Першорядна літературна подія Закарпаття за останнє чвертьстоліття

Щойно у видавництві «Ґражда» побачив світ роман Івана Долгоша «Заплакала Тиса кров’ю» (серія "Бібліотечка "Старого Замку") – історична епопея про період найвищого піднесення національного духу на Закарпатті 1918-1939 рр. Поряд із романом Уласа Самчука «Гори говорять» і його публіцистикою, щоденниками та романом В. Ґренджі-Донського «Сини Верховини», спогадами А. Волошина, В. Шандора, Ст. Клочурака, М. Бандусяка тощо дилогія подає панорамну й багатопланову картину життя Гуцульщини і Карпатської України загалом, величного часу державотворчого Чину.  

  

Літописець карпатського краю, 
або Той, що торкнувся серцем нетлінної святості

                                              …тобі зостанеться ще здивування частка,
                                              що буде вічності всієї змістом…
                                                                                                   Кароль Войтила

Повторимо за Іваном Франком слова щирої подяки Його–Величності–Випадку, що колись дав можливість Яну Благославу «заховати нащадкам від забуття перлину нашої народної творчості», найстаршу українську народну пісню, записану на території історичного Закарпаття, – «Пісню про Штефана-воєводу» [1, с. 55]. Справді, дякуємо випадку, який уможливив вихід у світ саме в такому варіанті роману-дилогії Івана Долгоша «Заплакала Тиса кров’ю».

Кілька років тому донька письменника Одарка віддала в роботу до видавництва останній твір батька «Заплакала Тиса кров’ю». Планувалося видання до 80-річчя від дня народження письменника. Та з якихось об’єктивно-суб’єктивних причин справа відкладалася. І ось, коли з’явилася можливість друку, виявилося, що роман існує тільки фрагментарно у варіанті журнальної публікації, а рукопис втрачено. Розпочалися різновекторні наполегливі пошуки, результатом яких стала знахідка в домашньому письменницькому архіві не тільки завершального фрагменту тексту другої частини роману (власне рукопис від 348 сторінки до 525-ої із зазначенням на останній сторінці «Закінчив 16. 09. 1990 р.» та власноручним підписом), тобто того, що частково друкувався в 1992-1993 роках у журналі «Тиса», а й окрему папку «Гуцульська республіка» (662 сторінки машинопису із затертим на останній сторінці словом «Кінець»), на якій рукою автора виведено: «Роман-дилогія». Окрім того, віднайдені три машинописні новелки (14 с.) з короткою анотацією свідчили про намір автора анонсувати завершення роботи над романом у якомусь із загальноукраїнських часописів. До речі, цього тексту ми не мали ні в журнальній публікації, ні в рукописній частині, хоча не було найменшого сумніву, що це вибірки з «Карпатської України».

Тож стало зрозуміло: Іван Долгош, осягаючи державотворчі процеси на Закарпатті, протягом 1975-1990 років працював над романом-дилогією під загальною назвою «Заплакала Тиса кров’ю», де частина перша – «Гуцульська республіка» і частина друга – «Карпатська Україна». Усвідомивши це, і упорядник, і видавці заповзялися максимально відтворити сторінки історичної епопеї, щоб дати читачеві твір у найповнішому обсязі, у всій його багатогранності й багатовимірності, твір про найщасливіші і найтрагічніші сторінки закарпатської історії, такий, якого ще не мала україномовна література Закарпаття, бо ж у ньому відтворено обидва найвищі громадянсько-патріотичні сплески – проголошення Гуцульської республіки і утворення Карпатської України, час найбільшого піднесення національного духу на Закарпатті 1918-1939 рр., твір, який поряд із романами Уласа Самчука «Гори говорять!» і «Сонце з заходу» та його публіцистикою, повістю Зеновія Кудея «Гуцульська республіка», щоденниками та романом «Сини Верховини» Василя Ґренджі-Донського, нарисами і статтями «Моя Карпатська Україна» Михайла Бажанського, спогадами Августина Волошина, Вікентія Шандора, Степана Клочурака, Володимира Бірчака, Миколи Бандусяка, Юліана Химинця тощо подає панорамну й багатопланову картину життя Гуцульщини і Карпатської України загалом, величного часу державотворчого Чину, художнього слова про яких сьогодні, як ніколи, потребуємо у дискурсі виховання національно свідомого покоління.

Часово роман охоплює події з середини осені 1918 року до кінця березня 1939 року, географічно осягнуто майже все Закарпаття – Боркан, Ясіня, Рахів, Мукачево, Доманинці, Ужгород, Хуст, Великий Бичків, Тячів тощо.

Твір підпадає під жанр художньо-документального історико-політичного роману-епопеї. На подібного роду полотна мали письменницькі амбіції і Василь Ґренджа-Донський з романом «Сини Верховини», і Федор Потушняк з «Повінню», і Іван Чендей з твором «Птахи полишають гнізда» і так не втіленим у життя романом «Колиска», і Михайло Томчаній зі «Жменяками», і Володимир Ладижець з «Перехрестям» і «За бруствером – світанок», і Юрій Мейгеш з дилогією «Верховинці» і «Кам’яний ідол». Проте всі вони, хоч є високохудожніми, писані в радянський і близько-пострадянський час і однозначно тяжіють до методу соцреалізму, і події в них лише розгортаються на історичному тлі, і не акцентований у них дискурс державотворення, а зосереджено увагу на розвитку закарпатоукраїнського села, патріархальному екзистуванні сільської більш-менш заможної родини, змінах, що принесли з собою чехословацька, угорська, а далі й радянська влади, визріванні сільської інтелігенції, руйнації родинного гнізда і под.

У дилогії ж Івана Долгоша поряд з художніми образами родин Мацканюків, Могорит, Терлюків, Калампухів, Ференчуків та інших вперше в закарпатській літературі у канву розлогого епічного полотна введено як героїв твору історичних персонажів – Степана Клочурака, Олексу Борканюка, Августина Волошина, братів Михайла і Юліана Бращайків, Федора і Юліана Реваїв, Василя Ґренджу-Донського, Миколу Бандусяка, Миколу Баботу, Василя Федака, Івана Рогача, Дмитра Климпуша, Степана Росоху та багатьох інших.

Ілюстрація Інги Супрунюк до роману Івана Долгоша "Заплакала Тиса кров'ю" 

Наголошуємо саме на тому, що вони є не прототипами героїв, не епізодичними персонажами, не історичним тлом, а справжніми художніми образами, живими людьми, зображеними в радості і в горі, в любові і в ненависті, відчайдушними і суперечливими, закоханими і спутошеними, жертвенними і корисливими, зі своїми життєвими проблемами, побутовими негараздами, у моменти своїх найвищих злетів і найнижчих падінь…

Крім того, йдеться про твір, роботу над яким письменник розпочав 1975 року, а закінчив у 1990 році, тобто це час не вельми сприятливий не те що для творчості, але й для письнницького життя. В політичному лексиконі офіційна радянська пропаганда називала його «розвинутим соціалізмом», проте перший президент Радянського Союзу Михайло Сергійович Горбачов означив останні роки існування радянської економічної та політичної системи як період застою, що тягнувся від середини 1970-их до середини 1980-их років. Звичайно застій пов’язують із глибокою системною економічною, соціальною та духовною кризою, що врешті призвела до краху радянської економіки та політичного розпаду Радянського Союзу.

З 1985 року по 1991 рік тривала так звана перебудова – вводилися економічні та політичні реформи: демократизувалося суспільство, розвивалися ринкові відносини, відмовилися від надмірної критики капіталістичного ладу, чим значно покращили відносини із  США та демократичними країнами  Західної Європи, визнали загальнолюдські цінності і глобальні проблеми і т. ін. Та найбільшим досягненням перебудови, очевидно, був остаточний розвал СРСР і ліквідація влади КПРС, а для України – у серпні 1991 року проголошення її незалежності.

Що ж стосується розвитку літератури, то при тому, що він був досить динамічним, однак майже повністю контрольованим відповідними партійно-державними структурами. Письменники чітко знали що і як писати, щоб бути видрукованими масовими тиражами. Час відкинув їх, бо надто ретельно прислуховувалися до рекомендацій компартійних ідеологів, надто ревносно утверджували перемогу «партійності» і «народності», надто успішно конструювали і занадто прямолінійно відтворювали «ідеальну дійсність», а з настанням «перестройки» опинилися перед важкою дилемою: як і про що писати далі, яку вочевидь вирішити змогли не всі. Пам’ять залишилася про тих, хто засобами художнього слова протестував проти ідеологічного пресингу і сприяв піднесенню національної самосвідомості громадян. З’ява таких творів, як «Белые одежды» Володимира Дудинцева, «Дети Арбата» Анатолія Рибакова, «Белые флаги» Нодара Думбадзе, «Летючого віконця» Василя Голобородька, «Поклику простору» Володимира Базилевського, «Травневої арки» Дмитра Кременя,  поетичних угрупувань «БУ-БА-БУ», «Пропала грамота», «Лу-Го-Сад», «Нова дегенерація» та ін., «Марії з полином у кінці століття» Володимира Яворівського, «Чорнобиля» Юрія Щербака, «Три листки за вікном» Валерія Шевчука, «Веселий цвинтар» і «Палімпсести» Василя Стуса та багатьох інших, стрясла суспільну свідомість, подарувала надію…

Для Івана Долгоша це теж був надзвичайно складний час. Він був уже добре відомий в Україні і за її межами український прозаїк. Він був уже членом Спілки письменників Радянського Союзу. Були видані книги оповідань і кілька повістей, написані і неоднозначно сприйняті критикою романи «Синевір», «Моя недея» та «Ярина», заборонено друк політичного роману «Двадцятий вік»… Та свою творчу працю письменник не припиняв, хоч з усього написаного мало що друкувалося. Виглядає так, що оптимізму Долгошеві додавали його глибоко моральне родинне виховання (причому, він – як син: чи не зганьбить батьків;  і він – як батько: чи не буде соромно перед дітьми), шалена його працездатність, одержимість письменством, віра у правильність і потрібність своєї роботи, добре відчуття часу, вроджена життєва активність і, безперечно, прозріння й категоричне бажання утвердити правду життя, які приходили з кожною розмовою з Іваном Карбованцем чи сусідом Михайлом Гакавцем, з кожним походом на етюди разом з Йосипом Бокшаєм чи Антоном Кашшаєм, з кожним прочитаним листом від Корнила Заклинського чи Василя Молдавчука, з кожними відвідинами Хуста чи Колочави, з кожним рядком опрацьованих спогадів Василя Ґренджі-Донського чи з кожним зрубаним деревом у рідних Доманинцях… У цей період написані книга нарисів та оповідань «Митрові гуслі» (1980), повість «Весняний водограй» (1981), романи  «Підкарпатська Русь» (1981), «Ная» (1981), «Колочава» (1982), «Мир дому твоєму» (1986), «Роса Росії» (1990), «Страшний суд» (1991), книжка художньо-документальних оповідань «Остання дараба» (1988), тобто це – багатосторінкові художні й документальні тексти, що потребували неабиякої роботи душі і розуму, врешті, просто фізичної затрати часу…

Але це ті твори, за якими знаємо письменника Івана Долгоша… І все це при тому, що Іван Іванович займав посаду головного редактора видавництва «Карпати», яка, без сумніву, вимагала теж сил, здоров’я і творчості. Зі спогадів Василя Густі, тодішнього редактора книг «Весняний водограй» та «Колочава», Іван Долгош працював надзвичайно багато, так, що на пальцях правої руки письменника були аж мозолі від ручки [2].

Дивує у цій ситуації те, що, маючи поважний досвід у написанні політичного епосу, виснажений постійними «доопрацюваннями тексту до друку» після «доброзичливих» рецензій (хоч зі спогадів рідних, він любив доопрацьовувати тексти; інша справа, що йому приходилося їх, ці тексти,  робити «правильними ідеологічно»), далеко до незалежності й прийняття подій Гуцульської республіки та Карпатської України, коли ще й мови не могло бути про офіційне позитивне трактування постатей Степана Клочурака і Августина Волошина, Іван Долгош з потреби «повернутися до себе. До своїх предків, щоб мати внуків-правнуків. Щоб було життя. Щоб жив наш рідний праотчий рідний край» [3, с. 1], свідомо й наполегливо пише 800-сторінкове полотно, apriori розуміючи, що у такому варіанті він його навряд чи коли надрукує.

Це викликає повагу.

І вдячність.

Дозволимо собі розкласти ще кілька, на наш погляд, важливих наголосів у царині історії написання дилогії «Заплакала Тиса кров’ю».

Перший. Автобіографічний.

Автор у канву твору вводить образ малого Івана-Янчика, що «грівся на печі і любив читати казки» [4; кн. 2, с. 250-251], був неспокійним і допитливим, а його чіпка дитяча пам’ять зафіксувала той трагічний час, коли кордон між Угорщиною і Карпатською Україною проляг уздовж доманинського каналу. Розповіді добровольців-січовиків: фінансиста Івана Карбованця, годованика бабусі Долгошки, та сусіда Михайла Гакавця, дрібного крамаря, зробили виразнішими і чуттєвішими спогади дитинства, які не сміли втратитися. Тож не дивно, що саме вони і лягли в основу написання роману-дилогії.

І якось зовсім зримо розумієш, що роман-епопея має ніби продовження, символічну третю книгу – активне громадсько-політичне життя самого автора, його депутатство в Ужгородській міській раді і лобіювання в ній екологічних проблем міста, безкомпромісність у вирішенні життєво важливих питань, що стосуються рідних Доманинець, напористість у відновленні людської моралі і християнських чеснот, заснування і утримання першого незалежного тижневика міської ради «Карпатський Край» і своєрідного видавництва при ньому «Поличка “Карпатського Краю”», яке за два роки свого існування видрукувало чимало корисного чтива з різноманітних галузей життя, створення журналу «Тиса» і батьківське опікунство ним, відновлення звичаїв і традицій рідного села, повернення старих назв окремим вулицям і т.д., і т.п.

Другий наголос. Патріотичний.

Уродженець села Доманинці, що під Ужгородом, Іван Долгош не може оминути його своєю увагою. Вже у поважному віці Іван Іванович досліджував походження назви рідного села. Від одного з старожилів записав цікаву легенду: «Єден дідо казав, що то село так назвали ще за Лаборця. Князь із войськом вернувся із походу і сказав: “Уже ми дома нині!” Поставили шатри на рівнині, і князь їм повелів там оселитися. Вояки казали: “Ми дома нині”. Так і зробилася назва села – Доманинці… Там, де тепер Доманинці, давно быв торг. Приходили на торг люди з Верховини, словаки, мадяри. Усі чулися тут як дома. Від того й походить назва…» [5]. У дилогії відсутні як такі розлогі описи села, проте його образ незримо присутній на кожній сторінці роману, створюється світла і тепла аура малої батьківщини, яка (про це не сказано ніде відкритим текстом!) є найріднішою і найвагомішою, і це розуміємо з кожним прочитаним наступним розділом, цьому свідчення художнє обрамлення другої книги, яка починається з Доманинець і завершується ними… На те вони й справді ДОМА-нинці… Та врешті, за спогадами дружини і доньок, Іван Іванович був людиною «дуже домашньою»: для нього понад усе була його родина, він любив своїх дітей тою тихою батьківською любов’ю, яка ще тепер відчутна у їхніх серцях; він міг відкласти найважливішу роботу, щоб поспівати пісеньку про грибика з Маринкою чи намалювати чоловічка для Одарки; він любив тишу свєї домашньої творчої робітні і вмів поцінувати хвилини натхнення, що час від часу дарувала йому доля, присівши на краєчок робочого стола…

Третій. Географічний.

Іван Долгош звертається до подій, що відбулися найперше в Ясіні, Рахові і Хусті, а вже потім – в Мукачеві, Ужгороді, Великому Бичкові… Скоріш за все тому, що саме Ясіня, Рахів і Хуст є осередками незламності українського національного духу, острівцями найсвідомішого небайдужого українства, що мало суттєвий вплив на велике Мукачево і маленькі Доманинці.

Четвертий. Вербальний.

Щодо назви твору. Письменник, очевидно, напористо шукав найвідповіднішу назву для свого роману. Підназви дані просто і тенденційно: «Гуцульська республіка», «Карпатська Україна». Безперечно автору праглося підібрати такий об’єднуючий заголовок дилогії, який був би суголосним тематично й ідейно. І він віднайшов дивовижний образ Тиси – найдовшої закарпатської річки, символу вічного часоплину, безперервності людського неспокійного життя (подібний архетип маємо у «Божественній комедії» Данте Аліг’єрі, «Зачарованій Десні» Олександра Довженка, «Волині» Уласа Самчука, «Юрі Чорному» Юрія Станинця, ліриці Павла Тичини, Максима Рильського, Миколи Вінграновського, Ліни Костенко тощо), чистої, аж прозорої, як весняний ранок, біло-синьої, як далечінь високих полонин, химерної, рвучкої, пінистої, зболеної людськими бідами, червоної від нескореної крові… Відома одна з робочих назв твору – «Тиса в крові». З розповідей доньки письменника Одарки Долгош, батько визначився з назвою перед самим відходом у кращі світи. «Заплакала Тиса кров’ю» – він зупинився на цій розгорнутій метафорі, бо, певно, відчув у ній не тільки біль і сльози загиблих чи зранених бійців, а й непохитніть та вічність їх свободолюбивих поривань.

П’ятий. Актуальний.

Роман-дилогія «Заплакала Тиса кров’ю» дочекався свого читача. Він несе йому Велику Правду про Великий Змаг. А правда – вона і є правда. Вчора. Сьогодні. І завтра. Залишиться правдою.

Отже, дилогія Івана Долгоша з огляду на час написання, ідейно-художні та естетичні достоїнства сповнює гордістю за наше красне письменство, яке в умовах не надто сприятливих прописала не лише живучість національного духу, але і його життєтворчі потенції.

Україна – це дійсність,
яка вимагає в першу чергу людей праці.
Людей, які щось уміють і щось докажуть.
Людей зрілого політичного думання,
людей конкретного практичного Чину.
Улас Самчук

«...Хочу, щоб у каплиці вашої душі не згасав отчий світильник, а мамина колиска аби вам співала своїм скрипом про вічність роду нашого. Роду карпатського...» – писав у  нарисі «Каплиця душі твоєї» письменник, журналіст, редактор, видавець, художник і громадсько-політичний діяч Іван Долгош [6, с. 1]. До сьогодні не згасає отчий світильник його душі, нагадуючи живим про коротке, насичене, неспокійне життя митця.

          Іванко з мамою Марією                               Перше причастя, 1938 р.

Іван Долгош народився 22 липня 1931 року в селі Доманинці Ужгородського району (сьогодні – мікрорайон Ужгорода) на Закарпатті у сім’ї Івана Андрійовича Долгоша та Марії Юріївни Чобаній [7; 8; 9]. Батько був освіченою людиною, вчився спочатку в Ужгороді, а згодом закінчив Торговельну академію у Празі. Іван Андрійович працював на фанерно-меблевому комбінаті. Мати мала освіту восьми класів народної школи і вроджену шляхетність. Природа наділила її зовнішньою красою і добрим серцем. Вона виховувала свого єдиного сина Івана за законами християнської моралі і в любові до батьківських звичаїв, у пошані до сільської праці, заохочуючи власним прикладом, пораючись по господарству, оскільки все ґаздівство було на її плечах, а також співала синові закарпатських народних пісень та розповідала різноманітні казки і перекази. А яким сільським казкарем був її рідний брат Юрій Чобаній! Він мав особливий вплив на формування дитячого світогляду. За спогадами односельців, чоловік міг одну казку розповідати кілька вечорів, вводячи в неї все нових героїв і віддаючи їх на все нові випробування. Малий Іванко надовго запам’ятав «свої зустрічі у казковому світі з Іваном-царевичем, його помічниками Ломихащею та Місизалізом, чарівним клубком та чарівним конем-татошем. То було на вечорницях у рідних Доманинцях, у бабусі Гакавцюлі та Шкіряків. Він тоді поранив ногу – і рана довго не загоювалася, дуже боліла. І матуся, щоб хоч трішки забув про біль, брала його на ґорґоші (по-доманинськи – ґінгуші) і несла між людей. Жінки і дівчата пряли, співали. Приходили хлопці на вечорниці, жартували, лякали дівчат історіями про відьом-босоркань, перевертнів-вовкунів, про різних страшків. Налякавши – заспокоювали. Згадувалися веселі історії – про брехача і підбрехача, про пана-залицяльника та кмітливу молодицю. Знаходився час і для серйозних розмов. Про те, як Христос зі святим Петром по землі ходили, як хлопець із Оріховиці, Матієм його звали, прогнав із Невицького замку Погань-дівку. У всіх оповідях добро перемагало, кмітливий виходив переможцем у поєдинку із сильним багатоголовим змієм, а якщо через підступність зазнавав поразки, то птахи-помічники приносили у дзьобах мертву і живу воду, щоб зцілити, оживити, омолодити героя. Для Іванка Долгоша такі казки були тією живою водою, що вилікувала рану на нозі. Дуже примовно казкував дідусь Попович. Він поцікавився, чому такого леґінчука мама носить на ґінгушах. А коли узнав, то порадив, де на Тивтиші (так у селі називають місцевість уздовж захисної дамби біля річки Уж) і яке зілля треба шукати. У відварі “вовчих яблучок” купала мама хвору ногу – і рана зарубцювалася» [10, с. 6-7].

Допитливий хлопчина шестилітнім пішов до першого класу Доманинської початкової школи. Учителем був Микола Малець. Він перший спостеріг неабиякі здібності малого Іванка, пророкуючи хлопчині гарне майбутнє. Після закінчення 4-річної народної школи Іван Долгош продовжив навчання в Ужгородській гімназії, а потім в Ужгородській середній школі №1. Згодом чимало пригод із гімназійного життя письменник опише у першому романі «Синевир» [11]. У цей час хлопчик виявив у собі великий потяг до гуманітарних дисциплін: літератури, мови – рідної і латинської, історії. З вдячністю згадував гімназійного професора латинської мови М. Сулінчака – пізніше викладача Ужгородського державного університету, а зі школи – вчителя історії Степана Порфировича Пономаренка, вчительку біології, а згодом завуча школи Варвару Федорівну Третенко, викладача математики Степана Володимировича та ін.

Іван Долгош у 1950 році зі срібною медаллю закінчив школу і цього ж року вступив на історико-філологічний факультет Ужгородського державного університету. Тут йому вдалося вповні самореалізуватися: працював у редакції університетської багатотиражки, писав статті, вірші, оповідання, активно спортував – займався шахами та футболом.

У 1955 році після закінчення університету пробує журналістського хліба – працює відповідальним секретарем Перечинської районної газети «Перемога»; з лютого 1956 року – заввідділом сільського господарства в ужгородській газеті «Колгоспне життя», а потім її секретарем. У скорому часі парубок одружується на молодій учительці Марії-Одарці Попович, його сусідці з центральної вулиці, шляхетній вихованій панночці, яка впала в око спочатку Івановій матері [2]. Марія Іванівна стане йому і музою-натхненницею, і критиком-редактором, і радою-розрадою на всі тридцять п’ять років їх спільного сімейного життя… Вона подарує йому двох прекрасних доньок, буде поряд на підйомах і спусках, підтримуватиме при злетах і падіннях, ділитиме навпіл радість і горе… Ця маленька тендітна жінка стане воістину Берегинею родинного вогнища Долгошів, ангелом-охоронцем його господаря…  

З 1959 року Іван Іванович Долгош переходить на посаду заввіділу обласної молодіжки «Молодь Закарпаття»; з 1963 року він – літературний працівник головної обласної партійної  газети «Закарпатська правда»; і аж з 1965 року письменник очолює редакцію художньої літератури у Всеукраїнському книжковому державному видавництві «Карпати» [7]. Про його редакторську працю залишив теплі спогади Петро Скунць. Поет пригадує, що доля кілька разів зводила їх для спільної праці. Вперше, коли Іван Долгош працював у «Молоді Закарпаття». Це був сумлінний журналіст, вимогливий і прискіпливий редактор: «Іван Долгош був єдиним, хто на летючках громив матеріали моїх колег і допікав за всілякі промахи…» [12, с. 13]. Вдруге, коли довелося тісніше співпрацювати, це було вже у видавництві «Карпати» і стосувалося тої ідеологічної зашореності, скоріше дурної самовпевненості, котру час від часу проявляли «великі керівники». Конфлікт виник між тодішнім директором видавництва і художньою редакцією з приводу «проштовхування» низькопробної літератури. І тут Іван Долгош, як свого часу Хвильовий і Зеров, став на захист видання якісної художньої літератури: він разом зі Скунцем та Басарабом, власне, він перший, як завідувач художньої редакції, підписав замітку в «Літературну газету» «Может ли редактор избежать литературного брака?», чим утвердив себе не тільки добрим і відповідальним літературним працівником, а ще й свідомим і сміливим громадянином. І як наслідок – звільнення з посади [Там само]. Та на той час Іван Долгош був уже визнаним в Україні і за її межами прозаїком – за плечима було уже два романи…

Володимир Ладижець, Петро Скунць та Іван Долгош
у дворі видавництва "Карпати"

Початки літературної творчості Івана Долгоша припадають на 60-і роки минулого сторіччя. Роман Федорів у штрихах до творчого портрета письменника зазначає, що витоки його літературної творчості починаються ще далеко до виходу перших прозових книжок «Квіти в цеху» [13], «Подаруй мені берізку» [14] та «Коли стаєш дорослим» [15]. «Публікації в періодиці, – твердить Р. Федорів, – в колективних збірках, а в підсумку й згадані вже збірки оповідань, нарисів і повістей приємно здивували: в нашу літературу прийшов своєрідний письменник, багатий на емоції, знавець людської душі, народних звичаїв рідного краю, шанувальник барвистої верховинської говірки, яка особливо з часів Івана Франка, Михайла Коцюбинського, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника й Марка Черемшини продовжує скрашувати співучість нашої отчої мови» [16, с. 2].

Справді, творений ще раннім Долгошем літературний світ – складний, сповнений надзвичайних життєвих ситуацій, важливих проблем. Роман Федорів вважає, що для персонажів Івана Долгоша можна визначити спільне кредо: жити – значить боротись. «Й саме як борців за соціальну й національну волю пізнаємо перших закарпатських комсомольців з повісті “На світанні”, вміщеної у книжці “Коли стаєш дорослим”; перетворювачів нової Верховини – ланкову Марійку з повісті “Маки не пахнуть” і культпрацівника Ксеню з однойменної повісті, що разом із гостросюжетними оповіданнями й склали книжку “Подаруй мені берізку”» [16, c. 2]. А Ігор Лазоришин визначає «багатозначність образів» та «великий творчий потенціал прозаїка» як найважливіші ознаки його раннього доробку [8, c. 334].

1968 рік… Тридцятисемирічний Долгош дає на суд читача роман «Синевір», який 1971 року буде перекладено російською мовою. Критики відзначали, що в «Синевірі» автор майстерно відтворює героїчну боротьбу закарпатців за соціальне й національне визволення у роки Другої світової війни, образи – художньо зрілі, індивідуалізовані, сюжет – складний, багато символіки, що ставить автора в один ряд із закарпатськими прозаїками Федором Потушняком, Михайлом Томчанієм, Іваном Чендеєм, Юрієм Мейгешем [8; 16]. Було зазначено, що у творі змальовано закарпатське село на історичному зламі: окупація гортіївською Угорщиною Карпатської України, грозові, химерні сорокові... «…У цьому епічному полотні виразно проступило неабияке вміння письменника різнобічно аналізувати складність життєвих конфліктів історичної доби. Прозаїк з особливою делікатністю проникає в душі молодого покоління сорокових – попівни Лули та Михайла Климка – закоханих і сповнених сподівань [8, с. 334-335]. Проте це оцінка сучасних літературознавців. А в часі написання твору спостерігаємо дещо інше. Скажімо, до диспозиції маємо закриту рецензію Віталія Василевського, писану ним через рік після доопрацювання твору. Рецензент, зазначивши, що прозаїк «поработал основательно, серьëзно, резко улучшил третью часть, снял слабые оценки, недостоверные эпизоды», дорікає йому все ж за те, «что в главах о гимназии уместно бы подробнее говорить о проникновении в Закарпатье украинской советской  (підкреслення В. Василевського) поэзии и художественной литературы, […] в образе Лулы Когутич необходимо еще сильнее подчеркнуть, что она девушка забалованная, привыкшая к полнейшей безнаказанности, взвинченая до истеричности поповская дочка», та все ж визнає, що найкраще у романі «Синевір» автору вдалося  розкрити тему національного самоусвідомлення – «национального достоинства народа Закарпатской Украины»: «Эта тема получает дальнейшее развитие и углубление в образе Нади Горянки, националистки новой формации, которая с величайшим возбуждением рассказывала о (самостоятельной) Карпатской Украине, о сечевиках, о батьке (об отце нации) Августине Волошине…» [17, с. 2]. У Віталія Василевського цьому є власне пояснення: «Народ не погиб, народ устоял, ибо было всемогущим влияние Советского Союза и Советской Украины» [17, с. 1-2].

У 1970 році Іван Долгош стає членом Спілки письменників Радянського Союзу. Рекомендації йому дали закарпатський письменник Михайло Томчаній та уродженець Поділля, який з 1947 року проживав у Чернівцях, Володимир Бабляк. Ці поважні прозаїки побачили в Долгошеві «багато творчої сили, яка живиться любов’ю до рідного краю, до його людей» [18]; спостережливого художника зі своєю «манерою письма, власною мовою, ритмом слова, музикою, оригінальністю стилю і досконалим володінням діалогом. Зображені Долгошем люди світяться внутрішнім світлом, їх бачиш, а ще краще відчуваєш» [19].

Здавалось би, визнання Івана Долгоша професійним письменником мало б полегшити йому просування творчою драбиною. Але трагічна доля роману «Двадцятий вік» про події Празького весни (заборонений через неправильне розкриття образів партійних працівників), суперечливі відгуки про романи «Моя недея» (1970) [20] та «Ярина» (1972) [21] засвідчують протилежне. Із видавничої рецензії Юрія Балеги на рукопис «Білої недеї» (очевидно, первісна назва твору) довідуємось, що «І. Долгошу вдалося уникнути отого літературного штампу, схеми, коли сюжет розгортається лише в одному плані – показ боротьби багатих і бідних, коли з одного боку показується тупий багатій, а з другого – мудрий злидар… У рецензованому романі автор більше уваги приділяє зображенню паразитичного життя панів-місіонерів та сільських глитаїв…» і под. [22, с. 2]. І тут же рецензент рекомендує автору продумати важливу деталь: «Балаж – це комуніст, навіть керівник місцевих комуністів. Він задуманий автором добре, але, з’явившись на початку роману, він потім у багатьох розділах зникає з сторінок твору. Такий прийом, коли герой прямої участі в розгортанні сюжету не бере, можливий, але я раджу авторові зробити так, щоб «дух» Балажа був присутній навіть там, де Балаж фізично відсутній…» [22, с. 3]. Серед низки доречних дрібних зауважень зачіпає одне: пропозиція «розширити горизонти роману, тобто показати, що чопські пани діяли так не одні, що їх консультували, що ними керували представники крайового губернаторського уряду…» [Там само]. По суті, бачимо принцип демократичного централізму в дії.

Ґрунтовну й позитивну рецензію на роман «Моя недея» залишив Василь Микитась [23]. Попри ідеологічну заанґажованість літературознавчої статті він зумів побачити вдумливий і серйозний підхід автора до створення художнього літопису життя своїх земляків у недалекому минулому, «що є частиною терпкої історії краю», відповідно назвав його «добрим літописцем свого краю» [23, с. 1-3].

«Однак авторові можна й закинути, – стверджує далі Василь Микитась, – що він, наприклад, діяльності аграрної партії та її провідникам відміряв більше сторінок, ніж, скажімо, організаційній роботі комуністичних ячейок, принаймні в Чопі та його околицях. Робітничі маніфестації та й проведення комсомольської конференції в Чопі подані дещо статично, без внутрішньої сюжетно-психологічної підготовки. Читач дізнається про них здебільшого від розмов антигероїв – вадаїв, фурчеків, божків… Але ж треба зважати й на читачів поза межами Карпат, які мало або й зовсім не знайомі з діяльністю закарпатської комуністичної організації 20-40-х років, з іменами Мондока, Сидоряка, Гатія, Локоти та ін.» [23, с. 4-5].

Василь Кухта цілком слушно схиляється до думки, що в «Моїй недеї» автор чи не вперше намається за домогою езопівської мови обійти суворі ідеологічні приписи початку брежнєвсько-сусловської ери. Так І. Долгош вводить у канву твору епізодичний образ чи то недовченого, чи то причинного студента-філософа Соломона, в уста якому вкладає «завуальовану, але цілком крамольну на той час думку: щастя людини залежить не від партійної приналежності, а від висот людського духу…» [24, с. 4].

Цілу літературну дискусію викликала публікація роману «Ярина», особливо після появи в «Літературній Україні» 4 грудня 1973 року тенденційної, можливо, занадто суб’єктивної рецензії В. Краснодемського на твір [25, с. 13]. Богдан Бендзар, закинувши В. Краснодемському упередженість і «не цілком слушні висновки» [26, с. 1] вважає, що «у гострому й актуальному романі “Ярина” естетичний ідеал І. Долгоша втілюється в людині праці. Змальовуючи близьке йому життя колгоспників-горян, спеціалістів сільського господарства, партійних працівників і сільської інтелігенції, автор оспівує героїку праці, підкреслюючи, що чесний труд на благо Батьківщини є основою моральної гідності особи…» [Там само]. Б. Бендзар упевнений, що, відтворюючи типові і суттєві явища нашого часу, Іван Долгош змушує читача замислитись над проблемами розумного господарювання з врахуванням місцевих природних умов, боротьби з ерозією ґрунтів, що є надзвичайно важливим для гірських районів Закарпаття, збереження природи зелених Карпат, охорони пам’ятників історії і культури. А завдяки своїй щирості й непідкупній правдивості, простоті й дохідливості «Ярина» багато кого не залишає байдужим, бо квінтесенцією авторського задуму було дослідження виробничих і морально-етичних відносин між людьми. Роман зривав нещадно маски з тих, хто «боїться відверто глянути неправді у вічі», хто «збочує, крутить-петляє, фальшивлячи душею», висміює різного роду славолюбів, пустодзвонів, перестраховщиків [26, с. 2-3].

Полемізуючи з В. Краснодемським, який переконаний, що, «поставивши ряд складних проблем, Іван Долгош не пішов своєю стежкою, не сягнув глибин у змалюванні характера сучасника, а скористався літературними трафаретами як при побудові сюжету, так і при зображенні героїв» [25, с. 13], рецензент пише:  «Розроблена в романі “Ярина” тема і справді не є новою. Проблема виробничих відносин хвилювала і довго ще хвилюватиме митців. У свій твір І. Долгош, безперечно, вніс елементи новаторства: події розгортаються в гірському колгоспному селі, природні умови якого істотно відрізняються від рівнинних, і тому заслуговує всякого схвалення ініціатива хліборобів по піднесенню продуктивності праці за рахунок наукової організації праці, інтенсифікації сільського господарства, а не ціною “дутих”, тимчасових успіхів, не ціною нанесення збитків природі. Нераціональне розширення посівних площ на Верховині – краї лісів, полонин і синьогір – за рахунок вирубування лісів, безсистемні розробки гравію і піску в руслах гірських річок і т. п. згубно діють на природу зелених Карпат. Запобігти цьому – ось які турботи не дають спокою позитивним персонажам твору, котрі щиро люблять рідний край і докладають всіх зусиль, аби земля стала щедрішою, аби перетворити в життя грандіозні накреслення партії. Ці люди – впередзоріючі, справжні герої нашої доби. Вони чесно і самовіддано виконують свій трудовий обов’язок перед Вітчизною» [26, с. 2].

Заперечує Б. Бендзар, наводячи приклади та розлогі цитати з тексту, а також даючи власний художній аналіз роману, В. Краснодемському й у тому, що всі персонажі твору – статичні, що їхні вчинки не вмотивовані, що автор спрощено трактує найблагородніші людські прагнення, а звідси – ідейний і художній рівень «Ярини» низький. Безперечно, в «Ярині» не все бездоганно. Про це відкрито говорять С. Бобинець та М. Зимомря у статті «Штампи і правда факту» [27, с. 2]. Вони погоджуються з В. Краснодемським у тому, що є певна непродуманість окремих епізодів, поспішність у відтворенні стосунків, скажімо, між Мариною і Грабом, тобто Івану Долгошу «не вдалося виписати барви інтимних почуттів» між ними, надуманість певних сцен, надмірне вживання діалектизмів, перенасиченість стержневої сюжетної лінії другорядними деталями тощо. Та всі ці авторські прорахунки є дрібними і не можуть вплинути на загальну позитивну оцінку роману, що досить таки об’єктивно відтворює «будні верховинців закарпатського села Чорноголова, їх прагнення зберегти стрімковерхі гірські недеї та шовковисті плаї від згубної сокири, смертельної ерозії, а чарівну верховинську співанку та хвилюючу казку – від духовно збанкрутілих нелюдів, пустоцвіту нації...» [8, с. 335].

Усі, хто добре знав Івана Івановича Долгоша, переконані, якби він не став письменником, то неодмінно з нього був би добрий художник. Любов до малярства хлопцеві прищепив Йосип Бокшай, засновник закарпатської школи живопису, народний художник України і СРСР, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР, про якого залишив щирий і теплий нарис «Сто золотих літ. Спогади про дорогого вчителя» [28]. Іван любив малювати природу (особливо – осінь), портрети, натюрморти. Цьому сприяла і дружба з Антоном Кашшаєм, з яким зійшовся ще в студентські роки і який проживав теж у Доманинцях. Часто разом виходили «на етюди». Заслуженому художникові України Іван Долгош присвятив з нагоди 70-річчя нарис «Святий перевал» [29]. Іван все життя мріяв стати професійним художником, та в Ужгороді не було вищого навчального закладу малярського профілю, а відпустити єдиного сина до далекого Києва чи Львова мати не захотіла. Та юнак все-таки засвідчив свою живописну вправність. Так, у 1954 році, коли навчався в університеті, він створив портрет-панно Богдана Хмельницького до 300-річчя возз’єднання України з Росією. Крім того, багато різнотематичних мистецьких полотен, створених ним в найрізноманітніших техніках протягом життя, ревно зберігаються в домашньому архіві родиною письменника.

Зі спогадів доньки-художниці Одарки, знаємо, що батько дуже вимогливо й відповідально підходив до творення будь-якої картини. Скажімо, коли малював її потрет, то він не тільки вчив дитину терпінню (треба ж було чемно сидіти впродовж довшого часу, а Одарка – не хотіла, то й довела батька на третій день до того, що він замалював її портрет, чим образив дівчинку, але заставив поцінувати чужу працю й проаналізувати власну поведінку), пробував переконати, що всяку роботу слід робити якісно і до кінця. Як сумлінний учитель пояснював, що намалювати портрет – це не тільки вловити схожість, це – щось глибше. Певно, треба, щоб на портреті Одарка була зображена на фоні маминих вишивок у блузці, яку виплела їй старша сестра. І тоді з’являються якісь глибинні невидимі ниті, що поєднують незбагненним чином усіх членів родини, і на полотні – вже не просто статичне зображення доньки… [2]. Безперечно, образотворче мистецтво мало певний вплив на Долгошеве письмо, тож не дивно, що з’являються такі літературні жанри, як акварель, пастель, етюд тощо [8, с. 334]. А ще: воно рятувало. Рятувало від того страшного часу книгонедрукування, коли писалося багато, а книжки фактично не виходили.

Тільки наприкінці 80-их, тобто напередодні та в часі перебудови, з’являються наступні книги Івана Долгоша: «Митрові гуслі» (1980) [30], повість «Весняний водограй» (1981) [31], романи «Підкарпатська Русь» (1981) [32], «Ная» (1981) [33], «Колочава» [34] (1982), «Мир дому твоєму» (1986) [35], книжка художньо-документальних оповідань «Остання дараба» (1988) [36], «Роса Росії» (1990) [37], «Гість з полонини» (1991) [38], «Страшний суд» (1991) [39]. Кожна з них дається до ґрунтовного й різнобічного аналізу. Скажімо, роман «Підкарпатська Русь» переносить читача у вир політичної боротьби 20-30 рр. минулого століття на Закарпатті, коли на її арену виходить велика кількість партій, кожна з яких у час передвиборних агітацій переконує робітника чи селянина, що вона найкраща. Зрозуміло, що найповніше виписані комуністи і комсомольці, серед яких чимало історичних осіб – Іван Мондок, Янош Ковач та інші, – показано їх роботу в масах, поширення більшовицьких ідей серед простого народу з його великою вірою у возз’єднання з Великою Україною. А от роман «Ная» – переконаний Роман Федорів, – «гостра сатира на сучасний гегемонізм, народжений у відгодованих капіталом банкірів імперіалістичних країнах, на пресловуту його ідею нібито повної свободи індивідуму, на ганстерські методи розправи з трудящими, що прагнуть волі й прогресу…» [40, c. 6].

Капітан Као Кай тікає з рідної сторони від пропаганди гегемоністів у Країну рибалок, сподіваючись там якнайповніше розкрити свої здібності. Та у скорому часі, спілкуючись з засудженим інженером Фео Фаном та лікаркою Пе Руа, аналізуючи події довкола нього, капітан починає розуміти облудність і брехливість політичної влади у країні і вирішує продовжити благородну справу борця проти гегемонізму Лу Сена. Као Кай усвідомлює, що це може загрожувати його життю, але у відповідальний момент здійснює, по суті, подвиг, відправивши викривальні документи у Незалежну країну і підірвавши корабель, на якому проходить конференція глав урядів з питань суверенітету країн і людських прав. Прототипом Радянської Батьківщини є Країна сонячної півночі, що народилася внаслідок перемоги Великої революції, народ цієї країни подолав фашизм, врятував людство від загибелі. На шлях соціального й національного визволення стають нові держави і народи. Отже, Іван Долгош, написавши фантастично-пригодницький політичний роман, стає на захист вічних моральних цінностей: свободи вибору, бажання бути щасливим, заперечення ідей нацизму і насильницької смерті, засудження бездуховності, утвердження миру на планеті, відповідальності за людство і под.

Особливої уваги заслуговує роман «Колочава» (1982), написанню якого передувала величезна дослідницька робота автора. Іван Іванович ретельно вивчив біографію Івана Ольбрахта, зокрема період його перебування на Закарпатті і зйомки фільму «Марійка-невірниця», читав-перечитав його листи, твори і статті про Закарпаття і писані на Закарпатті, неодноразово їздив у Колочаву, зустрічався з людьми, які б могли йому розповісти про події 50-річної давності, говорив з прототипами героїв, зі свідками тих далеких подій, з безпосередніми «артистами» фільму. Відомо, що Долгошеві випадково потрапила до рук фотографія Івана Ольбрахта зі своїми трьома колочавськими похресницями, і тоді прозаїк загорівся бажанням відшукати їх сьогодні: чи живі, чи пам’ятають… І коли це сталося, то треба було бачити, як тішився письменник [2; 39]. Ось так, по крупинці, Іван Долгош збирав матеріал для твору, зробивши Колочаву – «не просто місцем дії роману, але й узагальнюючим образом – символом всієї Верховини» [41, с. 6]. Хоч в центрі епічного полотна образ відомого чеського письменника Івана Ольбрахта, він – не біографічний. «Колочава» – соціально-психологічний роман про життя Верховини. У видавничій рецензії С. Пруниці на роман читаємо: «…в центрі твору – події буремних 30-их років, що сплили на хвилях жахливої економічної кризи, руйнівна стихія якої з кінця 20-их років охопила країни капіталістичного світу, в тому числі і буржуазну Чехословаччину, спричинивши її трудовому населенню і, насамперед, знедоленим трудящим Закарпаття, […] голод і безробіття, горе і злидні, неймовірні страждання. […] І. Долгош з великою симпатією і почуттям відповідальності змальовує образ І. Ольбрахта, відтворює його творчу лабораторію. І цей образ не надуманий. І. Долгош не допустив жодної вільності… Він змальовує письменника таким, як його бачили і запам’ятали сучасники, колочавці, в думах і серцях котрих він залишився відданим їх другом, наставником у пошуках правильних шляхів у розбурханому житті…» [42, с. 2]. Зі сторінок книги Іван Ольбрахт справді постає «на повен зріст монументальним образом» [40, с. 6]. «Глазами И. Ольбрахта, – читаємо у газетній статті О. Скорини, – писатель пристально и проникновенно всматривается в течение жизни своего обездоленного местными и пришлыми угнетателями края, глубоко анализирует его. Не частные, случайные факты, а главные явления тогдашней действительности у него на прицеле. История и происходящее, масштабы и сущность изображаемой эпохи подаются И. Долгошем не через широкие жизненные картины, а через личную судьбу человека, его поступки, психологию и раздумья. Поэтому очень скоро и, главное, без малейшего принуждения все, что волнует писателя, чем ему хочется поделиться с читателем, становится как бы частицей нашей личной жизни, наших волнений и переживаний…» [43, с. 1-2].

Редактором «Колочави» був тоді ще молодий Василь Густі. Він пригадує, як Іван Іванович вимагав від нього щоденного редакторського звіту за прочитані сторінки рукопису і залишався невдоволеним, якщо правок було не так багато [2]. Тобто Долгош, що називається, «вилизував» роман, удосконалюючи його щодня, бажаючи дати читачеві воістину достойний продукт.

Врешті бачимо, що і критики засвідчили потужний ріст майстерності письменника, розкрилися нові грані його таланту: він зумів глибоко проникнути в суть характеру і творчості відомого чеського письменника Івана Ольбрахта; відтворив красу і неповторність Карпатської землі; показав разючі контрасти між дивовижею полонин і знедоленістю народу; цікаво вибудував композицію і зарекомендував себе майстром добрих метафор…

«Колочава» направду – один з найбільш художньо вивершених романів Івана Долгоша, в якому його спрагла душа історика і філолога так органічно поєдналася з натрудженим письменницьким пером, давши світу цінний і цікавий твір.

У контексті розмови про Долгошеву «Колочаву» слід пригадати таке. Як відомо, у романі закцентовано на тому, що Іван Ольбрахт написав саме у Колочаві свій найкращий твір «Микола Шугай, розбійник», а разом із режисером Владиславом Ванчурою зняв чудовий художній фільм «Марійка-невірниця». Ця кінострічка хвилювала людей у тридцяті, сімдесяті роки своєю оригінальністю, неординарністю: на екрані – жодного професійного актора. Фільм тоді мав неабиякий успіх. Однак згодом усе це призабулося. І тільки в сімдесяті роки під час чеської «відлиги» «Марійку-невірницю» наші друзі знайшли в архівах кіностудії «Барандов» [44]. Одну копію передали працівникам кіностудії імені Довженка, другу прихопив відділ пропаганди й агітації Закарпатського обкому КПУ. Показати фільм нашим землякам тодішній секретар обкому Микола Семенюк довго не наважувався. Він не хотів псувати відносини з чехами, тому вирішив на цьому заробити політичні дивіденди. Перед показом фільму з годинною лекцією мав виступати працівник обкому чи райкому партії про знедолене життя на Закарпатті в дорадянський період, трудящі мали засудити капіталістичний спосіб життя і похвалити радянський. Однак у більшості випадків повністю дотриматися обкомівського сценарію компартійним ідеологам не вдалося.

Потім події відбувалися досить драматично. Київський режисер Віктор Стороженко вирішив зняти документальну стрічку про Колочаву «Я піду в далекі гори». Разом з Іваном Мокрянином та Іваном Долгошем, який згодився бути консультантом фільму та особисто знятися в ньому, оскільки володів найповнішими знаннями про перебування Івана Ольбрахта на Закарпатті, вони працювали в Колочаві плідно: зняли колишнього коменданта Карпатської Січі Миколу Івановича Шимоню, його сина-вчителя Миколу Шимоню, Ержику Сюгай – дружину легендарного розбійника Миколи Шугая, взяли велике інтерв’ю в Миколи Скири (грав коханця Марійки – Данила), знайшли Ганну Шкелебей – виконавицю головної ролі Марійки, у м. Бардієво Східнословацького краю, в Ужгороді підібрали ансамбль, котрий на Синевирському озері мав виконати пісню Володимира Івасюка «Я піду в далекі гори». Однак втілити все це на екрані так і не вдалося. Причини – різні. Загинув Володимир Івасюк, відсутність коштів, складні відносини між членами знімальної групи і под. Тож із дев’яти кілометрів кольорової плівки, знятої на Закарпатті, на екран потрапила лише незначна її частина: «попрацювали» ножиці цензури. Кіногрупу звинувачували в усьому – політичній незрілості, націоналізмі, надмірному захопленні природою, колоритом, некласовим підходом до оцінки історичних подій. Замість повнометражного документального фільму глядачі побачили тридцятихвилинний «кіножурнал». Оновлене видання фільму з’явилося за сприяння чеського Національного кіноархіву та компанії «Filmexport Home Video» [45].

У 1986 році вийшов ще один політичний роман Івана Долгоша «Мир дому твоєму» [35], в якому звучить голос миру, тверда віра в те, що наше майбутнє буде без атомної зброї, що в хаті кожного з нас поселяться спокій, радість і щастя. З позицій сучасної літературної критики складно говорити про твір через його надмірну заідеологізованість. Проте слід відзначити «добротну літературну мову», «тонкий ліризм» і «гнівну публіцистичність» [46, с. 4].

У 1989 році Івана Долгоша було обрано депутатом Ужгородської міської ради народних депутатів від рідних Доманинців. Як згадує письменник і колега по депутатству Петро Ходанич, на подив багатьох, Іван Іванович очолив екологічну комісію [2]. Письменник розумів, що питання охорони довколишнього середовища для Ужгорода і Закарпаття – архіважливі, а системна руйнація карпатської природи веде до екологічної катастрофи. «…Не замахуйтесь сокирою на отчу красу Карпат. Кістки ж бо і дідівські, і батьківські живі, хоч і в землі. І вони теж удари в свою спину чують...» – звертався він зі сторінок «Карпатського краю» до закарпатців [47, с. 4]. Про спільні депутатські клопоти згадує Юрій Ажнюк: «Тоді було інакше, тоді дуже показовим було те, що до Верховної Ради пішло багато письменників… Тому, що це були люди, які вміло володіли словом… Не дивно, що Іван Іванович Долгош, як людина соціально активна, як людина, яка могла добре викласти свої бажання і своє бачення суспільних проблем, пішла в депутати, виграла вибори і потрапила до міської ради… Крім нього, було ще кілька і письменників, і журналістів… Але він виділявська і зовнішністю – в нього була дуже колоритна зовнішність, добре впізнавана, і манерами – він був дуже експресивний, говорив багато, часто, був людиною, яка оживляла роботу і не давала змогу засіданням міської ради бігти в такому стандартному, бюрократичному, руслі, як до того було заведено…» [2]. Він прагнув зробити щось по-новому для людей, які делегували його у владу, завжди дбав про локальні інтереси своїх виборців, «страшенно відстоюючи, – за висловом Осипа Лободи, – інтереси Доманинець» [2].

Як соняшники повертаються до сонця, так кожен з нас має навернутися до себе. Для Долгоша «працею душі» стало редакторство в газеті «Карпатський край», яку заснував у 1990 році. Безперечно, рішення про заснування нового тижневика «Ужгорода і краю» було занадто сміливим, а тим більше, коли часопис почав друкувати матеріали проблемні – про Чорний мочар, про майбутнє колгоспів, про господарювання на селі, про протиріччя і суперечки у керівництві обласної комсомольської організації, про чищення річки Уж, про міжконфесійні конфлікти, – життя не здавалося солодким. Та Іван Долгош, як і в молодості, не мав особливого страху перед цим. Найбільший для нього страх – «не почути ближнього», «глухота до самого себе», байдужість до дітей і онуків… На сторінках «Карпатського краю» і журналу «Тиса» розкріпачувалися людські душі, поверталося людям відчуття причетності до Божої істини, вселялося віру у можливість свободи і справедливості, воскрешалася Велика Правда…

Останнім романом, який Іван Іванович підготував до друку, та, на жаль, не дочекав його накладу, став «Страшний суд». Відомий літературознавець, доктор філологічних наук Михайло Наєнко у рецензії на машинопис твору зазначає: «Роман І. Долгоша “Страшний суд” належить до тих творів, що відторгуються від сучасного публіцистичного потоку і стають в актив власне художньої творчості. Матеріал, що ліг в його основу, неважко, мабуть, було вкласти саме в мову публіцистики, але письменник обрав слово художнє… Художнє ж бо – це те, що тяжіє до вічності, що висвітлює в людині непроминальну якість її духовного світу і в конкретних фактах життя бачить вияви найзагальнішого і безсмертного…» [47, с. 2]. Зазначимо, що «Страшний суд» – це перероблений, допрацьований «Двадцятий вік». Твір захоплює неординарним прочитанням малодослідженої літературної теми – «сталінізм як горе міжнародне» (за М. Наєнком), вдалими художніми знахідками, глибоким розкриттям загальнолюдських тривог і вічно актуальних моральних проблем. Крім того, автор сам був живим учасником подій Празької весни, тобто розумів це явище зсередини, тому, певно, так правдиво виписаний образ головного героя Андрія Гурського, котрий «свою високу душу гартував у фашистському концтаборі і партизанській боротьбі за звільнення рідного краю, у нелегких буднях становлення радянської влади на Закарпатті, у тривожних миттєвостях згадуваної Празької провесни, у коханні до незвичайної жінки Ринки, від якої сталінські методи ведення політики відмежували його державним кордоном» [24, c. 4]. В умовах тотальної суспільної аморальності Андрій, будучи людиною чесною, ніби зазнає краху свого благополуччя: протестує проти радянських танків на вулицях Праги – за це звільнено з посади завідувача відділу агітації і пропаганди райкому партії, не зумів врятувати свою любов, на знак протесту спалює себе його позашлюбний син, важко доживає останні роки… Але не можна вважати його і переможеним. «Він за будь-яких обставин прагнув не похитнутися в головному: не втратити людської гідності і не збитися з магістрального шляху життя на його корисливі, кон’юнктурні манівці. Саме такими, як він, людьми готувалися ті зміни в нашому житті, які ми нині називаємо перебудовою…» [47, c. 6]. Видається, що смисл всього твору вкладено в уста Андрія Гурського: «Людина, що живе тільки врівень із собою, мізерна. Людина має стати вищою себе. Цим вона й звеличить життя» [39, c. 363]. У цьому – незнищенність світу. Людина повинна по собі лишати достойний слід. І тоді життя продовжується. Воно вічне. Ця – ніби прописна – істина вистраждана власним життям Гурського, його болем, трагедією. Вистраждана у вічній боротьбі зі злом, у наближенні до себе і піднесенні над собою, у підході впритул до інших людей.

Останнє інтерв’ю з редактором «Карпатського краю» фатально-пророчо називалося «Я – за працю душі». Та спрацьована Долгошева душа у Різдвяні дні 1992 року відійшла, не попрощавшись, на високе карпатське небо, полишаючи доманинську коляду, ревно вслухаючись у журливе бамкання церковних дзвонів, свято вірячи у швидке повернення…

Відпрацював, відписав, відмалював, відболів, відгорів письменник, журналіст, редактор, видавець, художник, громадсько-політичний діяч…

Полишив родину і товариство чоловік, батько, дідусь, товариш, друг, однодумець…

Його колеги журналісти означили втрату найглибше: «Він встиг удихнути повітря незалежної України, в якому ще так багато викидів імперського чаду. З газетою розлучатися однак було рано – державу ще треба будувати, а зруйновану народну мораль, природу, історію – воскресити. Тим часом у кабінеті головного редактора «Карпатського краю», серце якого вже давно було підірване, не раз лунали погрозливі телефонні дзвінки, не раз грубо відчинялися двері... Вчорашні всевладці не могли пробачити поразки і на кожен викривальний газетний рядок відповідали доступною їм зброєю наклепу, погроз.

Порадувавшись новорічним святам, Різдву, що вже прийшли в його рідні Доманинці зі щедрівками, колядами, у день старого Нового року він ще переглянув свіже число “Карпатського краю”, де його стаття про доманинську коляду закінчується словами: “Свято доброї надії”.

А наступного дня вийшов на роботу і додому не повернувся.

Родина втратила мужа й батька, Доманинці і Ужгород – невтомного захисника інтересів Закарпаття, і вся Україна – люблячого сина, література і журналістика – талановитого трудівника» [50, с. 7].

Щемним видається спогад Петра Скунця: «Багато своїх гострих публіцистичних виступів та ще незвичних для наповненого радянськими деклараціями віршів я приносив саме сюди [до “Карпатського краю” – Н. Р.]. Так ми знову зійшлися для спільного діла. Уже втрете. І вже без ідеологічного нагляду над нами. Та не надовго. Заглядав я до його кабінету, і просто так – на слово-друге. Заглянув і 16 січня 1992 р.

Господаря кабінету на звичному місці не було. На столі горіла свічка.

Потім хлопці з редакції мені розповіли: приходили до редактора на розправу за якийсь опублікований матеріал круті хлопці, були сповнені рішучості за все спитати з нього своєю бандитською мовою... І відступили перед полум’ям свічки.

Іван Долгош не був чоловіком комунікабельним, і дехто з моїх знайомих досі зберіг щодо нього якусь прикру відчуженість. Але погляньмо, що він зробив – і відступімо від своїх закостенілих упереджень. Бодай перед полум’ям свічки» [12].

«Головне – терпіння. Виграє той, хто ні в якій справі не спішить ставити крапку», – вважав Іван Долгош [2].

Його справа життя продовжується. Вона живе у шкільному музеї, який відкрився 1 жовтня 1999 року [49] і ось уже впродовж стількох років успішно і активно працює, у його доньках і внуках, у нових виданнях, у людській пам’яті… А пам’ять зафіксувала Івана Долгоша людиною наполегливої письменницької праці, літературний Чин якої означений великими епічними полотнами про найдорожче – рідний край у центрі Європи, його «превелике горе» і «маленьке щастя», про «мамину колиску», що є найбільшою партією і найвищою совістю…

Ми народились до боротьби
і нерозумно питатись,
де найменші небезпеки…
Кожний з нас мусить,
як личить доброму борцеві,
кинутись там, де кипить
найбільш гаряча боротьба.
Небесний полководець
просвічує нам з висот…
Микола Гоголь

Іван Долгош належить до тих закарпатоукраїнських письменників, яких хвилювала передовсім «таємниця людини» (Ф. Достоєвський) і приховані, невидимі на поверхні сьогочасного існування, але непорушні смисли буття й історії. Такі митці уважно вдивляються у злободенні проблеми, оцінюючи їх не з точки зору модних ідей чи прогресивних змін, а як життєву необхідність-потребу, яку вимагає Час і Чин, як чергову тимчасову модифікацію вічних кореневих витоків життя, що виходять за межі зримого світу. Івану Долгошу властиве прагнення зазирнути «за межі» культурного–історичного–ідеологічного–економічного–і–подібного часопростору і проникнути в таємниці світового буття та людської душі, які постійно зберігають свою життєспроможність. За оболонкою «видимих» подій і явищ письменник упродовж усього творчого життя намагався побачити саму історію.

Його перу належить дев’ять романів, що вийшли у світ за життя автора. Як уже згадувалося, останній «Страшний суд» Іван Іванович благословив до друку, тільки не дочекався накладу. Зазвичай, дія усіх романів фокусується довкола Закарпаття. Письменника хвилюють вічні питання: який смисл буття українського народу? У чому особливість буття закарпатців? Що цей народ є сам по собі? Який його вибір? Чим керувався, коли чинив опір значно сильнішому ворогові? Чому так прагнув до Чину? Відповіді на ці і подібні питання часто ідеологічно забарвлені, постають в соціально-політичному контексті, за що не варто дорікати авторові, бо ж він разом зі своїми лірично-історичними героями шукав-таки відповіді на ці «вічні питання»… Шукав щиро. Шукав довго. Можливо, в чомусь помилявся. І все-таки знайшов. Принаймні, так видається нам, прочитавши роман-дилогію «Заплакала Тиса кров’ю». Його вистраждана власним життям і життєвими колізіями ліричних героїв проста істина: «Я гуцул. Належу до партії моєї матері й батька... Знаєш як вона зветься? Рідна колиска!..» [4. – Кн. 1, с. 372] і «найбільшою партією на землі є материнська колиска» [4. – Кн. 2, с. 129], – проголошена в першій книзі і повторена в другій головним героєм Олександром Мацканюком, звучить свідомо, надривно й переконливо. І те болюче питання, що залишає відкритим прозаїк: «…чому так дорого доводиться платити не лише за свободу, а й за одне тільки прагнення до неї. За скромненьке життя і крихітне кохання? За те, щоби бодай торкнутися серцем цієї нетлінної святості? Хто може сказати?» – звернене не стільки до себе, як до тих, що були, до тих, що є, і до тих, що будуть…

«Заплакала Тиса кров’ю» – твір про Закарпаття першої половини ХХ століття. Саме цей період був постійно у полі зору прозаїка (романи «Підкарпатська Русь», «Колочава», «Моя недея», часткові ретроспекції, вставні епізоди чи легкі вкраплення в інших творах), очевидно, тому, що він справді цікавий, на той час мало досліджений і слабо–тенденційно висвітлений в науці, мистецтві, зокрема літературі. Та ще жили очевидці Карпатської України, її творці й оборонці, що пам’ятають дух і героїв Гуцульської республіки і – головне – вже не бояться про це розповісти… Так, Іван Долгош, певно, перші відомості про Гуцульську республіку і Карпатську Україну отримав від Івана Карбованця (у романі – Карбованик, Карб), далекого родича за татом, а також від сусіда Михайла Гакавця (у романі – Гак), добровольця-січовика. Крім того, збереглася переписка між прозаїком і Василем Молдавчуком з кінця 1980-их років, яка свідчить про те, що І. Долгош цікавився перебігом подій Гуцульської республіки, розпитував про її уряд, про Степана Клочурака, Олексу Борканюка, Дячука, Локоту та ін., уточнював окремі прізвища, а також збирав дані про місцезнаходження в Ясіні церкви, уряду Гуцульської республіки, школи, магазину і под. [51]. Зрозуміло, що Іван Іванович змушений був працювати в архівах, та навряд чи на той час інформація про національно-державницькі змагання закарпатців була відкрита. На нашу думку, скорше щоденник Василя Ґренджі-Донського «Щастя і горе Карпатської України», який наприкінці 80-их був уже доступним з приватних бібліотек, міг справити більше враження на романіста.   

Слід наголосити, що Іван Долгош у дилогії слідує за історичною правдою: скажімо, кульмінаційні події Гуцульської республіки відбуваються на саме Різдво у Ясінях, а згодом переносяться до Рахова; написання листа президенту ЗУНР; збережено послідовність у перебігу становлення, проголошення і придушення Карпатської України; в обох книгах активно діють історичні особи, причетні до державницьких здвигів; майже документально виписані окремі епізоди, добре відомі з історії, наприклад, проголошення Карпатської України і проведення Сойму, дискусії щодо Карпатської Січі, бої у Хусті, смерть сина Каленика Лисюка – Петра, втечу членів уряду за кордон, терористичні акції угорців, чехів і поляків тощо. Впадає в око те, що в книзі першій правда факту поступається художній правді, тобто основний конфлікт зосереджується довкола художнього образу Олександра Мацканюка – автор показує його зростання, мужніння, загартовування, що, зрештою, привело до формування справжньої особистості закарпатського інтелігента-борця, майбутнього державного діяча. А творцем Гуцульської республіки є його старший брат Василь, який поступово, обережно і дуже делікатно заанґажовує Сандрика до суспільної справи.

Іван Долгош не вип’ячує історичні події, а робить їх органічним тлом, яке формує людські душі – праведні й ворожі, віддані й зрадливі, відкриті й підступні. Це добре прослідковується на образах Олександра Мацканюка, Федора Терлюка і Марійки.

Для романіста є дуже важливим їх внутрішній світ, який не може існувати поза зовнішнім, соціальним, бо саме середовище, у якому живуть герої, впливає на їх психічний стан і формує відповідні йому реакції, дії, рефлексії. Земний світ цих героїв розгортається в окресленому часопросторі – Гуцульська республіка та Карпатська Україна – і означений певними точками: для всіх – рідне Ясіня, Боркан, сім’ї, любов, виживання; для Олександра – грім і хмарки, наука, лісоповал, вірність, Гуцулія; для Терлюка – помста, нажива, божевілля і самотність як покара за гріхи; для Марійки – турецький мед, зрада, знову ж, божевілля, самотність і смерть як спокута гріхів. Тобто повноцінність буття відчуває тільки Мацканюк, бо у нього міцне родове коріння, відчуття причетності до рідної землі, прагнення до Чину, сила духу і віра. А внутрішні монологи героя засвідчують велику працю душі і розуму, бажання зрозуміти і пояснити цей світ, вміння аналізувати події, вчинки власні й чужі…

Тому за ним – Правда.

Відсутність сімейного вогнища як такого, обділеність у ласці й розумінні, вічний стан озлобленості й помсти зробили з Федора Терлюка морального виродка, кривавого вигнанця, божевільного ґвалтівника… Найболючіші його стосунки з матір’ю, яка зарадити горю не може, і, певно, не подарує їй хвилини радості й народження внуків від зґватованої сліпої Гелени…

Тому за керончуком – зло.

А от образ Марійки – виписаний трагедійно: сині-сині–очі–розтоптана–червона–помада–смерть–від–випадкової–кулі. Здавалось би, зрада, розпуста, відсутність будь-яких високих поривань мали б утвердити негативне ставлення до дівчини, та сором, страждання, приреченість на самотність і передсмертне осягнене щастя викликають співчуття й відчуття смутку, як за тою білою хмаркою, що пропливла небом і розтанула, не пролившись живильним дощем…

Тут доречно зауважити, що для української прози, починаючи десь від Панаса Мирного і Валер’яна Підмогильного до Уласа Самчука й Івана Чендея, характерною є опозиція «місто – село». У Івана Долгоша названа антитеза розгортається за традиційною схемою. Природа, ліс, Тиса, родина, традиції – усе це визначало священний порядок, який вимагав від селянина найсуворішого служіння. Антитезою до сакрального порядку було сповнене зла людське суспільство, що формувалося у місті. Тобто село – це органічність, а місто – несумісність; сільські образи – привабливі, витончені, яскраві, а міські – бліді, штучні, чужі… Інакшість міста, незвичність, дивовижність, химерність якраз і втілені в образі деградованої Марійки.

Тому за нею – біль.

У книзі другій на передній план виступає дискурс державотворення. І було б дивно, якби було інакше: нас підготувала саме до такого сприйняття і прийняття подій книга перша. У «Карпатській Україні» рушій сюжету – факт. І можна лише дивуватися, як при такому синтезі документалізму письменник не скотився до публіцистики. Здається, його врятувала від цього скорописно-мозаїчна манера оповіді. Автор ніби складає пазли-епізоди, вибудовує ланцюжок подій щасливо-трагічних днів Карпатської України, стверджуючи, що український народ «дозрів до власної держави» (за Іваном Ірлявським), він «бере керму своєї державності у власні руки» (за Уласом Самчуком) і розуміє, що «свободу виборюють, а не випрошують» (за Іваном Долгошем). У цьому прозаїк близький до Василя Ґренджі-Донського: такий же емоційно-стилевий надрив, швидкоплинність подій, патріотичний накал… Напрочуд яскраво це проявляється в образі самого Василя Ґренджі-Донського, рвійного, дражливо-збудливого, романтико-патріотичного. Цей образ дав можливість (у 1990-му!) хоча б одним рядком згадати невідомі загалу чи табуйовані імена героїв Карпатської України: так редактор «Свободи» залучає до журналістської праці Василя Федака, вслухається в дивовижне сопрано Марусі Ігнатишин, що читає по радіо останні новини, відстоює українську правду віршем Костя Вагилевича «Україна непоборна», уточнює проведення Сойму з представником уряду Карпатської України в Празі Вікентієм Шандором і под. Надто «українське українство» Василя Ґренджі-Донського прозраджує й авторську позицію: ми, закарпатські українці, творимо на мапі світу свою історію, і ніхто не закреслить новий простір з назвою «Карпатська Україна», ми маємо свою гордість і свої життєві потреби, ми оголосили найлютішому ворогу – нацизму – війну, і тепер ти, скривавлена Європо, мусиш прислухатися до нас, бо ми живі і нескорені…

У газеті «Свобода» за 18 березня 1938 року вміщено кілька репортажів з Хуста. «Українська армія, – читаємо в одній із них, – далі ставить неймовірно сильний опір наступаючим мадярським військам. В околиці Хусту вив’язалася довга позиційна битва між українськими і мадярськими силами, в якій було кілька сот вбитих. Щойно наступом і рукопашною боротьбою, що тривала півгодини, вдалося мадярам відсунути українські сили. Мадяри переважають українців числом і зброєю. Українці виявляють лицарську відвагу... Вони заприсяглися боротись до смерті...» [52, с. 1]. А американська журналістка Ен МекКармик, що пару днів тому прибула з Хуста до Будапешта, дивується, що така маленька Україна, полишена всіма, чинить такий завзятий опір ворогові: «Зо всіх неймовірних епізодів, що сталися в часі розбору Чехо-Словаччини найбільш фантастичним є те, що сталось впродовж трьох днів в Карпатській Україні. У вівторок цей маленький відтинок троякої чеської держави боровся з чехами. У вівторок він проголосив себе независимою державою. В середу рано скинено чеський прапор, чеські війська знайшлись у цілковитому відступі, а українські прапори повівали з кожного вікна в Xycті. В середу пополудні в сотнях сіл, які захопили мадяри, повівали трикольорові мадярські прапори. Карпатська Україна фактично була під трьома прапорами впродовж 27 годин. В трьох днях вона звела дві війни – першу, щоб вигнати чехів, другу, щоб стримати Мадярщину. Найбільша боротьба в тих повних випадків днях була зведена не у Празі чи в Братиславі на Словаччині, але в Хусті… Нині українці і виключно українці ставлять опір, і вони є тими, яких пожирають» [53, с. 1]. І далі: «Чому Карпатська Україна, найменший і найслабший відтинок Чехословаччини, отак падає останньою? Нині Хуст є окупований мадярами, але довкруг міста, на горбах, “січові хлопці” боряться. Нема сумніву, що ці вибухові верховинці люблять боротьбу задля самої боротьби. Але цей примітивний нарід вірить, що він мусить боронити свій рідний край до останнього. Як ми оглядали в середу руїни на головнім сквері в Хусті, один молодий січовий старшина, що в своїй шапці мав діру від кулі, підійшов до нас і пояснив при помочи рухів, що хоч усі опустили їх, та вони самі себе не опустили. В цей час вони вже знали, що Гітлер віддав їх мадярам. І це власне робить завзятий опір Січи, що створена на взірець “штурм абтайлюнґен”, таким загадочним. Коли Гітлер опустив їх, то чому Січ продовжує таку безнадійну боротьбу? Чому мадярська армія стрічає стільки перешкод в здобутті території, оборонюваної вояками-аматорами?» [53, с. 1]. А ось так пояснює цей феномен Іван Долгош: «Складна то птаха свобода. Серце її хоче, душа вимолює. А про її основу – економіку – мало хто думає. Люди пухнуть з голоду, з біди. Нема зерна, нема насіння картоплі, коноплі... А йде весна. От і тримає ті економічні вуздечки Прага в своїх руках і не попускає, а Хуст надривається, демонструє всьому світові, що в центрі Європи народилася вільна країна і народилася на тлі землі великого народу, яка, на жаль, майже тисячу літ топтана, плюндрована і осміяна чужими зайдами. Мацканюк свідомий того, що така свобода – то скоріше голос історії для історії, голос батьків для своїх онуків. Але це свобода. Це велике діяння мужніх батьків…» [4, с. 158].  

Особливою аурою огорнутий образ Августина Волошина. Два більші епізоди, пов’язані з ним, вкраплені в канву твору з тих новелок, що готувалися для друку в журналі. Іван Долгош прагнув показати Президента державним мужем – у філософських роздумах, при непростих рішеннях, у злагоді з сумлінням… Проте герой вийшов явно не вивершеним, на жаль, не позбавленим штучності. Йому бракує життєдайності, переконливості, рішучості. Можливо, тут справа у відсутності повної авторської версії дилогії… Проте, з роману Уласа Самчука «Сонце з заходу» теж відомо тільки два уривки, що друкувалися в часописі «Пробоєм». Але з цих коротких шкіців Волошин постає живою людиною: темне, з бобровим коміром пальто, фетровий капелюх, важка хода, поважний вік, заглиблений погляд очей з-під окулярів, внутрішня впевненість, шаноба супроводжуючих – усе це творить справжню сутність, робить значимим кожен рух, наповнює його смислом, і це при тому, що Президент не зронив жодного слова… [54, с. 323].

Але… Але у манері письма Івана Долгоша імпонує тяжіння до об’єктивності. Він, ніби йдучи за Володимиром Бірчаком: «…старався я схарактеризувати події та речі правдивим іменем. Я завжди вважав, що роблені хиби й прогріхи – це наші спільні українські хиби й прогріхи, а коли про них пишу, то не для того, щоб їх висмівати, але щоб описати, сконстатувати грізний стан, аби в майбутності ми остерігалися уже цих хиб та хворіб, що їм на ім’я автохтонство, пайдократія, протекція, брехня, отаманія, жадоба слави й майна…» [55, с. 3], сміливо вводить у роман суперечки між членами уряду, провокуючі вчинки «трьох РО», розбіжність поглядів у команді Карпатської Січі, контроверсійні вислови щодо національної ідентичності, чесності в політиці, права націй на самовизначення, що позбавляє твір тенденційної зашореності, соцреалістичної прямолінійності, заставляє динамічніше рухатися сюжет, а образи стають наповненими, зримими…

Найповніше розкрито характери двох друзів – Карба і Гака. Саме вони сприяють художності книги другої. Знайомство Карба з Мацканюком практично робить першого одним з головних героїв дилогії. Матеріалом для перипетій у романі є добровільна участь Карбованика і Гакавця у подіях Карпатської України, які йшли на її захист романтично-піднесеними, а повернулися у рідні Доманинці зі зболеним серцем і розчавленими сподіваннями…

Особливо вражаючим є порятунок Гаком кинутих у Тису людей: «Гак п’яний від баченого, пережитого, від свого безпоміччя бодай-що вдіяти, аби не було місива тіл, аби не ридала Тиса... Кинув свою зброю і побрів по пояс у воду. Їх було трійко. Обв’язані телефонним дротом ноги, руки... Бог не судив їм умерти в Тисі: дріт був багатожильний, неслухняний, ув’язь розповзлася і таким чином вивільнились ноги. Гак вчепився у верхню пов’язь, поплив разом із ними, веслуючи правицею до берега...» [4, c. 228].

Від страшної розправи над січовиками Тиса справді плакала кров’ю… Вона – бурхлива і грізна. Її стихію важко здолати… Але здолати неможливо народ, який ковтнув трохи свободи, навіть якщо за неї так дорого приходиться платити…

Отже, «Заплакала Тиса кров’ю» – історична епопея про період найвищого піднесення національного духу на Закарпатті 1918-1939 рр., яка подає панорамну й багатопланову картину життя Гуцульщини і Карпатської України загалом, величного часу державотворчого Чину. Ще одного такого художнього полотна закарпатська література минулого століття не має, хоча були серйозні спроби здійснити подібне у багатьох митців краю. Дилогія Івана Долгоша як літературний факт достойно виповнює ХХ століття закарпатського красного письменства.

Наталія РЕБРИК,
кандидат філологічних наук 

Фото 1991 року

ЛІТЕРАТУРА

1. Франко І. Зібр. творів: У 50-ти т. К: Наукова думка, 1976-1986. – Т. 42. – С. 17-56.

2. Іван Долгош. Три новели з життя романіста // Телепередача до 80-річчя від дня народження письменника. – ЗОДТРК «Тиса-1», 2011.

3. Долгош І. Мода виходить з моди // Карпастький край. – 1991. – 13 серпня.

4. Долгош І. Заплакала Тиса кров’ю: У 2-х книгах. – Ужгород: Ґражда, 2012. – Книга 1. – 520 с.; Книга 2. – 320 с.

5. Долгош І. Доманинці. – Машинопис. – 1 с. – Архів письменника.

6. Долгош І. Каплиця душі твоєї // Карпатський край. – 1991. – 15 січня.

7. Іван Долгош. Автобіографія. – Рукопис. – 1968. – 20 лист. – Архів письменника.

8. Лазоришин І., Лазоришин О. Іван Долгош як письменник і журналіст // Актуальні проблеми журналістики: Зб. наук. праць. – Ужгород, 2001. – С. 332-339.

9. Костянтин Куцов. Літературна карта міста: Іван Долгош // Гімназія. – 1999. – № 9. – 26 лист. – С. 12.

10. Іван Сенько. Вірмо казкам, як вірив їм Іван Долгош / Вступна стаття // На вербі дзвінчик, нашій казці кінчик [Текст]: збірник народних казок та легенд Закарпаття / Уклад.: О. Долгош, О. Козоріз. – Ужгород: Закарпаття, 2001. – 103 с.

11. Долгош І. Синевир. – Ужгород: Карпати, 1968. – 32 с.

12. Петро Скунць. Ми не були друзями, тільки однодумцями // Срібна Земля. – 2001. – 21 липня.

13. Долгош І. Квіти в цеху. – Ужгород: Карпати, 1965. – 46 с.

14. Долгош І. Подаруй мені берізку. – Ужгород: Карпати, 1966. – 232 с.

15. Долгош І. Коли стаєш дорослим. – Ужгород: Карпати, 1967. – 160 с.

16. Федорів Роман. У вимірі часу: штрихи до портрета Івана Долгоша // Літературна Україна. – 1981. – № 72. – 8 верес.

17. Виталий Василевский. Рецензия на роман Ивана Долгоша «Синевир». – Машинопис. – 1970. – 12 квітня. – 6 с. –  Архів письменника.

18. Томчаній М. Рекомендація. – Ужгород, 1968. – 14 жовтня. –  Архів письменника.

19. Володимир Бабляк. Рекомендація. – Ужгород, 1968. – 12 серпня. –  Архів письменника.

20. Долгош І. Моя недея. – Ужгород: Карпати, 1970. – 224 с.

21. Долгош І. Ярина. – Ужгород: Карпати, 1972. – 200 с.

22. Юрій Балега. Рецензія на рукопис роману І. Долгоша «Біла недея». – Ужгород, 1969. – 24 лютого. – Машинопис. – Архів письменника.

23. Василь Микитась. Художній літопис боротьби краян. – 8 с. – Машинопис. – Архів письменника.

24. Василь Кухта. Івану Долгошу – 60 // Закарпатська правда. – 1991. – 20 липня. – № 137.

25. В. Краснодемський. На заваді – штампи // Літературна Україна. – 1973. – 4 грудня. – С. 13.

26. Богдан Бендзар. Честь людям праці. – Ужгород, 1973. – 20 грудня. – Машинопис. – Архів письменника.

27. С. Бобинець, М. Зимомря. Штампи і правда факту // Радянський студент, 1974. – № 25. – 7 вересня.

28. Долгош І. Сто золотих літ. Спогади про дорогого вчителя // Карпатський край. – 1991. – 8 жовтня.

29. Долгош І. Святий перевал // Карпатський край. – 1991. – 26 лютого.

30. Долгош І. Митрові гуслі: Нариси, оповідання. – Ужгород: Карпати, 1980.

31. Долгош І. Весняний водограй: Романи, повість / Передмова Р. Федоріва. – Ужгород: Карпати, 1981. – 519 с.

32. Долгош І. Підкарпатська Русь. – У кн.: Долгош І. Весняний водограй: Романи, повість / Передм. Р. Федоріва. – Ужгород: Карпати, 1981. – 519 с.

33. Долгош І. Ная. – У кн.: Долгош І. Весняний водограй: Романи, повість / Передм. Р. Федоріва. – Ужгород: Карпати, 1981. – 519 с.

34. Долгош І. Колочава: Роман / Передм. Н. Копистянської. – Ужгород: Карпати, 1982. – 479 с.

35. Долгош І. Мир дому твоєму: Політ. роман. – Ужгород: Карпати, 1986. – 318 с.

36. Долгош І. Остання дараба: Художньо-документальні оповіді. – Ужгород, 1981.

37. Долгош І. Роса Росії: Роман. Ужгород: Карпати, 1990. – 429 с.

38. Долгош І. Гість з полонини: Повість. – Ужгород: Поличка «Карпатського краю», 1991. – 80 с.

39. Долгош І. Страшний суд: Роман. – Ужгород: Карпати, 1991. – 364 с.

40. Роман Федорів. У вимірі часу. – 7 с. – Машинопис. – Архів письменника.

41. Н. Копистянська. Верховина, верховинці та їх великий друг / Передмова. – У кн.: Іван Долгош. Колочава. – Ужгород, 2001.

42. С. Пруниця. Рецензія на роман І. Долгоша «Колочава». – Ужгород. – 1981. – 3 червня. – Машинопис. – Архів письменника.

43. А. Скорина. Семечко в душевной борозде. – Ужгород. – Рукопис. – Архів письменника.

44. Іван Мокрянин. Ватра серед ночі. – 2008. – 24 травня. – http://bojky.wordpress.com

45. Olha Samborska. Дія фільму режисера Владислава Ванчури... – 2010. – 29 жовтня. – http://usim4.eukrainians.net

46. М. Рішко. Вірність і зрада. Роздуми про політичний роман Івана Долгоша «Мир дому твоєму» // Закарпатська правда. – 1986. – Архів письменника.

47. Долгош І. І ти, Бруте // Карпатський край. – 1991. – 14 липня.

48. Михайло Наєнко. Рецензія на машинопис політичного роману Івана Долгоша «Страшний суд». – Київ. – 1989. – 16 листопада. – Машинопис. – Архів письменника.

49. Басараб Василь. Клас, який став музеєм письменника // Новини Закарпаття. – 1999. – 9 жовтня. – С. 14; Ігор Брошнів-Осадський. І в кожній речі – спомин // Срібна Земля.  – 1999. – 9 жовтня. – С. 15;  Ірина Лазоришин. Страшний суд стрімкого життя Івана Долгоша // Cрібна земля. – 1999. – 9 жовтня; Юрій Грецький. Ювілей письменника // Вісті  Ужгородщини. – 2001. – 11 серпня. – С. 4; Ганна Чейпеш. Щоб дзвенів «Дзвінчик» // Срібна Земля. – 2001. – 15 грудня. – С. 14; Іван Юричка ...І ожило все, знайоме до болю // Новини Закарпаття. – 2001. – 12 травня. – № 18.

50. Пам’яті Івана Долгоша // Карпатська Україна. – 1992. – 23 січня.

51. Лист В. С. Молдавчука до І. І. Долгоша від 11 литопада 1987 року; лист В. С. Молдавчука до І. І. Долгоша від 29 литопада 1987 року. – Рукопис. – Архів письменника.

52. По тяжких боях Хуст упав… // Свобода. – 1939. – 18 березня.

53. Що пише американська журналістка? // Свобода. – 1939. – 18 березня.

54. Улас Самчук. Сонце з заходу // Пробоєм. – Прага. – 1940. – Р. VII. Число 8.

55. Володимир Бірчак. Карпатська Україна. Спомини й переживання. – Ужгород: Ґражда, 2007.

Теги:

15 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати