Назустріч 20-літтю "Ґражди". Крок за кроком. VІ.

Але спершу про приємніше. З 1995 року випущено подвійне число "Бджілки". Цей проект мав хороші перспективи. Таке видання потребували освітяни. Достатньо виразно підтверджує це міркування аналіз тематики й автури бодай оцього одного випуску. Згадую з приємністю тодішню очільницю ужгородської міської освіти Марію Юріївну Гаврилешко, яка попри певну свою одіозність (так її багато хто тоді сприймав), підтримувала наше видання конкретними діями – 100 примірників "Бджілки" потрапляло у до- та шкільні заклади міста на замовлення міськосвіти. З обласною освітою цього не могло бути в принципі. Там спочатку поставили умову перепідпорядкування, вирішального слова у доборі тем і авторів, а невдовзі спробували видавати щось аналогічне, але своє. "Бджілка" ж доходила у всі куточки Закарпаття, мала групи підтримки у частині райвідділів освіти, зокрема, Тячівського (завдяки світлої пам'яті Івану Юрійовичу Рекіті), Хустського (Олена Іванівна Фечко-Каневська, Христина Василівна Шкробинець), Виноградівського (Тетяна Дмитрівна Гнаткович), Іршавського (Марія Юріївна Келемен), Мукачівського, Берегівського (Ксенія Марґітич).., а також була знана у сусідніх Словаччині, Угорщині, в далеких Австралії, Америці та Канаді...

Бджілка: Педагогічний часопис для вчи­те­лів, дітей та юнацтва / Головний редактор На­та­лія Ребрик; художнє оформлення Лесі Корж. – Ч. 4-5. – Ужгород: Ґражда, 1995. – 32 с.: іл.
У цьому числі: Ксенія Марґітич: Українська духовність відроджується в Берегові; д-р Йосиф Данко: Щоб не горювала душа і не хворіло серце; Зореслав: Пряшів; Михайло Фельбаба: «Не з гараздів експериментуємо...»; Тячівщина: О рідне слово, що без тебе я... (М.Д. Бобинець, Г. Гайду, О. Мотринець, В. Сурмій, І. Кайла, Е. Роман, С. Мацола, Т. Таштанов, Т. Малаховська, Л. Пайда, І. Рак); Петро Скунць: Школа творчости. Урок третій. Коли слова втрачають ціну; Фото й автограф Дмитра Креміня з 1972 року; Юна творчість: П. Мулеса, О. Яцканич, К. Чопей, В. Сарканич; Наталія Гриценко: Свято Веселого Букварика; Любов Пильник: Подорож до таємниць слова продовжується; Марта Оленчин: Модульне навчання: досвід, перспективи; Йосип Кобаль: Шкільна енциклопедія краєзнавства. Ужгород; Вальдемар Бонзельс: Бджілка Майя (Продовження); Лідія Стеців: Урок словесності. Михайло Коцюбинський: Ранок у лісі; Леся Козоріз: За світову єдність і відродження українського народу, української культури й української освіти; Ганна Матейко: Святий Миколай; Народознавчі студії: Різдвяні звичаї (підготували А.Ребрик і Т.Тільняк); Сергій Федака: Козаччина і закарпатці; Наші міста і села: Тиводар Легоцький. Воловець; Історичний календар; Олеся Лабик: Пори року; Ганна Попович: Соціологія. Як ми любимо українську мову; Юридична консультація: Оплата праці вчителів (веде адвокат Михайло Ребрик); Алфавітний каталог краєзнавчих видань (підготувала Ганна Попович); Життя в Пласті. Зі спогадів Олександра Сливки; Мовна хвилинка. Гумор. Наш анонс.

1997 рік

Не найчорніший рік в історії "Ґражди". Обіймаючи посаду директора "Карпат", я вірив і докладав максимум зусиль, щоб вивести державне видавництво на рівнішу дорогу. Спротив був серйозний. Зобов'язань, боргів, судів, зрад, офіційних скарг, підлих доносів, оббивань порогів високих кабінетів, нашіптувань і т.д. і т.п. – на десятьох. Прикро, що моїм опонентам вдалося досить широко розвинути тему поглинання "Ґраждою" "Карпат" – ґрунт для цього був благодатний.

Фактом залишається, що приватне видавництво повністю підпорядкувало свою діяльність інтересам державного, і це не складно проілюструвати й документально підтвердити. Але не маю чого оправдовуватися.

Освіта залишалася в ті роки, мабуть, єдиною структурою, яка функціонувала відносно стабільно. Ми й робили акцент на її потребах. "Горішок" (мала бути серія з різних навчальних предметів) і "Шкільна серія" – повністю підготовлені у "Ґражді" й могли бути у фінансовому плані ефективно нею реалізованими. Ці, як і інші, проекти ми перепідпорядкували "Карпатам". Втратили на зискові приватно, але виграли в "Карпатах" стратегічно  – видавництво живе, випускає літературу й долає фінансові проблеми. Дрібничка, але 100-річчя Василя Ґренджі-Донського було відзначене оцим єдиним виданням нашої "Шкільної серії". На підготовлений нами й поданий від імені "Карпат" проект видання творів письменника у двох томах місцеві й київські чиновники ніяк не могли "вишукати" коштів (відмовив нам і фонд "Відродження" як вузькорегіональному проекту; він був таки реалізований у "Карпатах" й за участі "Ґражди" дещо пізніше – уже третім після мене директором).  

Гриценко Наталія Іванівна
Горішок: Посібник з рідної мови для учнів 1-3 класів / Літературна редакція Петра Скунця; ху­дож­ник О. Грюнвальд. – Ужгород: Карпати-Ґра­ж­­да, 1997. – 94 с.: іл.
ISBN 5-7757-0751-6
Перед Вами – нова книжка. Це не просто книж­­ка, а посібник з українсь­кої мови. Перш ніж взятися за його написання, я довго роз­мір­ко­­вувала: як допомогти Вам пізнати таємниці гра­­матики. Думала-гадала й вирішила зібрати всі основні правила граматичного письма в один го­­рішок, який Ви змогли б відкрити в будь-яку хви­­лину. І якщо виникне потреба повторити пра­­вила з минулих уроків чи за попередній клас – не шукати підручника. Загляньте до «Горішка» і знайдіть відповідь на своє запитання.

Рекіта-Пазуханич Ганна Іванівна
Шкільна се­рія. Випуск 1. З досвіду вивчення творчості В. Ґрен­джі-Дон­ського в загальноосвітній шко­лі. – Ужго­род: Карпати-Ґражда, 1997. – 80 с: іл.
ISBN 5-7757-0751-6
Василь Ґренджа-Донський в закарпа­то­ук­ра­їн­­ській літературі – постать визначна. Він і поет, і прозаїк, і драматург, і публіцист, і фоль­кло­рист, і пе­рекладач, і літературний критик, і по­лі­тич­­ний та культурно-освітній діяч. Вивченню йо­го жит­тєвого і творчого шляху присвячено це ви­дан­ня.
Для вчителів та учнів загальноосвітніх шкіл.

Томик Петра Миколайовича Скунця "Один" та його переклади з руської бесіди поетичної антології "Ми тут не гості" "Ґражда" також розділила з "Карпатами". За контрактом під ці видання приватне видавництво передавало у користування державному два комп'ютери, принтер і сканер (на них було зароблено кошти для придбання власної комп'ютерної техніки; до того "Карпати" мали з технічного забезпечення зо півтора десятка друкарських машинок).

Ми зробили (у прямому розумінні) 16 примірників "Одного", відповідну кількість передали в Комітет з присудження Державної премії імені Тараса Шевченка, кілька примірників залишилося на руках, але вишукували можливість виготовлення тиражу (1 тис. прим.). Йшлося про 18 тисяч гривень. Попередньо отримавши згоду автора, я зустрівся з тодішнім головою міста Сергієм Ратушняком, показав йому видання. Він не приховував захоплення "фізичним" виявом поезії Скунця, щиро прокоментував власні стосунки з автором, зауважив, що вартість видання могла б бути й більшою, а головне, що він радо профінансує цей проект. Є нюанс. Книга мала завершуватись діалогом автора і мецената на актуальні теми. Це був компроміс. Я й сьогодні вважаю – цілком достойний. Ніхто нікому не мав співати дифірамбів. Поважний діалог двох лідерів. Та цього не сталося. Ратушняк перебував у конфлікті з обласною владою (С. Устич), й остання спрацювала оперативно. Зразу знайшлася людина, яка переконала Петра Миколайовича, що для нього є неприпустимою співпраця з "бандитом", що на його достойне видання гроші знайдуться і в них... Наступного дня я був приголомшений телефонним дзвінком Петра Миколайовича, що він ніколи "не піде на компроміс із власним сумлінням..." і т. д. Ніби з Устичем це був не компроміс. Сталася, власне, зрада нашої спільної справи видання "Одного". Петро Миколайович отримав премію. На врученні тримав у руках саме наше "видання", а от руки президентові Кучмі не подав. Ми лишилися приятелями, ще багато чого зробили спільно. Я люблю його таким, яким він був.

Тим часом коштів на видання не появилося. Були обіцянки. Аж поки Скунць не написав заяву про виділення коштів на видання книги у (як він сам казав) будь-якому іншому видавництві (я перечитував цей документ у високому кабінеті обласної влади). Цікаво, чому гроші виділяли за нашим кошторисом, хоча було змінено дизайн, формат і обсяг? Державному видавництву, отже, заробити на імені Петра Скунця не вдалося. Хоча не зовсім. У стислі строки видану антологію "Ми тут не гості" профінансувала Головна редакція видань з проблем національних меншин (Київ), і це нас дуже порятувало, бо коштів бракувало катастрофічно. Дрібний гонорар за переклад отримав і Петро Миколайович, а він теж цих грошей дуже потребував.

Скунць Петро Миколайович
Один: Вірші, поеми, балади, переклади, мі­ніа­тюри / Ху­дожник В. Ю. Скакандій. – Уж­го­род: Ґражда-Кар­пати, 1997. – 660 с.: іл., су­­пе­­р­обкл.
ISBN 966-7112-07-1
Сім розділів збірки закарпатського поета Петра Скунця «Один» – це по суті сім окремих книжок, які являють нам різні етапи творчості автора, від юначого максималізму до зрілої розмови з дійсністю, в якій однак думкам не забракло пристрасті, а душі проблем. Останній розділ збірки «Вічна Катерина» – то вже поезії з незалежної України, в якій однак поетичне слово не сміє позбутися громадянської напруги – і в поезії Петра Скунця та напруга не спадає. Але по-новому відкривається поет читачеві і в раніших творах – адже в силу своєї гостроти багато з них з'являються друком уперше.

Ми тут не гості...: Антологія русинської та ук­раїнської поезії Югославії / Упорядкування Мі­­хала Рамача; пере­клад Петра Скунця; ре­дак­тор Іван Ребрик. – Ужгород: Карпати, 1997. – 344 с.
ISBN 5-7757-0765-6
Учень Загребської класичної гімназії Гавриїл Кос­тельник, що народився в Руськім Керестурі, на­писав перші поезії мовою своїх родичів і пред­ків. З того часу появилася ціла плеяда пись­мен­ни­ків найдавнішої української діаспори.
Кожний руський поет пробує іти своєю до­ро­гою, але є точки, на котрих ті дороги конче схо­дяться. Сходяться кожного разу, коли вер­та­ються до коренів, котрі набирають моці жилавої са­мосійки, кожного разу, коли проникають у глибини своєї мови і простори ду­ші свого народу і, облагороджені, виказують часові свої питання, свої од­ві­ти і свої заповіти.

Багринець Василь Михайлович
Коли і як виникли назви Україна, ук­ра­їн­ці? – Ужгород: Ґражда, 1997. – 40 с.
ISBN 966-7112-08-Х
На підставі результатів тривалих наукових по­шу­ків автор створив нову, цілісну концепцію похо­джен­ня назв «Україна», «українці». Книжка напи­са­на в доступній формі і буде корисною широкому ко­лу читачів, зокрема учнівській молоді, вчителям, усім тим, кого цікавлять маловідомі сторінки дав­ньої історії України.

Берегівська українська гімназія: Матеріали науково-практичної конференції / Редактор-упорядник проф. Василь Худанич. – Ужгород: Ґражда, 1997. – 120 с.
ISBN 966-7112-03-9
Берегівська гімназія – перша кузня за­кар­пат­ської на­ціонально свідомої інтеліґенції. Тут під проводом ідейних і професійно бездоганних пе­дагогів, серед яких було на пер­ших порах чи­ма­ло українських емігрантів з Галичини і Над­дніп­рянщини, виховалася і дозріла освічена вер­ст­ва Закарпатського краю.

Яцканин Іван Юрійович
Дерев’яний смуток: Оповідання. – Ужгород: МПП «Ґражда», Пря­шів: «ЕХСО», 1997. – 136 с.
ISBN 966-7112-01-07
Книгу відомого українського прозаїка, пуб­лі­ци­ста, перекладача склали вибрані оповідання з йо­го дороб­ку. Ім'я Івана Юрійовича Яцканина доб­ре відоме ук­раїномовному читачеві Сло­вач­чи­ни. В Україні книга оповідань автора виходить впер­ше.

У цій публікації я все ж утримавася від спокуси подати бодай один з понаддесятка індивідуальних, групових та колективних листів-звернень з приводу мого урядування у державному видавництві "Карпати". Фраґменти в "шапці" досить повно передають їх настрій. Невдовзі в суд я почав ходити, як на роботу. Доходило до курйозів, коли з якогось кабінету просили допомогти підготовути відповідь на скаргу щодо моєї персони. І якось так сталося, що майже всі ці "документи" поверталися до мене: люди з тверезим поглядом на подібні речі вважали, що я маю про них знати. І це від Обласної профспілки працівників культури до адміністрації Президента. Якогось дня – дзвінок із Комітету інформаційної політики: "На вас прийшла бомага...". Скинули мені факсом (тоді це було можливим через центральну пошту). Я одразу зробив копію і повісив ці чотири сторінки звинувачень на видавничу дошку оголошень (бо вважав, що скаржники не повинні були свої претензії до мене від мене приховувати). Сиджу в кабінеті. Увіходить жіночка поважного віку (пару днів перед цим я її бачив по дорозі між Кам'янським і Дунковицею – вона прошкувала в напрямку Мукачева). Каже: "То була я. Була в Марґітича, йшла до Балоги. Мала йому щось сказати... Це добре, що ви ті папери повісили. Але то все брехня. Тепер зніміть їх, станьте на пішоходному мості обличчям за течією, пошматуйте й пустіть за водою". Вона багато чого мені тоді наговорила. Дала (коментуючи що й від чого) амулети-обереги: згарок свічечки, огризок олівця, зав'язь каштана ("булава"), порадила зняти зі стіни дзеркало й покласти "долілиць" десь на шафу (бо то двері в пекло і з пекла). Сказала, що матиму ще багато проблем. Що негаразди супроводжуватимуть мене довго. "Бачите, там ті двоє сидять на лавці? (йшлося про Ерделія й Бокшая у скверику, яких з мого кабінету все ж не видно, але я їх одразу побачив). Той зліва – то ви. Тримаєте руку позад себе. Коли її переставите наперед – все зміниться..." Я сприймав її слова якось ніби відсторонено, як чисту правду. Відчуваючи якусь дивну прихильність до мене цієї незнайомої жінки, яка говорила мені про мене те, чого, за логікою, вона знати аж ніяк не могла, я зробив рух за якимсь грошем, щоб хоч чимось віддячити. Вона спокійно зупинила мене поглядом – я все збагнув: вона не потребує моїх грошей, вона не тому тут. Я усвідомлював абсурдність того, що відбувається, але й добре знав, що це не абсурд. Що є в цьому щось...

Я зняв ті сторінки з дошки оголошень, став на пішоходному мості й зробив так, як ця жінка казала. 

Най іде за водою...

Теги:

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати