"Недільна бесіда" про поточну політику

Україна готується до виборів і закарпатці активно обговорюють, за кого віддати свій голос. Вибір справді непростий, адже на кону – доля держави на найближчі п’ять років, її курс і життя кожного з нас. Але на кому спинити вибір, коли всі кандидати на пост Президента так гарно говорять, так багато обіцяють і здаються такими розумними та щедрими?.. У кого які шанси зайняти пост глави держави? Кому наші земляки довіряють найбільше? Чи буде другий тур і хто до нього має найбільше шансів потрапити?

Про це та інше у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з політологом із Ужгорода Віктором ПАЩЕНКОМ.

– Тепер у різних ЗМІ публікуються різні рейтинги. У одному лідирує Порошенко, у іншому – Тимошенко, у ще одному – Зеленський. Як так може бути? Це маніпуляція виборцями чи якісь інші технології впливу на свідомість людей?

– Рейтингів справді багато. Вони можуть бути маніпулятивні, фейсбуківські, які фактично є своєрідною агітацією. Тому на них звертати увагу не варто. Особисто для мене, з мого досвіду, орієнтуватися можна на три фірми – це «Рейтинг» (Львів), що є відносно молодою компанією і Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) та «СОЦИС», який тепер працює разом з центром ім. Разумкова, що мають вже великий досвід роботи. За їхніми рейтингами лідером на кінець січня є Зеленський. Далі Тимошенко, Порошенко, Гриценко, Бойко. Ситуація приблизно така. Але в даному випадку ключовим є не це, а те, що всі включно з лідером мають відносно невеликий відсоток прихильників, а більше ніж 50 відсотків респондентів – не визначилися. Це говорить про те, що наразі достовірно прогнозувати результати виборів – невдячна справа, бо голоси людей, які не визначилися тепер, стануть вирішальними потім.

Крім того, рейтинги відзначають дуже високий рівень недовіри до ключових фігур. Це – антирейтинг. Наприклад, у Порошенка він сягає 53 відсотки (тобто стільки опитаних за нього не проголосують у жодному разі), трохи менше – у Тимошенко, у Зеленського поки що антирейтинг невеликий, але зростає (10 відсотків). І чим більше зростатиме рейтинг кандидатів, тим більше зростатиме і їхній антирейтинг. Загальна картина приблизно така.

Для себе я ще користуюся букмекерськими конторами. На нині це дві авторитетні світові – «Франц Прес» (французька) і «Holdings PLC», яка котирується на Лондонській фондовій біржі. Вони беруть різні ставки, у тому числі – на президентські перегони в Україні. Згідно з їхніми даними, найвища котирування у Тимошенко (2,4), на другому місці Порошенко (2,7), потім – Зеленський (3,5), потім Гриценко (9), Бойко (12) та інші. Вони визначають не лише рейтинг, але й можливості. Наприклад, чому за їхнім котируванням Порошенко має більші шанси знову стати президентом, ніж за рейтингами? Тому що він має значний ресурс: фінансовий, адміністративний потенціал. Одночасно з цим між кандидатами йде боротьба за вихід у другий тур. Нинішня кампанія унікальна тим, що маємо трьох фаворитів, а не двох, як буває зазвичай – від влади і опозиції. Тобто, є ще один чітко виражений позасистемний фаворит. Крім того, якщо вдасться висунути єдиного кандидата від демократичного крила, то може з’явитися четвертий. Таким чином, станом на початок лютого  найбільші шанси потрапити до другого туру зберігають Зеленський, Тимошенко, Порошенко та хтось від тандему Гриценко-Садовий.

Як розділяться симпатії людей у другому турі, поки що говорити зарано.

– Про Зеленського зараз говорять усі – від малого до великого. Хтось вбачає в ньому казкаря, хтось – клоуна, а хтось – чудового політика. Чи може він дійсно взяти на себе функції глави держави?

– Фактори загального розчарування та невизначеності і породили феномен Зеленського в політиці. Після його заяви одні почали кричати – «Ура! Вперед!», а інші – «Ні! Клоун!» Утім усе це – емоції. Вони корисні, та якщо їх відкинути, його феномен все одно залишиться, хочемо ми цього чи ні. Виходить, що в людей є потреба в чомусь такому, що він продукує, тобто в несистемному політикові. Зеленський не є якимось суто українським ексклюзивом. Час від часу у людства такі потреби виникають, при чому – у різних суспільствах, у різний час. У нас приблизно рік тому почали говорити про Вакарчука, який більш симпатичний Заходу, патріотичному електорату, і про Зеленського, якого більше готовий підтримати Схід, бо він є ближчим до російськомовного населення, до чогось панківського.

До речі, колись Йон Гарр, також комік-панк, став мером столиці Ісландії Рейк'явіка, хоча його кандидатуру висунули на жарт. І це було після відомої ісландської кризи у 2010 році. Й керував успішно  містом, яке за чисельністю населення становить 2/3 населення всіє держави. Хоча Ісландія, безумовно, країна з іншими особливостями, але такий проект може бути позитивним. Можна навести також приклад Чехословацького президента Вацлава Гавела, який був позасистемним політиком. Або порнозірки Чічоліни у 1979 році, яка в Італії стала депутатом парламенту. Вона також була прикладом позасистемного політика, але в інших умовах, бо Італія – це батьківщина фашизму, тоталітаризму. Так народи через сміх позбуваються страху. Згодом, коли Берлусконі її образ хотів використати у 2011 році, вона програла. Ні гроші, ні телевізор, ні вплив Берлусконі не допомогли.

Тому скажу, що феномен Зеленського – це феномен зміни свідомості, а не ікона. В Україні потрібна десакралізація влади, тобто зняття її з небес і опускання на землю. На жаль, із давніх традицій до нас дійшло, що влада – це небожителі – цар, генеральний секретар, президент з необмеженими повноваженнями.

Продуктом цієї ж антисистемності є Трамп. Там також пішла реакція на консервацію еліти – Буш і його син, Клінтон і його дружина. Американська еліта при всьому демократизмі, при свободі преси, має властивість до консервації. Зрозуміло, що у високого посадовця є більше можливостей, і зрозуміло, що вони один одного просувають. Тож Трамп – своєрідний протест проти цієї консервації еліти. Хоча він сам з неї, але в нього образ хлопця-хулігана. Довкола нього завжди шоу, конкурси краси, ціла індустрія… і всілякі скандали.

Тож такий феномен, скоріш за все, говорить більше про здоров’я нації, ніж про її хворобу.

Як приклад наведу Росію.

Чи можлива там поява такої кандидатури? Там взагалі неможлива поява у владі людини з опозиції. Найпотужніша опозиція там – комуністи. Якщо Путін – це вчорашній, позавчорашній день, то опозиція – позапозавчорашній. Це свідчить про те, що суспільство там хворе. Такий феномен ми також не можемо собі уявити у Білорусі, Казахстані чи будь-де, де панує тотальний страх та раболіпство.

Тепер скажу більш конкретно про самого Зеленського.

По-перше, його образ і сам Зеленський – це далеко не одне і те ж. Персонаж «Слуги народу», якого він грає, і він сам – різні люди. Хоча його рейтинг значною мірою зумовлений саме героєм, з яким його асоціюють. Тож його прихильники будуть дуже розчаровані, коли це зрозуміють.

Однак сам він як особистість є одним з найуспішніших менеджерів із усіх кандидатів і є єдиним, хто виріс поза радянською системою. І Порошенко, і Тимошенко, і Гриценко, і Бойко, і навіть Ляшко (його електорат старше покоління)  мають коріння в тій системі. Зеленський зробив цілком оригінальний бізнес. Це – суто український продукт, він новий за змістом, до того ж – інтелектуальний, медійний, найбільш затребуваний у наш час. Адже хто найбагатші люди світу зараз? Білл Гейтс  (Microsoft), Марк Цукерберг (Facebook), Ларрі Пейдж і Сергій Брін (Google), Джефф Безос (Amazon). Інформаційний бізнес – тренд сьогодення.

Продукт Зеленського – це не просто бізнес, а технологія. Років 5 тому він говорив про технологію 26 авторів і 50 працівників у студії. На сьогодні він говорить про 300 працівників і, думаю, має більше 50 авторів. А ці автори не просто так сидять, як у нас у Фейсбуці, чекають, коли їм у голову ідея прийде, викидають свою «гостроту» на загал, радіють та чекають лайків. Автори Зеленського сидять у офісі і пишуть, використовуючи при цьому сильні сторони кожного, – один фонтанує ідеї, інший їх оформляє у речення, ще один – заримовує, хтось картинки створює…   і так далі. Вони працюють у конторському режимі по 10-12 годин. Ці автори заробляють більше, ніж актори, яких ми бачимо, які стрибають по сцені, яким ми аплодуємо. Авторів ми не бачимо, але саме вони – основа всього. Сам Зеленський і там, і там, тому він світиться. При цьому 95 квартал не вийшов 1-2 рази на сцену, аби поприкалуватися. Вони заполонили весь простір, у них немає конкурентів, але це не їхня проблема. Індустрія Зеленського абсолютно успішна. Він – людина хоч і позасистемна в царині політики, але не випадкова. А наприклад – «Розсміши коміка» - це не просто суто український ліцензований продукт, який придбала 21 країна, а надзвичайно ефективний спосіб знаходження ідей та авторів. Тобто в галузі реформ, досвід, на мою думку, є дуже сумнівною перевагою в порівнянні з генерацією ідей.

Однак варто назвати і недоліки, які є продовженням достоїнств.  По-перше, він не «битий», як у політичному так і життєвому сенсі.  Він був успішним з дитинства, народився в хорошій родині (батько - професор), вчився в елітній школі, завжди був у центрі  уваги завдяки характеру. Коли мав 19 років, його запросила до себе старша команда КВН і він потрапив до вищої ліги. До речі, в основі його сьогоднішнього бізнесу – люди з тієї ж команди, просто вони автори і їх не видно. Що б Зеленський не робив, завжди досягав успіху. А це породжує психологічний стан безшабашності. Зараз він теж нічого не робив, а має хороший рейтинг. Тобто те, що він не знав поразок, для політика достатньо небезпечно. Можна людину, яка не влаштовує, вигнати з «Кварталу», але з держави – ні… Хоча можна, але це тоді вже зовсім інша політика.

По-друге, він – перфекціоніст, все хоче зробити якнайкраще. Для успішної людини - це чудова риса, але для політика несе ризики. Бо якщо будувати суспільство під своє уявлення, під ідеал як у серіалі, із цього нічого доброго не вийде. І Сталін будував, як на свою думку, ідеальне суспільство, і Гітлер також… Не хочу казати, що Зеленський такий же, але політика – це мистецтво компромісів.

По-третє, – він страшенно не терпить критики і сам це визнає, що вже добре. Якось під час інтерв’ю він сказав, що поважає таких людей, як Поплавський, бо його критикують, над ним сміються, із нього прикалуються, а йому не боляче, він вважає, що головне, аби про нього говорили. І про себе додає, що він так не може.

Якщо перші два недоліки життя поправить, то бути у владі і боляче приймати критику небезпечно, бо там є різні суспільні інтереси, усім подобатися не можна. Ясно, що демократичний президент зобов’язаний тримати будь-який критичний удар.

Загалом ця тема дуже об’ємна і постать Зеленського насправді цікава.

– Які шанси у Порошенка? За виборчі гасла він взяв собі поняття не матеріальні, не соціальні блага, а абстрактні – мову, віру… ну і армію, звісно, адже у нас війна.

– На мою думку, шанси у нього мізерні, але є. Якщо він виграє, що це буде означати? Перемогу абсолютно консервативної частини України, яка не хоче змін. Якщо Зеленський – це поштовх до нового, то Порошенко – це консервація нинішнього стану. Він отримає голоси від тих, що сподіваються на владу і її обожнюють, це чітко видно по його компанії, бо він став проповідником і з томосом – вперед. Тобто, він спирається на найбільш консервативних виборців і на консервативну бюрократію, яка сьогодні при ньому і не хоче втрачати посади й доходи. Скажу про непопулярні речі, але його підтримає  великий соціальний прошарок, який отримує пільги через війну. Вони кажуть: «Дай!» Їм дай землю, дай квартиру, дай посаду, бо вони воювали. А Порошенко це продукує і на це спирається. Колись це обов’язково лусне. А в Порошенка є величезний адмінресурс. Наприклад, щось будується і це виглядає не як підкуп, не як агітація, а як добрі справи. Щодо прямого підкупу. Для когось це – непогані гроші, які дають на агітацію. Але чи спрацює? Можливо. Люди від розчарування також можуть не піти на голосування, а за гроші – підуть. На мою думку, Порошенко – більша небезпека для незалежності, ніж Зеленський, у тому розумінні, що консервація влаштовує Путіна, який хоче мати клуб диктаторів. На його смак, влада свята, її чіпати не можна. Тому однаково… чи Порошенко переможе, чи Тимошенко – для Кремля це буде добре. Може Тимошенко ще щось свіжіше принесе в державу, бо в перші місяці почне щось змінювати, але прізвища людей, а не систему. Тож абсолютна більшість нинішньої бюрократії чудово пристосується до неї, а вона їх – до себе. Змінювати вона теж нічого не хоче, їй просто потрібно опанувати потоки та ресурси.

Тому результат президентських виборів буде не в прізвищі переможця, а в тому, яку тенденцію на наступні роки вибере Україна.

– Чи підвищив томос рейтинг Порошенка?

– Напевно, в якійсь мірі так, підвищив. Але, скоріше, активізував консервативну частину населення, для якої релігія має велике значення. Якщо це не стане для нього ключовим, значить він не має ніяких шансів, адже зараз ми бачимо, що всю свою передвиборчу кампанію він побудував на томосі.

Якщо Зеленського звинувачують, що він давно готував свою технологію, свого «Слугу народу», то тепер очевидно, що Порошенко давно готував технологію томосу під вибори. Чому Україна отримала митрополію, а не патріархат, тому що все підганяється під час. Тож Порошенко і опирається на цей консервативний електорат. Він не готовий до нового, не пристосований, говорить, що традиції треба зберегти, як наші діди жили, прадіди. Фраза про традиції ніби чудова, але… Ці ж люди скаржаться, що отримують платіжки за комунальні послуги з величезними сумами. Стоп! Якщо ви хочете жити так, як діди жили, для чого вам тоді комунальні послуги? Діди-прадіди не платили за газ! Так відключіть його і ви. Але вам газ давай, телефон давай, а жити все одно хочете, як діди-прадіди. Пенсія мала? А дідам-прадідам її взагалі платили? Їх влаштовували мед реформи? Вони взагалі ходили у лікарню?

Тому для мене «Квартал» є набагато серйознішим, ніж розмова з такими поборниками «традицій» і консерватизму.

– Які війни за виборців можна спрогнозувати на Закарпатті?

– Перша, яка вже почалася і буде тривати – це інформаційна… Це – стара технологія і вона тепер вже запущена. Діє через школи, лікарні. Зрозуміло, що опоненти будуть із цим боротися, ловити когось за руку. Але ця війна – звичайна. Інша – критична. Вона ведеться проти антисистемного кандидата і вона можлива на різних рівнях, коли система намагатиметься залякувати – у тому числі за допомогою зброї, побиття та інших методів. Такі речі теж можливі. Ми бачимо зараз війну в Ужгороді Броді – Волошин. Це також елементи цієї системи. Перед виборами загострення таких війн буде і в кращому випадку це буде війна компроматів, але можливі й більш серйозні речі.

– Кого найімовірніше  підтримають на виборах більшість закарпатців? Чи можна це спрогнозувати?

– Пропорційний розріз Закарпаття не буде відрізнятися від загальноукраїнського. У цьому я практично переконаний, маючи великий досвід. Львів за розподілом голосів буде більше відрізнятися від Києва, а Київ від Херсона, ніж Закарпаття. На сході буде один баланс, на заході (у Львові, Івано-Франківську) – інший, а в нас у цілому як і  по державі. Можна у всій Україні не проводити вибори, лише на Закарпатті – і це покаже настрої людей. Це, звісно жарт, але картина справді така.

– Нині усе більше говориться про повномасштабну війну з Росією. Як гадаєте, це залякування людей? Передвиборча гра, чи реальна загроза?

– Загалом Путін від Порошенка чи від будь-якого керівника в Україні хоче консерватизму, аби тут, за його розумінням, було спокійно, прогнозовано, аби влада була священною. Тому, за великим рахунком, війна з Росією можлива, скоріш за все, не за територію, не за прохід до Криму, не за труби, а за мозок, за ставлення. Тобто коли зміни в Україні будуть досягати тих масштабів, що вони можуть бути небезпечними для Росії, вона буде старатися всіма способами це гальмувати, загострювати конфлікти. Чим більше Україна неуспішна, тим меншою є загроза короткочасної війни. Як тільки наша держава почне рухатися вперед швидше, загрози збільшаться. І з цим нічого не можна зробити. Хтось каже: «Давайте мир лише заради миру». Давайте! І загниємо. Наприклад. Сусід заліз на вашу територію і каже: «Не будемо конфліктувати, мовчи!» Ви кажете: «Слухай, я тут хочу щось будувати». А він: «Для чого тобі то? Сиди собі тихо». Якщо ви змиритесь, так, не буде конфлікту. Тому, як на мене, якщо буде конфлікт, до нього  треба бути готовим. Але не такий, аби лише поговорити, як недавно: загроза, військовий стан треба ввести, патріотичні сили слід змобілізувати. Що за цим стоїть, крім виборів і намагання сконцентрувати владу? Такий конфлікт насправді не несе загрози для держави. Такий медійний конфлікт влаштовує і Росію також. Можна кричати, що там українці нищать все і стріляти час від часу, адже війна – це гроші.

Утім, загроза з боку Росії є. Але російсько-український конфлікт, за великим рахунком, є конфліктом не України і Росії, а світових цивілізацій. І хоч в успішної України більша вірогідність того, що війна з Росією можлива, але також більші шанси на те, що вона отримає величезну підтримку з боку цивілізованого світу. Неуспішна Україна цю підтримку не отримає, бо ніхто не стане втручатися в справи корумпованої, зацикленої на персональній владі України, захищати її.

– Якщо порівнювати президентські і парламентські вибори, на які з них серед закарпатців явка вища?

– Тут різниці немає. Раніше у нас в один день проходили вибори багаторівневі – обирали депутатів сільських, міських, обласних рад, Верховної. Ясно, що на таких явка була найвищою. Хтось ішов тільки через те, аби проголосувати за когось із свого села, а заодно і за інших. Коли їх розділили у часі, принципової різниці у явці на президентські і парламентські вибори більше немає. Хоча за змістом, я вважаю, що парламентські вибори в Україні будуть набагато важливіші. Президентські будуть такою собі репетицією до них. Чому стільки багато кандидатів? Їхні спонсори висунули їх не просто так, а щоб вони виміряли рейтинг симпатій. Адже вибори – це величезні гроші! Треба лише 2,5 мільйонів заплатити за реєстрацію. І вони потім не повертаються. Через кандидатів тепер випробуються ідеї, які вони озвучують народу. Або чому, наприклад, вирішив балотуватися  Шевченко? Він розуміє, що не виграє, але хоче позмагатися, вивчити підґрунтя, щоб потім піти на парламентські вибори. І таких кандидатів теж багато. Чому йде Наливайченко? Що хоче Смешко?

Загалом Україна йде до парламентської республіки. Просто іншої форми правління у нас бути не може при такій різній історичній традиції, багатоконфесійності.  Коли в нас є три загальноукраїнські церкви: українська православна, російська (яка теж нікуди не ділася) і греко-католицька. А ще маємо римо-католиків, протестантів, мусульман, юдеїв та інші релігійні течії. Отже, маємо 3 або 4  електорально різні України. Така країна одним центром влади керуватися не може. Тому на загальноукраїнському рівні потрібні парламентські коаліції, а на місцях – сильне місцеве самоврядування. Саме така політична система лише може в нас існувати. Тому через ці президентські вибори ми йдемо до парламентської форми правління.

– Як гадаєте, чи багато виборців тепер буде керуватися принципом «обирати найменше зло»? Так у нас уже голосували.

– Таке є на будь-яких виборах. От, одна із форм сакральної свідомості і ставлення до влади: глава держави – це закінчений ідеал, щось святе, бог, помазаник. Реально все не так. Не святі горшки ліплять. Тому будь-який вибір є вибором найменшого зла, бо ідеального немає. Коли нам здається, що ми вибираємо ідеальне, насправді обираємо лише нашу ідеальну ілюзію. Хтось голосуватиме за «слугу народа», хтось – за воєнного героя, хтось за чудодійника доброчинця.  Таких людей багато. Вони хочуть бачити образ, як святого… а політики на цей запит відгукуються. Тобто, який народ має запит, вони таку картинку малюють. Зрозуміло, що якщо кандидат буде говорити про свої проблеми, свої сумніви, хто за нього проголосує?

– Конфлікт Москаль - Супрун. Під час візиту Супрун Москаль не був приступнім. З одного боку – це добре, адже протистояння могло ще більше загостритися. Але… вона заявила, що досі чекає від нього вибачень, а він перед тим сказав, що вона перед ним досі не вибачилась. Як гадаєте, це гра на публіку? Адже Москаль чудово вміє використовувати конфлікти для підняття власного рейтингу.

– Феномен Супрун мені цікавий, бо я не можу дати відповідь, чому вона на сьогодні залишається при справах (інтерв’ю записувалося до судового відсторонення Супрун – ред). Це – єдина більш-менш успішна реформа. Чому її тримають у якості в.о. – не дуже розумію, бо це нелогічно з точки зору Порошенка, Гройсмана, Авакова, уряду. Тому конфлікт Москаль – Супрун є закономірним з точки зору реакції бюрократії на Супрун… Оце і є Москаль зі своїм відношенням. Такою є реакція бюрократії і на Зеленського, як і на Супрун. Вона – дивак в уряді.  Москаль і є справжнім клоуном влади, який пробує реакцію суспільства на неї. Тому коли Супрун приїхала на Закарпаття у справах, саме у справах.., а не ляпати язиком, зрозуміло, що він не прийшов на зустріч. Бо якби він зустрівся з нею, виглядав би дурником. Але він не дурний і, як завжди у подібних випадках, послав замість себе Галаса, який грає роль дуже серйозного чоловіка.

– Якщо на початку війни закарпатці позиціонували себе як патріоти, то зараз рівень патріотизму помітно впав. Чому з’явилася  такі досить песимістичні настрої?

– Я б не виділяв закарпатців у цьому плані. Просто спочатку загалом патріотична тенденція була більш щирою, абсолютно необхідною  (у 2014 році, коли відбувалася революція, розсипалася влада, почалася війна) і без цього пориву неможливо було вистояти. Це був щирий вияв нормальних людських почуттів – захищати себе, родину, державу, гідність, свободу, усе до купи. А потім пішло вже те, що називається словом «патріотизм» - плакати, маскаради. При чому, бюрократія, яка оговталася, зберегла всю систему, перевела її на свої рейки і корупційні потоки й почала заробляти на війні. Ну і під це, звичайно, потрібно використовувати патріотичні почуття. Хто проти корупційних схем – ворог, агент Кремля, хай іде на Росію. Це – абсолютно радянські методи. Я таке чую із 70-80-х років. У Радянському Союзі всі, хто щось не те сказав, були ворогами, або американськими агентами.

– Дехто каже про політиків «Усі вони одинакові, усі бандити. Ні за кого голосувати не буду!» Чи правильно це?

– Це – майже те ж, коли кажуть, що вибираємо менше, чи більше зло. Навіть хто не йде голосувати, все одно голосує. Чи вкинула людина бюлетень, чи ні, чи порвала, це все одно впливає на результат. Це є виявом, але не активним, а пасивним. Можна кандидатів обзивати бандитами, можна когось вважати ідеальним, усе це – лише особисті уявлення. Тому рецепт я дати не можу, бо від того, що скажу, нічого не зміниться, все одно кожен буде вирішувати сам за себе – так, як захоче в той момент.

Але щоб не навіювати ілюзорних уявлень, скажу, що все, у тому числі – вибір влади є поняттям відносним. Одними виборами ми не визначаємо долю країни. Вона визначається кожен день. Наприклад, чи людина викине сміття туди, куди потрібно, чи матиме сміливість сказати можновладцю, що він – хам і відстояти свою позицію та в багатьох інших моментах. Якщо хтось за комп’ютером пише, що Путін – Х*йло, це нічого, бо так кожен може, а от хай він піде і скаже в очі хабарнику у міській чи сільській раді, що про нього думає. От такий вчинок і вирішує долю країни.

– Чи може виграти кандидат, який пропонуватиме людям соціальні блага – низькі ціни та тарифи, високі зарплати та пенсії?.. Чи готові повірити виборці черговим обіцянкам?

– За великим рахунком, можемо спостерігати дві тенденції. Одні тим, хто має консервативні настрої, пропонують соціальні блага: зменшити ціни на газ, забезпечити безкоштовний проїзд та інше. Такий прошарок – найбільший. Інші – їх менше, спираються на бажання щось змінити, запровадити щось нове. Це – не лише у нас, це – загальносвітова тенденція. Наприклад, Рейган чи Тетчер, особливо в періоди кризи, спиралися на клас активного підприємництва. Потім дуже легко було Клінтону, бо його попередник соціальні блага прибрав і він їх міг роздавати, бо було з чого й був досить популярним. Так зберігається баланс між особистою підприємливістю та соціальною відповідальністю. У нас так само, але немає, поки, що роздавати.  Але як пояснити пенсіонерці, що треба активність у житті проявляти. Це ж беззмістовно. Однак таким є реальне життя.

– Як гадаєте другий тур виборів буде? І хто в нього має найвищі шанси потрапити, якщо так?

– Другий тур буде точно. Я бачу чотирьох кандидатів у ньому – Тимошенко, Гриценко, Зеленський і Порошенко.

– Чи є ризик того, що Президентом може стати представник опозиційних сил, тобто хтось із нащадків Партії регіонів?

– Немає. Після того, як відпали головні бастіони «регіоналів» – Крим та частина Донбасу, а це – близько 4 мільйонів виборців, всеукраїнської переваги проросійські сили мати не можуть. Тим більше, що в них самих немає єдності. Там висуваються і Бойко, і Вілкул, а ще й Зеленський активний на тому електоральному полі.

– Чи може на перебіг та на результати виборів вплинути Москва?

– Остаточно – ні, але впливати буде. Загалом Москва – це такий фактор для України, як сонце… Не в доброму чи поганому значенні, а в тому, що хочемо ми цього, чи ні, а вона є і буде завжди. Цей фактор впливу є постійним, при чому і в хорошому, і в поганому значенні. Не треба просто Путіна асоціювати з усією Росією. Ми користуємося купою надбань російських сучасників. Просто ми нараз звикли зводити Росію до образу її президента… Тобто, тут є ангел, а тут є чорт. Так, їхня верхівка буде впливати на наші вибори. Але це – не є вирішальний вплив. Москва впливає і на світові процеси… просто фактом свого існування. Як казав Чаадаєв ще на початку ХІХ століття: «Росія призначена тільки до того, щоб показати всьому світу, як не треба жити і чого не треба робити». Тож саме цим Росія і найбільше впливає на розвиток людства. Скажімо, чи хоче Москва, щоб Бойко був президентом? Так, хоче. Але своїми діями вона піднімає рейтинги антибойківських кандидатів. Росія для українських демократичних процесів зробила набагато більше, ніж усі наші демократи взяті докупи, – своїм негативним прикладом. Хочу сказати, що вплив – це не пряма дія, яка полягає в тому, що вони посадять за комп’ютери тролів і вони будуть писати «Голосуйте за Бойка», чи який поганий Порошенко або хтось інший. Тому боятися того, що Москва нам вибере кандидата, не варто.

– Як сильно впливає залежність від телевізора на електоральні настрої закарпатців? А як щодо газет, Інтернету?

– Є такий вираз, що в нас насправді є дві великі партії – партія телевізора і партія Інтернету. Він образний, але маються на увазі дві електоральні ніші. Я б виборців за цією схемою не зовсім ділив, бо наразі монополії на телеканалах немає, показують різних кандидатів. Хіба що можна сказати, що телевізор дивляться люди більш консервативні, хоча тепер це також не дуже однозначно, бо каналів багато і кожен з них на думки людей впливає по-іншому. Крім того, частина сюжетів переноситься в Інтернет і абсолютну більшість новин телевізійники  беруть з Інтернету… Тож усе переплетено. Хіба що є люди найбільш консервативні, обмежені і поглядами, і можливостями, які користуються одним джерелом інформації. Такі ніші також є і влада на них буде опиратися.

– Останнє запитання: ви вже визначилися, за кого будете голосувати? Я не пропоную вам називати політичний проект чи кандидата, але мені цікаво, чи визначився політолог, за кого віддасть свій голос?

– Не знаю. Не тому, що не хочу казати. Я дійсно ще не визначився. Розглядаю три кандидатури – Гриценка, Зеленського і Садового. Вони можуть дати Україні щось нове, допомогти відійти від консерватизму. Утім… однозначно мені відомо тільки те, за кого не буду голосувати.

Теги: вибори, Віктор Пащенко

19 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати