Петро Скунць. Сергій Степа. Не сьогодні…

Петро Скунць та Сергій Степа не так багато спілкувалися наживо, але значили один для одного більше, ніж лише колеги по перу. Вони ніколи не сходилися близько, але й не відбігали далеко. Тримали один одного в полі зору.

Для Скунця такий тип стосунків характеристичний. Ті, хто для нього значив суттєво літературною творчістю, політичною, громадською діяльністю, духом і т. д., у повсякденні Петра Миколайовича, здавалося, були відсутні. Що це не так, переконувався неодноразово. Свої міркування про Степову прозу Скунць запронував видавництву несподівано. Несподіванкою була і присвята Степою повісті «Велосипедний оркестр» пам’яті Скунця…

Але пропоную на дозвіллі перечитати обох.
 

Сергій  Степа та Олександр Гаврош у видавництві "Ґражда", 2006 р.

 

Петро СКУНЦЬ:

БЕЗ ПОШУКУ ГАРАНТОВАНОГО ЩАСТЯ

 

Тоді на Закарпатті було багато обнадіюючих, багатообіцяючих, перспективних молодих поетів – вже й черги за ковбасою здавалися гідними слова українського Бояна. А з прозаїками молодого призову якось було сутужно. І от появляється симпатичний хлопець із Тячева, фізик за освітою Сергій Степа. Пропонує повість такого рівня, що – слава Богу. Потім цей симпатичний хлопець з якихось причин виїжджає в Угорщину. Мені стало шкода і нашої прози, і Сергія: розчиниться в іномовному середовищі та й потихеньку зійде на ніщо.

І все ж Сергій іноді озивався до України – у журналі “Дзвін”, в елітарному “Кур’єрі Кривбасу”. В Ужгороді його слово звучало теж – завдяки видавничій родині Ребриків, що може включити в наше нормальне літературне життя і відсіченого радянською ідеологією Юрія Станинця, і відсіченого кордоном Сергія Степу.

І от ми знову зустрілися. Іван Ребрик – із Сергієм, а я – з його рукописом.

Маю один закид, але залишу його насамкінець. Це не будуть слова злі, але хто виставляє себе на обзір народу, мусить і це стерпіти.

Прочитав я повісті Сергія, як читають друга.

І мав би прочитати йому хвалу, бо є в нас українська проза не тільки та, що рветься від нас за границю, а й та, що рветься із-за границі до нас.

Не знаю, чи згоден зі мною буде автор, але верхом його нинішньої роботи вважаю повість “Не сьогодні, тільки вчора і завжди”. Це, може, й не до пуття буде, але враз мені вдарила в гадку повість мого друга, видатного угорського письменника-закарпатця Вільмоша Ковача “Сьогодні і завжди”. Ця річ була піддана компартійній анафемі. Нині в нас із комуністами ніхто із серйозних людей не рахується, але проблеми, зганьблені ними, мусимо вирішувати навздогін світові.

Однак Сергій пише не навздогін світові, а в пику йому. Я довго тужитиму за Бридкою Бабою, з якою автор чи його ліричний герой доїхав тільки до Чопа, – може, ще вона навідається до нас. Адже для неї не існує шлагбаумів.

Бридка Баба (що раптом ставала незбагненною красунею) так і не вкрала ліричного героя в щасливі країни. Він із нею не захотів поїхати на гарантоване щастя.

У повісті “Острів посеред Дунаю” автор чи його ліричний герой теж випускає готове щастя з рук заради… Ну, не хочеться писати “обов’язку”, канцелярське слово, давайте напишемо так: аби не втратити себе.

Що домінує в творчості Сергія?

Прагнення вирватися з умовностей, які собі виробило людство. Спрага жити тільки для себе – майже непереборна спрага. А все ж тут, поруч із нами, люди, здатні її перемогти. Бо якщо цього не можеш – не маєш внутрішніх законів для людського співжиття, котрі держава марно видаватиме, бо влада аморальна в своїй суті. Якщо тобою не править внутрішній закон – ти вже поліцейський підданий. Хоча в брутальному бездуховному суспільстві із владою конфліктують якраз ті, хто керується законами сумління.

Це мудра, продумана, вистраждана суть двох названих повістей. Повість “Стерео в маленькому містечку” мені видається  не такою викінченою. Деякі образи, як на мене, вийшли аморфними. Так і хочеться сказати: ех, нема на нього Бридкої Баби. На Адвоката, звичайно.

А тепер – про те, що автор може взяти собі на замітку, якщо захоче. Бо десь у нього проскакують прорадянські міркування.

Свого часу нав’язався мені в друзі генерал міліції Михайло Лялько. Возив мене по всіляких місцях Закарпаття, куди доступу рядовому творцю комунізму не було. В Синевирі біля магазину зустрівся нам безногий чоловік. Ветеран Лялько спитав його про пенсію. Той, звичайно, пенсії не мав – воював у гортіївській армії. “Треба було з нами воювати”, – повчально прорік генерал.

Цього бідолаху взяли в армію, а йому взагалі не треба було воювати. Бо не чув ні про Гортія, ні про Сталіна. Просто жив за принципом: “Не сьогодні, тільки вчора і завжди”.

Добре, що маємо такого письменника, яким любить Угорщина Україну, а Україна Угорщину.

2005

 

       

  

Сергій СТЕПА:

НЕ СЬОГОДНІ, 
ТІЛЬКИ ВЧОРА І ЗАВЖДИ

Кричали дерева, стогнав вітер, гікали вершники, лісисті гори диміли щільними туманами – було страшно; річки ляскали брудною каламуттю об скельні породисті брили, темне полотно неба тріщало нитками блискавок, плакали діти ненароджених батьків за своєю майбутньою долею, жінки корчилися від болю цілорічних пологів; з рахівської корчми виходила циганка, розпухлі ташки грудей звисали на роздутий живіт, і важко було повірити, що в засмальцьованій колоді, схованій поміж цицьок, розмістилося все – і минуле, і майбутнє.

– Там, не є лише нинішнього, сину, – шамкала циганка тризубим ротом.

– Скільки дітей пило твоє молоко?

– Много... Добре було молоко, дорогами настояне. Але то вже було. Хочеш знати, що буде?

– Я хотів би знати, що є.

– О, глупаку... Чому не розумієш, коли так просто? Не є того, не є тепер, а лиш те, що було і буде. Я кажу слово, але кажу не зараз, бо як мовила його, то се вже минуло.

– Дурниці бубониш, тітко. От у тебе цураві чижми, і були цураві, і тепер такі. І свита цурава.

– Ай-яй-яй, хлопче, не розумієш. Дивися, – вона розірвала своє широке плаття, стягла гумові чоботи і пожбурила все в Тису; стояла гола, тучна, незграбна, з чорною широкою плямою трохи нижче обвислих грудей, і сміялась.

– Тепер ти гола. Тепер у тебе нема одягу.

– Еге-ге, як тяжко тебе чомусь навчити.

Вона витягла з бесаг нове вбрання, барвисте, брязкаюче монетами самаркандського карбу, часів Франца-Йосифа та царськими червінцями; і натягла на свої товсті ноги чобітки з м’якої козлячої шкіри.

– Видиш, хлопче, лише – було і буде. Одно є на світі, про що мож казати, що є.

– Що ж то?

– Коли любиш жінку. Не похіть убиваєш, а любиш. Коли пестиш їй груди, цілуєш ноги, і земля випливає з-під твого ложа, коли зливаєшся з нею, коли перескакуєш гору, як малий камінчик, і коли тобі нич не треба від світу – ні хліба, ні тепла, ні тиші, бо все у тебе є; коли ти з нею, тоді мож казати, що є. Бо тоді тебе не обходить ні минуле, ні майбутнє... У тебе було так?

– Не знаю.

– Тоді не було. Бо в кого було, той знає.

– А в тебе?

– Ти куди мандруєш, хлопче? – на питання вона не відповіла, ніби його й не було.

– Нікуди, власне... Можу підвезти.

– Мене? – стара циганка голосно засміялась; тіло її, зім’яте багатьма днями, затряслося, захвилювалось, як пивна піна в бокалі. – О, я не пасую тобі, ти файний парубок. Та коли ти згодився повезти і мене... Подивись лише у воду – що видиш?

У воді не було нічого особливого. Тиса зміліла, оголивши лисини каменів, і ліниво пінилася в щербинах берегів. А посеред річки скакали вершники в кольчугах і гостроверхих шапках, бриніли тятиви луків, звільнені від палаючих стріл; з лісів виходили ведмеді і вовки; гаддя вповзало в залишені людські оселі, купалося в розлитому на підлогу молоці; з неба на землю падав розгніваний голос Бога; парубки бралися за сокири; тріщали сосни, підносячи до верховіття шматки людських тіл.

– Що то? – він повернувся до неї, і замість беззубої старої баби із злиплими від бруду чорними пасмами побачив молоду вродливу дівку; вона була у тій же одежі, і карти так само визирали з-поміж стулених половинок майже оголених грудей; виразні соски розпинали багдадський шовк плаття; волосся, тонке, як нитки тихого вітру, чорною ласкою спадало на плечі.

Вона всміхалася, послинені губи блищали на сонці, як шматки товченого скла.

– Як тебе звати? Звідки ти?

– Зови мене Бридкою Бабою... Немає тепер, – шепотіла вона, прикривши повіки, – є минуле і є майбутнє, є вчора і завтра.

– Куди поїдемо? – здавлено спитав він.

– Шукати те, чого в нас немає.

Сіли в машину і подивились одне одному в очі: вона взяла його голову в долоні і пригорнула до себе: він відчув смак її уст; потім вона повільно відвела своє лице і простягла в його бік бутель з вином:

– На, випий.

Бутель був з простого скла, з дугою майстерно вигнутої ручки, як у глечика; вино хвилювало червоночорною темнотою і гіркувато-солодким смаком; вона чутливим рухом відірвала цівку від його губ, як і поцілунок. Поруч них, обабіч авто, сунули люди; вони сиділи на возах, запряжених кіньми й биками, їхали в поїздах і трамваях, в автобусах і тролейбусах, на ескалаторах метро, пливли на катерах і визирали з ілюмінаторів літаків: серед маси незнайомих облич він раз у раз помічав знайомі, але не виявляв своєї присутності навіть помахом руки.

– Поїхали, – нарешті сказала Бридка Баба.

Вони залишали нещасний Рахів, де люди ходили в стоптаних штиблетах, вицвілих сорочках і непрасованих костюмах; їли мало й погано, і навіть у свята пили не горілку (не кажучи вже про мартіні), а високоякісний смердючий самогон; у самому центрі респектабельного Старого Світу панували злидні, обкурені кадилом ідеї; але людям було не так погано, як могло здатися сторонньому люксембуржцю, якщо б він випадково потрапив у ті краї – вони ж, ці люди, не уявляли іншого життя в принципі, не знали про його можливість, хоча всі вміли читати й писати, а кордонна стіжка пролягала зовсім поруч. Стояв теплий пізньоосінній день; заслабле Сонце кропило Землю лінивим світлом; змовкло і смиренно вмирали листочки; ось від кого треба вчитися змирятися з долею. На душі було безтурботно; Бридка Баба мовчала; він чекав, що вона ось-ось зникне, а вона лише мовчала і хвилювала його своїм запахом.

– А чому в тебе таке ім’я – Олд? – порушила довгу мовчанку Бридка Баба.

– Звідки ти знаєш моє ім’я? – здивувався він; вона засміялась:

– Я багато чого про тебе знаю.

– Це не ім’я, а прізвисько, – сказав він. – Втім, якщо ти багато знаєш, то мала б знати і те, звідки воно взялося.

– Я знаю багато, але не все.

– Зосталося ще з дитинства. Я не любив багато говорити, більше мовчав, тому й прозвали Олдом, тобто – старим.

– Розкажи щось про себе, з дитинства, – попросила вона.

– Навіщо? – здивувався Олд.

– Про твоє дитинство я майже нічого не знаю.

– Та й добре.

– Тобі неприємно згадувати?

– Та ні, чому ж... Лише час спогадів, по-моєму, ще не прийшов.

Ілюстрація Олександра Федяєва до книги Сергія Степи "Три повісті і Площа"

Земля ніби не крутилась, наче застигла на місці; шини цупко терлися у твердь її кори, і машина мчала біля проваль так, ніби ніколи не могла туди впасти; у голубому повітрі майже чіпляючись за крони гордих сосен, літали великі птахи, схожі на птеродактилів; вони не кричали, парували безшумно, як дельтаплани; Олд відчував, як десь в оазисі під Аддіс-Абебою біла жінка несамовито віддається двометровому негрові і кричить – чи то від спеки, чи від радості; і що в Дортмунді, – відчував він, – у гарненькому будиночку живе симпатичне подружжя, у них є одна донька, один “Мерседес” і один “Порше”, обоє вчені, самостійні і ніяк не можуть порозумітися; саме зараз вони сваряться, вона жбурляє в нього золоту сережку з правого вуха, а він в неї – банку з-під “Gold fassle”, і ще багато всякої всячини він відчував, і Бридка Баба засміялася – ніби з його відчуттів. Вони зупинилися в Яремчі, під’їхали майже до самого водоспаду; Бридка Баба взяла його за руку і вони ввійшли у воду; примітивні триатомні молекули несли в собі якийсь код, інформацію, не вимірювану в битах; Олд відчув себе в постолах і свиті з грубого волокна, з широким чересом і при пістолях; тримаючись за руки, вони впали разом з водою з водоспадної висоти і вийшли з Прута трохи нижче, ніж слід було, так що до ресторанної колиби довелось повертатися; втім, поки йшли, встигли висохнути. Сіли за стіл, Бридка Баба поклала на нього бесаги; з їх ніби порожньої чорноти на столі почали з’являтися страви. Були серед них такі, про які Олд ніколи не чув, а тим паче – не бачив їх: раніблі з грибами та зеленою цибулею, тарталетки з крабами та тунцем, каштанове суфле, забайоне і т. ін.; він не знав усіх цих назв і, мабуть, спеціально для нього біля блюд стояли таблички.

Великий стіл на вісім персон був заставлений чудернацькими наїдками так, що не лишилося вільної площі, і Олд не здогадувався навіть, з чого слід починати людині, котра хотіла б вважати себе культурною.

– Ми не з’їмо цього всього, – промимрив Олд, але господарка столу не звернула уваги на його слова.

Їла вона, мов іспанська донна, манірно і просто водночас, рухи її були точними і скромними; вона не розмовляла, час від часу просила лише подати щось, опускаючи при цьому вії додолу, як ньюхемпширська монашка; з кожної страви брала небагато, використані тарілки при цьому миттєво щезали у прірві бесаг, а звідти з’являлися інші. Від їди й вина Олда розморило, він розмірковував, де б знайти якийсь притулок, щоб ніхто не заважав; Бридка Баба посміхнулася з цих думок і багатообіцяюче зазирнула в його очі так, що він відчув опік на сітківці. Доїли, запили соком манго, потім випили каву, чомусь венесуельську; до забайоне, що було, як Олд зрозумів, десертом, не наважився торкатись, як і до яблучної запіканки з горіхами кеш’ю. За кавою він із задоволенням запалив; тоді з’явився офіціант, буркнув щось схоже на вітання, витяг засмальцьований записник і цурпалок з лівої кишені фірмових чорних штанів і скоромовкою відтарабанив:

– На перше борщ на друге шашлик салат капуста компот мінеральна вода.

– Дай нам червінця, дурню, – сказала Бридка Баба і чарівно посміхнулася. – За те, що ми обійшлися без тебе.

Офіціант вийняв гаманець і поклав на стіл четвертак, при цьому ввічливо вклонившись.

– Молодець, мордашко, можеш іти.

– Дякую, заходьте ще, – хлопець знову вклонився, цього разу майже до підлоги, тихо повернувся і пішов собі.

Кава була смачною, тому Олд попросив ще одну порцію.

– Ти справді хочеш кави? – спитала Бридка Баба.

– Так, – здивувався питанню, – а в чому справа?

– Сьогодні ти можеш попросити в мене лише одну річ. Одне твоє прохання я виконаю, але не більше.

Олд глипнув на її стегна, що ховалися під шовком, але від цього були ще привабливішими, на груди, потім на губи і шию; вирішив зачекати з бажаннями.

– То ти хочеш кави?

– Ні, дякую, передумав.

Вони вийшли; важкі гори довкола дихали холодом.

– Чому я маю називати тебе Бридкою Бабою? – спитав Олд. – Ти гарна молода циганка.

– Знаєш, у вашому світі внутрішній смисл речей ніколи не відповідає їх словесному означенню, – відповіла Бридка Баба. – Поки що ти цього не розумієш, тому клич мене цим симпатичним словосполученням.

– Отже, ти мене виховуєш, – його дратував повчальний тон; так кембриджський професор розмовляє з невстигаючим студентом, якщо, звичайно, у Кембриджі тримають невстигаючих. – Все ж, що ти маєш на увазі?

– Прошу: справедливість, чесність, вірність, чистота, демократія, правда. Збагнув?

– Так, – буркнув Олд.

– Бо я можу продовжити. У вас кожне поняття пристосоване до класових теорій, – при цьому вона вкинула купюру в шапку старця, що сидів біля виходу на панорамний місток водоспаду, виставивши напоказ з’їдену якоюсь язвою ногу.

Олд побачив себе в одязі з овечої шкури; кігтиста його правиця цупко стискала держално кремнієвого топора; у хащі клекотало, чувся хрип і свист, лунало гупання палиць; звір тікав від оточуючих його спритних двоногих – Олдових співплемінників; очманілий від жаху, кабан вискочив на галявину, освітлену сонцем, і з розгону влетів у одну з пасток; настала Олдова черга. Він підбіг до ями, вириваючи криком власні груди, і опустив свою зброю поміж маленьких бігаючих очиць звіра; потім ще раз і ще; довкола зібралися захекані друзі і, здійнявши руки вгору, галасливо вітали щасливе закінчення полювання. Олд же стояв по центру, радий і сповнений гордості; в учорашньому герці виборов собі це право – нанести останній удар...

Бридка Баба торкалася пальцями його пульсуючої вени і мовчала; вона ніби бачила те ж, що й він.

– Тепер уже йдім, – сказала.

Дзеркало й обидві фари були зняті чиїмись умілими руками; передню дверку пробували відчинити, про що свідчили подряпини біля замка, але, мабуть, не встигли. Подумалося, що краще повернути назад.

– Так, ми повернемося, – сказала Бридка Баба; Олд пересвідчився, що від неї не можна приховати думок, інтимних також; але навіть не почервонів; думок своїх не ганьбився, будь-яких.

Ілюстрація Олександра Федяєва до книги Сергія Степи "Три повісті і Площа"

 

Вони знову їхали, і було гарно; ялини всміхалися; Олд притулив долоню до її стегна і відразу спітнів; тремтячі пальці піднімалися все вище й вище, а Бридка Баба ніби не помічала того; він уже зупинив авто біля вогкої стіни лісу, а вона сказала:

– Ще трохи проїдемо.

Темрява впала на землю раптово, як орел на здобич; земля позіхнула, вкрилася росяною периною і заснула; вони звернули з шосе і зупинилися на маленькій галявинці.

– Ми що – тут ночуватимемо? – спитав Олд.

– Так, – відповіла Бридка Баба.

– Чому? Холодно ж. Краще пошукаймо якийсь притулок, готель, чи що. Чи ти не маєш паспорта?

– Паспорт тут ні до чого. Коли ти востаннє спав на землі?

– Я ніколи, здається, ще не спав на землі, – стенув Олд плечима. – І не хочу. Я не турист.

– Люди не сплять на землі й не гріють її, то й вона не гріє їх.

– Ти відьма? – спитав він; відразу ж подумав, що говорить дурниці, адже попереду довга-довга ніч з цією красунею. Вона ніби не почула; сказала:

– Назбирай хмизу для вогнища.

З незвички Олд робив це довго; постягував нарешті невелику купу, заходився розпалювати; нічого не виходило, дерево було сирим, газ у запальничці скінчився; Бридка Баба, помітивши марні зусилля, провела над хмизом рукою і вогонь запалахкотів так, ніби горів завжди.

– Нічого ти не вмієш, що має вміти чоловік, – зітхнула.

– Почекай – побачиш, – заперечив Олд.

– Добре, побачимо... Іди в ліс і спіймай на вечерю зайця.

Він розсміявся, а вона глянула на нього з докором.

– Не можеш? – спитала.

– Звичайно, не можу! Навіть вдень, не те що вночі.

Вона мовчки простелила ведмежу шкуру, витягла з бесаг за вуха маленьке порося, а за ним – довгого ножа; поросятко квилило і дріботіло ногами.

 – На, заріж його, а я засмажу.

Вона сказала; Олд зрозумів, що мусить вчинити це вбивство; на лезі ножа, у верхній частині, стояло тавро одного з майстрів Дамаска; він вхопив порося відразу за обидва вуха, притис лівою ногою до землі, тіло сіпалося, і встромив ножаку попід шию; кров бризнула так, ніби під шкірою нічого іншого не було; випадково потрапив у артерію і нещасна тварина довго не мучилась; від усієї процедури йому стало млосно. Бридка Баба дивилася на те все з посмішкою; не сказала нічого, взяла маленьку тушу, спритно витрясла з неї кишки і настромила її на стержень-вертілку, що вже був прилаштований над вогнищем. Лягла і почала лічити зірки.

Зірки у небі грали в піджмурки; карлики ховалися за гігантів, пульсари мінялися місцями з квазарами, чорні діри в гру не допускалися; ейнштейнівські теорії відносності не спрацьовували, ні перша, ні друга, бо не враховували переходи матерії через нульову нескінченність, і зірки з задоволенням мігрували галактиками, бездумно розбризкуючи довкола енергію; зоряні псі-функції носилися вакуумом, але ними керувало не рівняння Шредінґера, а якесь інше, не відоме нікому; принцип невизначеності панував у Всесвіті незаперечно... Олд відчував, що жодній людині не дано зрозуміти суть і смисл єдиного і неділимого Великого Світу.

Поки різноманітні поля збуджували в нього такі думки, м’ясо засмажилось; на індійській скатертині з’явився знайомий бутель з вином; Бридка Баба вихилила його, він наповнився знову, потім пив Олд. М’яке молоде м’ясо вмочували в грузинський кетчуп і заїдали ліонським хлібом – обіднього різнострав’я, отже, не було.

– А тепер спи, – сказала Бридка Баба, коли з їжею було покінчено.

– Зараз я оголошу тобі своє бажання, – сказав Олд.

– Я знаю, що ти хочеш від мене, – сказала Бридка Баба, і на диво, він вловив в її словах смуток. – Але нам не слід цього робити.

– Ти обіцяла.

– Знаю. Якщо ти наполягатимеш, я мушу згодитись, але спочатку хочу дещо пояснити.

– Це зайве, – Олд посміхався, знав, що тепер вона від нього вже не втече.

– Тобі не треба робити цього зі мною, ти однаково не заспокоїшся. Тебе може вдовольнити лише жінка з білим волоссям.

– Не вигадуй, – буркнув Олд. – Ти гарна і я хочу тебе.

– Ні, краще спи, – шепотіли її губи. – Людина так мало живе, що їй не слід робити того, що не є конче необхідним. Зі мною ти не впадеш у прірву.

Вона цілувала його в губи, він відчув, що засинає; подумав, що Бридка Баба зовсім не ориґінальна? Багато жінок, зовні відчайдушних, лякаються останньої миті; встиг ще сказати:

– Пам’ятай, ти не виконала мого бажання.

Чорний сон поглинув його серце і мозок; і душу також.

...Коли Олд прокинувся, ще лише деякі клапті повітря де-не-де починали сіріти; він лежав під джерґою; вогонь горів з тою ж силою, що і вночі; біля ложа у чеських порцелянових чашках парували дві порції кави, ніби щойно з кавоварки; кава була колумбійська; якщо так піде і далі, подумав, то доберемось і до бразильської.

– Що – піде? – раптово прохопилося питання; він спорожнив обидві чашки і вибрався з тепла в холод; тої ж миті все зникло; ведмежа шкіра, джерґа, бесаги, котрі були замість подушки, зникла і ватра.

Потроху пригадував усе, що було вчора, і подумав, що збожеволів; у цьому навіть не сумнівався; підійшов до машини, вона була в порядку, без подряпин, фари на місці – ще один доказ. Сів за кермо; на панелі була прикріплена записка, ніби щойно написана: “Тобі не треба до лікаря”.

– І за це дякую, – сказав Олд вголос; потряс головою і припалив сигарету.

Коли докурив і викинув недопалок, з-поміж дерев вийшла жінка у білому костюмі, червоних високих чобітках до колін, чорній блузі і чорних турецьких колготах; шкіра в неї була середньоземноморської засмаги, а волосся – по-скандинавському біляве.

– Привіт, – помахала рукою, відчинила дверці і всілася поруч нього.

– Доброго ранку, – чемно відповів Олд; він здогадувався, хто це, але про всяк випадок обережно спитав:

– Як тебе зовуть?

– Бридкою Бабою, – відповіла вона.

– А де твої бесаги?

– Ось, – вона показала на маленьку сумочку з крокодилячої шкіри.

– Встань, будь ласка, я на тебе ще раз подивлюся, – попросив він.

Вона покірно вийшла з авто й крутнулась на підборах; усі форми її смачного тіла були принаймні вдвічі гарніші, ніж ті, про котрі Олд взагалі мріяв; одяг наводив думку про паризькі панелі; було незрозумілим лише одне: чого вона хоче від нього; але у світі є багато питань, які загалом абсурдні, подумав Олд, і не потрібно марнувати час на їх розв’язання, а жити відповідно до обставин; невідомо ж, яка сила ті обставини нам створює.

– Ходи сюди, ти, мабуть, змерзла, – сказав Олд.

Олд рушив, нічого не питаючи, його супутниця не заперечувала, вмостилася зручніше; Олд крадькома спостерігав, як вона посміхається, загадково-відкрито; подумав, як багато важить для чоловіка дрібниці в жінці; як вона мружить повіки, кривить губи, повертає голову, поправляє волосся.

– Не розпатякуйся за всіх, – сказала Бридка Баба на Олдові думки. – Не для всіх чоловіків жінки важать у житті так багато, як для тебе.

– Не жінки, а жінка, – виправив Олд. – В однині.

– І в тебе є така жінка?

– Не знаю.

– Дивно.

– Нічого дивного, з жінками завжди так. Сьогодні вони кажуть одне, завтра інше. Так що я не знаю, яка жінка в мене є.

– To have and not to have?

– Приблизно так, – згодився Олд.

– Тоді хоча б розкажи мені про свою обранку.

– Для чого тобі це?

– Ні для чого, – ніби образилася вона; взагалі Олда дивувало, що ця жінка поводилася трішки не так, як учорашня; більш по-людськи, чи що; крім того, в її поведінці було більше кокетства і виклику.

Вони вже були перед Бичковом; їхали посеред краси, незугарно олюдненої; насолоджуватися спогляданням Олд не міг; уваги вимагали численні ями на дорозі.

– То куди ж ми їдемо? – спитав Олд.

– Мені байдуже, – відповіла Бридка Баба і пригорнулася до його плеча; Олда затрясло всередині знайомо, дрібно.

Олд вів машину, як робот, без зайвих рухів; дорога була знайома; не злічити вже, скільки разів проїжджав тут; але давно не їхав отак, спокійно, не нервуючись, ні про що не думаючи, нічого не здоганяючи, нічого не прагнучи; велика все ж річ – чарівна жінка поруч; і в першу чергу для душі.

Перед Тересвою, побачивши натовп, Олд зупинив; була середа, день переходу через кордон і базару; цілком вчасно, подумав, дещо треба б купити.

– Підеш зі мною? – звернувся до Баби; та презирливо дивилася на купу людей, що зосереджено місили чорну густу багнюку; сказала:

– Ні вже, йди сам. Не розумію, чого тобі не вистачає?

Олд не відповів; вийшов, звичним оком знайшов точку, де продавали сигарети, і купив кілька пачок, збивши ціну до звичайної – по два карбованці; потім для чогось узяв банку кави. Хотів уже повертатися, коли помітив в одного молодика стос “Shanel № 5”; той просив п’ятдесят, Олд пообіцяв тридцять і за сорок узяв.

– Ти швидко впорався, – сказала Бридка Баба, коли Олд сів і запустив двигун.

– Це тобі, – сказав Олд, поклавши їй на коліна парфуми; сам туди не дивився, боячись, що потім не зможе керувати автом.

– Дякую, – сказала вона і недбало вкинула коробку в сумочку; Олд задумався над причиною цієї недбалості, але в деталі вирішив не вникати; крім того, увагу його привернула стрілка покажчика рівня бензину; вона зашкалювала за нуль.

– Тут неподалік заправка, – сказала Бридка Баба; Олд за малим не зірвався; важко звикнути до того, що читають твої, навіть, дрібні думки.

– Осінь зараз, – мовив. – Навряд чи там є бензин.

– Для нас буде, – запевнила Бридка Баба.

При виїзді з Тячева Олд завернув на порожню заправку.

– Сиди й не висовуйся, – скомандувала Бридка Баба; сама ж з лебединою ґраціозністю вийшла; о небо, яка вона! – подумав Олд; графиня чи повія; в якому чортовому міксері створюється така постава?; такі ноги і руки?; голос ангела; і немає розуму, – думав Олд, – в чоловіка, не лишилося; погляд несила відвести від випуклості грудей; і це ж усе ще збоку; а що буде потім?

Бридка Баба підійшла тим часом до віконця; щось сказала; тицьнула всередину маленьку червону книжечку; заправник миттю вибіг із своєї будки-фортеці, підскочив до машини і звернувся до Олда:

– Вийдіть, будь ласка, я вас обслужу.

Олд дивився на нього, як дивився б на Хеопса, коли б той воскрес і вийшов з піраміди; прохання, проте, виконав; ніколи ще на заправці до нього з таким проханням не зверталися. Дії заправника були напрочуд чіткими; він підігнав машину до однієї з колонок, швидко наповнив бак, потім дві каністри з багажника; далі повівся цілком несподівано: видобув звідкись клапоть чистої ганчірки і заходився протирати скло.

– І ще одне, – сказала Бридка Баба, підійшовши до них. – Іван Іванович сказав, щоб його частку за цей місяць ви передали мені.

– Так, звичайно, звичайно, – заправник швидко вийняв гроші і Бридка Баба, не рахуючи, вкинула їх у свої безрозмірні маленькі бесаги з крокодилячої шкіри.

– Молодець, мордашко, – похвалила вона. – Тебе звідси не скоро турнуть, будь певен. А ось це візьми на пам’ять, може, згодиться якось, – поклала в його звично підстелену долоню червону книжечку.

Заправник вклонився, як джелалабадський середньовічний раб; Олд рушив; у дзеркало бачив, як заправник розтуляє палітурки; як до нього доходить щось; почувся хмарочосний мат; крик нагадував рев шимпанзе в зоопарку, котрому три дні не давали їсти; Бридка Баба не зреагувала на те все ніяк, навіть не посміхнулась. Двигун торохтів весело і справно.

Булькіт розплавленої бронзи ласкав слух; піт стікав почорнілим чолом, проникаючи поміж волосини обсмаленої бороди; два хлопчики-підмайстри прислухалися до Олдового шепоту; придивлялися до кожного руху; Олд чекав, напружено і сторожко, поки метал полагіднішає, піддасться; потім вливав його у форми...

– У мене якісь марення, – сказав Олд Бридкій Бабі. – З учорашнього дня. Відколи я побачив ту стару циганку.

– Нічого, – відсторонено мовила Бридка Баба; вона була зайнята чимось своїм; Олд вперше таке помітив. – Пройде.

Раптом, майже вмить, все довкола посіріло; не раптом, – заперечив собі Олд; просто лише зараз ти звернув на це увагу; сіре повітря, будинки, небо; дерева і краплі; і сірий вітер; Олд натис на педаль, пробуючи втекти від непогоди, але далеко заїхати не встиг: попереду повільно сунула вантажна машина, а назустріч – колона КАМазів. Олд підвів погляд і побачив перед собою жінок; вони сиділи на лавицях грузовика, впритул, ледь утиснувшись у ряди; не розмовляли; очі опущені донизу – сумні очі на сірих обличчях; чорні хустки, куфайки, старенькі пальта; все німо, без звуків, без руху посинілих від холоду губ, ніби в фільмі Антоніоні; жінки були немолоді і остаточно скорені долею; сірим хлібом; сірою платнею; сірими чоловіками; червононосим бригадиром, котрий віз їх на поле копати щось чи різати капусту; у них немає світлого позаду, в цих жінок, – думав Олд, – найяскравіший спогад, може, як лягала під самовпевненого бригадира на кукурудзяному полі за кілька дописаних трудоднів; і в майбутньому нічого радісного; уся надія на інші долі – дитячі; життя пройшло, не почавшись; залишалася старість, нудна, ревматична...

Олд на малому не заплакав; пусті сентименти; кому яка із них користь?; і твоє життя пройде так, Олде; так або майже так; промайне; і нічого буде згадати, і ні на що надіятися.

– Згадаєш хоча б мене, – сказала Бридка Баба.

– Так, хоча б тебе, – згодився Олд.

– Це не так уже й мало.

– Не так і мало, – знову згодився він.

...Хуст; райком партії у центрі – будівля на віки; давньоримська розкіш з поправкою на розвинутий соціалізм – аж незручно заходити у несвіжій сорочці і без краватки; у гастрономах буває сметана, ковбаса і навіть сир – ементальський – назва якась фантастична, ніби з роману Станіслава Лема; перепалена кава у кав’ярнях, тісних і брудних; гімназія – лише в минулому, але будівля стоїть, міцна, оздоблена руками совісних майстрів, чеська, одним словом; і будиночки для вчителів поруч – яка ідея! – об’єднати побут вчителів з буднями школи; котеджики, як із казки, але занедбані часом та радянською владою; радянській владі не до буржуазних котеджів початку століття, вона не розмінюється на дрібниці, в неї немає часу, вона будує комунізм – світле сьогодення партпрацівників.

Олд заїхав на базар; проїхав під знак, свідомо ризикуючи десяткою, до самого кооперативного кіоску; вийшов, швидко купив букетик з трьох червоних гвоздик; гвоздики були в самому розквіті, як жінка у тридцять два; які вони гарні, подумав Олд, і щасливі, наскільки можуть квіти бути щасливими; Бридка Баба зраділа по-справжньому, не ховаючись з цим.

– Нам усе-таки потрібно вирішити, що робитимемо, – сказав Олд. – Не будемо ж ми просто так їхати вперед.

– Ти нетерплячий. Але ми справді надто довго їдемо.

Вона зосередилась; в рисах обличчя з’явилося щось відштовхуюче; прикрила повіки; прикрив і Олд; поринув у коротке забуття; коли розплющив очі від лагідного дотику, машина стояла під Волівцем біля маленького готелю з рестораном на першому поверсі; з неба поодиноко спадали сніжинки.

– Заїдь у двір, ми тут зупинимось, – з того, як вона сказала це, Олд усе зрозумів.

Він зачинив машину, вони ввійшли; недопалки попід стінами; кілька п’яних у вестибюлі; запах – суміш алкогольних випарів, поту і щурячого посліду; усе пошарпане, подряпане, обписане.

– Нам потрібен номер, – звернувся Олд до жінки з нафарбованим позавчора лицем; зв’язка ключів у руці свідчила, що завідує тут саме вона. – На двох.

Жінка причіпливо оглянула їх з голови до ніг; про Бридку Бабу вона подумала те, що лише й може вигадати примітивна уява; Олд для неї був лише “мужиком з ширінкою” і тим, чому й належить бути за нею.

– Подружжя?

– Так, – Олд простягнув їй свій паспорт.

 Жінка розтулила його, витягла звідти вкладену п’ятдесятку і тицьнула Олдові ключі:

– Другий поверх, дванадцятий номер.

– Прошу не турбувати, – сказав Олд. – Ми втомилися.

– Може, вам чогось принести? – спитала управителька; вона пробувала натягти на себе незвичну маску ввічливості.

– Звичайно, – втрутилася Бридка Баба, – принесіть пляшку “Московської”, лише не забудьте лід.

Олд подумав, що в її бесагах немає нічого, крім вина, а вголос сказав:

– Нам краще підійде “Наполеон” дванадцятирічної витримки, якщо вже в нас дванадцята кімната. Вірю в магію чисел.

– Добре, – хитнула головою адміністраторка. – “Наполеон” – то й “Наполеон”.

Вони піднялися на другий поверх; знизу чулося грюкання барабана, дріботіння соло-гітари і натхненні крики співаків; навіть найбуйніша уява не могла б створити ілюзію Ліверпуля; з вікна можна було побачити білі плями згуртованих, ще не розталих сніжинок на холодній землі; краєвид видавався Олдові чомусь сумним; Боже, – подумав Олд, – здуріти можна, навіть рідні пейзажі не викликають у нас захоплення; навіть гори; усі дивляться кудись далеко, на Японію, німців та Лондон; але – що поробиш: Союз наш друг, а істина...

Ліжка були вузькі й незручні, мабуть; кістки миттю відчували холодну вологу; стіни вкриті плямами невідомого походження.

– Нам тут буде добре, – сказала Бридка Баба, обійняла Олда обома руками і поцілувала; Олд відчув те ж, що й шукач перлів, ковтнувши повітря після трихвилинного перебування під водою; коли розплющив очі, то побачив велике ліжко під балдахіном часу одного з падишахів; милий коминок у кутку, в котрому брикетики сілезького вугілля тріщали так, ніби робили це саме тут принаймні півстоліття; стіни були застелені якоюсь дивовижною колекцією картин: Тіціан, Філіппо Ліппі, Сезанн, Борхес; і ще багато речей побачив Олд, дрібніших, до котрих не встиг придивитися, бо у двері постукали; ввійшла адміністраторка, мовила:

– У вас тут затишно.

Поклала на столик із гнутими ніжками роботи пана Ґоґенштоттера високу пляшку “Наполеона” і відерце, з котрого кокетливо визирали дві сріблясті голівки брюта; витончений смак, о провінціє-куртизанко!; на плетеній таці з островів Фіджі біліли bisquiet з кафе на Пале-де-Рояль. Бридка Баба – втілення гостинності – тицьнула гості якийсь зелений папірець, хлюпнула трішки коньяку; адміністраторка довго не затрималась; розпитала лише, хто вони та звідки, вдовольнившись несусвітньою брехнею; втім, чи можна було сподіватися почути правду посеред такої королівської обстановки?

...Коли вони, нарешті, залишилися вдвох, коли відпили кілька ковтків з усіх напоїв; коли погасили світло і лише інтимні промені відкритого вогню освітлювали їх тіла – вони впали у прірву любощів; кохалися талановито, таланту вистачило в обох, навіть з надлишком; де ти, опальний Сиґізмунде? Чи бачить хоча б твій дух ще одне блискуче підтвердження твоїх аморальних теорій?; ті двоє не обмежували себе кордонами пристойності; вони вважали, що все, що відбувається під балдахіном м’якого ліжка, стосується лише їх і більше нікого у великому і не завжди логічному світі...

Ілюстрація Олександра Федяєва до книги Сергія Степи "Три повісті і Площа"

Вранці тіло Олдове було легким і вільним, і готовим летіти; кімнату щойно привели в порядок, розкиданий вчора одяг було складено і ніби навіть випрасувано; Бридка Баба напівсиділа у ліжку й про щось думала. Олд торкнувся її високих грудей і відчув, як вони радісно напружились; йому захотілося чомусь, щоб на столі у простенькій глиняній вазочці з’явився букет фіалок; він і з’явився, миттєво, і це Олда аніскілечки не здивувало.

Бридка Баба встала з ліжка й пронесла перед збільшеними у три рази Олдовими зіницями своє будуарне тіло; Олдові здавалося, що з усіх його органів кров миттєво перелилася в один; вона сказала, подаючи йому каву:

– Це жахливо, ти хворий, мабуть. Дванадцять разів за одну ніч – ненормально. Тобі треба відпочити, полікувати нерви. Я попіклуюсь про тебе.

– А скільки, по-твоєму, нормально? – спитав Олд.

– Тринадцять, – відповіла вона і засміялась; ніздрі її розширились, і Олд вловив запах бажання; поцілував її, а вона сказала:

– Я втомилася, трохи пізніше.

Вони пили каву.

– Знаєш, я ніколи не пив віскі. Може, ти мені допоможеш покуштувати хоча б?

– Ти алкоголік, слов’янська душа, – пробурчала Бридка Баба. – Жоден джентльмен не дозволить собі дудлити віскі у першій половині дня.

На столі, проте, з’явилася пляшка; білява, пласка, не соціалістична якась; Олд відкоркував і зробив добрячий ковток; відчув, як кров у жилах побігла жвавіше, не нехтуючи законом Бернуллі; втрачені вночі сили повернулися вмить і мозок набряк від нових думок; Олд сказав:

– Джентльменом усе-таки народжуються, а не стають. Якщо ж і стають, то я однаково не міг би це зробити, бо не мав перед собою жодного живого прикладу.

– Ми поїдемо в Альпи, – сказала Бридка Баба, не слухаючи Олдові виправдання. – Куди ти хочеш – в Австрію чи Швейцарію?

– В Італію, – буркнув Олд. – Особисто мені добре й тут.

– Ні, ні, – жваво заперечила Бридка Баба і, розвиваючи свої думки, збуджено забігала по кімнаті; бідна, – подумав Олд, – схожа на інших жінок; ось вона вже й вважає себе моєю господинею; піклується про здоров’я, вирішує за мене; як страшенно вона помиляється, плекаючи в собі це відчуття власника; але зараз їй казати про це, звичайно, не слід.

І знову: він жив у монастирській келії не знати скільки років; вставав і лягав, не цікавлячись сонячним світлом; байдуже наповнювався невибагливим пісним харчем; переписував Книгу книг; і раз, і два, і десять, знаючи, що це його доля, його хрест – гусяче перо, шорсткий папір і праця в ім’я Господа Бога...

– Отож, ми поїдемо у Швейцарію, – підсумував Олд її захоплений монолог; вона згодилась:

– Нехай у Швейцарію.

– Але завтра, – додав Олд. – До завтрашнього ранку ми будемо тут.

– Ох, це віскі, – посміхнулася Бридка Баба. – Тобі конче необхідно його знищити.

І вони були так до наступного ранку; без них текли річки і шаленіли тайфуни; без них починалися війни; виліплювалася свобода; кипіла Східна Європа; усе було без них; втім, відверто, світ зовсім не помітив їхньої відсутності.

Ще один ранок; але не такий, як попередній; Олд ледве спромігся виштовхнути із себе слова вітання; усі його сплетені думки були спрямовані всередину тіла; клітини, отруєні алкоголем, вимагали цього; так і є, подумав, глипнувши на столик; пляшки з-під шампанського, коньяку та віскі; і ще дві з-під сухого токайського; глупий гурмане, ти хотів, мабуть, освіжитись, а тепер муки дообіднього похмілля і напівтуман перед очима до самого вечора.

– Цікаво, – прощебетала Бридка Баба не без глуму, – чи б ти був настільки мужчиною, коли б не увілляв у себе увесь той букет?

У відповідь Олд лише застогнав; дурню, – казав собі, – йолопе; добре, що хоч не вмер; кінь здох би; і бик; і як ти проживеш сьогоднішній день?

– Я тобі допоможу. – сказала Бридка Баба. – Ти характеризуєш себе симпатичними епітетами, вони мені подобаються.

Вона поклала собі на коліна чавунну Олдову голову; почала терти довгими пальцями скроні; гладити волосся; стискати груди; речі в кімнаті почали проявлятися, ставати чіткими; напруга поміж ребрами зникала; Бабо, – гукнуло Олдове серце, – такої жінки, як ти, на світі більше немає.

– Атож, – усміхнулася вона, – я й не гадала, що ти ще в цьому сумніваєшся.

Олд став на ноги; голова запаморочилася трохи; континентальний коктейль давав про себе знати, але існувати можна було вже зараз, а не завтра чи післязавтра; двадцятихвилинна ванна; зубна щітка; життя, ти – чудове!

– Поснідаєш? – спитала Бридка Баба.

– Спочатку каву, – Олд став ягнятком, як усі чоловіки після пиятики; у нього навіть голос змінився; інтонація – винятково прохальна. – І сигарети, мої скінчились.

Перед ним запарувала кава, поруч – вершки; “Марлборо”, “Кемел”, “Честерфілд” – на вибір; потім з’їв: яблуко, три апельсини, яєшню з чотирьох яєць з шинкою і випив три пляшки “Пепсі” – саме в такому порядку до нього приходив апетит.

– Я люблю тебе, моя господине, – сказав Олд, тепер уже вголос.

– У переносному, звичайно, розумінні, – зіронізувала вона. – Ти ж знаєш, що любиш іншу.

Олд спохмурнів; почав згадувати, що означало для нього це слово – любов – ще кілька днів тому; засумнівався; зараз його асоціації були вже неадекватні тим, триденної давності.

– Поговоримо про це пізніше, – сказала Бридка Баба.

– У нас буде ще й пізніше?

– Ми їдемо в Швейцарію, – нагадала вона.

Олд сміявся, досить довго; вона пакувала речі, свої і його; робила це ґрунтовно, ніби селянка Клода Моне складала фіолетове сіно у рожеві копиці.

Всівшись за кермо, Олд відчувся у своїй тарілці.

Олд зовсім не був порожнім фраєром; для нього не важливо було, як виглядає з боку; але не терпів, коли з машиною траплялася чергова халепа; коників вона викидала достатньо – і тоді Олд був неспокійний; відразу ставав обмеженим у виборі, невільним ніби; у неволі жити було неприємно.

Осінь повільно вмирала; зима вбивала її потроху, ніби підсипала повільнодіючий яд; ґрунт зсохся, покрився зморшками, полисів; вмирав і рік, ще один прожитий рік; про мерців не говорять погано; або добре, або ніяк.

Олд увімкнув магнітофон; вперше зробив це після зустрічі з Бридкою Бабою; не тільки ліжком єдиним, але все-таки, як мало уваги в нашій славній країні, думав Олд, приділяють речам природним; між тим ідея борделів логічно випливає з марксової теорії; ніякої приватної власності; гласність загальнонародна.

Бридка Баба засміялась; навіть гучна музика не заважала їй слухати Олдові думки.

...Над Мукачевом похнюплено височів сплюндрований замок; мукачівці проґавили занепад свого старовинного міста; у суєті черг втратили традиції; втратити традиції можна й за сорок років, відродити ж – потрібні знову віки...

Вони їхали й мовчали; чекали, коли заповняться знову, словами і почуттями; думали – кожен про своє; вона знала, про що думає Олд, Олда її думки не цікавили; тому вся ця пригода й не виллється у кохання, – вирішив Олд; відділи душу від тіла, почуття від потреби – і ти будеш щасливий; і тебе буде любити власна дружина, а також дружини твоїх товаришів. Смугаста палиця, від появи котрої серце кожного водія стає втричі більшим, з’явилася перед Олдовими очима раптово; він не встиг навіть вилаятись, як слід; зупинив і почав копирсатися, шукаючи документи.

– Вгамуй сердечко і не тряси вухами, – посміхнулася Бридка Баба. – Так ти ніби нічого, але полохливий, як заєць.

Олд не відповів; знайшов і гаманець; простіше відкупитися від нудного і не потрібного нікому огляду машини – метою ж є той же гаманець. Підійшов сержант, козирнув, відкрив рота, щоб почати черговий міні-спектакль, зовсім не талановитий, але Бридка Баба випередила його:

– Ти що, недоноску, номера не бачиш? Обридло тут десятки стригти? Я тобі швидко влаштую перевдягання у цивільне!

Сержант хутко перемістився вперед, зиркнув на номер; потім виструнчився, знову козирнув і чітко сказав:

– Вибачте! Щасливої дороги!

– Цуценя! – крикнула на прощання Бридка Баба; вона була схожа на смертельно ображену начальницю обласного рівня.

 Олд не питав нічого; уже звик до цих її штучок.

– Страшна у вас країна, – сказала Бридка Баба. – Ніяких законів. Ранній феодалізм... Ти чому мовчиш?

– То все пішаки. А офіцери, ферзі, королі – далеко, – Олд тицьнув пальцем догори.

– Я збиваю пішаки, бо саме вони трапляються мені на дорозі. А все інше – то ваша справа, о лицарю, – було помітно, що вона не жартує; Олд обожнював жінок, з котрими можна серйозно поговорити; може, тому, що ніколи таких жінок не зустрічав.

– Ні, княгине, не моя, – насуплено заперечив Олд. – Я зовсім не цікавлюся подібними речами. Як і політикою взагалі, навіть теоретично.

– Неправда. У вас тут усі політики.

– У вас, – буркнув Олд. – А ти з іншої планети прилетіла?

– Може, з іншої, що тобі до того? Не обов’язково летіти здалеку, щоб казати “у вас”.

– Ти справді відьма, – сказав Олд. – Хоч й не найгіршого ґатунку. Цікаво лише, чому ти вибрала саме мене з цього строкатого натовпу.

Вона почала сміятися; вперше це робила щиро; як гарно вона сміється, відмітив Олд, усе вона робить гарно, на те і відьма.

– Дякую за комплімент, дорогий мій, – сказала, відсміявшись. – А вибрала я тебе тому, що ти мені підходиш.

– І це все?

– Тобі мало? Бачиш, людина закохується не за якісь конкретні речі. Не за зовнішність, не за розум. Закохуються в ауру. І розлучаються через неї, бо ж аура з часом змінюється. У цьому секрет незрозумілості для сторонніх почуттів між двома, а також нетривкості цих почуттів.

– Це слово стосовно нас двох не зовсім підходить, – зауважив Олд.

– Кохання?

– Так.

– Але згодься, Олде, що ти не знаєш про кохання нічого.

– Дещо знаю.

– І не тільки про кохання, – продовжила Бридка Баба, незважаючи на Олдові слова. – Згадай, що тебе вчили в школі, як виховували. Є два сорти людей, втокмачували тобі, хороший і поганий. Дружба є лише безкорислива, праця – благородна. Гарні речі – міщанство. Власність – ганебна за своєю природою. А кохання, Олдику, буває тільки чисте, турґенівське, сказати б, і всі інші стосунки між чоловіком та жінкою несумісні зі стерильною душею будівника двома лише фарбами, тоді не треба напружувати мислення, а з інструментів достатньо мати сокиру та лопату! Але ж наскільки все складніше! Хороше й погане, благородство й підлість, безкорисливість і пошуки дрібних вигод – усе переплітається в людині і...

Олд скривився, закашляв, перебив:

– Ти не кінчала, часом, інституту благородних дівиць? Чи дівуль – не знаю, як краще сказати.

– Добре, не буду, – ображено закопилила губу. – Останнє лише мушу сказати: тебе не навчили головного.

– А саме?

– Того, що всі ми гості в цьому світі, а не хазяї його чи володарі. Тому й поводитися треба відповідно, смиренніше, тихіше, лагідніше... Втім, ти закомплексований, Олде, і тобі важко сприймати незвичні думки.

– Ти просто погано їх викладаєш, – заперечив Олд. – Без наочності. Треба брати яскраві приклади з життя і на них будувати теорії, а не навпаки... Ось, наприклад, коли мені було років вісім чи дев’ять, у лісі поміж кущів я помітив щось блискуче. Я подумав, звичайно, що то гадюка і підкликав батька. “Ось там, – показав я, – змія”.

Ця тварина уособлювала для мене зло, а із злом, як я розумів, треба боротися. Отож я гадав, що батько візьме палицю і негайно знищить підступного гада, щоб той нікому ніколи не перестрявав дороги. Але батько не зробив цього. Він довго дивився туди, куди показував мій палець, а потім сказав: “Обійди це місце і близько не підходь”. Я здивувався, кілька днів розмірковував над тією подією, і зробив висновок. Розумієш, який?

– Ні, не розумію.

Ця відповідь Олда чомусь страшенно розвеселила; Бабо, ти станеш людиною, і ти не все розумієш; сумний, якщо подумати, факт; може, і в бесагах уже нічого не лишилося?

Вона не питала нічого; Олд не вважав за потрібне щось пояснювати; тож у кабінному просторі із звуків лишився лише шерхіт двигуна; Олдові захотілося раптом самотності; щоб не було дороги, і взагалі щоб нічого не було, лише темрява і тиша, щоб думки утряслися, заспокоїлись.

– Невже я тобі так швидко набридла? – ображено спитала Бридка Баба.

– Чорт забирай! – розсердився Олд. – Знаєш, як це важко...

– А ти не думай.

– Тобто як?

– Не думай – і все.

– Я не можу так, – сказав Олд. – Та й ніхто, мабуть, не може.

– Не знаєш ти як слід людей, Олде, тим більше їх думок. У багатьох у мізках нічого путнього, лише наслідок роботи шлунка.

– Добре, що для шлунка хоча б є робота.

– Саме в тих, у кого є для шлунка, немає для звивин. Ненормальне явище, звичайно... Характерне лише для диктатури пролетаріату.

Олд на те лише мугикнув; в’їжджали вже в Ужгород; дощ знову наздогнав їх; ніби гнався за ними, як Еркюль Пуаро за злочинцями; “двірники” ліниво ковзали по склу, стираючи масноту; Олд зменшив швидкість і час від часу гальмував, просушуючи колодки; кохана моя, може, й безсмертна, – подумав, – а мені зовсім не хочеться перекидатись.

– І мені не хочеться, – згодилася Бридка Баба. – Куди ми тепер? Може, прямо на кордон?

В Олдовій голові майнули обриси підступної думки; він миттєво погасив її, так, що Бридка Баба не встигла зафіксувати; а якщо встигла, то принаймні не виказувала цього; сказав лише:

– Заїдемо.

На зелене світло світлофора через перехід чимчикувала група малюків; і нащо вони ходять під таким дощем?; мабуть, гуляли, та не встигли повернутися у свій садок; молода вихователька стала посеред дороги з червоним прапорцем у руці; їй допомагав шестирічний карапуз, також з прапорцем; усвідомлення важливості виконуваного завдання проштампувало на його личку врочистість; на ньому була синя курточка із зіпсованим замочком; не сьогодні зіпсованим і не вчора; нашвидкуруч пришиті два великі ґудзики і батьківський пасок свідчив про це... Діти переходили повільно, з цікавістю спостерігаючи автомобілі; діти, діти, хто нагодує вас цукерками? хто накупляє іграшок? яке життя чекає на вас? Боже, – думав Олд, – попіклуйся про них, не змушуй спокутувати чужі гріхи, дай їм відчути, що таке справжнє життя, хоча б через сорок років...

– Може, тобі час одружуватись, Олде? – тихо спитала Бридка Баба, коли вони поминули перехід.

Олд не відповів; припаркувався на площі Возз’єднання.

– Ходімо, з’їмо морозиво. Тут неподалік було колись непогане морозиво.

Олд прихопив парасольку; вони пішли, взявшись за руки, і майже всі чоловіки, а також половина жінок дивилися їм услід; справа не тільки в тому, – думав Олд, – що вона гарна; жінці взагалі недостатньо бути гарною і не це, мабуть, головне; краса буває холодною і непривітною, як ранок у лютому; буває вульгарною, плейбойською; буває із запахом “Cristian Dior” і взагалі без запаху; але не це головне...

Кав’ярня була напівпорожньою; холодного дня не всім хочеться морозива; Олд замовив, а тоді, ніби щойно згадавши, сказав:

– Знаєш, почекай мене тут, я лише зателефоную додому.

Бридка Баба хитнула головою, посміхнулась, ніби з якимсь спокійним розумінням. Він вибіг на вулицю швидко, надто швидко; завернув за ріг, на набережну; виникла думка просто втекти; але ж це не по-мужськи, Олде, це по-дитячому, глупо, наївно; сів на одну з вогких лавиць, запалив.

“Отже, так, – думав, – якщо я зараз повернуся, а її не буде за столиком, то нічого цього не було, ні днів, ні ночей, ні ранків. Тоді все це марення, фантазія. Хвора уява. Треба лікуватися тоді, нічого не вдієш. Завтра ж. Коли ж ця Баба існує насправді, то... То... То що?”

Олд покрутився трохи навколо цього простого питання, а потім якось миттю, зненацька, заспокоївся, повеселів; немає відповіді? – і біс з нею; життя несе усіх нас своїми примхливими хвилями; нехай несе; життя гарне, врешті-решт; не зовні гарне, а із середини; воно привабливе, тому в першу чергу, що містить в собі надію; якщо ж і надії вже не лишається, то – contra spem spero!

Олд на телеграф усе ж пішов; розміняв карбованець, набрав код і номер; трубку підняла вона – о, чудо! – але якщо б і не підняла, Олда, на диво, це не надто хвилювало; поки підносила трубку від апарата до вуха, чулося, як проказувала комусь щось, закінчуючи думку; це її звичка – створювати імідж тотальної зайнятості і менеджерської діловитості; золотава оболонка з порожньою серединою – як багато людей ганяються за нею, приносять у жертву життя навіть заради примари... Не будемо зараз про це, Олде, на тебе чекають, сказав собі і натис на важіль, не відповівши на манірне “альо?!”

Знову вийшов на набережну; повітря було вологим і легені виштовхували його, не заповнюючись до країв; осінь – пора нездійсненних мрій; незабаром свята; і з ким те все зустрічати?; у що вихлюпнути самотність?; в кого позичити щастя, хоча б до наступної осені?

...Бридка Баба була там, де він її і залишив; лише встигла перевдягнутись; в міру затерті “Levis”, білий светр і яскраво-жовта куртка; волосся стягнуте в химерний пучок. “Отже, вона справді є, – подумав Олд. – І не треба в цьому більше сумніватись”.

– Атож, – мовила Бридка Баба; своє морозиво вона вже з’їла, Олдове розтало; стало схоже на озеро з острівцем посередині.

– Поїхали вже з цього злиденного міста.

– Вибирай вирази, будь ласка, – мовив Олд.

– Ти зі мною не згоден?

– Не в тому справа.

– Речі треба називати своїми іменами. І країна твоя напівдика, не розумію, чого тобі так важко вибиратися з неї. Плюнь, гайнемо – і все.

– Куди?

– Ми ж домовились – у Швейцарію.

– І не вернемося? – обережно спитав Олд.

– Побачимо.

– Ти ж не станеш моєю дружиною, – бовкнув Олд.

– Лише дурні хочуть знати все наперед, – відповіла вона з невизначеною посмішкою.

Вони переходили пішохідний міст; мимо проносилися заклопотані ужгородці; Уж був стурбований чимось також; відчувалося, що місто бореться за життя, точніше, за існування; сильні скуповують долари, слабі тонуть в одеколоні. Відчиняючи дверку машини, Олд сказав, ніби про себе:

– Нікуди я звідси не поїду.

– Чому? – спитала.

– Боюся, ти мене занапастиш.

– Ось цього тобі треба боятися найменше.

Олд вдовольнився такою відповіддю; з міста вибиралися недовго; у напрямку Чопа машини мчали з шаленою швидкістю; за нашими мірками, подумав Олд, шаленою; він якось зібрався всередині, став серйозним, ніби щось вирішив; ніби в нього з’явилася якась мета. Його супутниця це відчула; сказала:

– От і добре. Такий ти мені подобаєшся більше.

– А ти мені подобаєшся завжди, – сказав Олд; торкнувся її прозорого волосся і поцілував; вона злякано відсахнулась:

– Ой, слідкуй за дорогою!

Олд звернув з шосе, розвернувся і заднім ходом заїхав поміж рідких дерев; на вітрове скло почепив хустку, опустив спинки сидіння; вона тим часом роздяглася, і вони почали робити те, чим не могли насититись; в Олда все відбулося надто швидко, і Бридка Баба зневажливо прохихотіла; вона, виявляється, жорстока, подумав Олд. Викурив сигарету і повторив усе; цього разу вона не сміялась, а тихенько покрикувала: “Хочу тебе, хочу, хочу!”

Потім вони з’їли по гамбургеру, випили літрову пляшку апельсинової газировки; Олд попросив каву і отримав її в пластмасовому стаканчику; коли закурив, то згадав велике місто, з театрами, позолотою і синню непорожніх ночей; згадав дівчину, котра ні в чому йому не відмовляла, лише подушки чомусь не любила, тож вони й ночували без них, в обіймах; “...и к осени нужно купить пальто, да только все это не то, не то”; “Have yon evar seen the rain in summer day?”; геґемон без усякого сорому обригував тамбури електричок по п’ятницях; “Бітлз” уже розпалися, Висоцький ще не вмер; як небагато ти знав тоді, Олде, про життя; як добре жити так, не знаючи; можна прожити цілком щасливо; можна прожити в цьому світі, довгорунному, багато вовни і мала голова...

– Бачиш, – сказав Олд вголос, – море слів, а кінець один – ліжко. У гіршому випадку таке, на колесах.

– Ти не маєш що сказати більше?

– Не знаю... Зрештою, жінка для того й існує, щоб віддаватись, питання лише в тому – як?

– І кому, – додала Бридка Баба.

– І кому? – перепитав Олд. – Ну, можливо.

– Ти засуджуєш мене?

– Я?! О ні! Робиш ти все, як принцеса. І після всього не лишається боргів, ніхто нікому нічого не винен, нічим не зв’язаний.

– Ти правильно зрозумів, Олдику, я знала, що ти зрозумієш правильно... Поїдемо вже, до ночі треба дістатись якогось готелю.

Олд крутнув ключем, увімкнув передачу, відпустив зчеплення, але задні колеса лише завищали, марно крутячись і викидаючи з-під себе грязюку; Олд спробував ще раз, і ще, від чого машина засіла глибше.

– Не муч мотор, – сказала Бридка Баба, вийшла і приготувалася штовхати; з четвертої спроби їм вдалося вибратись на сухе. – Ти б без мене не виліз, – сказала, коли знову сіла поруч з Олдом

– Атож, – згодився він. – Але скажи, чому ти її не підняла силою чар?

– Не варто витрачати чари на дрібниці, – відповіла Бридка Баба, і Олд не зрозумів, каже вона це серйозно чи жартує. – Зараз кордон.

За кілька хвилин вони вже побачили ознаки недалекого кордону; кількакілометрова черга закінчувалася червоним “Запорожцем” з Тернопільської області; кювет справа був майже заповнений відходами людського побуту; у світі, може, є десь і гірший побут, але такого – немає ніде.

– Їдь, не зупиняйся, – наказала Бридка Баба; Олд поїхав повз чергу, майже не зменшивши швидкості, але незабаром виявилося, що це не зовсім безпечно; спочатку услід їм махали руками і лаяли неорганізовані групи; потім шлях перетнули десь із десяток здоровенних мужиків: поляки, українці, росіяни, мадяри і навіть румуни; воістину, інтернаціоналізм; пролетарі усіх країн, єднайтеся!

Олд змушений був зупинити; авто обступили з усіх боків; Бридка Баба вже взялася за ручку дверцят, щоб вийти, але Олдові справедливо спало на думку, що не баб’яче це діло – розмовляти з натовпом нервових, а може, й підпилих чоловіків; “Зачекай”, – кинув він і сам вискочив з машини; кілька міцних рук відразу схопили його, готуючись, мабуть, четвертувати, а Олд спокійно спитав:

– У чому справа, хлопці?

– Пшепрошем, пан – бидло? – дихнув на нього поляк триденним перегаром.

– Проскочить надо, да?! Проскочить? Щас тачку перевернем, поворачивай быстро!

Олд відмітив, що серйозної людини серед них уже немає; черга пробуджує в людині найпримітивніші інстинкти і спокійної розмови у такій обстановці не вдасться повести ніяк; тому гаркнув:

– Дурні! Та не їду я нікуди! Ось, у мене й паспорта закордонного немає, – і він тицьнув найбільш агресивному молодикові свій серпкастий і молоткастий.

– Точно, наш паспорт, советский, – докинув хтось збоку.

– Отож-то, – Олд вскочив у салон і, скориставшись розгубленістю добровільних охоронців порядку, проминув їх пост.

До шлагбаума, за яким бовваніли дві постаті зеленокашкетників, доїхали без пригод; Олд притис машину, наскільки міг, вліво, бо з того боку повільно сунули могутні, байдужі до легковиків, трайлери; цікаво, звідки вони і що везуть, подумав Олд; і для кого, головне; адже ж ніде не видно наслідків їх рейсів; втім, зона – зона і є; хапай, хто може, на всіх усе одно не вистачить; і хто може хапає, очевидно.

– Вимкни двигун, – сказала Бридка Баба. – Зараз я влаштую, щоб нас пропустили... До речі, ти дійсно не маєш закордонного паспорта, ось, візьми.

Олд відчув на дотик вогкість палітурок; ввімкнув світло; запах – типографський, щільність – норма, фактура – відповідає; і водяні знаки на місці; і фотографія пристойна; печатка чітка; недаремно ти економиш свої чари, диво моє дивне, не цураючись фізичної роботи.

– Не треба мені паспорт, – сказав він. – Нікуди я звідси не поїду. Не можу я звідси нікуди їхати.

– Як – не їдеш? Як – не можеш? – вона вперше розсердилася не на жарт, і Олд це відчув. – Здається, ми про все домовились. Тобі треба подивитись світ, відпочити... Не дурій, Олдику, сховай паспорт.

– Ні, – замотав головою Олд.

– Ти не хочеш пожити, як личить людині? Невже не бачиш, що діється довкола? Скільки років потрібно, щоб вилізти з цього багна? Невже ти на щось надієшся?

– Ми говоримо про різні речі... Знаєш, у дитинстві ми зробили футбольне поле. Справжнє. Позбирали каміння, лінії навели. Зібрали по двадцять копійок і купили штанги. Сітки сплели... Може, справа в цьому?

– Ох, дурнику, – застогнала Бридка Баба. – При чому тут якесь поле? Де вони тепер, ті штанги? Згоріли давно в чиїйсь печі.

– Ми їх несли дощового дня, із станції, несли старші хлопці, малюки супроводжували, і я довго просив, щоб мені дали хоч потриматись... Саме ця історія, може, й ні до чого, але я не можу пояснити...

– Жах, який ти сентиментальний, Олде, але це все розхитані нерви. Тобі, мабуть, важко жити на світі. Ти справді не хочеш їхати зі мною?

Олд промовчав, Бридка Баба додала:

– Шкода, я майже покохала тебе.

– Ну, не говори дурниць, – Олд посміхнувся.

Вона зітхнула; сказала:

– Знаю, “майже” – тобі недостатньо, “майже” – ти вважаєш – ніяк. І все ж шкода.

– То нічого, – відповів Олд. – Адже немає жалю, бо немає зараз. Лише те, що було і буде.

– І що ж було? Ти не жалкуєш, що зустрів мене?

Ось і заговорила в ній жінка, – подумав Олд; лише жінка, без усього іншого; добре було б з нею, якби щезли усі відьомські звички; звичайно, я не жалкую ні за чим, прекрасна моя господине, – думав далі Олд, згадавши, що вона чує його думки; вважай, ти мене заспокоїла; вирвала з буднів; нагодувала, врешті-решт; не знаю, чим і віддячити тобі, але ж усе закінчується колись, і те, що скінчилось, наймиліше нам, грішним.

– Ну добре, – сказала Бридка Баба. – Знаєш, Олде, від чого я хотіла б тебе застерегти?

– Ні, не знаю.

– Ти прагнеш щастя. Шукаєш його. Але хто тобі сказав, що людина створена для щастя в цьому світі? Це не так, затям собі. І тобі відразу стане легше.

– Отже, щастя немає? – уточнив Олд.

– Людина створена не для щастя, – повторила Бридка Баба.

– А для чого?

– Для чогось іншого, але не для цього.

– Я подумаю, – сказав Олд. – Можливо, ти й маєш правду.

– Ти ще не раз дякуватимеш мені. Повір, це знання справді допоможе.

– Тоді дякую наперед.

– От і добре.

Вона вийшла з машини; стояв пізній листопад; на ній уже був червений плащ з детройтського супермаркету; а може, і з шанхайського; Олд вийшов також; її біляве волосся світилося викликом спадаючим сутінкам; Олд підійшов до неї, і вони створили поцілунок, довгий-довгий, як майбутня весна.

На них з подивом дивилися люди з автомобілів, забитих дрібною контрабандою, але поцілункові нецікаві були погляди, ця мить і цей день; поцілунок жив тим, що було і що буде.

Далі обійшлося без слів; Бридка Баба відштовхнула його губи від своїх і рішуче перебігла за шлагбаум, ніби боячись повернутись; опускався морок туману перед чорнильною ніччю; Олд стояв здрібнілий, зіщулений, нещасний; але то нічого, – думав, – я створений не для щастя; він бачив, як Бридка Баба підходить до чиєїсь машини, проказує кілька слів у теплий простір і сідає, навіть не озирнувшись; о красуне моя, чарівнице, – подумав Олд, – повіє... графине...

Ілюстрація Олександра Федяєва до книги Сергія Степи "Три повісті і Площа"

Теги: Степа, Скунць

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати