«…його ім’я зараз мало хто пам’ятає…»

У видавництві «Ґражда» побачила світ книга проф. Миколи Мушинки, д-р філол. наук, академіка НАН України «Вірний син Пряшівщини», в якій автор розповідає про життя його родича та друга доц. Василя Капішовського (1914-2002), кандидата юридичних наук. Свою педагогічну практику В. Капішовський розпочав у Карпатській Україні, звідки 1939 р. ілегально емігрував до Радянського Союзу. В Москві його вишколили на розвідника й переправили у Словаччину. Будучи офіцером словацької армії, він 1941 року став жертвою зради іншого розвідника. За шпигунську діяльність йому грозила кара смерті, однак словацький суд, заслугою доброго адвоката, засудив його „лише” на пʹятнадять років позбавлення волі. Із концентраційного табору смерті Маутхавзен він був звільнений лише наприкінці Другої світової війни.

В. Капішовський у  Леополдівській в’язниці, 1943 р.

Після війни він займав визначні посади в місцевих та центральних органах Словаччини. На початку 50-х років в українській пресі Пряшівщини його було обвинувачено в „українському буржуазному націоналізмі”, однак вищі органи після смерті Сталіна й Ґотвальда скасували це звинувачення. Від 1954 року до відходу на пенсію В. Капішовський працював викладачем політекономії у вузах Східної Словаччини та займав визначні посади в українських громадських організаціях Східної Словаччини.

У другій частині книги подано спогади В. Капішовського, записані автором на магнітну плівку і ним упорядковані та відредаговані. У 1988 році ці спогади вийшли друком під назвою „Мрії і дійсність” без наведення імені упорядника, який у той час мав заборону друкуватися.

Видання присвячене 100-річчю від дня народження вірного сина Пряшівщини.

Подаємо фрагмент зі спогадів Василя Капішовського.

ДЕЩО З ДИВНОЇ ІСТОРІЇ
ПРО „ГОЛОВНИХ НОСІЇВ УКРАЇНСЬКОГО
БУРЖУАЗНОГО НАЦІОНАЛІЗМУ” В ПРЯШЕВІ

На початку пʹятдесятих років було арештовано заслужених діячів Компартії – Густава Ґусака, Ладіслава Новомеського та інших, про яких в органі КСУТ „Дружно вперед” (№ 9 за 1952 р.) писалось, що вони „дуже хитро проводили ворожу ідеологію буржуазного націоналізму і космополітизму”. Зрозуміло, що після певного часу арештованих товаришів було повністю реабілітовано, бо обвинувачення на підставі певних безхарактерних свідків було повністю виконструйовано.

У той час у Пряшеві вже другий рік працював Йозеф Шішка (як виявилося пізніше, він був добровольцем фашистської армії Штефана Гашіка, яка виникла після Словацького національного повстання). Мабуть, ніхто вже не дізнається, хто першим звернувся до Шішки із запитанням: „Як це може бути, що в Братиславі вже відомі головні носії словацького буржуазного націоналізму, а в Пряшеві досі ще не викрита група українських буржуазних націоналістів?” І почало снуватися павутиння.

Йозеф Шішка разом з трьома товаришами на початку 1952 р. зʹявилися у кабінеті одного з центральних працівників і заявили йому, що в Пряшеві існує небезпека, бо в Президії Крайкому партії не має єдності. Їм відповіли, що проблему треба вирішити на місці. Повернувшись додому, Шішка взяв собі на допомогу молодого хлопця, випускника Гуменської російської гімназії, свого часу теж запеклого ворога всіх тих, які виступали за зміну російської викладової мови на українську. За його допомогою було складено листа, адресованого визначному працівнику, в якому „10 українських товаришів”, які підписали цього листа, підтвердили вимисли Шішки про небезпеку, яка загрожує нашій країні. Ця небезпека, за їх словами, полягала в „антипартійній” діяльності двох членів Президії Крайкому партії, а саме: „головних носіїв українського буржуазного націоналізму” Петра Бабея та Василя Капішовського.

Дальше все відбувалося за існуючою тоді схемою: подзвонили з Братислави, щоб на підставі згаданого листа підготували звіт про недоліки між українським населенням у Пряшівському краю. Треба ще додати, що тов. Бабей, як член ЦК КПЧ, ще до того надіслав листа в ЦК КПЧ про деякі недоліки в округах з українським населенням. У листі він висловив незадоволення з приводу недостатньої ліквідації наслідків війни й вказав на значну економічну відсталість, недоліки в харчуванні тощо. Цим листом він, мабуть, декого подразнив, адже стосувалось це членів ЦК КПЧ.

Головний керівник групи „10-х українських товаришів” А. Ґабаль з великим ентузіазмом взявся за збирання видуманих „фактів” на Петра Бабея та Василя Капішовського. На основі „фактів”, які допомагали збирати „10 українських товаришів”, було складено звіт про недоліки в роботі серед українського населення. Як тільки звіт був готовий, Шішка на швидкоруч скликав позачергове засідання Президії Крайкому, яке відбулося 12 травня 1952 р. і на яке були запрошені також „10 українських товаришів”. Серед членів Президії був і тов. Петро Бабей. Василя Капішовського, який теж був членом Президії, на засідання не було покликано. Не відомо, чому не брали участь в засіданні ще й інші Члени Президії.

Хід Президії був простий: з одного боку, всі присутні почали обвинувачувати Петра Бабея та неприсутнього Василя Капішовського на підставі „фактів”, зібраних „10 українськими товаришами”, і вимагали від нього підтвердження правдивості цих фактів. З другого боку Петро Бабей, який заявив, що вперше чує щось таке, попросив перекласти засідання і дати йому певний час на те, щоб міг як слід підготуватись до відповідей на всі пункти. Присутні незадовільнили його просьбу й надалі продовжували нападати і вимагати від нього визнати правдивість обвинувачення. Десь посеред засідання Петро Бабей встав і вийшов із залу засідань. Це була, так би мовити, перша дія дивної історії боротьби з „головними носіями українського буржуазного націоналізму” у Пряшеві. Ця дія закінчилась постановою, яка вимагала ініціаторів обвинувачення предʹявити звіт Президії ЦК КПС.

Друга дія відбувалася у Братиславі 28 червня 1952 р. на поширеному засіданні Президії ЦК КПС, на якому предметом обговорення був звіт Пряшівського Крайового комітету КПС. Дискусія розгорталася не навколо певних недоліків Пряшівського краю, але про хиби та недоліки, які спричинили „головні носії українського буржуазного націоналізму”. Таким чином дискусія мала односторонній характер. Але наперекір тому була прийнята „Резолюція Президії ЦК КПС до ситуації в Пряшівському краю”. У ній говорилось про конкретні недоліки в партійній роботі Крайкому, особливо відставання у виконуванні завдань у промисловості, в будівництві та в наборі робочої сили, а саме:

– про значну відсталість Пряшівського краю в порівнянні з іншими краями при побудові сільськогосподарських артілей;

– про недостатнє усунення неправильних методів партійної роботи;

– про лівий ухил у вирішенні національного питання з боку Крайкому партії та правий ухил у цьому питанні з боку товаришів Бабея та Капішовського;

– про недоліки в галузі ідеологічної роботи партії, особливо у партійному навчанні.

Резолюція стала поштовхом до того, щоб працівники Крайкому та всі первинні організації краю серйозно задумалися над тим, як згадані недоліки якнайшвидше подолати. Але активісти, які відповідали за обговорення „Резолюції” в первинних організаціях, за наказом Шішки повинні були принести з собою в письмовій формі документ про те, що „Резолюція” була обговорена, ухвалена та що присутні гостро засудили діяльність Бабея та Капішовського.

Фактично первинні організації займались не недоліками Крайкому партії, але помилками „буржуазних націоналістів” Бабея та Капішовського.

Режисери цієї дивної історії доручили активістам, щоб вони в первинних організаціях якнайчорнішими фарбами представили Бабея та Капішовського. Працівникам КСУТ-у було наказано в ксутівській (непартійній) пресі почати друкувати статті, спрямовані проти УНРП та проти членів ЦК КПЧ та ЦК КПС – Бабея та Капішовського.

Перша стаття появилася у 9 номері журналу „Дружно вперед”, в якій автор, крім Бабея та Капішовського, безпідставно образив як „політичного і національного ренегата” Василя Карамана, голову УНРП. У ній коло буржуазних націоналістів поширюється, пишучи про те, що „в своїй буржуазно-націоналістичній сліпоті українські буржуазні націоналісти спиралися на відомих буржуазних націоналістів, як Панькевича, Гренджу-Донського та інших”.

Для дезорієнтації широких кіл громадськості треба було все правдиве перекрутити. Тому автор статті пише: „Хиби і не достатки у тт. Бабея і Капішовського походять насамперед з їх буржуазно-націоналістичного розуміння національного питання, з недостатньої віри в перемогу соціалізму в нашій вітчизні та від страху перед труднощами”. Щоб надати правдивості своїм словам, що Бабей і Капішовський проводили політику української буржуазії, автор без почервоніння пише: „Про те свідчить ряд письмових документів, які їх цілком і повністю викривають як носіїв українського буржуазного націоналізму”. Але жодного документу ані цитати з них автор не надрукував.

Боротьба проти Бабея та Капішовського на сторінках української непартійної преси в другій половині 1952 р. посилюється. В бюлетені КСУТ-у за місяць вересень 1952 р. вже написано, що українські буржуазні націоналісти „маскують свою злочинну діяльність проти українського населення та свою службу міжнародному імперіалізму”. Вони „дісталися на одну платформу з контрреволюціонером Грушевським”.

У дальшій статті 10 номера „Дружно вперед” за 1952 р. автор виступив з критикою УНРП, яка, за його словами, була „організацією вузького кола українських націоналістів і католицького клеру...” З другого боку, відносно новоствореної організації КСУТ автор вважав потрібним підкреслити, що Бабей та Капішовський „гальмували розвиток КСУТ, гальмували і економічний та культурний розвиток українських трудящих”. Але той факт, що Капішовський, починаючи з вересня 1950 р. і до вересня 1953 р. зовсім не працював у Пряшеві ні в Східній Словаччині та не міг гальмувати діяльність КСУТ-у, автор замовчував.

У статті „До пʹятого року першої Ґотвальдівської пʹятирічки” („Дружно вперед”, 1953, № 1) кількість дотепер іменованих „українських буржуазних націоналістів” в українській непартійній пресі була поповнена д-ром Іваном Рогалем-Ільковим, колишнім генеральним секретарем УНРП. Автор пише: „Українські буржуазні націоналісти Бабей, Рогаль, Капішовський та інші рафіновано і неустанно викликували національні і мовні спори за допомоги Гойдичівського греко-католицького клеру – шпигунської агентури Ватикану”.

Для ілюстрації тодішніх поглядів частини функціонерів КСУТ-у можна навести слова одного з них у статті „Радість творчої праці”, надрукованої в 6 номері „Дружно вперед” за 1953 р., який пише: „Непохитна віра в партію і її провідників, віра в правду і розум багатомільйонного робітничого класу, який міцною рукою розбив кайдани фашизму, повалив капіталістичну шпіонську зграю Ґусака, Новомеського, а в Пряшівському краї перевертнів-шакалів Пшеничку, Флайшера, смердяче кубло шкідників і іюд на чолі з бандитом Сланським і нарешті повикидала з Культурного Союзу українських трудящих ворожу та шкідливу групу буржуазних націоналістів, керованих горезвісним Караманом, Бабеєм і Капішовським”.

У грудні 1952 р. відбулася загальнодержавна конференція КПЧ. Характерно те, що за дорученням Й. Шішки делегацію з Пряшівського краю очолював наймолодший її член – Іван Ґабаль. Від імені цієї делегації він виступив з дебатним внеском, у якому на підставі видуманих „фактів” знову гостро напав на „українських буржуазних націоналістів – Бабея, Капішовського та Рогаля” (див. друкований орган ЦК КПС „Pravda” від 22 грудня 1952 р., № 312). У той час я завідував кафедрою політекономії у партійній школі ЦК КПС. Після того, як дискусійний внесок Івана Ґабаля був надрукований у центральній словацькій газеті, я прийшов до висновку, що за таких обставин не можу працювати на посаді викладача партійної школи. Тому попросив Президію ЦК КПС звільнити мене з посади керівника кафедрою політекономії та викладача партійної школи. Відповідь на мого листа я одержав по телефону 5 вересня 1953 р. в тому розумінні, що ЦК КПС мене дав у розпорядження Уповноваженому в справах шкіл, зі застереженням, що працювати можу тільки поза межами Пряшівського та Кошицького країв. Зрозуміло, що таке рішення я опротестував. Після того мені дозволили повернутися до свого рідного краю – Пряшева, де я перестав працювати 1 вересня 1950 р.

1953 рік для Пряшівського краю був дуже важким. Внаслідок антипартійних методів праці, які застосовував Йозеф ІІІішка, в багатьох селах хлібороби переставали працювати в новостворених сільськогосподарських артілях та почали забирати свою худобу, яку ще не так давно віддали в артіль. У декотрих селах хлібороби повністю ігнорували представників окружних національних комітетів, які приходили у село з наміром розібратись у виниклій ситуації та допомогти усунути недоліки.

Виступи проти «головних носіїв українського буржуазного націоналізму» припинилися. Цьому сприяли двоє членів (М. П. та С. П.) з „10 українських товаришів”, які прийшли до висновку, що Йозеф Шішка зловживав своєю владою та під політичним натиском придбавав деяких людей, у тому числі і «10 українських товаришів» до боротьби проти Бабея та Капішовського. Як тільки двоє товаришів десь критично висловилися про антипартійні методи, які застосовує Йозеф Шішка, він дав наказ негайно їх арештувати. Це був дуже помилковий крок Шішки, бо через декілька днів двоє товаришів були вже на волі. Їх перші кроки вели до Петра Бабея, якого відвідали 6 квітня 1953 р. Вони заявили йому, що пишуть листа в ЦК, у якому мають намір написати все про антипартійні методи Шішки, в тому числі і про те, яким способом він організував і придбавав людей до боротьби проти Бабея та Капішовського.

Багато сільськогосподарських артілей завдяки поганим методам праці, особливо Й. Шішки, почали розпадатися. Шкідлива політика Й. Шішки була викрита. Його зняли з посади, виключили з партії й призначили на роботу у якийсь шкільний сільськогосподарський маєток центральної Словаччини. Перед комуністами Пряшівського краю в 1953 р. виникло як основне завдання – у всіх селах оновити авторитет державної влади та знову придбати довірʹя дрібних та середніх хліборобів.

Не зважаючи на те, що мені не було дозволено працювати в Пряшівському краї, я звернувся із заявою до нового керівництва Крайкому партії в тому розумінні, що хочу в цих тяжких умовах допомагати вирішувати основні завдання в краї. Мене негайно відрекомендували на допомогу Окружкому партії в Михалівцях. Там Єдині сільськогосподарські артілі в 1951-52 роках швидко виникали, але ще швидше в 1953 р. заникали. Лише завдяки великим зусиллям вдалося у Михалівецькому окрузі зберегти декілька ЄСГА, що в них залишилися членами тільки менша частина хліборобів. Після двомісячного побуту в Михалівцях я ще кілька тижнів допомагав у тодішньому Стропківському та Снинському окружкомі КПС. У всіх округах ситуація була подібна.

Оскільки я вже не працював і не жив у Братиславі, то необхідно було змінити дані у військовому реєстрі та навести нове місце переживання. Це сталося 9 жовтня 1953 р. При цій нагоді мені вдалося зустрітись з секретарем ЦК КПС тов. Каролом Бацілком. Розмова була майже сердечна. Я говорив про проблеми Пряшівського краю. Про те, що не вистачає води для ново побудованого заводу в Генцівцях та і для інших заводів, які передбачалось побудувати у Пряшівському краї. Дотеперішня сировинна база в краї була дуже слабка, тому необхідно поширити геологічні дослідження. При обговоренні українського питання він заявив, що необхідно це питання вирішити й запевнив мене, що він його вирішить. Питання мало обговорюватись нашим урядом. Щодо одного з ініціаторів листа та організатора „10 українських товаришів”, тов. Бацілек був того погляду, що треба написати листа до Президії ЦК і попросити дозволу передати справу в суд. На думку тов. Бацілка, члени Президії ЦК не будуть проти цього. Він висловив сумнів щодо правдивості „Резолюції Президії ЦК КПС” з 28 червня 1952 р., але що стосується її ревізії, то це на його думку буде можливе тільки в звʹязку з комплексним рішенням проблем Східної Словаччини. Про тогочасного Пряшівського першого секретаря Шішку він висловився дуже негарно. Я був приємно здивований нашою розмовою. Це була перша товариська розмова з працівником ЦК партії від 28 червня 1952 р. До речі, я згадав, що на поширеному засіданні Президії ЦК КПС 28 червня 1952 р. тов. К. Бацілек з невідомих мені причин не був присутнім. Ми говорили і про інші справи як, наприклад, про методи праці декотрих членів державної безпеки, на що я свого часу звертав у своєму листі увагу центральних органів. Він запевнив мене, що зміст мого листа відповідні органи міністерства внутрішніх справ перевірять. Відносно моєї дальшої роботи він заявив мені, що можу залишитися в Братиславі та працювати на Педфакультеті. Але це питання буде вирішене пізніше.

Після цієї дуже цікавої й відвертої розмови я повернувся додому оптимістично настроєним і з великою енергією взявся допомагати працівникам Михалівецького окружкому партії знову придбати довірʹя дрібних і середніх хліборобів та відновити авторитет партійних і державних органів.

Між тим, підбадьорені товариською розмовою з К. Бацілком, Петро Бабей та я склали нового листа Президії ЦК КПС, адресованого прямо тов. Бацілку. Листа було відіслано 31 жовтня 1953 р. В цьому листі ми цитували уривки із статей, надрукованих в українській безпартійній пресі й спрямованих проти нас з метою дискримінації нас перед державними і партійними органами й перед українським населенням та на підставі видуманих неправдивих „фактів” виключити нас з рядів членів партії, позбавити функції членів ЦК та функції депутатів Національних Зборів та СНР і нарешті заарештувати та засудити на смерть або на довгі роки увʹязнення. План нашої фізичної ліквідації як політичних діячів був готовий давно до того, як „10 українських товаришів” відіслало листа одному працівнику центру.

У листі ми просили Президію ЦК КПС дати дозвіл передати наше обвинувачення Пряшівській крайовій прокуратурі, щоб вона завела слідство. Зрозуміло, що жодної відповіді на цей лист ми не одержали, бо інші товариші були в той час не такого погляду, як тов. Бацілек. Тому жодна з написаних нами самокритик, адресованих ЦК КПС та Пряшівському КК КПС про наші помилки та недоліки не була прийнята. Хоч у своїх самокритиках ми зізнавались у помилках, які мали місце в Пряшівському краю, але за які ми не могли відповідати, тому що ми ніколи не вважали себе „головними носіями українського буржуазного націоналізму”. Але умови змінилися на краще. Після мого майже пʹятимісячного подорожування між Пряшевом, Михалівцями, Стропковом та Сниною, нарешті, в січні 1954 р. мене було призначено викладачем кафедри марксизму-ленінізму пряшівських вищих шкіл. Тут я почав працювати в новому колективі від 1 лютого 1954 р.

Бюро Пряшівського Крайкому партії на мою заяву відносно надрукованих статей в українській пресі від 21 лютого 1956 р. відповіло в тому розумінні, що слідства не слід відновлювати, бо, мовляв, той факт, що тов. Бабей та Капішовський працюють на відповідальних посадах свідчить про те, що вони користаються повним довірʹям партії. Далі у відповіді на мого листа говориться, що Пленум КК КПС від 18-19 жовтня 1955 р. ухвалив постанову, в якій, між іншим, наведено: „Резолюцією ЦК КПС про Пряшівський край від 28 червня 1952 р. відносно буржуазного націоналізму були критиковані декотрі товариші. Критика була правильна і допомогла Крайовій організації подолати та розбити ворожі теорії”. Далі в цій постанові говориться: „Пленум КК КПС рекомендує ЦК КПС, щоб „товаришам, які були в резолюції критиковані, та які з проблемою буржуазного націоналізму вирівняні, була дана можливість працювати на будь-якій ділянці та бути обраними аж по найвищі органи”.

На цю рекомендацію Пряшівського Крайкому партії Бюро ЦК КПС від 22 червня 1956 р. прийняло постанову, в якій, між іншим, говориться: „Товариші Бабей та Капішовський свої помилки та неправильні погляди, за які були в Резолюції критиковані, визнали та в практичній роботі їх подолали. Своєю діяльністю вони довели відданість партії та робітничому класу”. Відносно надрукованих статей погляд Бюра ЦК КПС був такий: „Деякі статті, надруковані в журналі „Дружно вперед” та „Бюлетені ЦК КСУТ”, які оцінювали діяльність товаришів Бабея та Капішовського, хоч спиралися на Резолюцію Президії ЦК КПС про Пряшівський край, вийшли далеко за рамки критики Президії ЦК КПС, неправильно та з метою цькування нападали на тов. Капішовського та Бабея за такі справи, яких вони ніколи не допустилися, і таким способом згаданих товаришів означували за ворогів партії”.

Зустріч в редакції „Життя і слово”. Зліва направо: Степан Мацієвич,
Михайло Кузей, Микола Гринчишин, Василь Капішовський, Петро Кравчук,
Микола Чичковський. Торонто, Канада, 13 вересня 1967 р.

На підставі наведених фактів Бюро ЦК КПС констатувало, що „товаришам Бабею та Капішовському можна доручити будь-яку посаду, залежно від їх політичних та фахових здібностей”. У кінці цієї постанови говориться, що „Бюро ЦК КПС вважає необхідним, щоб в газеті „Нове життя” та в журналі „Дружно вперед” була надрукована ця постанова”. Але до того питання повинен був висловитись Крайовий комітет КПС. Не відомо, яку позицію до цього питання зайняв Крайком партії, але ні в „Новому житті”, ні в „Дружно вперед” про цю дивну історію в той час нічого не було надруковано.

Минуло декілька років. Петро Бабей став пенсіонером. Я став керівником Кафедри марксизму-ленінізму. На початку шістдесятих років ЦК КПЧ переоцінював деякі партійні постанови. ЦК КПЧ у своїй резолюції з 18-19 грудня 1963 р. по-новому підійшов до оцінки критики буржуазного націоналізму на IX зʹїзді КПС. Ця резолюція стала поштовхом до написання нового листа ЦК КПС з 19 січня 1964 р., в якому ми звертались з проханням з нових позицій переглянути обґрунтованість „Резолюції Президії ЦК КПС про ситуацію в Пряшівському краю”. У звʹязку з даною Резолюцією необхідно по-новому розглянути тодішню нашу самокритику, дану в письмовому вигляді. У ній ми, як звісно, під впливом натиску тодішніх умов призналися і до таких помилок, які аж ніяк не випливали з нашої роботи.

У кінці цього листа на адресу ЦК КПС ми підкреслили факт, що вже і до того часу були зроблені певні кроки, аби направити несправедливість, але в дійсності статті, в яких нас – тодішніх функціонерів партії та членів ЦК КПЧ та КПС – безпідставно образили, ніколи в українській пресі не були спростовані.

*      *      *

Дивна історія, спрямована проти УНРП та проти її діячів, членів ЦК КПС та ЦК КПЧ під ярликом „носіїв українського буржуазного націоналізму” на щастя закінчилася без виконструйованих політичних процесів, які в тому часі широко застосувалися в Радянському Союзі, Чехословаччині та інших країнах „соціалістичної співдружності”. Та шкода було витрачати стільки енергії й часу на спростування безглуздих обвинувачень замість того, аби цю енергію спрямувати на більш корисні речі.

Теги: Капішовський, Мушинка

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати