своє життє в кишені носять!..” [18, с. 4]; “...де неє того страждання, там не б’ється життє...” [19, с. 11 ]; “Знаєте, що мене б зробило щасливою? Бачити добрі овочі своєї праці, щоб та праця була корисна для других! А потім бути і жити біля такої душі, котрої ціль життя та сама, і так спільними силами працювати і працювати аж до смерти на користь нашого любимого народу!” [20, с. 2]. Та як несподівано доля звела їх, так несподівано й розлучила: вона, закінчивши семінарію і здобувши педагогічну освіту, пішла працювати вчителькою у сільські школи Закарпаття, а перед ним ще стояли довгі роки студій... Вона, тільки одним днем зазирнувши у 32 рік, відійде у вічність з надією, що її згадають... Він, переживши її майже втричі, щороку перед Різдвом (Миколая Божук народилася 3 січня, а померла 4 січня) згадуватиме свою Василину то етюдом-спогадом, то новелою, то статтею до газети... Мало що із написаного було опубліковано. Та це не має значення: писалося ж бо не для друку, писалося ж бо з потреби душі. Згодом, перечитуючи її вже пожовклі від часу листи, старий священик повернеться у дні своєї молодості, першої великої любові. “Єдине, улюблене моє серденько! Я днесь знова одержала листа від Вас... Що буде зі мною, сама не знаю. Та, викликана Вами любов вже перейшла границю. Ви зайняли цілком моє серце. Коли б я мала крила.., полетіла б до Вас, упала б Вам до ніг, цілувала б їх, а потім обійняла б Вас і пригорнула б до своїх грудей, до свого розпаленого любов’ю серця...” [15, с. 3]. І через п’ятдесят років, дивлячись на її фотографію, Юра Станчук напише: “Вона Мавкою прилетіла в сад моєї молодості, обвеснувала його, квітів насадила й оберігала від заморозків.

Бо ті замріяні чорні очі полум’яні колись і мені світили.

Той ротик малиновими губками і мені соловейком щебетав пісні про любов.

Те поривисте серце, тужачи за щастям, і для мене билось...

О, чому ти, доле, тоді такою скупою, такою жорстокою була?..” [21, с. 1].

Тридцяті роки в пам’яті Юрія Станинця – згусток приємних і печальних спогадів про великі сподівання, великі надії, палке бажання творити, нести світові добро та про холодну байдужість і, навіть, ворожість світу зла. За цей період у його житті відбулося чимало знакових подій. По-перше, Станинець закінчив духовну семінарію, і 27 липня 1930 року єпископ Петро Гебей висвячує його на священика. І з 1 серпня цього ж року він призначений дочасним адміністратором до Углі Тячівського району. Замріяна полонина Менчул, чудовий праліс довкола неї та село, розкидане на кілометрів 20 від центру, в горах прямо оп’янили його своїми красотами. Верховина дала наснагу продовжити літературну працю, розпочату в гімназійній лавці. В основному писав на релігійні теми, статті поміщав у журналі “Благовісник пресвятого серця Христового”. Публікації були успішними, відомо навіть, що монахи, які видавали журнал, запросили о. Юрія на редакторське крісло. Та хвороба (камінь у лівій нирці) не дозволила йому скористатися такою нагодою.

Молоде подружжя - Маргарета Шелестай та Юрій Станинець

15 серпня 1930 р. Юрій Станинець одружується з Марґаретою Шелестай, вчителькою з Імстичева. Марґарета Шелестай народилася 29 квітня 1906 року в с. Дашковиця (тепер Мукачівського району) Іршавського району Закарпатської області в родині вчителя Олександра Андрійовича Шелестая. Закінчила в 1918 році 4 класи народної школи в Лозі, потім з 1918 до 1922 рік вчилася в горожанці м. Берегово, учительську семінарію закінчила в Ужгороді в 1927 році. “По отриманні атестата зрілості” працювала державною вчителькою в різних селах Закарпаття (Березник, Імстичево, Кушниця, Загаття, Угля, Салдобош, Вонігово, Шард, Горонда), починаючи з 1927 року аж до кінця 1946 року [22]. Слід зазначити, що о. Станинець неодноразово наголошував, що вчительська праця і платня п. Марґарети, а також відсутність дітей допомогли йому не перейматися сімейним побутом, а вільно присвятитися двом заняттям: працювати над моральним піднесенням закарпатського люду і максимум вільного часу присвятити літературній творчості.

З 1 жовтня до 31 грудня 1930 року Юрій Станинець відбував військову службу в армії Чехословаччини. Після її закінчення повертається до Углі Тячівського району. Працював в Углі чотири роки, потому о. Станинця переводять до Салдобоша (тепер Стеблівка Хустського району), де він активно включається в літературне та духовне життя краю, багато пише і публікує у світській та духовній періодиці. Крім того, з’явилася можливість користуватися послугами Хустської районної бібліотеки (адже від Салдобоша до Хуста легко було доїжджати): душевний голод тамувався читанням української та світової літератури. І як наслідок – тут були написані “У вагоні”, “Новела”, “Криваня”, “Бабина осінь”, “Нова шапка”, більша частина роману “Сусіди”. Музи цілковито полонили його – тільки в неділю і в свята відривався він від літературної праці для ведення Служби Божої. У 1936 році поряд із о. А. Волошином, о. Зореславом, В. Ґренджою-Донським та ін. стає автором “Альманаху підкарпатських українських письменників”, виданого у Виноградові [23]. З 1 вересня 1937 року переходить на душпастирську працю до Вонігова Тячівського району. Пояснюється це тим, що у Салдобоші о. Станинець з паніматкою жили на старій священичій фарі: стіни будівлі були вогкі, у підвалі майже постійно стояла вода. Тож при першій нагоді він попросився знову у Вонігово на Тячівщину. Нова фара містилася в розкішному саду, збита з смерекового дерева, річка Теребля шепотіла за яких 60 метрів від будинку, розмовляючи з буйними лозовими корчами, з правого боку – дубовий ліс, а за ним непроглядні тячівські сади. Подвижницька літературна й духовна діяльність цього періоду сягають апогею. Дописується велике епічне полотно “Сусіди”, публікуються новели й оповідання, публіцистичні, полемічні статті, гуртується нова генерація інтелігенції, набирає розмаху політичне життя Карпатської України. Юрій Станинець живе цим, живе утвердженням справедливости й на маленькому, донедавна забутому Богом і людьми, клаптику української землі, і на землі взагалі. Його життєвим переконанням стає свідоме й самовіддане служіння народу на духовній та літературній нивах. Ряд публікацій присвячує ситуації в СРСР, що проголошував себе перед людством майже земним раєм, де всі рівні й щасливі. В одній із них читаємо: “Та чи був рівний у чомусь товариш Лєнін з тими мільйонами товаришів, що вмерли з голоду в 1922 році в Росії? Чи були і чи суть рівними товариші, що управляють Росією тепер, з тими, що вимерзли на Соловках і в північних лісах при рабській роботі?..” [24, с. 119].

На час державотворчих змагань Карпатської України Юрій Станинець був уже зрілим письменником. Певно, посприяло цьому і знайомство та спілкування з Уласом Самчуком. “Наша зустріч і знайомство, – згадує Юрій Станинець, – були дуже прості. Одної неділі, здається 1931 року, я вийшов з літургії, зайшов у свою канцелярію, хотів там щось полагодити, доки дружина приготовляла обід. Раз відкриваються двері, заходять двоє молодих людей з великими рюкзаками за плечима, одягнених по-спортивному, з палицями в руках. Привіталися і кажуть, що мають велике прохання – продати їм літр квасного молока. Мене зразу ж вразило те, як чудово володіють вони українською мовою. Я запросив їх сісти та випитую: хто вони й звідки. Відповідають, що є туристами з Праги, зібралися на полонину Менчул. “Якщо ви, – кажу їм, – з Праги і так гарно говорите, то хто ви такі?..” [25, с. 8]. Так і познайомився о. Юрій з Уласом Самчуком, що відрекомендувався журналістом, і Миколою Бутовичем, великим малярем, якого назвав Самчук своїм старшим приятелем. На прохання Станинця гості залишилися пообідати, а згодом розійшлися вже як добрі знайомі, в яких збігаються думки на народ, політику, культурні й літературні справи. При тій розмові духівник згадав, що і сам пробує писати, і Самчук попросив показати щось із надрукованого. Прочитавши, він уважно подивився на Станинця і сказав: “Слухайте, а ви пишіть. Ваш стиль прозраджує те, що ви повинні писати!” [Там само].

Наступна зустріч відбулася вже в Салдобоші через два роки, коли на обійстя священика знову завітало двоє туристів. Вони зустрілися вже як давні друзі, засиділися та загостилися довше, обговорили різні справи, обмінялися новинами. А тоді Улас Самчук запитав Юрія Станинця: “А ви пишете?” І той показав йому новелу “У вагоні”. Вона захопила Самчука, і останній наполіг негайно ж відіслати її до Львова у “Вісник”. Згодом новела була там надрукована, і звідти, з подачі того ж Уласа Самчука, потрапила в антологію української прози, що вийшла італійською мовою в Римі 1938 року. До речі, Закарпаття було представлене єдиним Юрієм Станинцем. У цьому ж році письменники зустрілись ще раз на вулицях Хуста. (У родині Станинців як реліквія зберігалася фотографія, зроблена в Хусті в цьому часі, на якій о. Юрій Станинець, відомий український письменник Улас Самчук та товариш Станинця, письменник Петро Міговк [25, с. 8]). Самчук розповів, що приїхав на довший час як прес-аташе паризького “Українського слова”. Їм тоді було про що поговорити – будувалася молода Карпатська Україна. Станинець був обраний послом до Сойму, а Самчук готував статті-репортажі про панораму фантастичних подій на цьому загубленому в Карпатах клаптику землі, що перетворився в “Український Клондайк”: “Нікому навіть і не снилося, що Хуст може колись стати центром уваги мало не цілого світу й що його ім’я згадуватимуть щоденно всі пресові агенції на землі.

У ці чудові дні, що їх переживає наш народ, ми кожну хвилину зв’язані думкою з тим, що було, що є, що буде. Ми зв’язані з усім нашим народом на цілому світі, бо ми знаємо, що історія і наш народ зі своєї неймовірної висоти з острахом та радістю дивляться на нас... Ми віримо, й ми працюємо. І коли одного разу покличе нас історія на свій великий суд, Ви, українці цілого світу, будете свідчити й своїм п’ятдесятимільйонним голосом ствердите: народ України в Карпатах здав свій іспит. Хай живе Він вічно! Слава Йому!” [26, с. 1].

Юрій Станинець, Улас Самчук та Петро Міговк. Хуст, 1938

То був час великих надій і сподівань. І Самчук, і Станинець однаково переймалися духом творення Карпатоукраїнської держави, до того ж Самчук ще раніше, мешкаючи одне літо у братів Климпушів, “пройшов” шляхами творення Гуцульської республіки, чудово відтворивши ті події у своєму творі “Гуцульська республіка, або Гори говорять!” [27]. “В тридцятих роках, – згадує Станинець, – наш край зазнав небувалого піднесення. Слово “Україна” стало ніби еліксиром життя, надихало людей на самопожертву заради омріяної вільної Батьківщини, яка всім нам здавалася тоді досяжною. Людей різних віросповідань, різних партій, різного віку об’єднувало це магічне слово – “Україна”. Люди – і молодь, і старші – віталися: “Слава Україні!” А пісні про січових стрільців, гімн “Ще не вмерла України”... були чи не найулюбленішими...” [28, с. 3].

Із спогадів о. Зореслава, капелана “Карпатської Січі” та поета, про той час: “Ми тоді горіли надіями, що буде Україна. У тім часі я написав щось 70-80 поезій, революційних і бойових. Ті всі події, ті всі надії – окрилювали. Знаєте, поет попадає в такий транс, із якого не може вирватися. Коли – все горить на папері. Натхнення, порив до писання...” [29, с. 29].

Про атмосферу державотворчих звитяг можна судити хоча б з одного мітингу, який відбувся за тиждень до виборів у Сойм у селі Вонігово на Тячівщині, де Станинця висунули депутатом від цього ж округу. Було йому тоді всього 32 роки. Він був схвильований довірою, що виявили йому, і тому хотів на мітингові якнайкраще висловити свої думки, ознайомити людей зі своєю програмою. У неділю після вечірної служби на майдані зібралося чимало небайдужих до подій людей. І Станинець почав: “Сей день (це були слова із утрені Великодня), єго же сотвори Господь, возрадуємся і возвеселимся і оні. В сей день радіємо і ми, як християни раділи воскресіню Христовому. Зараз воскресла наша держава – Карпатська Україна, в якій, з Божою поміччю, будемо самі ґаздувати...” [30, с. 3] Важко описати, що творилося на майдані після цих слів. Не було там жодного серця, в якому не відгукнулася б ідея вільної держави... Та всі ті поривання так болісно закінчилися у березні 1939 року.

Про щасливо-трагічні дні 1939-го зосталися старі фотознімки, болючі спогади та новела “Лист”, написана в скорому часі після березневих подій. Автор розділив долю свого народу: зазнав тортур у тюрмі, переслідувань угорським і радянським режимами, та не озлобився до світу, можливо, тому, що був добрим священиком і жив за приписом законів – Божого і Людського. Як зазначає Іван Ребрик, “...в його творах годі шукати озлобленості до світу. Є добро і зло, любов і ненависть, радість і печаль. І є людина, яка хоче жити в цьому світі за законами честі і справедливості...” [31, с. 5]. А сам Юрій Іванович пізніше у щоденниках зізнається: “Я остався разом з моїм народом, приймаючи удари напасника, але не відступаючись. Я разом з кращими синами мого народу пішов у закарпатський Дахау – Ковнер, щоб перенести всі страхіття й муки цеї катівні, щоб ще раз освятити кров’ю свою землю...” [32, с. 9].

У 1944 році воєнні дії Вонігова не зачепили, хоч річка Теребля розділяла дві армії. Правда, була одна ніч, яку панотець і паніматка пересиділи в саду в землянці. Снаряди летіли через них, але, на щастя, ні один не влучив у село. А Червона армія перепинила ворога на головній дорозі до мосту через Тереблю, який веде з Тячева до Буштина. Таким чином, наступ на село не відбувся. Але на початку 1945 року з Ужгорода прийшло розпорядження, що православні мають право перебрати церкву від греко-католиків і там, де мають свого священика і є їх одна чверть від уніатів. Така ситуація була у Вонігові. І дійсно, якогось дня перед Великоднем після обіду, о. Юрій якраз був у саду, підходить до нього міліціонер з одним членом сільради і куратором православної церкви. Вони вимагали ключі від церкви. На те підходить і член греко-католицької громади, сусід Цех Василь. Станинець сказав, що ключів від церкви не має, вони давно вже зберігаються в куратора. Тоді міліціонер зажадав розв’язки конфлікту аж у Тячеві. Та до того не дійшло: Василь Цех залагодив справу. Наступного дня о. Юрій Станинець виїхав у рідне село Нижній Шард, залишивши дружину-вчительку докінчити навчальний рік. А по закінченні науки – усе вчительське добро було погружено на вози і силами шовгора Василя і кількох родаків доставлено на обійстя Івана Станинця. Починалася брутальна ліквідація греко-католицької церкви. Про ці події знаходимо спогади о. Севастіяна (Зореслава): “Історія свідчить, що куди тільки засягнула Москва, її самодержавці, як білі, так і червоні, завжди силою винищували Греко-католицьку Церкву, вважаючи її єпархію та вірників “зрадниками святого православія”, а служителі московської Православної Церкви виконували для них службу шпіонів і донощиків. Коли тільки московська брутальна сила знищила Греко-католицьку Церкву на тому чи іншому терені, московські церковні служителі ликували над таким насильством і єхидно славословили його. Мовляв, вірні Греко-католицької Церкви після довгих віків “гарячих прагнень і змагань” вирвалися з-під “панського ярма” та “добровільно возз’єдналися з матірною Російською Православною Церквою”. Таке ликування лунало колись на Волині (1790 р.), на Холмщині і Підляшші (1875 р.), а після Другої світової війни подібне сталось на західних землях України, у Галичині (1946 р.) та в Карпатській Україні (1949 р.)...” [33, с. 12]. Саме життя поставило перед священиком Юрієм Станинцем проблему зречення віри. Свій вибір він зробив давно. Починаючи з 1933-го і далі розмірковував панотець над питанням відданості греко-католицькій церкві. Так, у “Благовісниках пресвятого серця Христового” він публікує низку статей [34], серед яких і стаття “За дочасне життя не дав вічного” [35, с. 126-127]. У ній він наводить приклад англійського канцлера Тома Мора і єпископа Івана Фішера, яких було проголошено в Римі перед цілим світом святими за те, що залишилися вірними своїй вірі. Англійський король Генріх VІІІ, будучи одруженим греко-католиком, закохався у світську дамочку, задля якої прогнав дружину і п’ятьох дітей. Він зажадав, щоб римський престол визнав його перший шлюб неважливим, тоді зможе повінчатися з коханкою. Та закон Божий однаковий для всіх: чи ти цар, чи ти останній жебрак. Тоді Генріх зрікся Римського Престола і проголосив себе головою Англійської церкви, а всіх вірних – єпископів, священиків, звичайних людей, хто не хотів зректися католицької віри, дав скарати на смерть. “І ми живемо в таких часах, – підсумовує Станинець, – коли наші жони, діти, друзі чи хтось інший часто наговорюють нас, щоб ми відступили від нашої віри, але скажім їм так, як сказав колись Томас Мор, що вічність не продається за коротеньке вигідне життя, бо воно минеться, як рання роса, а діло, зроблене для Бога, буде вічно...” [35, с. 127]. Безперечно, в такій ситуації багато залежало від священика: чи була його позиція несхитна? Чи мав він достатньо авторитету серед пастви? Чи усвідомлював він відповідальність моменту?

І отця Севастіяна Сабола-Зореслава особливо турбує життя церкви у цьому світі політичних ігор, інтриг, блазнювання, блуду. У жовтні 1935 року в “Українському слові” він публікує велику статтю “Паленіємо від сорому”, де зокрема пише: “Чи не буде ганьбою для цілого підкарпатського духовенства, коли задля підлої руїнницької роботи кількох священиків маса свідомого народу обернеться проти духовенства або й покине Церкву? Днесь хіба вже тільки сліпий не бачить, що український освідомлюючий рух розвинувся вповні, і спинити його вже не дасться нічим. А коли наше духовенство далі схоче йти своєю дотеперішньою дорогою, то можна сподіватися дуже великої катастрофи Греко-католицької Церкви на Підкарпатській Русі. Але історія незатерто запише, що поштовхом і причиною тої катастрофи були самі греко-католицькі священики, що не сповняли належно свого обов’язку яко душпастирі і громадяни – сини свого народу.

Рішається химерна загадка: або стати одверто при свойому українському народу, шануючи його мову й національну свідомість, або самим пропасти, лишаючи Богом повірений нам нарід на поталу ворогам Церкви. Або – або.

Гірко писати ці слова на адресу греко-католицьких священиків і бодай би їх ніколи не треба було писати, але коли бачиться, що священство по таких довгих літах ще не зорієнтувалося й далі сліпо йде до пропасти, лишаючи свої вівці над другою пропастю, то це болить до крови, й болить кожного, кому добро церкви й народу лежить на серці. Нехай ці слова будуть громом, що спам’ятав би заспаних, нехай будуть блискавкою, що осліпить очі засліпленим, доки ще не запізно.

Вже час почати поважно дивитися на обставини народної праці й не записувати свого імени ганьбою в історії відродження українського народу на Підкарпаттю” [36, с. 1].

Священик Юрій Станинець вважав, що рука, яка “добровільно написала заяву про зречення рідної віри”, цинічно поглумилася над силою Святого Духа, одним розчерком пера дала розправитися сучасним модерним інквізиторам з рукоположеною єпископом печаттю. Зрозуміло, що тягатися з владою простому священику було не під силу, але й коритися їй не дозволяло сумління. Тому рішення повернутися в рідне село виявилося найбільш пийнятним.

По переселенню в Нижній Шард Марґарету Станинець було призначено завідувачкою початкової школи. Життя Юрія Івановича наповнюється новим змістом. Найперше він не просився на нову парафію, а “попував” батькові, правив святу Літургію, а батько дякував йому за це. Крім того, він допомагав дружині вести документацію школи, організував у селі хату-читальню. І хоч очолював її Василь Кляп, проте читав лекції, проводив літературно-мистецькі вечори, вів курси садівників-любителів, редагував стінну газету (до речі, була визнана найкращою в Іршавському районі), регулярно відносив в Іршаву місячні звіти тощо саме Станинець. Тоді блиснула й іскра до літературної праці: народилось оповідання “Загублені діти”. Та, на жаль, на тому й закінчилося його творче піднесення...

29 березня 1946 року в с. Горонда Мукачівського району померла теща Юрія Станинця Анна Шелестай. Тесть Олександр Андрійович, вчитель-пенсіонер, залишився сам, тому Станинці змушені були переселитися до нього. Марґарету зразу призначили на роботу в школу, а о. Юрій ще протягом травня обслуговував с. Гайдош і с. Кібляри. На початку червня у зв’язку з переїздом у Горонду залишив службу і аж з осені почав правити в селах Жнятино, Гать, Мале та Велике Грушово. “І хоч ми опинилися під стріхою над головою, – бідкався Ю. Станинець у одному з листів до І. Ребрика, – я втратив ґрунт під ногами. Гнітила рівнина з яругами та болотами, бо моя душа тужила за горами, лісами, кришталевими потічками та розкішними садами Тячівщини, в яких мої музи так чарівно всміхались колись...” [37, с. 4].

Тільки з 1 січня 1954 року Станинця призначають священиком в с. Лалово, яке з Верхнім Коропцем, Березинкою, Зубівкою та Софією він обслуговував аж до 31 грудня 1963 року, доїжджаючи щоразу з Горонди. З цього дня панотець змушений був піти на пенсію через хворобу нирок. Ще в 1949 році відомий хірург О. Фединець виоперував (4,5 години тривала операція) з лівої нирки досить великий і гострий камінь, який викликав страшезно болючі приступи, особливо коли трохи протрясеться на возі по кам’янистих дорогах. З того часу з’явився новий камінь і перенести подібну операцію Юрій Іванович більше не наважувався.

Життя тягнулося пісне й одноманітне. Перо до рук не бралося, оскільки закарпатська письменницька “еліта” грубо викинула Юрія Станинця з літератури тільки через те, що він священик. Про це з болем згадує Юрій Іванович в “Автобіографії” [30, с. 35].

Хто і які відшукає слова, щоб втішити переповнене до щенту гіркотою серце? Люба, вірна дружина... Абсольвентка Ужгородської вчительської семінарії Марґарета Шелестай, делікатна панночка, душевно доповнювала особистість богослова Юрія Станинця. Пані Марґарета вчителювала при чехах, при мадярах, маючи добру освіту, висококультурне оточення її чоловіка. Її величезний вчительський досвід виявився непотрібним тільки для “руських”. Хіба може вчити юних піонерів паніматка? У 1947 р. її звільнили з роботи, “щоб вона евентуально, – як сказав завідувач районного відділу освіти, – не заразила учнів попівщиною...” [38, с. 4]. Вона це з гіркотою згадувала аж до відходу у вічність... Турбувало п. Марґарету й те, що в школах не вивчався Закон Божий – міцна підвалина законів світських, і що наше теперішнє беззаконня – це породження насильницького адміністрування тоталітаризму. “Витайте в нас!” – говорила привітно паніматка кожного разу, коли ми навідували родину Станинців. І переходила на угорську мову, думаючи, що з гостями годиться розмовляти саме нею, проте це не заважало покійному Юрію Станинцю бути людиною української орієнтації, великим українським закарпатським письменником. Паніматка М. Станинець померла влітку 1993 р. і похована в фамільному гробівці на цвинтарі села Нижній Шард, що на Іршавщині, звідки й її вінчаний муж.

Усі, хто знав пані Марґарету, були вражені чутливістю й привітністю цієї дивовижної жінки. 63 роки подружнього життя суджені далеко не кожному. Таку ласку в Бога треба заслужити... І в мерехтінні похоронних свічок над пишними хлібами-парастасами о. Юрію Станинцю, певно, уявлявся пишний луг з розквітлими невістульками в околицях Углі, а на тій луці молода вчителька Марґарета... І вишиті рушники-отиранники – робота її рук – в осиротілій господі... Натхненник, порадник, перший читач і критик. Коли ж у видавництві “Карпати” вийшла книжка вибраної прози “Юра Чорний”, то збентежена, сидячи поруч із помолоділим від щастя (а за кілька хвилин перед тим – змарнілим, виснаженим хворобою, готовим до смерті) автором, голубила старечими руками сигнальний примірник і втирала радісні сльози із майже незрячих очей. Паніматка розділила з о. Юрієм гірку чашу життєвих і творчих негараздів повоєнної доби, розуміла його тугу і печаль, радість і щастя, до останніх днів своїх була його ангелом-хоронителем...

А ще були вірні друзі – Петро Міговк, передчасну смерть якого переживав болюче, та Олександр Сливка, який жив у Хусті... Станинець, Міговк, Сливка... Три різні біографії, три схожі мистецькі долі... Постійне спілкування, активне збирання матеріалів про Марка Бараболю, Миколаю Божук, в’язнів Ковнера і т. д. і т. п., щира радість з приводу найменшої публікації – підтримували всіх трьох. А ще вражає величезна кількість листів, написаних одне одному. Листи... Про них годилося б написати окреме дослідження... У них – всі нереалізовані потенції. Часто писалось ніби й про буденні справи... Але яким стилем! З якою любов’ю і ніжністю! Скільки в них тепла і взаєморозуміння! Кожний лист до Олександра Сливки, кажім, обов’язково починався словами: “Сила істини, хорони Тебе на всіх порогах життєвих!” Сливка ж до Станинця звертався виключно як до священика на “Ви” – “Отче Юрію!” Поміж сільські новини, сейрічні врожаї, “свинське ґаздівство”, болячки і ліки – обов’язково розлогі абзаци про літературу – чужу і свою: “За бібліографічні дані О. Маркуша, А. Ворона та Твої – дякую...” [39, с. 5], “Але я був і є сином не тільки моїх батьків, але й сином мого народу... Кредом тут у мене було: ні за яких обставин не збочити на дорогу зради мого народу, і тоді, коли за це прийшлось терпіти, бути пониженим, пройти катівнею “Ковнера”, а згодом воєнний трибунал у Кошицях. І все то тільки за те, що був некомпромісний, коли йшло діло про невідступність з дороги за принципом нашого народного генія Тараса Шевченка...” [40, с. 6].

Тільки в 1991 році побачила світ книжка прози Юрія Станинця “Юра Чорний” [41]. Вона достойно виконала свою місію: 25 лютого 1993 року правління Спілки письменників України (Закарпатська організація) одноголосно прийняла Юрія Станинця в свої члени [42, с. 1]. Процес затвердження такого рішення в Києві тягнувся аж до початку 1994 року.

Юрію Івановичу йшов 88-ий рік...

За всі минулі роки ніхто не відзначав (як то у нас звикло бувати – з театральною помпезністю) ювілеїв о. Юрія Станинця чи річниць його літературної діяльності, ніхто не присуджував престижних літературних премій, не видавав масовими тиражами його творів, та знали, любили й шанували його всі, хто не байдужий до минулого, сьогодення та будуччини Карпатської України.

Згадує Петро Мідянка: “Десять літ тому в Горонді він ще нам читав напам’ять свій етюд “В осінньому саду”. То був справді сад на старому осідку Шелестаїв з маленькою сушаркою в глибині, сизими ренклодами, запахущою ізабеллою. Ми ще лиш відкривали для себе материк добірної Станинцевої прози, тоді суворо переслідуваної. Маестро читав – і ті поетичні слова вищої проби возносилися в ефір і витали над садом....

Юрій Станинець прийшов до читача з перевиданою книжкою “Юра Чорний”, книжкою, яку годилося б нам усім не тільки прочитати, але й знати. Чому знати? А тому, що жодні графоманські “Русини” не годні прирівнятися до краси Станинцевого тексту. Годі шукати більшого русинства, ніж воно є в цій повісті...

О ні, далеко ще не надолужили ми більше як п’ятдесятирічне мовчання про Юрія Станинця, який відійшов од нас на закарпатське небо, тільки переступивши поріг Спілки письменників, стаючи на поріг безсмертя.

До Станинця я любив приїжджати зі свого підполонинського Широкого Лугу, зі Станинцем листувався й сперечався, сперечався навіть за кілька місяців до його кончини. Священик великодушно прощав, бо Ісус вчив прощати. Вибачав він також численним ворогам своїм, котрих за довге життя було немало.

Станинець, як і герой його повісті Юра Чорний, був бездітний. В одному з листів він писав: “За життя я обслуговував 34 села, і всюди стрічав Юрів Чорних. Не за прізвищами, а чорною долею були чорні. А він, їхній тип, у мене. Навіть прототип...”

Я не потрапив на похорон о. Станинця. А довідавшись випадково, втратив міру чуття, розпитав про деталі...

“Ваше благородіє, хто покійник?” – “Мужик, – відповів з коня жандарм, – та чин на ньому генеральський!” (з кіносценарію Івана Драча та Івана Миколайчука “Київська фантазія на тему дикої троянди шипшини”).

По-європейськи виховане Закарпаття в квітневі дні 1994 року ховало історичну особистість – священика і письменника Юрія Станинця, що спочив у Горонді під Мукачевом. На пальцях однієї руки можна було порахувати там закарпатську інтелігенцію...

Що найжахливіше – на похороні Станинця не було великих промов. Національно незаанґажовані душпастирі сказали те, що знали й могли сказати. Яка іронія долі!.. Надгробна проповідь, котру власноручно писав собі Станинець, на час похорону загубилася й не звучала на ньому. Вона була для живих, для тих вірників, котрі за тяжких обставин відроджують нашу історичну віру і над труною того, хто за віру страждав і був переслідуваний тривалий час. Загубилася ціла папка, приготована заздалегідь з телеграмами про смерть, в які тільки треба було вписати дату похорон, з ходом похорону, з прощальним відклоненням від рідних і близьких, з останнім бажанням поховати у священицьких ризах... Про це дбали, і добре дбали...

На весіллі Юри Чорного було рожеве севлюське вино. На поминках Юрія Станинця було вино з його розкішного виноградника. Стара, розкішна і випещена лоза, розгалузилась врожайними пагонами християнської моралі на південних схилах Карпат у винограднику, насадженому Богом і Божим слугою Юрієм Станинцем...” [43, с. 12].

Осінь... Найбільше Станинець любив осінь...

Народився він в ту пору, коли поди вже вгиналися під тягарем вимолоченого хліба, сади пахли дозрілими фруктами і виноградом, обороги височіли, наповнені буйними травами.

Осінь його заставила сідати за письмовий стіл, братися за перо, вона наливала в його душу нектар творення. Все, що є в нього кращого, написане в цю пору. Пташки відлітали в теплі краї, діти сідали за парти до наук, а він – за стіл, бо душа наповнювалась новим урожаєм. Весну і літо любив теж. Без них не було б плодоносної осені. Але це інша любов, вони мають свої неповторні принади. “Перші бруньки на деревах, сині очка рясту на узліссі, отари підсніжників, сад у хмарі цвіту яблуневого... Тільки б цвіт з дерев так скоро не опадав. А ще до того, щоб не падав у зливу, весняної бурі. Земля встелена сніжними пелюстками цвіту, а повінь мете мокрими мітлами в каламуть років. Як дивитися на білу смерть пелюсток? Так уквітчували синяву неба, і так нагло осипалися в болото... Хоч і полишили зав’язь... А з нею і надію – цвітіння було немарним...” [44, с. 5].

Помер Ю. І. Станинець 11 квітня 1994 року в Горонді. Похований у рідному селі Нижньому Шарду на Іршавщині. Майже всі обласні газети з глибоким сумом повідомили цю звістку, вмістивши пропам’ятні статті і некрологи. Та найболючіші слова, очевидно, написав Петро Скунць:

“Помер Юрій Станинець. А ми зосталися. Та чи варто нам зоставатися? Адже коли він був письменником, то нинішній лауреат відшив його з боязні – а раптом буде він, а не я. Потім його била доля – а може, й за це...” [45].

“А Спілка письменників навіть слова не сказала. Вона просувала в письменники людей, котрі нищили цього чоловіка, чоловіка, котрий не відрікся ні від Бога, ні від людей, ні від тих, котрі його нищили.

Він стоїть вище над нами, продажними, на багато щаблів, і коли він не зрікся за стільки літ душевної свободи – вона наша...” [46, с. 8].

Саме поет Петро Скунць прекрасно визначив значення постаті Юрія Станинця для української літератури:

...Чи відшукаємо, чого шукаємо

в житті жорстокому, де зроду ми

бували левами, були й шакалами,

були й коняками, та не людьми.

А що зостанеться? А хто зостанеться?

Чи правда змовчана? Чи зле письмо..?

Уже здавалося – немає Станинця...

Тепер не знаємо, чи ми єсьмо [47, с. 482].

Сподіваємося, що “єсьмо”. Останніми роками у Нижньому Шарду стараннями вчителів та учнів місцевої дев’ятирічки (директор ЗОШ І-ІІ ст. Наталія Половка) пам’ять про їхнього земляка живе: у школі відкрито музей письменника, щорічно у квітні проводяться “Станинцеві читання”, впорядковано фамільний гробівець Станинців, сільський священик о. Іван Костак подбав про постійний догляд за могилами, порушено питання про присвоєння школі імені їхнього славного земляка.

Тож, життя триває…

Вшанування Юрія Станинця в Нижньому Болотному, 2013

Література

1. Архів Юрія Станинця складає 36 об’ємних папок і є власністю Івана Ребрика за заповітом письменника.

2. Ф. П. Юра Станчук: Подарунок. – Літературна неділя, 1942. – Р. ІІ. – Ч. 6. – 22 березня. – С. 52.

3. В. Х. Пару слов до критики Ф. П. на зборничок оповідань Юри Станчука “Подарунок”. – Літературна неділя, 1942. – Р. ІІ. – Ч. 7. – 5 квітня. – С. 60.

4. И. Л. Нові книжки: Юрій Станинець: Юра Чорний / Повість. – Літературна неділя, 1944. – Р. ІV. – Ч. 3. – 1 лют. – С. 35-36.

5. Мідянка П. Дев’яносто полум’яних літ Юрія Станинця // Фест, 1996. – 12-18 вересня. – С. 12.

6. Станинець Ю. Автобіографія. – Рукопис, 1964. – 46 с.

7. Поп В. С. Матеріали конференції, присвяченої 20-річчю УжДУ. – Ужгород, 1965. – 82 с.

8. Поп В. С. Автореф. дис. … кандидата філологічних наук / Ужгородський державний університет. – Ужгород, 1963. – 20 с.

9. Станинець Ю. Автобіографія. Нарис. Рукопис, 1985. – 35 с.

10. Станинець Ю. Автобіографія. – Рукопис, 1954. – 40 с.

11. Станинець Ю. Автобіографія. – Рукопис, 1964. – 46 с.

12. Перший з’їзд народовецької молоді Підкарпатської Русі в 1929 р. – Державний архів Закарпатської області (далі – ДАЗО). – Ф. 2. – Оп. 2. – Спр. 53. – Арк. 89-95.

13. Станинець Ю. Ти, недоспівана пісне...: До 30-річчя від дня смерті Миколаї Божук. – 24 листопада, 1967. – З архіву п-ка.

14. Юра Станчук. Недоцвіла квітка. – Рукопис, 1966 – 27 серпня. – 3 с.

15. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 8 червня 1927 р. – 6 с.

16. Психологія і педагогіка життєтворчості: Навч.-метод. посібник за ред. Л. В. Сохань. – К., 1996. – 792 с.

17. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 4 вересня 1926 р. – 8 с.

18. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 1 січня 1927 р. – 4 с.

19. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 10 квітня 1927 р. – 12 с.

20. Божук Миколая. Лист до Ю. Станинця 18 квітня 1927 р. – 8 с.

21. Юра Станчук. Дивлячись на її фотографію. Етюд. – Рукопис, 1974. – 12 червня. – 1 с.

22. Станинець М. Автобіографія. – 25 листопада 1946 р. – 3 с.

23. Альманах підкарпатських українських письменників. – Севлюш, 1936. – 184 с.

24. о. Ю. Станинець. Куда зайшов світ без Бога? // Благовісник пресвятого серця Христового. – Річник XIV. – Ч. 8, серпень. – С. 117-120.

25. о. Юрій Станинець. Вогонь любові до народу // Срібна земля, 1992. – 13 жовтня. – С. 7.

26. Самчук Улас. Вісті з Карпатської України / Передова стаття. – Нова свобода. – 1939. – 10 лютого. – С. 1.

27. Самчук Улас. Гори говорять! – Ужгород: Ґражда–Карпати, 1996. – 270 с.

28. Станинець Ю. Ми дочекалися цього дня // Карпатська Україна, 1992. – 19 березня. – С. 3.

29. Ребрик І. “Ми горіли Україною”. Інтерв’ю з о. Степаном-Севастіяном Саболом (Зореславом) ЧСВВ // Дукля, 1991. – № 1. – С. 27-36.

30. Станинець Ю. Автобіографія. Нарис. Рукопис, 1985. – 35 с.

31. Ребрик І. За законами честі / Карпатська Україна. – 1992. – 24 лютого. – С. 3.

32. Станинець Ю. Записки, 1992. – Травень. – 12 с.

33. о. Севастіян Сабол, ЧСВВ. Голгота греко-католицької церкви в Чехословаччині. – Торонто–Рим, 1978. – 352 с.

34. о. Ю. Станинець. “Слава Ісусу Христу!” – Благовісник пресвятого серця Христового. – Річник ХІІІ. – Ч. 9, вересень – С. 129-133.

35. За дочасне життя не дав вічного. [Юрій Станинець]. – Річник XV, число № 8, 1935. –  С. 126-127.

36. Гомоннай В. Педагогічні погляди Августина Волошина: До 120-річчя від дня народження // Срібна Земля. – 1994. – 12 березня. – С. 3.

37. Лист до І. Ребрика від 15 грудня 1988 р. – 10 с.

38. Лист до І. Ребрика від 20 березня 1989 р. – 12 с.

39. Лист до О. Сливки, 17.09.1987 р., Горонда. – 8 с.

40. Лист до О. Сливки, 17.11.1988 р., Горонда. – 6 с.

41. Станинець Ю. Юра Чорний, Ужгород: Карпати, 1991. – 264 с.

42. Вовчок В. Лист до Ю. Станинця від 25 лютого 1993 р. – 1 с.

43. Мідянка П. Дев’яносто полум’яних літ Юрія Станинця // Фест, 1996. – 12-18 вересня. – С. 12.

44. Ребрик І. “Як дивитися на білу смерть пелюсток!..” // Ю. Станинець. Юра Чорний. – Ужгород, 1991. – С. 5-11.

45. Натяк на І. М. Чендея.

46. Скунць П. Юрій Станинець // Карпатська Україна, 1994. – 21 квітня. – С. 8.

47. Скунць П. Юрій Станинець // Один. – Ужгород: Ґражда, 1997. – С. 654.

Петро Мідянка, Любов Мандриченко, Наталія Ребрик та о. Іван (Костак) на могилі о. Юрія та Маргарети Станинців у Нижньому Болотному, 2013

Наталія Ребрик,
кандидат філологічних наук,
м. Ужгород

Теги:

7 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати