Назустріч 20-літтю "Ґражди". Крок за кроком. ІІІ.

Усе зацілене на прийдень -
Держава, влада, комунізм...
Ні, комунізм уже не прийде!
Йдемо до ринку! Що привіз?
У мене є хороші речі.
Беріть за гроші чи за так.
От Станинець. Посол, до речі.
Є Рознійчук і Потушняк...

1994 рік.

Щоденникових записів за цей рік не так багато. Тому ціна повище наведеного вірша вже хоча б та, що якоюсь мірою він окреслює коло видавничих зацікавлень. Цей рік і знаменний, зокрема, поетичними виданнями: Мідянка і Горват. Навколо "Фараметликів"   пожвавилася не лише місцева, але, скажімо, й загальноукраїнська публіка. Іван Михайлович Чендей по-батьківськи іронізував над "Фараметеликами", чіплявся до окремих словечок, але немало тішився й пророкував Петрові "світле майбутнє". Зрештою, його рецензію-відгук на появу свого часу "Порогу" з певним моментом авансовості було погашено і погашено достойно.

Цікаво, що Чендей не сприймав серйозно "Ґражду". Для нього приватне видавництво асоціювалося скорше із самвидавом. Серйозні видання можливі лише у державному видавництві.

Інша річ - Петро Миколайович Скунць. От він мене дуже добре розумів, бо мав клопіт із виданням газети "Карпатська Україна", так само якийсь час "ходив" під Віктором Бедем, по суті, майже на тих же приватних засадах провадив редакційну роботу далі. Він прихильно відгукнувся на з'яву Горватової поетичної збірки, його заінтригувала довга назва, хоча Василів поетичний стиль був явно не в Скунцевих смаках.  

Мідянка Петро
Фараметлики: Поезія /Передмова Івана Реб­ри­ка; художнє оформлення Ольги Погрібної-Кох. – Уж­город: Ґражда, 1994. – 64 с.: іл.
ISBN 5-7707-5634-9
Петро Мідянка володіє гідним захоплення та­лантом творення нової якості. Розкріпачена дум­ка, а вже тим більше – розкріпачений образ – руй­нують часово-просторову умовність, цей не­од­мінний атрибут декларацій, і ніби відчиняють не­обмежений світ духовності, сповнений високої сут­ності людського буття.
…Якщо когось надто зацікавить, що ж все-та­ки криється за отим незнайомим і таємничим сло­вом, то іншої ради нема – мусай читати Мі­дян­ко­ві вірші, прилучатися до його по­етичного світу. А як ні – то ні…

Горват Василь
Сьогодні опівночі у Виноградові тихо-тихо за­вив вовк: Поезії / Передмова Івана Ребрика; гра­фіка Василя Горвата та Ганни Горват. – Біб­ліо­тека літературно-мистецького часопису «Ек­зиль». Літературно-мистецька серія. Ч. 1. – Уж­го­род: МПП «Ґражда», 1994. – 80 с.: іл.
Поезії Василя Горвата – це висвітлені з під­сві­домості фрагменти психологічних, почут­тє­вих, мисленних екзистенцій, це спроби звести їх до­купи, розібратися в них, осягнути незбагненне – людську душу – на перехрестях надміру зма­те­рі­алізованого світу.

Видання цих двох збірок було для нас принциповим, бо йшлося про них уже кілька років перед тим. І в державному видавництві "Карпати", і в ЮВТФ "Срібна Земля".  Видання здійснювалися коштом "Ґражди". На гонорарній основі оформлялися "Фараметлики". Для Горвата взагалі вихід книги у світ був несподіванкою. Він довго звикав до своїх текстів, оригінали яких зберігалися в єдиному примірнику в мене, в його листах, в тому числі й ілюстрації, й про які він давно забув, бо були це переважно експромти. Але основу збірки склала його самвидавна "Сльоза барабана", примірник якої я мав, не зважаючи на кричуще обмежений наклад (може, три примірники).

Презентацію "Фараметликів" провели ми в "офісі" "Ґражда". Зібралася поважна публіка: Михайло Сирохман, В'ячеслав Сливка, Юрій Ажнюк, Олександр Руденко... З ініціативи Сирохмана було прийнято рішення реалізовувати збірку між своїми за ціною 1 (один) американський долар й зібраними коштами виплатити авторові гонорар. 

"Фараметлики" друкувалися на "Патенті", й тоді на мої зауваження щодо якості друку в просторому цеху пролунала фраза, яку я люблю повторювати й тепер: "А що!? Читати мож!"

Поліграфічно ми ще стояли дуже слабо. Загалом у краї. Ініціативні працівники друкарні "Закарпаття" Богдан і Євген викупили старий станок як металобрухт, виокремилися зі структури, відрихтували й запустили. Я ходив дивитися, бо це була справді новинка. Ми зійшлися на ціні й вони видрукували  для "Ґражди" два буклети: на пошану о. Івана Марґітича та о. Юрія Станинця. Для єпископського буклета прислужилася його стаття від 15 березня з нагоди річниці Карпатської України, яку він мені передав для публікації. А для Станинця ми мусили щось терміново зробити, аби підтримати його морально, бо після смерті паніматки він майже втратив інтерес до життя. Уже тривалий час на кожне моє прощальне: "Будьте здорові!", казав: " Іванку, не бажай мені здоров'я. Проси мені легкої смерті". Я бачив і розумів, що це не для красного слівця казано. Він готувався до смерті дуже акуратно. Впорядкував і розділив усю свою маєтність: церквам, родині, сусідам, "Ґражді". Підготував телеграми, в які залишалося вписати дату і час похорону. Змусив мене все, що належиться, забрати в Ужгород. Коли я противився, мовляв, що скажуть люди, що я при живому чоловікові..., він непоступливо твердив одне: "Я хочу вмерти спокійно..." 

Станинцеве "Слава Ісусу Христу!" я надіслав поштою, не дочікуючись можливості приїхати в Горонду. Надіслав йому ж і буклет єп. Марґітича. Свій він ще тримав у руках і справді тішився. Про це розказувала сусідка Марія Костик, яка за ним довгі роки доглядала. А Марґітичів поштарка принесла якраз у день похорону о. Юрія Станинця. Ховав Станинця у Нижньому Болотному о. Іван Марґітич.

Ребрик Наталія
Юрій Станинець: Слава Ісусу Христу! – Бук­лет (Біографічний нарис). – Ужгород: Ґражда, 1995. – 12 с.: іл.
Коли в «Карпатах» вийшла книжка вибраної прози Юрія Станинця «Юра Чор­ний», то збен­те­же­на, сидячи поруч із помолоділим від щастя (а кіль­ка хвилин перед тим — змарнілим, висна­же­ним хворобою) автором, паніматка Маргарита го­лубила старечи­ми руками сигнальний примір­ник і втирала радісні сльози із майже вже не­зря­чих очей. Вона розділила з о. Юрієм гірку чашу життєвих і творчих негараздів повоєнної доби, розуміла його тугу й печаль, радість і щастя, до ос­танніх днів своїх була його ангелом-хра­ни­те­лем... А ще друзі – Петро Міговк, передчасну смерть якою пережив болючо, та Олександр Слив­ка. Ста­нинець, Міговк, Сливка... Три різні біографії, три схожі митецькі долі. Та постійне спіл­ку­ван­ня, активне збирання матеріалів про Марка Ба­ра­болю, Миколаю Божук, в’язнів Ковнера і т. д. і т. д., щира радість з приводу найменшої пуб­лі­кації – підтримували усіх трьох.
Нелегко жити й писати без віри в те, що твої ре­чі опублікують. То все одно, що на без­людді гу­ка­ти порятунку. Треба мати неабияку волю й лю­бов до праці, до життя, до людей... о. Юрій від­дасться проповідям. Напи­сані ви­со­ким сти­лем надзвичайно цікаво й дохідливо, на­сичені дум­ками з літератури, мис­тецтва, філо­со­фії, іс­торії, пересипані прислів­’ями, при­по­від­ками, по­рів­няннями (які, до речі, систематично но­тував в окремий зшиток), вони є справ­ж­німи художньо-філософськими творами.
За всі минулі роки ніхто не відзначав (як то у нас звикло бувати – з театральною помпезністю) ювілеїв о. Юрія Станинця чи річниць його лі­те­ра­тур­ної діяльності, ніхто не присуджував престижних літературних премій, не ви­давав масовими тиражами творів, та знали, лю­би­ли й шанували його всі, хто не байдужий до минулого, сьогоден­ня та май­бут­тя Карпатської України.

o. Іван Маргітич
Християнство і культура українських Кар­пат. – Буклет (Пуліцистична стаття, 15 бе­рез­ня 1994). – Ужгород: Ґражда, 1994. – 12 с.: іл.
Культура українських Карпат – це куль­тура ду­ховного життя, традицій, госпо­дарювання та по­буту мешканців карпатського масиву, це куль­ту­ра оброблювання землі, рільництва, скотар­ст­ва, виробничої і приро­доохоронної діяльності, куль­тура спожи­вання і дозвілля тощо.
Цим разом маю намір зупинитись на куль­ту­рі мешканців українських Карпат, в основному ук­раїнців, до якої вони дійшли з допомогою хри­стиянства.
Християнська наука вчить про високу гід­ність людини – людина є образом і подо­бою Гос­по­­­да Бога. Головна Божа заповідь любові до ближ­­нього й сім з десяти Божих заповідей ут­ве­р­­­джу­ють ніщо інше, як тільки пошану до людини, по­­чинаючи від найближ­чих, тобто – батьків, і не ви­ключаючи із загальної любові й найбільшого зло­чинця чи противника. Злий вчинок, злочин, гріх треба так ненавидіти, щоб бути готовому скор­ше вмерти, як таке поповнити. Однак, зло­чинця, грішника при тім не мож­на ненавидіти, а тіль­ки жаліти. Від злочинця законно можна і тре­ба ви­магати припинення злочинних дій, навер­нення шкоди, але від душі прощати, як­що ка­ється і просить пробачення. По-християнськи добру людину любимо ра­дісною любов’ю, а злу людину замість ненавидіти – жаліємо, тобто про­яв­ля­ємо жалісну любов.
Коли культура проявляється загально на громадському рівні, то це вже при­йнято називати цивілізацією. У такому разі людська спільнота поступає і куль­турно, І цивілізова­но. Не кожна освічена, грамотна людина вміє ша­ну­ва­ти людську гідність, тому не кожну освічену й грамотну людину можна вва­жа­ти культурною й цивілізованою.
Оскільки любов до ближнього почи­нається від найближчих, то культура лю­дини залежить в першу чергу від того, як вона поводиться стосовно своїх най­ближчих. А тими найближчими є ті, що разом мешкають, що разом пра­цю­ють, зустрічаються, говорять однією мовою, разом моляться. Між україн­ця­ми Карпат, у тому числі й між русинами-українцями Закарпаття, завжди мож­на було спостерігати таку правдиву культуру пошани і любові до ближ­ньо­го. Прикладів культури народу наших Карпат, як з одного боку, так і з дру­гого, можна наводити безкінця. Основ­ну заслугу в цьому належиться ба­чити в християнській науці. Та ж вона має вже тисячолітню традицію і між ук­раїнцями наших Карпат. [...]

Смерть о. Станинця без перебільшення стала для нас великою втратою. Це красномовно засвідчує некролог у "Карпатській Україні", підготовлений Петром Скунцем, з яким ми також колись їздили в Ґоронду. Петро Мідянка щирим словом пом'янув і паніматку Маргарету, й о. Станинця. ...Нас почали покидати ті, що лише щойно до нас поверталися.

Цьогорічні, 2013, передвеликодні дні принесли масу позитивних емоцій. У Нижньому Болотному вшановували о. Станинця. Директор сільської школи Наталія Михайлівна Половка, керівник шкільного музею імені о. Юрія Станинця Марія Степанівня Роман, сільський священик о. Іван, Станинцева родина, колеги й учні організували й провели справжню літературну зустріч з творчістю письменника-земляка. Учнівський гурток (а це школа І-ІІ ст.) з промовистою назвою "Сусіди" звітував про свою роботу: віднайдено фото і могила матері Юрія Станинця, віднайдено прототипів героїв творів письменника і з'ясовано їх долі й долі їх родин, відфотографовано всі описані Станинцем сільські об'єкти й краєвиди... Блискуче інсценізовано оповідання "Загублені діти". Лунала пісня зі сторінок "Юри Чорного" "Скоком, коню, скоком". Звучала молитва за упокій його душі.

Станинцева душа може бути спокійною...

Директор школи Наталія Михайлівна Половка 

Керівник музею о. Юрія Станинця Марія Степанівна Роман.
У ролі старої Катійчучки з оповідання "Загублені діти"

Петро Мідянка, Любов Мандриченко, Наталія Ребрик та о. Іван
на могилі о. Юрія Станинця та паніматки Маргарети

1994 рік поставив перед нами завдання, звичні для державних видавництв. Ми бралися до цієї роботи, вірячи, що подужаємо. Йдеться про великий збірник матеріалів міжнародної наукової  конференції. За ним одразу ще два, тематично близькі наукові збірники. Цими виданнями було покладено початок довгорічної співпраці "Ґражди" зі світлої пам'яті проф. Василем Худаничем та проф. Василем Маркусем. Виокремився тематичний блок: Карпатська Україна, Карпатська Січ, Ковнерська справа, українська діаспора.

Культура Українських Карпат: традиції і су­часність / Матеріали міжнародної наукової кон­ференції (Ужгород, 1-4 вересня 1993 року). Ред­колегія: Павло Чучка – голова, Олекса Ми­ша­нич – заступник голови, Василь Маркусь, Василь Поп, Михайло Сюсько, Василь Худанич – члени. – Уж­город: МПП «Ґражда», 1994. – 646 с.
ISBN 5-7707-6381-7
До збірника увійшли доповіді та по­ві­дом­лен­ня, виголошені на міжнародній науковій кон­фе­рен­ції.
Видання здійснено на замовлення За­кар­пат­ського об'єднан­ня Всеукраїнського това­рист­ва «Просвіта», Ужгородського дер­жавного універ­си­­тету, Міжнародної асоціації україністів, На­у­ко­вого товариства ім.Тараса Шевченка, Комісії зв’язку й ін­формації закарпатських українців.

За українське Закарпаття /Упо­ряд­ку­ван­ня Василя Маркуся та Васила Худанича. – Уж­го­род: Ґражда, 1994. – 204 с.
ISBN 5-7707-6380-9
Пропоноване видання є першим у справі на­укового дослідження та осмислення подій нав­ко­ло судових процесів над українською молоддю За­карпаття, що мали місце в Мукачеві у каштелі Ков­нера 1942 року. Редактори-упорядники та ав­тори книги – активні учасники національно-ви­звольного та державотворчого руху в Кар­пат­ській Україні 30-40-х і подальших років, а також ві­домі науковці та професійні журналісти.

Хустська гімназія / Упорядкування і пе­ред­мо­ва Василя Маркуся та Василя Худанича. – Уж­го­род: МПП «Ґражда», 1994. –108 с.
ISBN 5-7707-6382-5
Видання склали матеріали науково-прак­тич­ної конференції, що відбулася в Хусті з на­го­ди 70-річчя Гімназії та 50-річчя випуску 1942 ро­ку. Здійснено на замовлення Закарпатської ор­ганізації Всеукраїн­ського товариства «Про­сві­та» ім. Тараса Шевченка та Комісії зв’яз­ку й ін­фор­мації закарпатських українців у діаспорі.

Мукачево і мукачівці: Науково-популярні на­риси і статті / Василь Пагиря. Під пла­ща­ни­цею святого Мартина. Історичне минуле. Тіні не­за­бутих предків. Видатні зем­ляки; Мирослав До­чи­нець. Ми – мукачівці. Портрети на фоні доби. – Ужгород: Ґражда, 1994. – 192 с.
Книгу склали нариси та статті, об'єднані те­мою, винесеною у назву. Історія древнього ук­ра­їн­ського міста, героїчне, а часто і трагічне ми­ну­ле його мешканців, цікаві людські долі – усе це по­стає перед читачем завдяки добрій волі Івана Лу­кечі – голови міста, та міської управи, на чиє за­мовлення і здійснюється це видання.

І ще одним приємним спогадом з 1994 року є видання повісті Б. Носака-Незабудова "Лаборець". Ідею подав уродженець Великої Чинґави (про що при кожній нагоді згадував) братиславський науковець-україніст Михайло Мольнар.

Носак-Незабудов Богуслав
Лаборець: Руська повість / Переклад зі сло­ва­цької Корнила Заклинського; підготовка тек­с­ту та вступне слово Наталки Ребрик; художнє офо­р­млення Володимира Ребрика. – Ужгород: Ґра­жда, 1994. – 32 с.: іл.
ISBN 5-7707-5631-4
Зустрівшись і познайомившись в Ужгороді з ви­дат­ним закарпатським істориком Михайлом Луч­каєм, а згодом, мандруючи Закарпаттям, пе­ре­свідчившись, що закарпатські українці, хоч і є май­же незнайомим наро­дом, але таким, який ще дасть про себе знати світу си­лою свого духу і но­вим, вищим життям, Богуслав Носак-Неза­бу­дов утвердився в задумі на­пи­са­ти повість про мужнього князя трагічної долі. І написав «Лабор­ця». Написав про те, як, ідучи із Поздишовців до Ужго­рода, пережив страшну бурю в се­лян­ській хаті у селі Ребрин, де й почув розповідь про князя Лаборця, про Ласто­мир­ський міст, про велику любов і підлу зраду, про лютих завойовників і яру смерть...

Завершу рік дещо легковажним (як і почав) віршем:

Колись напишуться рядки
прості, мов колик помідорний.
Та я вже буду не такий,
бо я вже буду неповторний...

Я буду ввесь у цих-о днях.
У непростих і вирішальних.
...А хтось знайде в моїх рядках
просте, що наче геніальне...

Амбіції грали...

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати