Наше вино

Британець Г’ю Джонсон (Hugh Johnson) – знаменитий у всьому світі винний критик. Його винний атлас і щорічний кишеньковий довідник вважаються найавторитетнішими путівниками як для початківця, так і для знавця. Однак там дуже мало сказано про українські вина. Якщо, приміром, про французькі вина він розповідає на 73-х сторінках свого довідника, то інформація про Україну, Грузію, Молдову, Росію та ще й чомусь Мальту вмістилась на одній сторінці. Навіть токайські вина, девіз яких – “Vinum regnum – Rex vinorum” («Вино королів – король вин»), він називає «історично великими винами, які з часом виявились незаслужено забутими». Та, все ж, токайські вина відомі світові; відомі настільки, що нещодавно святкували історичну перемогу словацькі винороби з місцевостей, що межують з угорським Токаєм, бо вони отримали від ЄС право також називати свої вина «токайськими». Та чи багато хто знає, що український Ужгород, який знаходиться в 40 км від Токаю, включений до реґіону Токай на офіційних путівниках, що їх видає угорський Торговий дім «Токай» (правда, чомусь без жодної згадки про те, що Ужгород – це вже Україна)?

І тоді пригадуєш, що домівку закарпатського русина чи угорця неможливо уявити без луґоша з виноградником на подвір’ї, що в Києві закарпатців називають «корчагінцями», бо для полегшення вирішення проблем у київських міністерствах чи відомствах вони везуть із собою домашнє вино у корчагах – 10- чи й більше літрових плетених бутлях. Згадуєш той знайомий з дитинства смак закарпатського сухого вина (у переважно холодному кліматі СРСР великим попитом користувались міцні вина; і лише Закарпаття та Грузія виробляли вина сухі), яким тебе частували, коли ти йшов колядувати до родини чи «поливати» дівчат, тіток, бабусь на Великдень. Начитавшись розумних книжок, ти дізнаєшся, що цей присмак, який збурює на тебе спогади дитинства, виявляється, фахівці чомусь називають «лисячим смаком» (і хто ж його коли-небудь нюхав лисицю?!), або, якщо більш коректно, – то полуничним, і що саме цей присмак притаманний Ізабеллі – невибагливому сортові винограду, який ріс разом з тобою за батьківському обійсті. Зараз на Закарпатті ізабельні сорти займають до 75% всіх насаджень, бо ці сорти американського походження стійкі проти морозів і головної біди виноградарів – філоксери. Ця завезена з Америки до Європи тля, що пожирає коріння винограду класичних сортів, мало не знищила європейське, і закарпатське в тому числі, виноробство у 1870-х рр. Єдиним виходом стало щеплення класичних сортів винограду на підщепи американських сортів, стійких проти філоксери, або ж просто насадження такої ж нечутливої до неї Ізабелли. Мої предки десятиліттями давили вино з Делавару рожевого (окрім того, що він дає чудове вино в домашніх умовах, цей виноград за дуже солодкий смак особливо люблять діти), Делавару білого, Ноа та власне Ізабелли, і не знали, що класичне виноробство не допускає ці сорти до виготовлення вин, вважаючи їх простолюдинами: вони-бо належать до американського (читай: плебейського) виду Vitis labrusca, на відміну від європейського (аристократичного) Vitis vinifera, з якого, зрештою, і виведені всі класичні сорти винограду, а їх понад 3.000.

…Дуже обережно можна сказати, що лише зараз закарпатські вина починають помалу виходити з прірви нехтування й забуття, де вони опинились у середині 1980-х. І, хоч кажуть, що в знаменитих підвалах села Середнього (відомим є факт перебування там послів Петра І, де вони дегустували вина для відправки до царського столу) вже відкрили останню бочку з тремтливо-ніжною «Трояндою Закарпаття» (чи не єдине міцне вино, яке за радянських часів виробляли на Закарпатті, зате яке! З насиченого ароматом чайної троянди винограду Трамінер рожевий, про походження якого дослідники досі не можуть дійти згоди – чи то з місцевості Трамін у Південному Тиролі, чи то з Франції, чи з півночі Греції), та вже і на міжнародному конкурсі у Москві (вважається найпрестижнішим в СНД) сухі марочні вина «Берегівське», «Середнянське», «Рислінг», «Перлина Карпат» завойовують медалі, поруч із молдовськими, грузинськими та навіть французькими й чилійськими зразками.

Щороку з 1995 р. на Старий Новий рік у центрі Мукачева розставляють столи на свято домашнього вина «Червене вино». Це єдиний в Україні фестиваль домашніх виноробів. Кожен ґазда може принести на продаж корчагу свого вина, а погарчик кожен може покуштувати безкоштовно (багато хто, власне, тільки це і робить, хоч, зустрівши знайомого, називає це «дегустацією», і аж ніяк не інакше). І, напевне, саме такі фестивалі, де переможці одержують по живому поросяті, а вертепники-бетлегемеші заробляють на децу файною колядою, здатні відродити це старовинне ремесло на Закарпатті. І, напевне, недаремно спогади журналіста-галичанина, що давно вже осів в Росії, про Закарпаття, якими він ділиться з тобою на кубанській (також винній!) землі, починаються з того, що колись давно на Закарпатті йому показали, що влітку вино треба пити розбавленим з мінеральною водою, ще й називали цей напій по-чудернацьки: «фрыч»[1] (а тебе вже розпирає гордість за наших русинів, адже ще давні греки вважали, що нерозбавлене вино п’ють тільки варвари, тож не варвари ми, ні!). І згадуєш, що фляшка такого вина з водою була у твоїх дідів у тайстрі, яку вони брали з собою на косовицю, щоб вгамувати спрагу (але – ні, це вже не твоя згадка, це ти десь вичитав, а чи виринула у пам’яті дідова розповідь).

Поки вино на Закарпатті тільки готується взяти розгін, традиції наших виноградарів продовжують ужгородські коньяки. На тому ж московському конкурсі вони завоювали 4 медалі. А відомий московський знавець вин, засновник Незалежного винного клубу Володимир Цапелик каже, що з нетерпінням чекає на якісні вина з Закарпаття…  

Початки виноробства на Закарпатті сягають III ст. н.е. (у Криму – V ст. до н.е.!). Вважається, що угорці, прийшовши в Паннонію, завезли сюди центральноазійські сорти винограду, хоча після навали монгольських орд виноградники тут були знищені. Та вже 1254 р. король Бейла IV запрошує сюди німецьких та італійських виноградарів і виноробів (вінцлерів), звільнивши їх і вино, яке вони виготовляли на продаж із європейських сортів винограду, від податків на 10 років. Середземноморські сорти, що пізніше прославили як токайське, так і закарпатське виноробство, з’являються на південних схилах вулканічних пагорбів, які простягаються від Токаю через Ужгород, Мукачево, Виноградово до Хуста, щойно в XVI ст. А з 1700-х рр., після закінчення турецького панування в Угорщині, закарпатські вина експортуються до Прусії, Польщі, Росії. Площі закарпатських виноградників становили: у 1914 р. – 3 тис. га, у 1938 р. – 4,5 тис. га, досягши максимуму в 1960 р. – 14,5 тис. га (без присадибних виноградників). Та у 1992 р. їх площа скоротилась до 6,1 тис. га.

Однак, звичайно, найславнішим українським виноробним реґіоном є Крим. Узбережжя цього півострова є початком своєрідної дуги, що простягається вздовж Чорного моря через російську Кубань і Грузію, сягаючи Малої Азії, яку вважають колискою світового виноробства. Зрештою, порівняно недалеко знаходиться гора Арарат, на схилах якої після Потопу посадив свою першу лозу Ной (до речі, назва американського сорту винограду Ноа – не що інше, як англійська транскрипція цього імені). Так чи інакше, але першими виноградарями на Південному березі Криму були грецькі колоністи, що заселяли Північне Причорномор’я з VІ ст. до н.е. Археологи вважають, що спочатку греки привозили туди вина з метрополії, але поступово почали культивувати виноград у своїх нових полісах на берегах Чорного моря. Про це свідчать численні знахідки мірних посудин, призначених для продажу вина, амфор і давилень, що являли собою неглибокі ями чотирикутної форми, в яких виноград давили ногами (як це робив Челентано у відомому фільмі «Приборкання непокірного»), а сік по жолобах стікав до піфосів – вритих у землю величезних глиняних глеків для зберігання вина. Страбон писав, що на Боспорі (зараз – Керченський півострів України й Таманський півострів Росії) дбайливо охороняють виноградну лозу, вкриваючи її на зиму землею. Звідси історики роблять висновок, що тут культивувались спеціальні сорти винограду, що стелились по землі. Якщо спочатку греки розводили в Криму місцеві сорти, то на початку нашої ери тут з’являється завезений із Греції виноград з більш крупними ягодами й кісточками. В околицях античного Херсонесу (сучасний Севастополь) збереглись залишки виноградників, що росли там понад 2 тисячі років тому. А в середні віки вино в Криму робили генуезці, нащадки давніх греків, німецькі колоністи. До нашого часу збереглись рештки винниць печерних міст Західного Криму, серед яких найвідомішим є Інкерман під Севастополем. Наприкінці XVIII ст., за правителя Таврійської губернії кн. Потьомкіна (того самого Грицька Нечоси, як його прозвали запорожці), до Криму стали завозити з Європи кращі сорти винограду, там почали будувати винниці, готувати вина.

А в ХІХ ст. кримські вина – це князь Лев Голіцин і початки історії всесвітньовідомої ялтинської «Массандри», це – унікальні шампанські вина з Нового Світу під Судаком (підвали, де бродить вино, побудовані всередині гори), це – «Магарач» під Ялтою і той же «Інкерман» з його одними з найбільших у Європі підземними підвалами…

Зараз енотека унікальних колекційних вин «Массандри» нараховує близько 1 млн. пляшок. Вони зберігаються в 10 підземних галереях у кам’яних нішах, де підтримується постійна температура. Пляшки ніколи не протираються і не переставляються, бо «благородний порох століть», яким вони припали, є своєрідним свідоцтвом вартості вина. До речі, у 1941 р., з наближенням до Криму фронтів другої світової, столітні массандрівські вина як безцінний скарб були евакуйовані до глибокого тилу, і повернулись додому тільки через 4 роки. З 1990 р. колекційні вина «Массандри» кілька разів виставляються на продаж на аукціонах «Сотбі».

Ще одне знакове для пострадянського знавця вино – «Кагор Массандра Південнобережний». Саме кагори використовуються у візантійській церковній традиції для причащання (щоправда, у закарпатських греко-католиків і православних беруть, як правило, домашнє сухе вино). Поблизу французьких Піренеїв є містечко Каор (Cahors), звідки червоне вино колись потрапило до Росії. Там це насичене вино прижилось, хоча й перетворилось із сухого у Франції на солодке, згідно з уподобаннями мешканців переважно холодних теренів Російської імперії. Це вино часто п’ють підігрітим, зі спеціями (на зразок ґлінтвейну), щоб подолати простуду. Та про оздоровчі характеристики вин (як кагорів, так і сухих), напевне, іншим разом, бо ця тема є настільки цікавою, наскільки й обширною…

Крим відомий своїми десертними винами, однак тут також можна покуштувати добре сухе вино. Це, насамперед, вина заводу «Інкерман» («Каберне», «Бастардо Старий Крим»). Тут же роблять чудові марочні портвейни (тут треба відзначити, що саме Крим став батьківщиною портвейнів у Російській імперії), які за своїми якостями не поступаються португальській «класиці» (шкода лише, що з радянських часів сама назва «портвейн» несе на собі печать дешевого брутального напою, і повернення пострадянському любителеві вин довіри до нього – справа важка й тривала).

Та є в Криму одне вино, придбати яке бажає чи не кожен гість півострова. Мова йде про червоне десертне вино «Чорний доктор» (кримськотатарською мовою – Екім Кара). Так називається аборигенний сорт кримського винограду, з якого готують це вино. За легендою, сорт названо в честь учня самого Авіценни, який врятував багато життів воїнів, обробляючи рани соком із лози, що росла на скелястому березі Чорного моря поруч із Генуезькою фортецею у Судаку. Це вино може вироблятись тільки з винограду, вирощеного у місцевості Сонячна долина (Архадерессе), де в році – 320 сонячних днів, і витримуватись у дубових бочках. Опосередковано, Чехія також долучилась до слави «Чорного доктора»: його партію врожаю 1993 р. було розлито в чеські пляшки із богемського скла, що за формою нагадують амфору. На жаль, саме це вино фальсифікують частіше за інші українські вина, і різнобій в інформації про нього (дехто пише, що останню партію справжнього «Доктора» випущено у 1997 р., що ці виноградники після горбачовського указу спіткала гірка доля багатьох інших; інші ж доводять, що «Сонячна Долина» уникнула вирубки і продовжуватиме радувати своїм шедевром любителів) не додають довіри до предметів інтелектуальної власності. На жаль, за останні 20 років багато кримських виноградників, як і закарпатських, було викорчувано чи просто занедбано, і лише зараз галузь потроху здіймається на ноги…

Аборигенний виноград (від лат. ab origins – «від початку») – місцевий виноград певного реґіону, створений на основі тривалої народної селекції: шляхом добору дикоростучого, а також запровадження сортів, привезених з ін. країн кілька сотень років тому.

Рамки статті не дозволяють детально розповісти ще про один український виноробний реґіон, який є ніби продовженням Криму вздовж північного узбережжя Чорного моря в напрямку до Молдови (він є і наймолодшим виноробним регіоном в України; вино тут роблять протягом 200 – 350 років), тому обмежимось переліком вин і коньяків, які, на наш погляд, заслуговують на увагу любителя. Це – коньяки «Шустовъ» з Одеси, «Вина Коблево» з Миколаївської області, а ще, звичайно, знамените артемівське шампанське “Krimsekt” (його виробляють з винограду кримського). До речі, згадуваний вище Г. Джонсон рекомендує це шампанське, велика частка експорту якого припадає на Німеччину.

Ми свідомо не торкались у цій статті тієї купи проблем економічного, фінансового та законодавчого характеру, що їх переживає виноробна промисловість України; однак сподіваємось, що цей невеличкий тур пробудив інтерес читача до багатовікової культури вина в Україні. А чи є ринок свого якісного вина штрихом до європейського вибору України, покаже час.

На фото: Таким уявляють св. Вінсента (Вікентія) – покровителя виноробів – у Домі вина «Берегвідек» (с. Яноші Берегівського району Закарпаття). Цей святий став патроном виноробів, напевне, завдяки фонетичній подібності (ім’я Vincent співзвучне французькому “vin” – вино).

Теги: вино, винороб, виноград

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати