Ковнер: Пам’ять антиукраїнського терору

 

Колишні "ковнерівці" й учасники акції з відкриття меморіальної дошки
в'язням-патріотам, жертвам антиукраїнського терору та панахиди 
біля "каштелю Ковнера".  Мукачево, липень 1992 року.

Василь ХУДАНИЧ:
ЗАБУТІ СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Учнів гімназії, учительської семінарії, торговельної ака­демії, духовної семінарії до 1945 року називали студентами. У цих середніх навчальних закладах відбувалось не тільки на­вчання підростаючого покоління, але і формування його політичної свідомості, політичної зрілості. Цим завданням і служили різні студентські організації – Пласт, Скаут та інші. Випускники середніх навчальних закладів поповню­вали інтелігенцію краю, вони працювали в різних галузях на­родного господарства.

Критерієм зрілості студентської молоді краю була її активна участь в побудові і захисті своєї державності – Кар­патської України 1938-1939 рр. Гортистська окупація Закар­паття поклала кінець легальним студентським організаціям в гімназіях, семінаріях і торговельній академії. Окремі ук­раїнські (Берегівська, Бичківська, Білецька) і єврейські (Ужго­родська і Мукачівська) гімназії закрились. Були заборонені студентські молодіжні організації, насильно зменшувалась кількість учнів у школах. Ця акція угорського уряду викликала і відповідну реакцію молоді. У всіх, без винятку, середніх школах області створюються підпільні організації націо­нально-визвольної боротьби, підпільні бібліотеки української історичної та художньої літератури. Молодь глибоко вивчає свою національну історію, відзначає історичні дати, ювілеї, річниці самостійності і незалежності України.

Закарпаття було нашпиговане угорською розвідкою, контррозвідкою, жандармами і поліцією. В тому числі і політичною поліцією. В середніх школах з-поміж нестійких елементів появилися стукачі. Організації викривались, мо­лодь масово арештовувалась. Всі арештовані негайно виключались із шкіл із забороною відновлення навчання в будь-якій іншій школі Угорщини. Прихильники Горті, його намісники на Закарпатті, п'яніли від шовінізму. Україна була загарбана німецькими і угорськими окупантами, друга угор­ська армія знаходилась на Дону, інші виконували ганебну місію окупації на Україні. Гортисти у 1942 р. вирішили ліквідувати український визвольний рух на Закарпатті.

У липні 1942 року в палаці Ковнер, що знаходиться в Мукачеві, відбулися три засідання військового трибуналу фаши­стської Угорщини. На них судили патріотів Закарпаття за те, що вони боролися за відторгнення Закарпаття від Угорщини і возз'єднання з матір'ю Україною.

  

Перше і єдине донині видання у справі наукового дослідження судових процесів над українською молоддю Закарпаття у липні 1942 року:
За українське Закарпаття / Упорядкування та передмова Василя Маркуся та Василя Худанича. - Ужгород: Ґражда, 1994.  - 204 с.: іл.
Проф. Василь Худанич (28 березня 1922 – 16 березня 2006) -
один з ініціаторів та авторів-упорядників видання.

Каштель Ковнер було обрано не випадково. Це однопо­верховий будинок з підвальними приміщеннями, який знахо­диться далеко від дороги, обнесений муром і навколо нього старий парк. Підвальні приміщення стали місцем катувань, де застосовували всі найновіші засоби тортур. Крик катова­них не було чути на вулицю, парк поглинав стогін жертв, мук, що його терпіли нові мешканці каштелю. На пер­шому поверсі були великі зали для проведення балів, де колись гуляла аристократія. В цих залах квадратно-рядо­вим способом сиділи політв'язні, а над ними в бойовій го­товності стояли жандарми. Суворо заборонялося дивитись вправо чи вліво. Сиділи в'язні в позиції струнко, зміна рук і ніг могла відбуватися тільки по команді старшого по наряду жан­дарма. В цих приміщеннях і спали валетом. Звідси виводили і на допити.

Були підібрані слідчі з великим досвідом. Це були два поляки, які пройшли німецьку фашистську школу катувань на Західній Україні. Це були і місцеві німці-шваби, які знали історію Закарпаття, його традиції і звичаї. Це були колишні вчителі-русини, віддані святостефанській короні, які нена­виділи все українське. Нарешті, це були і угорці, з яких мало хто знав українську мову. Для одержання бажаних для слідства матеріалів об'єдналися всі антиукраїнські сили. Один і той же в'язень передавався з рук одного до рук дру­гого ката. Не питаючи прізвища, кожний з них починав свою діяльність через застосування так званого бойового хрещен­ня, тобто бив політв'язня куди попало, заставляв з опухли­ми ногами танцювати. Тільки після цього починався допит. Незважаючи на всі тортури, ковнерівці тримались мужньо.

За що потрапили сюди політв'язні, учасники угорських політичних процесів 1942 р. в Мукачеві? Карпатська Ук­раїна, захоплена гортистською Угорщиною з благословення гітлерівської Німеччини в кривавій і нерівній боротьбі, у бе­резні 1939 року перестала існувати. Біля 2 тисяч її борців пройшли через митарства Криви і Лопошвор'ю, значна частина їх була переміщена в глиб Угорщини і приречена на асиміляцію, а частина виїхала за кордон. Після встановлення спільного кордону у вересні 1939 р. між Угорщиною і СРСР частина молоді краю в романтичних пошуках волі втекла в СРСР, та тут її чекали тюрми і концтабори. Стратегічне за­вдання, яке було поставлене Карпатською Україною – наш шлях: Хуст–Львів–Київ, – здавалося нездійсненним.

За таких умов на Закарпатті виникають підпільні групи серед усіх верств населення, а головне серед молоді, яка особливо не здатна ставати на коліна перед окупантами, а готова до самопожертви у боротьбі за національну свідомість, за волю і незалежність свого краю і всієї Ук­раїни. Ставка була взята на молодь, зокрема на передову студентську, яка більше усвідомлювала своє українське походження і в меншій мірі не впадала в підозру угорської розвідки і контррозвідки.

Організатором підпільної боротьби за возз'єднання Закар­паття з Україною стали випускники Мукачівської торговельної академії А. Цуга, Д. Бандусяк, М. Габовда, В. Потушняк та Уж­городської духовної семінарії С. Пап, П. Погоріляк. Осередки були створені майже у всіх середніх школах краю. Учнівською молоддю займались А. Глуханич, М. Орос і В. Маркусь.

Як відмічалося у вироку військового трибуналу від 17 і 22 липня 1942 р., всі підсудні належали до однієї групи, яка поставила перед собою мету революційним шляхом виз­волити Закарпаття від Угорщини і створити самостійну Українську державу. У мотивах вироку дослівно записано: «Підсудні проголошували, що Закарпаття завжди було українською територією, такою і залишиться, у зв'язку з чим Закарпаття, якщо треба, то збройним повстанням і революційним шляхом необхідно відірвати від Угорщини і приєднати до України».

Стратегія підпільників була ясна. Та докази, на які опи­рався військовий трибунал, були тільки зізнання підсудних, велика кількість літератури, яка була вилучена під час ареш­ту та обшуків. Військовий трибунал всіх без винятку засудив до різних строків ув'язнення в тюрмах Шаторолйоуйгеля та Будапешта.

Як свідчать матеріали допитів та вирок, військовий трибу­нал мав справу не тільки з сильною підпільною організацією, але і рухом, який, здавалось би, неможливий при тота­літарному режимі. Про рух свідчать і такі заходи, як вивішення синьо-жовтого прапора 15 березня 1941 року на Замковій горі в Хусті (день проголошення Карпатської України), випуск не­легальної газети «Чин», яка різко критикувала окупаційну політику гортистів на Закарпатті: закликала до дій проти оку­пантів. Це також випуск листівок, українських календарів, де­монстративний щорічний вихід молоді 1 листопада на січові могили, на могили січових стрільців у Мукачеві тощо.

У боротьбі з окупантами загартовувалась сама молодь, зріла ненависть до окупантів. Цьому не могли перешкодити і «перевиховні» заходи в Сент-Ендре, в концтаборах Надьканіжи та Шопрона. Боротьба за соборну, самостійну, незалежну, су­веренну Україну без Гітлера і Сталіна продовжувалась.

По-різному склалась доля ковнерівців у післявоєнний період. Частина їх покинула Закарпаття і поселилась в США, Канаді, Австралії, Бразилії, Швейцарії, Чехословаччині і цим поповнила сили української діаспори. Ще досі досить актив­ним є А. Глуханич в Австралії, В. Маркусь, І. Черешня, І. Фізер, М. Копинець, Й. Данко, Ю. Костюк, Ю. Кубіній – в США, два Шутки – один в Швейцарії, а другий – в Празі, М. Тегзе – в Кошицях. За кордоном уже померло 12 ковнерівців.

На Закарпатті ще проживає біля 50 ковнерівців. 16 по­мерли природною смертю, а інші – в ГУЛАГах Казахстану, Магадану і Комі. Як відомо, всіх тих, що вели національно-ви­звольну боротьбу за возз'єднання краю, але не під керівни­цтвом комуністів, вважали українськими буржуазними націоналістами і відповідно так і поводились з ними.

Характерно, що тут, в Ковнері, військовий трибунал судив і учасників комуністичного підпілля. Тут же знаходився до 23 червня 1942 р. і О. Борканюк, якого пізніше відвезли в Будапешт. Наші історики про цей процес нічого не пишуть, хоч його матеріали з початку 60-х років знаходяться в облас­ному архіві.

Україна стала суверенною державою, єдиною і не­подільною. Більше 92% закарпатців віддали свої голоси за її суверенітет. Живим ковнерівцям слід пам'ятати про те, що їх поєднувало, чому вони були віддані в юності, а також в день 50-річчя Ковнера згадати «не злим, тихим словом» своїх друзів, які відійшли у вічність. 4 липня 1992 р. на зльоті в каштелі Ковнера в Мукачеві згадали про той внесок, який зробили ковнерівці в справу, що зараз здійснилась на Ук­раїні і на Закарпатті. На науково-практичній конференції, яка відбулася в цей день в Мукачеві, згадали Закарпаття 50 років тому, зафіксували в історії краю та нашого народу і таким чином ліквідували ще одну білу пляму нашої історії.

1994 р.

Юлія ЗЕЙКАН:
ТАЄМНИЦІ КАШТЕЛЮ КОВНЕРА

Древній парк затулив «палац», який ось уже десятки літ з острахом згадують старожили. Й нічого дивного в тому нема. Розкішного липня 1942-го тут розігралося трагічне дійство. У стінах Ковнера коїлося несусвітнє: бальний зал перетворився в місце вибивання свідчень від тих, хто потрап­ляв сюди. А це – студенти – вихованці семінарій, торговельної академії, одне слово, молодь, патріоти, ті, хто мріяв про свою державу – Карпатську Україну.

Підвали стали катівнями, благо, парк і мури «глушили» зойки...

Ковнер – це трагедія українського народу. Про неї му­сять знати люди, зокрема наша молодь. І я поспішаю в с. Горонду, щоб записати свідчення очевидця.

Зліва направо: Михайло Шваб, о. Юрій Станинець та представник від православної єпархії на освяченні меморіальної дошки в'язням мадярської катівні. Мукачево, 4 липня 1992 року 

Згадує Ю. І. Станинець:

– Зустріч колишніх в'язнів Ковнера готує Василь Маркусь, який нині проживає в Сполучених Штатах Америки і є професором університету Лойоли в Чикаго. До «ковнерівців» я мав «щастя» належати. Дуже добра думка – відсвяткувати 50-річчя цієї події, згадати патріотів, які зазнали катувань за те, що любили свій край і народ. І думаю, що не досить влаш­тувати вечір з цієї нагоди, спорудити і вмурувати пам'ятну дошку на будинку Ковнера. Пропоную створити редколегію, яка б зібрала прізвища всіх потерпілих і видала «Книгу пам'яті» жертв Ковнера.

Мене катували і судили за те, що «брав участь у підпільній організації, яка ставила собі за мету прогнати угорських окупантів із Закарпаття». Так твердили судді і слідчі моєї «справи». Ніяк вони не могли доказати моєї участі в нарадах і таємній організації. Заочний свідок о. Петро Погоріляк, вже засуджений, підтвердив, що я не брав ніякої участі в таємній організації. Іван Немеш посвідчив те ж са­ме. З суду мою справу було передано до військовому трибу­налу в Кошицях, який десь на початку жовтня засудив ме­не на два з половиною роки ув'язнення (умовно на три роки) за те, що знав про цю організацію, а не зголосив від­повідному угорському урядові. Скажу, що «ковнерівці», незважаючи на всі тортури, трималися мужньо, не вида­вали нікого. Кожен вірив, що бореться за правду, за щастя і волю України. Отець Погоріляк був греко-католицьким священиком с. Терново на Тячівщині. Здається, його було засуджено на п'ять років. Іван Немеш родом з Вонігова, працював у торгівлі. Його теж було засуджено, але я не знаю, на який строк. Проживав він у селищі Буштино на Тячівщині. Три роки тому помер, але його дружина може дати цінні свідчення до майбутньої «Книги пам'яті».

Після суду нас перевели через вулицю в школу. Там, на підлозі класу, лежав зі мною поруч молодий чоловік, років 25. Пошепки запитав моє прізвище. Коли я назвав себе, то він перепитав: «Не ви будете той письменник Станинець, котрого оповідання я читав у газетах?» Довідавшись, що це я, він з бо­лем у голосі промовив: «Видно, мадяри хочуть знищити всю нашу творчу інтелігенцію». Ще встиг мені передати, що він з села Великі Ком'яти, вловив і прізвище – Козуб. Більше нічо­го він мені не зміг сказати, бо грубо закричав озброєний жан­дарм, щоб ми замовкли і не перешіптувалися.

Хлопця з села Лоза Іршавського району (хресне ім'я не запам'ятав) звинувачував суд, що він на кукурудзяному полі зустрічався з товаришами й обговорював там судові справи (прізвища того хлопця не пригадую). Коли Світлик (один із арештованих) сказав, що він такого хлопця не впізнає, то суддя сердито гримнув на нього: «Ви ж раніше говорили про зговір». Він відповів: «Ви били мене, поки не зізнався».

Побоями, знущанням намагалися «вибивати» свідчення. Наші судді не вникали в справи.

Разом зі мною військовий трибунал у Кошицях судив і хлопця з Великого Бичкова. Моя справа розглядалася першою. Про його подальшу долю нічого не знаю.

Про багатьох людей, яких судив військовий трибунал, я нічого не знаю. Життя розвело всіх нас. Багато студентів, гімназистів були ув'язнені на різні строки в тюрмах Буда­пешта, інших.

Треба сказати, що сотні борців за самостійну і неза­лежну Україну пройшли через знущання і в Криві та Вар'юлопоші.

*     *     *

Розкидала доля в'язнів Ковнера по світах. З Юрієм Іва­новичем ми згадували тих, кого він особисто знав. Надзви­чайно радий був зустрічі з Василем Маркусем, Осипом Данком, Іваном Фізером та іншими. Не так і багато зали­шилось серед живих.  

…13 квітня 1994 року перестало битися серце Юрія Станинця… Сьогодні, коли Україна стала неза­лежною, нам треба віддати шану тим, хто добивався її суве­ренітету, не шкодував для цього життя.

 

Колишні в'язні катівні Ковнера. Справа наліво: Маргарита Бабота-Шандор, Михайло Шваб, четвертий - Василь Худанич, шостий - Василь Маркусь.  Мукачево, 4 липня 1992 року

Маргарита БАБОТА:
ПЕРЕБУВАННЯ В КОВНЕРІ
Спогад

Рік 1942-й. Катівня Ковнер у Мукачеві переповнена в'язнями-чоловіками. Їх б'ють немилосердно. А хто вони такі, оті в'язні? Ну, свідомі закарпатські українці – студенти, вчителі, священики та інші представники інтелігенції. Узяти докупи – еліта народу. Їхня провина страшна! Всі вони – українці. Це найбільший злочин, непростимий гріх, який треба в корені зліквідувати.

Щоб там було різноманітніше і веселіше, приводять між чоловіків і особу жіночої статі – дівчину. Бо що ж, треба і жінок повчити! Вони родять дітей і виховують їх, то щоб зна­ли, як виховувати!

Її звати Маргарета Шандор. Вчила в кількох школах За­карпаття. У 1942 році проходила кількаразова хвиля арештів, що навіювала страх, то використала можливість, яку отри­мали десять закарпатських учителів, і виїхала в Кечкемет, щоб доповнити свої знання в господарській школі для фахо­вих учителів. Там її 24 жовтня 1942 року за наказом ужго­родської мадярської контррозвідки арештував майор Шамуел Галборі.

Школа та інтернат в Кечкеметі були віддалені. Обшук, пов'язаний із ув'язненням, значно затягнувся. Була обідня пора, тому директор школи запропонував пополуденкувати перед да­лекою дорогою. Лишилося їх троє – в директорській. Учитель­ка скористалася нагодою й попросила дозволу переслати матері звістку про арешт. Поштову картку дала прочитати майору (був здивований, але мовчав) і передала директорові.

Майорові щось у вчительці, очевидно, сподобалося, бо признався, що має її передати жандармам, а ті її, сковану, відведуть у Мукачево. Він, однак, вертає в Ужгород, і якщо во­на дорогу заплатить сама, буде поводитись розумно, бо він головою ручає за неї, то може їхати з ним. Учителька прийняла пропозицію.

Рух поїздів був значно обмежений. Майор з вчителькою довго проходжувались по пероні. Учителька попросилася в туалет. От­римала дозволення. Маючи при собі особисті речі, в туалеті напи­сала на поштову картку, що в супроводі їде в Мукачево, де вже більше таких, як вона, і заадресувала на чоловіче ім'я. Попросила прибиральницю кинути листівку в поштову скриньку, бо сама цього не може зробити, оскільки має дуже ревнивого чоловіка, який її чекає. Жінка втішилась несподіваному заробітку, який от­римала. Все-таки з дверей туалету ще деякий час слідкувала за па­рою, що відходила. Учительці стало легше на душі, коли бачила прибиральницю, як та підходила до поштової скриньки. Листівка була адресована в Будапешт, а через декілька днів уже була на Словаччині. Як опісля виявилось, відіграла важливу роль у звіль­ненні цілої групи в'язнів.

Тому, що тою вчителькою була я, свої спогади буду про­довжувати від першої особи.

Майор ще пішов зі мною у військові казарми, звідкіль телефо­ном повідомив, що завдання виконав. Цілою дорогою поводився до мене дуже чемно. Зовсім не було замітно, що веде арештовану. Щоправда, про причину свого арешту я його не запитала.

До Мукачева ми доїхали наступного дня вечером, в неділю. На залізничній станції майор сказав одному фіакристові відвезти нас у Ковнер. Той відповів, що до ско­тобійні не везе. Майор показав йому таємний значок і фіакрист більш не противився. Після того, як передав мене ковнерівській сторожі – жандармам, майор відійшов. Там вже чекали й диви­лися на мене із зацікавленням. На запитання, які книги мають для читання, сильно реготались, мовляв, буду читати... Я так знала, що в культурних державах політичні в'язні мають право читати, і цим правом вони користуються.

Відвели мене у велике приміщення, де було багато в'язнів, які лежали на голій підлозі. Де в одного була голова, у другого були ноги... і так довкола. Мені дали покривало (коц), яке о 5-ій годині вранці взяли і вже ніколи більше не дали. Прийшлось у костюмі лежати на підлозі. Вільне місце було коло д-ра Ми­коли Бандусяка. Туди я і попала. Він «спросоння» почав промовляти: «Два понесла, два принесла... » Це була інформація для мене і означала, що саме це хтось визрадив. Я іноді їздила на Словаччину і несла листи для колишнього міністра Карпатської України Юліана Ревая, який жив у П'єштянях. Листи мені дава­ли д-р М. Бандусяк, о. Степан Пап та Андрій Ворон. Інформація Бандусяка мені дуже допомогла. При першім допиті я призна­лась до двох листів, а коли пізніше йшла мова про якийсь лист, завжди це вдалося звести до одного з тих двох. За весь час ув' язнення я більше ні до чого не призналася.

В понеділок рано, зразу після підйому, під постійним нагля­дом сторожів-жандармів, прийшлось мовчки, нерухомо і випрямлено сидіти в «турецький спосіб» обличчям до стіни (хтось на стіну олівцем написав вульгарне слово і я мимоволі на те диви­лась): ноги під себе, руки за хребет, не горбитись – і так цілий день. Хто це порушив, дістав прикладом по плечах, а якщо порушив повторно, дістав пута на руки. Миття полягало в тому, що в'язень-єговіст в середині залу трохи води лив в'язням на руки. Снідали ми чорну каву, хліб, на обід і вечерю одержували малу порцію військового харчу. Дверей на туалеті не можна було закри­ти, навіть на цьому місці постійно на нас споглядало око жандарма. І так весь час. Щодня вранці ми півгодини проходжувались в заго­роді Ковнера. Два круги – великий і малий. Я була в меншім. Під час моєї першої ранньої «прогулянки» на терасі Ковнера зібралось багато агентів таємної поліції, які прийшли подивитись на зловлену «пташку». Ніколи більше я їх там не бачила.

Між в'язнями я пізнавала деяких знайомих. В групі, до якої належала, уже сиділи д-р Юлій Бращайко, д-р Микола Бандусяк та Федір Ревай. Після мене арештували Василя Свереняка та Євгена Шерегія, а раніше арештованого Андрія Ворона привели між нас значно пізніше.

Той же понеділок до обіду відвели мене до військових казармів на лікарський огляд. Почувала я себе дуже пониженою, коли дорогою проводив мене озброєний жандарм. У великій ординації було повно вояків. У віддаленім кутку я бачила Ю. Бращайка, М. Бандусяка та Ф. Ревая. Лікар, д-р Ланці, ме­не щось формально запитав і відпустив.

Після обіду взяли на допит. У приміщенні, на великім письмовім столі, було повно інструментів для мучення, а за столом двоє слідчих. Одного з них я декілька разів за­примітила в Хусті, як ненависно споглядав на мене. Тоді не знала, хто він такий. Привітав мене словами: «Сподіваюсь, що не потрібно знайомитись». Мені зробилось погано, і я попроси­ла трохи води. Не дали і не дозволили сісти, а замість того по­чали на мене кричати. Як тимчасова млосність минула, я при­зналася до двох листів. Після того, як записали все сказане, наказали наставити долоні й почали бити по них пендриками. Я не могла з дива вийти, що то власне роблять, чому б'ють. Потім приказали мені зняти панчохи, лягти на брудну підлогу лицем вниз, тепер по підошвах, ревіли на мене, щоб я не доти­калась руками підлоги, а вільно їх держала. Коли думали, що биття досить, наказали встати й «потішили» мене проголо­шенням, що наступного дня будуть продовжувати... Тієї ночі майже не спала.

На щастя, мала я зсобою штани, які опісля одягла й вони мене в майбутньому захистили від неабиякого сорому.

Наступного дня, зразу після ранньої «прогульки», взяли мене на допит. Руки зв'язали за хребет, наказали лягти на лав­ку, за яку засунули руки, і потягли мною так, щоб руки сперлись на вертикальну дошку лавки. Потім мені зв'язали ноги і мотуза­ми тулуб так витягли, що голова відскочила від лавки, залишалася в повітрі, і не можна було ворухнути нею. В мене миттю промайнуло бажання дати 10 років із життя, щоб тільки головою діткнутись лавки. В такім стані прив'язали ноги до лавки й поча­ли пендриками бити по підошвах. Це був шалений біль. Били двоє невтомно і безперестанку, коли один втомився, починав бити другий... Так мене били до самого обіду. Раз коротко перестали, бо один із катів сів мені нижче черева й закурив.

Після короткої обідньої перерви мене знову взяли. Руки зв'язали до переду, казали сісти на підлогу, скорчити ноги в колінах, понад них протягли руки, під коліна запхали грубу палицю, за яку підняли мене. Один кінець дали на великий стіл, а другий на крісло. Голова була внизу, а руки й ноги на­горі в такій висоті, щоб можна вигідно бити пендриками по підошвах. Ох, і почались пекельні тортури. Били без зупинки. Лампа вже добру годину світила, як мене зняли. Жили на моїх руках стали цілком темними і я вже переставала реагувати на будь-які імпульси. Через деякий час, коли вже змогла встати, відходячи до спільного залу, ледве посувала ногами. Руки мене зовсім не слухали. Вночі в мене пішла кровотеча. Рано я це бояз­ко заявила наглядачеві по здоров'ю й попросила сказати, щоб мене не били. До обіду мені дали спокій, але після обіду мене взяли і знову повісили головою вниз. Насміхалися, мовляв, для них то нічого не означає, бо я політичний в'язень. І друге повішення було страшне, але я вже реакцію певних частин свого тіла допереду відчувала. Знову мене без перерви били добрих дві години. На­ступні дні також били, але вже ніколи не били цілий день.

Трапилось, що на лаві-дереші розіпнули мені довгий зіпс на светрі і ґудзики на штанах, а як різко скинули на підлогу, шта­ни впали, груди розкрилися, і я стала напівголою. Корч зловив мене так, що певний час не могла рухнутись. Кричали на мене й усяко соромили.

Одного вечора, декілька днів після ув'язнення, повели ме­не на допит до ведучого контррозвідкою – полковника Ожвата. Тоді я ще не знала, хто він такий. В приміщенні було багато тайних агентів. Мені зійшла на думку «Чорна рада» Пантелей­мона Куліша. Полковник Ожват грубо поводився зі мною, ду­же кричав. Я, однак, чомусь не злякалась і заявила, що за свої вчинки повністю відповідаю, але ніхто не може змусити мене признатися до того, що я не зробила.

Дали мене сидіти на інше місце, недалеко вікна, під яким, у дерев'яних щілинах, було повно блощиць. Дуже мене кусали, прямо ссали кров. Привели між нас Андрія Ворона, якого ареш­тували першим і якого до того часу ми не бачили. Посадили його біля мене. Як мене побачив, почав мінятися в обличчі. Я гадала, що жаліє, а то, мабуть, на хвилинку промовило його сумління. Цікаве те, що всі сторожі (було їх усе найменше двоє), які в приміщенні мінялись, попередили мене (не знаючи одні про од­них), щоб уважала, бо Ворон, мовляв, донощик.

Одного дня Ворон зник. Не знаючи його справжню роль, між в'язнями могло настати побоювання, що не витримав побоїв. Із-за того у сторожі я обережно запитала, де є Ворон. Отри­мала відповідь, що в Хусті. Іноді посередництвом сторожів вдавалось мені передати якусь вісточку поміж в'язнів. Через три дні Ворон повернув.

Наступного дня взяли на допит Бандусяка і довго його там тримали. Результатом було те, що вранці не міг ходити, тільки по­середині кола танцював на місці, так його побили. На нас повіяло страхом, що знову починається биття. Ми не могли передбачити, що це результат Воронової подорожі і його зрадництва.

Ковнерівські кати придержувались практики, що свою жертву били та били й не казали, чому б'ють. Чекали, доки лю­дина не почне сама на себе говорити все можливе й неможли­ве. З того складали мозаїку для ув'язнення дальших осіб. Ко­ли вже думали, що жертва усе зізнала, зробили протоколярний запис, де сказали, в чому її звинувачують. Не один з в'язнів усвідомив, що признав таке, про що слідчі й поняття не мали.

Зі мною скаженіли, що їхній план не вдається. Неймовірна лють охоплювала їх. Я була свідома того, що мене і далі бити­муть, що гірку чашу мушу повністю випити, але в духу я моли­лась, щоб нікого не затягла до подібної халепи, в якій сама зна­ходилась. Між іншим, закидали мені участь на обіді у д-ра Бандусяка. Я заперечувала. Згадували також, що ув'язнять більше жінок і буде нас багато. Поіменно згадали тільки вчи­тельку Марту Бокотей. Я не реагувала. Крім того, що катува­ли мене, підступали до мене і різні агенти. Вони в різний час і в різний спосіб намагалися зломити мене. Кілька разів навіть давали різні пропозиції, але вдалось мені витримати. Погро­жували різним способом, а один з катів, Бела Надь, твердив, що мене повісять. Якби мало до того дійти, була б попросила, хай радше стріляють, аніж вішають.

Вечером, під кінець побуту в Мукачеві, мене знову взяли на допит. Незнайомий слідчий почав мені ставити питання на підставі двох листів паперу. Мала я дуже добрий зір і з віддалі побачила, що на них був підпис Ворон Андраш. На основі пи­тань вперше зорієнтувалась, у чому саме мене звинувачують. Слідчий питав і про обід у д-ра Бандусяка. Я відважилась запита­ти, що коли був той обід. Він відповів, що в липні (день не прига­дую) 1940 року. Я відповіла, що фізично там бути не могла, бо тоді від 1-го липня була на п'ятитижневім курсі мадярської мови в Мішкольці. Під кінець допиту слідчий запитав, яке маю ба­жання. Я відчула, що щось діється. Відтоді мене фізично не би­ли, але психічно далі тиранили.

Після перевезення в Ужгород примістили нас у будинок колишньої торговельної школи по вулиці Ракоція до великого приміщення. На прохід нас не виводили. Харчували погано. Весь час на обід і вечерю давали або юшку з фасолі, або капу­сти. Бити не били, однак одного разу, як вели мене по коридо­ру, напроти приводили дуже побитого Василя Свереняка. Старшим – Ю. Бращайкові та Ф. Реваєві, як також і мені, іноді дозволили встати й «протягнути» кості. При одній такій нагоді я подивилась у вікно й на хіднику побачила розмову о. Олек­сандра Хіри з Ольгою Чопей, які колись вчили мене. Отець Хіра мене запримітив і, доки я стояла, не спускав з мене очей. Приємно стало на душі, відчувши споріднену особу.

В Ужгороді з нами проводили і протоколярний запис, а це в будинку колишнього крайового уряду. Відвозили нас туди автомашиною. Ведучим при записі у моєму випадку був Ласло Шомгеді. Виявилось, що найважчим моїм обвинуваченням була участь на обіді у д-ра Бандусяка, про який вже згадувала і на якому я не була. Там ніби було декілька свідомих українців, між ними і я, як єдина жінка. Кожний з присутніх отримав певне завдання. Там взяла на себе керування жіночою нелегальною організацією. По містах, районах і селах мала довірених жінок, яким давала інструкцій, вони їх вводили в життя. Все це я заперечила.

Щось тиждень перед звільненням завели мене в кімнату, де було 10-12 чоловіків. На столі стояла пляшка черешньовиці і сигарети, мовляв, на прощання. Мене морозом пройняло... Дали пити і курити, а я до того не привикла. Краще пити, ніж бути битому, подумала я. Волею намагалася не втратити роз­судливість, контролювала себе. Були чемні, а д-р Шпак, найпристойніший з-поміж них, намагався поцілувати мене. Поба­чивши, що не реагую, перестав.

Як думали, що я вже досить випила, почався допит. Перше запитання поставив Піннєї, який спрямовував увагу на ук­раїнських націоналістів. Замість відповіді я почала співати. Від страху неважко було стати артисткою. Раптом зробилось мені зле, і я почала звертати. Все навколо я побруднила. Мабуть, і ко­гось з присутніх. Почалась метушня, мене поставили коло водо­проводу, почали чистити. Був час вечірнього відпочинку. Відвели мене на туалет, з якого якраз виходив д-р Ю. Бращайко.

Алкоголь таки подіяв, бо, показуючи на нього пальцем, я за­питала: «Хто ви?» Безумовно, відповіді не отримала.

Вернувшись до в'язнів, я відчула, що вони затривожені. Щоб якось поінформувати про те, де була, попросила сто­рожів, щоб дали відро, бо мені погано. Відро принесли, але не було його треба. Вночі жандарм прикладом збудив мене, щоб обернулась, мовляв, вони уже досить нареготались з того, що мої уста були біля задньої частини сусіднього в'язня, який до них пускав вітри. Я задякувала, обернулась, але в дусі серди­лась, що із-за такої дрібниці збудили мене. До ранку я вже не спала. Організм був сильно подразнений. Недоспана ніч мені дуже бракувала, бо наступного дня слідчий, який був моїм найбільшим катом, цілий день допитував мене і психічно те­роризував. Обговорювався мій «п'яний стан». Переконував мене, мовляв, що все я говорила, а, зокрема, кореспонденція не давала йому спокою. Навіть конфронтував мене з о. Папом, який передав мені одного листа і який уже на 12 років був відсуджений. Кат прямо бісився, за всяку ціну хотів від мене щось довідатися.

Напередодні мого звільнення Шомгеді з одним слідчим також випитували про кореспонденцію. Врятував мене від них Галборі, який пошукував за ними.

18 грудня увечері полковник Ожват наказав мене приве­сти і в присутності Піннєї заявив, що я вільна, можу зразу відійти, якщо маю до кого, але можу відійти і вранці. Багато чого він говорив і сказав, що на Закарпатті їх цікавить тільки комуністичне та українське питання. За комуністичним, мов­ляв, стоять жиди, а думає, що за українським також. Я могла зразу відійти, але про звільнення хотіла повідомити співв'язнів, щоб вони знали, куди я поділася. Повернувшись у спільне приміщення, попросила у сторожів дозвіл спакувати свої речі (мало чого я мала), бо я звільнена і рано відходжу. Як ця вістка подіяла на співв'язнів, тільки вони знають. Д-р Бращайко відважився і вголос зреагував: «Перша ластівка».

Наступного ранку взяла свої речі й після того, як залиши­ла в'язницю, перше, що зробила, пішла до кафедрального хра­му на Богослуження. Був день св. Миколая. Хтось із знайомих богословів завважив мене, бо зразу рознеслось, що я вільна.

Опісля за мною приїхала мама з братом Михайлом і на бричці відвезли мене додому.

Наступного тижня отримала я листа від д-ра Бандусяка, якого написав в Ужгороді, зразу після свого звільнення. Повідомив мене, що 22 грудня усіх в'язнів з нашої групи звільнено. Сталось щось неймовірне. Випустили свідомих ук­раїнських патріотів, яких вважали дуже небезпечними, хоч мали уже підготовлений матеріал для нових арештів і списки осіб, яких хотіли ув'язнити. Арешти, однак, більше не повторились.

Про моє звільнення багато турбувалась мама. Відвідала єпископа Стойку, полковника Ожвата і Піннєї. Після звільнення пішла я задякувати єпископові Стойці за клопо­тання. Він мені сказав, що на нього існує письмове донесення (так йому сказали) і тому, на підставі мадярських законів, мають право його арештувати. Так знаю, що на єпископа зізнавав Во­рон саме те, що від нього вимагали.

Нашим звільненням із-за кордону успішно клопотався хорватський маршал Славко Кватерник. Для пояснення до­даю: листівка, яку я написала в Кечкеметі на залізничній станції, була посередництвом адресата через словацьке по­сольство в Будапешті переслана до П'єштян, де тоді жили Ми­кола Бабота (пізніше став моїм чоловіком) та Юліан Ревай. В Братиславі працював мій брат д-р Вікентій Шандор. У той час у П'єштянах лікувався згаданий маршал і наведені інформували його про мадярський терор на Закарпатті, про арешти й переслідування української інтелігенції та просили про захист арештованих. Маршал заявив, що він з генералом Сомбатгелі, начальником Мадярського генерального штабу, добре знайомий. Вони разом вчились у військовій академії і мадяри за­лишились його боржниками, бо він в Загребі звільнив двох мадяр­ських шпіонів. Обіцяв повністю заступитись за ув'язнених ук­раїнців, що і зробив. Після нашого звільнення написав листа Ми­колі Баботі й повідомив його про наше звільнення.

Закордонне клопотання Кватерника було настільки ваго­мим, що Сомбатгелі рішив сам усе перевірити. Перед його прибуттям мене заздалегідь звільнили, щоб не дійшло до на­шої зустрічі і багато чого не виявилось, оскільки в клопотанні маршала конкретно фігурувало тільки моє ім'я. Решту ув'язнених звільнив сам Самбатгелі і пристановив дальші арешти. І так син Хорватії, слов'янської держави, вийшов назустріч ув'язненим корінним закарпатським українцям.

У Кечкемет я вже не могла повернутись. Пішла вчити до Сокирниці. Використавши ще дійсний паспорт, у квітні 1943 року виїхала я на Словаччину. Там прочитала два листи мар­шала Кватерника, які торкалися нашого звільнення. Літом того ж року маршал знову прибув у П'єштяни на лікування. При тій нагоді хотів бачити ту, про звільнення якої клопотав­ся. Ми зустрінулись, і він був на моїх заручинах.

Минуло 50 років. Цього ж таки, 1992 року, колишні в'язні катівні Ковнер ступали по сходах Ковнера уже не як раби, а як вільні громадяни соборної України.

1992 р.

Колишній в'язень мадярської катівні єпископ Іван Маргітич. 
Мукачево, 4 липня 1992 року

 

СПИСОК
ПРИТЯГНУТИХ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
17 ЛИПНЯ 1942 р.

1. Цуга Андрій – народився в с. М. Березний 1914 р., украї­нець, службовець; мати – Тирпак Ганна.

2. Бандусяк Дмитро Михайлович – нар. в с. Ясіня 1919 р., українець, службовець; мати – Клемпуш Марія.

3. Погоріляк Петро Васильович – нар. в с. Верхній Арад 1909 р., русин, священик; мати – Ренуська Марія.

4. Пап Степан Васильович – нар. в с. Березному 1917 р., русин, священик; мати – Біляк Ганна.

5. Габовда Михайло Дмитрович – нар. в США 1918 р., українець; мати – Балка Марія.

6. Маркуш Василь Васильович – нар. в с. Бедевля 1922 р., українець, студент; мати – Банка Марія.

7. Тегза Федір (Ференц) Іванович – нар. в с. Березному 1915 р., українець, службовець; мати – Росоха Пелагія.

8. Мордованець Василь Васильович – нар. в с. Дубриничі 1920 р., українець, безробітний; мати – КозуличТерезія.

9. Бандусяк Юрій Михайлович – нар. в с. Ясіня 1923 р., українець, службовець; мати – Клемпуш Марія.

10. Немеш Іван Михайлович – нар. в с. Вайнагі 1919 р., українець, зав. магазином; мати – ІляшкоМарія.

11. Ігнатко Іван Олексійович – нар. в с. Білки 1894 р., ру­син; мати – Шестак Марія.

12. Тамаш Юрій Миколайович – нар. в с. Дубриничі 1911 р., русин, службовець; мати – Кидора Юлія.

13. Шимоняк Василь Миколайович – нар. в с. Росішка 1923 р., русин, студент; мати – Мигалюк Ганна.

14. Грицак Андрій Андрійович – нар. в с. Росішка 1919 р., русин, студент; мати – Мишко Софія.

15. Ліба Василь Васильович – нар. в с. Старе Давидково 1920 р., русин, студент; мати – ГерельГанна.

16. Сюч Іван Йосифович – нар. в м. Хусті 1917 р., русин, землероб; мати – Поштак Ганна.

17. Іляшко Степан Іванович – нар. в с. Вайнагі 1908 р., ук­раїнець, учитель; мати – Гросич Цецілія.

18. Заяць Іван Ілліч – нар. в с. Нижня Нересниця, русин, робітник; мати – Костелич Гафія.

19. Хромей Іван Васильович – нар. в с. Кекенєшд 1909 р., українець, землероб; мати – Мажур Ілона.

20. Небола Йосиф Васильович – нар. в с. Тересва 1918 р., русин, службовець; мати – Премак Марія.

21. Небола Михайло Васильович – нар. в с. Тересва 1920 р., українець, безробітний; мати – Примак Марія.

22. Моркляник Василь Михайлович – нар. в с. Тала-борфалві 1909 р., русин, учитель; мати – Чопик Ганна.

23. Заяць Михайло Михайлович – нар. в с. Дубриничі 1923 р., русин, студент; мати – Мацо Марія.

24. Лендєл Юрій Юрійович – нар. в с. Старе Давидково, русин, студент; мати – Гунак Марія.

25. Рац Іван Михайлович – нар. в с. Мирча, русин, студент; мати – Косулич Марія.

26. Звонар Василь Юрійович – нар. вс. Олагчертес 1923 р., русин, студент; мати – Роман Марія.

27. Шваб Михайло Михайлович – нар. у с. Великі Лучки, русин, студент; мати – Зозуля Софія.

28. Мадяр Петро Іванович – нар. в с. Білки 1920 р., русин, студент; мати – Фірцак Магда.

29. Фаркаш Юрій Васильович – нар. в с. Буштино, русин, студент;мати – Гайович.

30. Молодший Білінець Юрій – нар. в с. Білки, русин, сту­дент; мати – Цагла Юлія.

31. Бісун Василь Іванович – русин, студент; мати – Міня Марія.

32. Комар Федір Іванович – нар. в м. Хусті 1922 р., русин, студент; мати – Ченко Верона.

33. Тимощук Петро Іванович – нар. в сТребушани (Требуш-фегерпатак) 1922 р., русин, студент; мати – Петрецька Марія.

34. Грицюк Юрій Михайлович – нар. в с. Буштино 1922 р., русин, студент; мати – Стан Ганна.

35. Костюк Юрій Васильович – нар. в с. Буштино 1920 р., русин, землероб; мати – Берец Цецілія.

36. Хромей Юрій Петрович – нар. в с. Кекенєшд 1909 р., русин, землероб; мати – Сабадош Ганна.

37. Сабадош Андрій Петрович – нар. в с. Кекенєшд, русин, землероб; мати – Велега Цецілія.

38. Палко Василь Іванович – нар. в с. Кекенєшд 1914 р., українець, робітник; мати – Левко Ганна.

39. Янчі Василь Семенович – нар. в с. Кекенєшд 1900 р., русин, робітник; мати – Ровжі Олена (Ілона).

40. Куцин Михайло Миколайович – нар. в с. Кекенєшд 1921 р., русин, робітник; мати – Церківняк Марія.

41. Гайду Михайло Васильович – нар. в с. Вайнагі 1900 р., русин, робітник; мати – Ципко Марія.

42. Добош Василь Миколайович – нар. в с. Вайнагі, русин, робітник; мати – ОлагМарія.

43. Мікіцей Юрій Іванович – нар. в с. Уйбард, русин, зем­лероб; мати – Толвай Юлія.

44. Мікіцей Михайло Іванович – нар. в с. Уйбард, русин, землероб; мати – Лар Марія.

45. Цока Василь Юрійович – нар. в с. Уйбард 1922 р., русин, робітник; мати – Добош Марія.

46. Лар Василь Васильович – нар. в с. Уйбард 1913 р., русин, землероб; мати – Алексій Марія.

47. Сасін Юрій Васильович – нар. вс. Уйбад 1921 р., русин, робітник; мати – Гелебан Ганна.

48. Фаркаш Михайло Юрійович – нар. в с. Буштині 1920 р., студент; мати – Мирявець Юлія.

49. Гаврилка Микола Васильович – нар. в с. Буштині 1914 р., русин, землероб; мати – Гайович Ганна.

50. Гранчак Михайло Іванович – нар. в с. Старе Давидково 1924 р., русин, студент; мати – Черепаня Марія.

51. Маргітич Михайло Іванович – нар. в с. Вишні Ремети, русин, студент; мати – Калинич Марія.

52. Папарига Микола Михайлович – нар. в Рахові 1923 р., студент; мати – Попович Ганна.

53. Петричко Михайло Петрович – нар. в с. Чинадієво, студент; мати – Бубряк Марія.

54. Пагиря Іван Дмитрович – нар. вс. Кальник 1922 р., сту­дент; мати – Булеца Марія.

55. Копій Андрій Андрійович – нар. в с. Арданово 1922 р., русин, студент; мати – Фегер Марія.

56. Лозан Василь Іванович – нар. в с. Урмезиві 1924 р., сту­дент; мати – Патаняк Марія.

57. Паш Юрій Михайлович – нар. в с. Буштино 1924 р., сту­дент; мати – Ігнат Ганна.

58. Гаврилка Іван Петрович – нар. в с. Буштино 1924 р., ру­син, студент; мати – Долиняк Ганна.

59. Чепа Іван Васильович – нар. в с. Ільниця 1923 р., русин, студент; мати – Вашкеба Олена.

60. Худанич Василь Іванович – нар. в с. Берегкішфалу 1922 р., русин, студент; мати – Лупак Ганна.

61. Бокотей Іван Ілліч – нар. в с. Білки 1922 р., русин, сту­дент; мати – Пелчарська Юлія.

62. Бісун Юрій Иосифович – нар. в м. Хусті 1924 р., русин, заняття не вказано; мати – Орос Ганна.

63. Тегза Микола Михайлович – нар. в Березному 1922 р., русин, студент; мати – Пап Марія.

64. Сочка Іван Федорович – нар. в с. Кішчонгова 1922 р., русин, студент; мати – Онисько Ганна.

65. Сливка Іван Васильович – нар. в с. Итишфалва 1925 р., русин, студент; мати – ЛевкоХристина.

66. Летка Іван Миколайович – русин, студент; мати – Маханець Ганна.

67. Шутка Степан Юрійович – нар. в м. Хусті 1924 р., русин; мати – Семак Ірина.

68. Копинець Михайло Іванович – русин, студент; мати – Паш Юлія.

69. Данко Йосиф Андрійович – нар. в с. Тисашашва 1922 р., студент; мати – Куруц Юлія.

70. Попович Іван Іванович – нар. в с. Урмезиво 1923 р., ру­син, робітник; мати – Антал Олена.

71. Грабар Іван Миколайович – нар. в с. Урмезиво 1922 р., русин, робітник; мати – Петечук Софія.

72. Бузаш Михайло Миколайович – нар. в с. Урмезиво 1921 р., русин, помічник продавця; мати – Майор Юлія.

73. Козичка Іван Васильович – нар. в с. Умезиво 1923 р., русин, робітник; мати – Чопик Олена.

74. Попович Юрій Васильович – нар. в с. Стеблівка 1921 р., русин, службовець; мати – Філіп Олена.

75. Марчук Василь Васильович – нар. в с. Тисалонка 1922 р., русин, студент; мати – Руснак Цецілія.

76. Марушкай Іван Юрійович – нар. в с. Секленце 1919 р., русин, службовець, молодший сержант YI-ої моторизованої частиниугорськоїармії; мати – МайошГанна.

77. Кришеник Михайло Петрович – нар. в с. Білки 1913 р., русин, землероб; мати – Попдякуник Марія.

78. Дірей Петро Петрович – нар. в с. Білки, русин, земле­роб; мати – Кришеник Марія.

79. Левко Василь Иосифович – нар. в с. Білки 1920 р., ру­син, студент; мати – Галич Олена.

80. Попович Іван Петрович – нар. ус. ВеликіЛучки 1926 р., русин, студент; мати – Рубіш Олена.

81. Потушняк Василь Михайлович – нар. в с. Сайково 1914 р., русин, безробітний; мати – Варцаба Ганна.

82. Хромей Василь Васильович – нар. в с. Кекемєшд 1917 р., русин, продавець; мати – Мазур Олена.

83. Руснак Михайло Ілліч – нар. вс. Кекенєшд 1917 р., ру­син, робітник; мати – Мазур Олена.

84. Цирикус Михайло Юрійович – русин, вчитель; мати – Продай Олена.

 

СПИСОК
ПРИТЯГНУТИХ ДО ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ
ЗА СПРАВОЮ №Г. 227/42,
РОЗГЛЯНУТОЮ 22 ЛИПНЯ 1942 р.

1. Желтвай Олександр Аладарович – нар. в с. Сент-мігалькертвелєш 1924 р., русин, студент; мати – Чепегі Ганна.

2. Петрачко Петро Васильович – нар. в с. Містіце 1895 р. . русин, землероб; мати – Світлик Ганна.

3. Садварі Михайло – нар. в с. Алшокороло 1922 р., русин, продавець; мати – Хіманець Ганна.

4. Кубіні Юлій Юрійович – нар. в с. Ілонакуйфал 1925 р., русин, студент; мати – Кубік Ганна.

5. Маргітич Іван Антонович – нар. в с. Надьчангова 1921 р., русин, студент теології; мати – Костак Терезія.

6. Фущич Василь Федорович – нар. в с. Берегкішфалуд 1920 р., русин, службовець; мати – Фущич Марія.

7. Ковач Петро Васильович – нар. в с. Лоза 1921 р., русин, студент; мати – Бабота Юлія.

8. Фенчак Дмитро Дмитрович – нар. в с. Великі Лучки 1904 р., русин, зав. магазином; мати – Глагола Софія.

9. Гливкаїван Андрійович – нар. в с. Ставне 1921 р., русин, студент; мати – Сідей Марія.

10. Повч Іван Іванович – нар. в с. Горяни 1924 р., русин,

студент; мати – Барковц Ганна.

11. Соломон Петро Андрійович – нар. в с. Ворочево 1923 р., русин, студент; мати – Опаленик Ганна.

12. Хома Василь Станіславович – нар. в с. Ставне 1924 р., русин, студент; мати – Гайданка Ганна.

13. Пекар Василь Юрійович – нар. в с. Перечин 1923 р., русин, студент; мати – Монич Ганна.

14. Білинець Юрій Юрійович – нар. в с. Білки 1910 р., русин, вчитель; мати – Зейкан Ганна.

15. Хромовчук Олександр Степанович – нар. в с. Коро-лево 1925 р., студент; мати – Дудинська Етела.

16. Сочка Андрій Васильович – нар. в с. Білки 1911 р., ру­син, землероб; мати – Сенінець Олена.

17. Прокоп Дмитро Іванович – нар. в с. Вульшинки Перечинського р-ну, русин, студент; мати – Бедя Марія.

18. Бейреш Петро Петрович – нар. в с. Білки 1911 р., ро­бітник; мати – Ільницька Олена.

19. Добоні Василь Юрійович – нар. в с. Чорний Мочар 1920 р., русин, службовець; мати – Лакатош Марія.

20. Желтвай Олександр Вікторович – нар. в м. Ужгороді 1925 р., русин, студент; мати – Елеш Маргарета.

21. Фізер Іван Михайлович – нар. в с. Мирча 1925 р., русин, студент; мати – Бал аж Марія.

22. Пекар Андрій Атанасович – нар. в с. Перечин 1925 р., студент; мати – Васил ина М а рія.

23. Хрипак Іван Михайлович – нар. в с. Горяни 1921 р., русин, студент; мати – Мацканич Марія.

 

СПИСОК ОСІБ,
МАТЕРІАЛИ ЗА СПРАВОЮ №Г. 227/42
НА ЯКИХ БУЛО НАДІСЛАНО ЗА ПІДВІДОМЧІСТЮ

1. Галиця Юрій Юрійович

2. Гаджега Йосиф Іванович

3. Янота Петро Петрович

4. Черешня Юрій Юрійович

5. Козуб Михайло Васильович

6. Волошин Йосиф Іванович

7. Ганич Михайло Олексійович

8. Мандзулич Юрій Юрійович

9. Качій Юрій Юрійович

10. Палько Василь Людвикович

 

Примітка:

На першому процесі, що відбувся 16-17 липня 1942-го року, військовий трибунал представляли підполковник др. Октав Петрі та капітан д р. Вільмош Домініх. Протокол вів старшина Ференц Палатош. Обвинувачення підтримував ст. лейтенант др. Енев Ровнаї. Підсудних захищали військові адвокати д р. Бейла Ваш та др. Бейла Гавел. Другим процесом, що відбувся 22 липня 1942-го року, керували підполковник Ласло Гажлінскі та всі вищеназвані, крім адвоката др. Ваша.

(Публікацію архівних матеріалів підготував Василь Ганчин )

 

СУД УГОРСЬКОГО КОРОЛІВСЬКОГО
НАЧАЛЬНИКА ГЕНЕРАЛЬНОГО ШТАБУ
ЯК СУДОВА ІНСТАНЦІЯ.
№ H.194/42.

Іменем угорської священої корони!

Суд уг. кор. начальника генерального штабу, як судова інстанція, Маркуша Ласло, який народився в Бедевлі, там на­лежить і мешкав, 19-річного (27. 12. 1922 р. народження), г р. ка­толика, неодруженого, ученика, українськоїнаціональності, не-маєтного, батько якого: Василь, мати: Банка Марія, підсудного N 8, арештованого 6 травня 1942 року, від 15 липня 1942 р. в слідчому ув'язненні на підставі п. 4 59 Закону 1930 р. ІТІ. визнав винним в злочині невірності тому, що він разом з іншими підсудними на території Закарпаття, починаючи від липня 1941 р. аж до весни 1942 р., вірніше до його арешту, який мав місце в літі 1942 р., тобто під час війни, по місцю мешкання і знаходжен­ня, з метою відірвати Закарпаття від Угорщини, на випадок по­треби і революційним шляхом, і приєднати його до самостійної української держави, за ініціативою організації, керованої і ма­теріально підтримуваної з закордону (Братіслави, Кракова і Львова), приймав активну участь, об'єднався з іншими в менші і більші групи для того, щоб Закарпаття відірвати і якщо потрібно зі зброєю воювати проти угорської держави, уряду або армії, в інтересах організації виготовляли листівки і нелегальну друко­вану літературу (Чин, 10 заповідей і ін. ), в якій давались рево­люційні вказівки, публікувались ганьбливі і підбурюючого ха­рактеру висловлювання проти угорців, уряду, державної структури і традиції, розповсюджували їх серед ор­ганізованих членів, керівники руху створювали територіальні комітети, залучали до організації в першу чергу навчаючуюся молодь української національності, проводили збори і зустрічі, на яких проводилась військова і революційна підготовка з метою відірвати Закарпаття революційним шляхом і скоювання диверсійних актів, тобто в інтересі виконання цього організували т. зв. партизанські групи, збирали зброю, муніцію, ручні гранати і накопичували їх, вносили членські внески, тобто в інтересі руху збирали гроші, чим самим у війні, що проходить, угорській і союзній арміям навмисно шкодили, навмисно допомагали ворогові і тим самі були небезпечними для ведення війни.

Саме тому Маркуш Ласло засуджується до позбавлення волі на строк п'ять років.

Рішенням начальника уг. королівського генерального штабу вирок змінено і міру покарання визначено – три роки позбавлення волі.

Процес проходив в м. Мукачеві в днях 16 і 17 липня 1942 р.

Головуючий: Др. Домініх Вільмош, в/суддя, полковник.

Секретар судового засідання: Палаташ Ференц, старшина.

За цією кримінальною справою до відповідальності було притягнуто 98 підсудних.

 

(Вирок виявлено в Будапешті у Воєнно-історичному архіві в серпні 1990 р.)

Теги:

4 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати