«In The Flesh!» в Ужгороді: видовище чи робота душі?

На запитання «Чи вважаєте Ви, що такі концерти якимось чином вплинуть на слухачів, донесуть їм ідеї, які в свій час хотіли донести «Pink Floyd» і чи є взагалі музика засобом творення та змінення людської свідомості, поглядів і т.п.?» Дмитро Павлов, організатор ужгородського шоу-концерту «In The Flesh!» дав лаконічну відповідь: «Не думаю… в наш час головне «хліб та видовище». Власне, вираз став відомим ще з часів Римської імперії. Але стверджувати, що з тих часів нічого не змінилося, що світова культура ніяк не вплинула на людську психологію, буде явним перебільшенням. Інша справа, що кожне покоління повинно засвоювати та примножувати ці надбання, інакше легко впадає у дикунство, і не важливо чи з примітивною дубиною, чи з «калашніковим» у руках. Саме таку функцію для нинішнього покоління і виконує дійство, що відбулося 20 липня в Ужгороді, і тому його слід віднести не так до розважальних, як до суспільно-мистецьких подій.

Колись, наприкінці 80-х – початку 90-х, навчаючись у Харківському університеті я дійшов до простого, але очевидного висновку – наше відставання від досягнень сучасної цивілізації вимірюється кількома поколіннями. І справа навіть не в тому, що ми десятки років не визнавали генетику і кібернетику, що наші економічні, а тим паче суспільні науки нагадували середньовічну алхімію з її пошуком філософського каменю. А в тому, що ми навіть не усвідомлювали, чого не знаємо, а відтак горизонти для самопізнання були надзвичайно звужені. Не випадково ейфорія перших років перебудови закінчилася величезним розчаруванням, а на зміну містики марксизму-ленінізму прийшла містика від Кашпіровського, Чумака, «МММ» та безлічі інших «братств» і «пророків». В той час, коли західний світ у довоєнний, і особливо, повоєнний час робив величезні кроки до самопізнання та самоорганізації через соціально-економічні реформи Ф.Рузвельта та К.Аденауера, філософсько-гуманістичні пошуки Е.Фромма та А. Маслоу, літературу Г.Гессе та Д.Оруелла, ми, відгороджені від нього «стіною» у прямому та переносному значенні цього слова, задовольнялися самозакоханістю у своє невігластво. Створивши міф про передове та найсправедливіше суспільство, ми навіть не здогадувалися, що світ може дивитися на нього, як на «Колгосп худоби», змальований у однойменній повісті згаданого англійця. Тому слова Стінга з пісні «Russians», яка стала хітом 80-х: «я сподіваюсь, що росіяни також люблять своїх дітей», слід сприймати як оптимістичне, але реальне сприйняття країни, де найвидатнішим класиком педагогіки залишався директор колонії для неповнолітніх А.Макаренко, що входила в систему НКВС.

Однак при всій самоізоляції системи вона не могла закрити себе наглухо. Тому що звук здатен проникати крізь стіни та навіть руйнувати їх. І рок-культура зіграла в цьому процесі видатну роль. По-перше, через загальнодоступність. А по-друге, через величезну глибину, масштабність та універсальність цього явища, яке синтезує в собі всі досягнення світової культури: музику та літературу, театр і кіно, образотворче мистецтво і моделювання одягу, хореографію і сценографію, комп’ютерні та технічні надбання. Мабуть, рок-культуру можна порівняти лише зі спортом за впливом на подолання імперської свідомості, національної та расової нетерпимості, хоча на відміну від останнього, вона, крім емоційної, має ще й величезну художньо-інтелектуальну складову, що є основою для вдосконалення  особистості й суспільства. Для усвідомлення ролі рок-культури в сучасній цивілізації ще потрібно не одне покоління дослідників та мистецтвознавців, бо її сміливо можна порівняти з епохою Відродження чи Античністю. Але в тому, що вона відіграла не останню роль в падінні останньої світової імперії – СРСР, не сумніваються ні її прихильники, ні противники.

Перші записи з музикою «Beatles» чи «Rolling Stones», зроблені на рентгенівських плівках у 60-х роках, несли з собою дух свободи, який неможливо заборонити. Бо якось зовсім безглуздо виглядало цензурування нот, а тим більше контроль за гітарами, які звучали в мільйонах дворів. І це добре відчували функціонери від ідеології, які склали малохудожній, але промовистий вираз: «Сегодня он играет джаз, а завтра Родину продаст». Згодом цей рух породив «поколение дворников и сторожей», які зуміли знайти нішу автономну від держави і довести, у всякому разі тим, хто хотів їх почути, що духовне – не менш важливе за матеріальне. А перша дозволена радянська рок-платівка Д.Тухманова «По волне моей памяти», який, очевидно, приспав пильність цензорів славнозвісною піснею «День Победы»,  миттєво стала бестселером, через який мільйони слухачів відкрили для себе поезію античності та середньовіччя, М.Волошина та А.Ахматової. І вже зовсім скоро кумирами молоді, попри офіційну пропаганду, стали «Машина часу», «Акваріум», «Кіно», «Наутілус Помпіліус», наші «Брати Гадюкіни». Звичайно, лише порівняно невелика кількість найбільш «просунутих» меломанів розуміла, що цей рух базується на могутньому сплаві світової рок-культури, одними з фундаторів якої є «Pink Floyd». Але в тому й сила справжнього мистецтва, що воно не знає кордонів і захоплює дух незалежно від автора.

Загалом творчість цієї групи мала для нашої спільноти неабияке символічне значення. Перші заставки з їх композицій без слів доволі часто почали з’являтися у науково-популярних фільмах та передачах. У 1977 році вийшов  диск «Animals» за мотивами уже згаданого твору Д.Оруелла. А у 1979-му наша пропаганда навіть наважилася взяти на озброєння славнозвісну «Стіну», як приклад антибуржуазної, антивоєнної боротьби західної молоді, тим паче, що Роджер Уотерс колись симпатизував лівим. Але дуже скоро зганьбилася, бо після вводу військ в Афганістан група згадала про це в наступному альбомі поруч з агресією Ізраїлю. Однак вершиною символізму стало безперечно руйнування Берлінської стіни і величезний театралізований концерт, влаштований світовими зірками з цього приводу в столиці об’єднаної Німеччини. Одночасно він символізував й крах тоталітарної системи. Через рік обвалився й СРСР.

Повертаючись до дійства в ужгородському амфітеатрі, хочеться насамперед звернути увагу не на величності шоу, хоча й це подія для міста, яка виводить його з ряду провінційних. А на ролі громади, яка його організувала. Бо музична обдарованість та енергія його натхненника Дмитра Павлова мало б досягла без самовідданої участі десятків ентузіастів, які безкорисливо йому сприяли. Явно не комерційний проект (на будь-якому весіллі чи корпоративі заробляють значно більше без усяких витрат) зібрав навколо себе небайдужих і, головне, спроможних людей, які досить швидко доведуть, що «колгосп» – це не про них. Бо для цих людей цінності – не кимось виписані гасла, які легко змінюються, а внутрішній стержень, який і відрізняє людину від тварини. А при його наявності, чомусь, без особливо героїчних зусиль та адміністративно заорганізованих суботників в громаді з’являються охайні вулиці та здорові стосунки, зрозуміла економіка та порядна влада. Відтак ініціатива Павла Чучки про спорудження пам’ятника легенді року сприйматиметься не як піар-акція під конкретні інтереси, а данина пам’яті епосі, яка ці цінності викарбувала.

І насамкінець, переважна кількість молоді на згаданому дійстві «In The Flesh» свідчить, що пророцтво Б.Гребенщикова про «Рок-н-ролл мертв, а я еще нет» таки не здійсниться й істинна культура переживе не тільки її творців. А песимізм Дмитра Павлова, з якого починається стаття, таки спростовується справжністю таланту та кількістю однодумців, які його оточують. Тому тепер здаються доречнішими слова ще однієї легенди року, яка також нещодавно відійшла у вічність, Ронні Джеймса Діо: «Long Live Rock 'n' Roll».

Теги: Pink Floyd

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати