Політологія як хобі. Інтерв'ю

Останнім часом ситуація на Закарпатті досить напружена, періодично виникають конфлікти то з угорцями, то з ромами, то з владою, то лісниками… то перекривають дороги за те, що їх ремонтують, то аби їх не ремонтували… І хоча «корінь зла» у багатьох випадках – за межами області, самі мешканці краю досить занепокоєні. Дається взнаки те, що незабаром вибори, тож підігрівати градус напруження та коментувати ситуацію зараз вигідно політикам та представникам різних партій. Та й громадські активісти зараз активізувалися як ніколи.

Тож що відбувається на Закарпатті, які настрої в людей, кого можуть підтримати на виборах мешканці нашої області, що їх дратує в політиках? Про це та інше у прес-центрі газети «Неділя Закарпатські новини» під час наших «Недільних бесід» ми говорили з політологом Віктором
ПАЩЕНКОМ.

– Які політичні настрої тепер на Закарпатті?

– У міжвиборчий період, як правило, політичні настрої серед більшої частини населення не визначені, у тому числі й на Закарпатті. Тому  говорити про якусь чітку політичну структуризацію не доводиться, бо її просто немає. Якби зараз проводити соціологічне опитування, то, думаю, що близько 50 відсотків закарпатців відповіли б, що не визначилися. Це і стосовно президентських і стосовно парламентських виборів. Однак є сталий електорат у тих політичних сил, які на слуху – на сьогодні це блок Тимошенко, політичні сили Порошенка, Гриценка, Бойка, Ляшка та інші. Загалом область кардинально не відрізняється від інших областей України. Тобто те, що ми бачимо  по державі, стосується і Закарпаття. До речі, особливість області така, що вона відображає усереднені настрої  по Україні – пропорційно симпатії східних і західних регіонів.

 А від загальноукраїнських настроїв наша область відрізняється, якщо брати до уваги парламентські, чи, особливо, місцеві вибори тим, що в нас є регіональні сили і політики, які на загальнодержавному тлі не відіграють вирішальної ролі, але тут, на місці, вони кардинально міняють картину. Передусім мова йде про Єдиний Центр та угорські партії.

Тому, якщо говорити про президентські вибори в області, то на них значну роль відіграє   фактор  підтримки цих сил.

– Як пояснити конфлікт із угорцями? Останнім часом ситуація нагадує гру в гаряче – холодне. То лід тане, то знову у стосунках напруження. Особливо після випадку з паспортами.

–  Це – дуже глибока тема, про яку можна багато говорити. Скажу так. Нинішній  скандал –  це більше політичні спекуляції. Проблема з угорцями – не ситуативна. Навіть питання з паспортами не сьогоднішнє, їх видають із 2011 року. Свого часу цей фактор відігравав іншу роль. Фактично до 2015 року, до безвізового режиму, мати угорський паспорт вважалося великою перевагою, адже можна було без проблем їздити до Європи. Зараз частіше в засобах масової інформації це питання набирає політичних обрисів. Я вважаю, що це дуже сильно перебільшено саме з політичної точки зору. Але тут є багато зацікавлених осіб, політична гра та спекуляції. Передусім, угорські паспорти в Україні – це внутрішня проблема Угорщини.  У них такі настрої, у них це отримує підтримку місцевого виборця, що показали останні вибори, коли Орбан завдяки такій риториці переміг, навіть потіснивши свого правого конкурента – більш радикального Йоббіка. Отже, угорці передусім орієнтуються на свого виборця і, крім того, мають певну підтримку тих зарубіжних виборців, які отримали угорські паспорти.

Дуже активно намагається спекулювати на цій темі Росія, яка придає всьому свій відтінок, адже для неї дуже важливо дестабілізувати ситуацію в Україні загалом, аби колотнечу зробити не тільки на сході, але й на заході. Тому Москва активно педалює таку політику Угорщини. Крім того, Путін на особистому рівні знайшов спільну мову з Орбаном. Взагалі теперішня політика Росії – підтримка націоналістичних рухів будь-де: чи то у Франції, чи то в Німеччині, Голландії, Австрії. Їй це вигідно, бо держава живе за принципом: «Розділяй і володарюй!».

І ще один важливий нюанс в угорському питанні – позиція української сторони, яка, м’яко кажучи, далеко не бездоганна. Для внутрішньополітичної підтримки правлячої партії ця тема також вигідна. Бо можна себе позиціонувати як захисників, виступати з певними патріотичними гаслами, грати з почуттями людей, показувати силу, збуджувати емоції.

Варто звернути увагу і на іншу деталь. Зараз Угорщина має проблеми з Євросоюзом. У вересні Європарламент проголосував за початок санаційної процедури проти Угорщини у зв’язку з тривалим порушенням європейських норм. А формулювання там були, наприклад, такі: «за переслідування незалежної преси», «за звільнення незалежних суддів», «за збагачення членів уряду та їхніх сімей за рахунок європейських коштів». Здавалось би, Україні відкритий дипломатичний шлях тиску на Угорщину, але… якщо почитати ці формулювання, то хіба в нас ситуація краща? Тому українська зовнішня політика не може бути відкритою у цьому плані, адже грішки є і в нас. Тож, ця тема дуже слизька і спекулятивна.

Крім того, цивілізований світ не робить проблему із подвійного громадянства. Це – загальносвітова практика. Звичайно, в України є своє суверенне право мати свої закони. Але тоді його потрібно виконувати усім, а не говорити про це. Проте депутати, державні службовці мають подвійне громадянство. Та в той же час у нас є ціла служба перевірки – здоровенний бюрократичний апарат, який перевіряє податки, зв’язки та багато іншого. В сучасному інформаційному світі надзвичайно просто визначити, хто саме має два або більше паспортів і зробити конкретний крок – звільнити всіх державних службовців з роботи. Але на це немає політичної волі і питання ніяк не вирішується.

– Чи дійсно у області багато сепаратиських настроїв?

–  Говорити про сепаратистські настрої на Закарпатті – це абсолютна спекуляція. Що ж таке сепаратистські настрої? Що, в нас є рух за відокремлення? Чи навіть за автономію? Є якийсь діяч несповна розуму в Москві – Гецко, але про якийсь рух мова не йде. Те, що через російські спецслужби намагаються тут робити якісь провокації – це теж несерйозно. Тому стверджувати, що у області є сепаратизм у прямому розумінні слова –  абсолютно безпідставно. У нас немає жодної серйозної політичної сили, яка б оголосила це як свою програму. Інша справа, що підґрунтя для розмов дає внутрішньо українська політика та позиція нашого «губернатора».

Є загальноєвропейський принцип, коли демократія базується на місцевому самоврядуванні. Люди хочуть бути вдома господарями – у себе в селі, в місті… Іі це абсолютно нормально. Але коли загальнодержавна програма об’єднання громад  гальмується на місцевому рівні, у населення виникають агресивні настрої. Сторожниця, Минай, десятки сіл у більшості районів уже чотири роки подають документи на об’єднання, а Москаль їх не підписує. І так по всій області. Людям це не подобається. Можна сказати: «От вони хочуть самоврядність, це – сепаратизм!», але це – буденні речі. Тому говорити про сепаратизм на Закарпатті в політичному сенсі немає підстав. Однак ця тема використовується для маніпуляцій, боротьби із політичними конкурентами.

–  Популярність Москаля останнім часом різко знизилась. Якщо ще кілька місяців тому закарпатці ладні були просити його балотуватися  на пост Президента, то зараз коментують його дії з докором. Передусім мова йде про вирубки лісів та Свидовець. А може ще є якісь причини?

– Взагалі політична постать Москаля цікава. Він завжди був відомим, навіть починаючи з керівника закарпатської міліції. Але вся його політична кар’єра будується на піарі. Москаль – це талановитий піарник. Він коли очолив у нас обласне управління міліції, одразу створив газету, телебачення для міліції, зразу підібрав собі талановитих журналістів – того ж Ярослава Галаса, який і зараз із ним. Тобто, як політик Москаль за великим рахунком – ніхто. Він не має якось чіткої позиції, але в нього підвішений язик і він вміє «поболтать» та всяко, у тому числі – матом. Людям це цікаво. Особливо на перших порах. Тому саме на цьому протягом тривалого часу і базувалася його популярність. Він здається доступним, бо підходиш до чиновника, а той – і слово не каже, бо боїться, а цей – що хоче, те й ляпає. Це – яскраво, цікаво і у всіх на слуху. З ним легко писати інтерв’ю, бо він за словом не лізе до кишені. Але що занадто – то не здорово. Поступово люди почали бачити, що його слова розходяться зі справами. От прийшов до нас Москаль і заявив, що в першу чергу поборе контрабанду. Утім що було тоді, те маємо й зараз. Бігав він на початку, що наведе порядок з вирубкою лісів, зупиняв якісь ешелони. А що маємо тепер? Тому й логічно, що в людей прийшло розчарування. Думаю, що зниження популярності Москаля є закономірним явищем. Якби він рік-півтора тут поговорив, а далі б його звідси забрали, він залишався б у області й надалі дуже популярним.

–  Тим не менше, голова Закарпатської ОДА все одно залишається популярним не лише в нашій області. Його запрошують виступати провідні телеканали. У чому секрет його успіху, на вашу думку? Кажуть, що Москаль – це політичний бренд…

–  Так я ж кажу, чому. Хто з керівників області може собі таке дозволити? А він так, бо йому таку призначили роль. Раніше її виконували блазні при королях. Тому він і цікавий журналістам. Але за його словами нічого не стоїть. Це – слова для красивості, що не несуть жодних наслідків.

–  Інша постать – Віктор Балога та його команда. Чи може він, не об’єднуючись із якоюсь політичною силою, потрапити до Верховної Ради на наступних парламентерських виборах?

–  Щоб предметно говорити на цю тему, треба розуміти, який буде виборчий закон. Якщо мова йде про мажоритарну систему, або таку, яка є зараз, то Балога легко і не тільки він, але й його команда, проходять по округах до Верховної Ради. Звичайно, якщо будуть лише партійні списки, то інша справа. Але нині говорити про це можемо тільки абстрактно. Зараз політична позиція Балоги, про яку він днями заявляв, така, що він закликає до об’єднання Гриценка, Садового, Вакарчука, які разом можуть представляти потужну проукраїнську силу. Якщо в Києві так складеться, Балога тут підніме свій рейтинг, авторитет і впливовість. Якщо не складеться, звичайно, і його позиції тут будуть розпорошені.

– Як гадаєте, чому останнім часом в Ужгороді така загострена і нестабільна ситуація. Конфлікти довкола мера можуть мати політичне підґрунтя?

–  Мені хочеться сказати, що Андріїв – це торгаш від політики, він – бізнесмен пострадянського ґатунку: АТП, базар, завод бруківки. Він до політики підходить як до бізнес-проекту. Серйозної  політичної легітимності в Ужгороді він ніколи не мав. І це вибухнуло на Набережній. Тут зачепило больову точку, що змусило людей вийти на вулицю. Виявилося, що там немає нормального проекту, спеціалістів, нічого немає.  Але політичні конкуренти Андріїва або слабші, або гірші, тому він тримається. За великим рахунком серйозної альтернативи йому немає. Ті, що балотувалися як конкуренти, просто зникли. Погралися три місяці у передвиборчу кампанію, і їх немає: ні Качура, ні Чубірко, навіть Ратушняк зник як політик.

–  Як гадаєте, на наступні вибори будуть спроби скупити голоси?

–  Звичайно, що будуть. Є великий відсоток людей, яким все одно, за кого голосувати, і вони вважають себе розумними чи хитрими, тож їх можна буде підкупити. Це питання не нове  і немає сенсу звертатися до людей, щоб вони голосували за совістю, бо значна частина виборців не бачить зв’язку між політикою та своїм реальним життям. Це проблема й історична, бо люди намагаються відокремитися від влади, і проблема освіти, і проблема досвіду… Гадаю, корупція – набагато глибша проблема, ніж хабарі. Це – навіть не прямий підкуп, який виявляється в тому, що прийшов, роздав по 500 гривень і пішов, а більш складний. Наприклад, у якомусь районі вклали гроші в футбольну команду, «кришування» на кордоні, комусь допомогли організувати напівлегальний бізнес. Така система проникає знизу до верху і вона також є політичним підкупом, але більш хитрим і дієвим, коли його навіть виявити складно, бо не можна піймати за руку.

– Який відсоток закарпатців ходить на вибори? І який середній вік тих, хто голосує? Кажуть, що молодь традиційно не активна і найбільш охоче голосують пенсіонери…

– Загалом це загальносвітова тенденція.  Кажуть, що чим ближче до смерті, тим більше люди думають про вічне. Старші люди і більш релігійні, і вони більше цікавляться політикою, ніж молодь. Це – природно. Тому, справді, старше покоління голосує більш активно за молодших. І вони при цьому голосують більш свідомо. Маю на увазі не те, що роблять вони це правильно або неправильно, а те, що обирають, більше спираючись на власний досвід.  Звідси такі сильні консервативні настрої в суспільстві, які у нас проявляються радянською ностальгією. У молоді такої свідомості немає не тому, що вона погана, а через те, що в них менше досвіду, соціальних зв’язків, більший акцент на особисті інтереси і обирають вони більш імпульсивно. Вони менше пов’язують політику зі своїм життям. І це абсолютно нормально, хоча значно уповільнює суспільний розвиток.

– Чи є в нас політична постать нового зразка, людина з прогресивним мисленням, яка може змінити Україну?

–  У самому питанні закладено інфантильну ілюзію, яка відображає прагнення багатьох людей. От прийде якийсь новий політик, справжній, і жити нам стане добре, він все за нас зробить. Ця ілюзія дуже яскраво проявилася у 2004 році, коли Україна сказала: «О! Ми знайшли!» Ющенко до отруєння був красенем, з хорошою біографією і люди повірили, що коли він стане президентом, все зробить. Але невдовзі прийшло розчарування. Бо люди прийшли на Майдан, постояли, покричали, добилися свого і пішли по домівках. А що змінилося… викладач як брав хабарі раніше, так продовжував і надалі, студенти як купували оцінки, так і продовжували. Усе залишилося без змін, революції свідомості в людей не відбулося. А вийшло, що винуватий Ющенко. Потім був Янукович, нові розчарування, але люди й надалі чекали на Месію, який врятує їх, врятує країну. Зараз ми бачимо феномен Вакарчука і Зелінського. Ми знову хочемо обрати людину, яка за нас все зробить. Вакарчук, наприклад, гарно співає, має патріотичні пісні, розумний… от він повинен прийти і все зробити. А Зелінський взагалі – феномен, бо він мультик про політиків робить. Тому очікування цієї постаті, яка має прийти і змінити світ, є дитячою ілюзією із казок, після прочитання яких дівчата чекають принца на білому коні, а хлопці – жаб, які мають стати принцесами… тобто що б таке зробити, аби нічого не робити, наче Ємеля «по щучьему велению». Тому ніша очікувань дійсно є і вона велика.

Якщо з мрій перейти до практики, то як на мене, на сьогодні важлива не людина, яка прийде і все зробить, а певний політичний напрямок, який може дати імпульс для розвитку. Це перш за все соціальні ліфти: громада на своєму рівні, активні люди – на своєму, влада – на своєму. Тож яка політична сила може це забезпечити? Візьмемо політичний розклад. Що маємо? Велику нішу політиків радянської ностальгії, прихильники якої є здебільшого на сході, менше на заході і частково у нас. Це – Бойко, Вілкул, Рабинович, Медведчук. Вони – консерватори, прагнуть зберегти (можливо трошки модернізувати) ще радянські порядки, де місце комуністичної бюрократії має зайняти олігархічна. Це – не перспективно.  Як свого часу відійшли комуністи, так відійдуть і ці, просто для того потрібен час. Друга велика ніша – це та, яка зараз при владі. Це – Порошенко і Тимошенко, я б їх двох об’єднав як одне. Вони проєвропейськи налаштовані на словах, але мислять по-радянськи, ніби хотіли б жити у Європі, але працювати – як за часів Союзу. На мою думку, ці політики свій реформаторський ресурс вичерпали. Маємо ще й третю нішу, яка на сьогодні є найбільш прогресивною, це ті, хто називає себе євроопитмістами. Найбільш сильна фігура тут, як перехідна – Гриценко. Але не він сам. Тут постать Вакарчука може бути корисною, але як політичної фігури, так само і Садовий. Як на мене, Україні найбільший поштовх може дати саме ця ніша, бо інші більше думають вже про збереження набутого, ніж про розвиток. Якщо люди їх не підтримають, кінець світу не настане, просто втратяться роки і Україна ще більше відстане від Західної цивілізації.

–  Громадські активісти. Часом ці люди виступають за хороші потрібні речі, а часом їхні дії здаються абсурдними. Як це пояснити?

–  У нас громадські активісти ніби отримали якийсь юридичний статус. А хто ж вони такі? Активіст так активіст. Ми маємо юридичний статус «громадянин». Це – зрозуміло. Є в нас владний статус, який повинен представляти інтереси людей. Це – депутати, представники сільських, міських, обласних рад, тощо. А громадський активіст – це штучно придуманий статус. Людина не є представником влади, але зголошується виступити посередником між нею та людьми. Наприклад, хоче йти з Андріївим зустрічатися, чи СБУ контролювати, поліцію, чи що заманеться. На цьому статусі виникає величезна кількість спекуляцій. Чому це явище з’явилося? Захід після розпаду Радянського Союзу намагався в нас стимулювати громадянську активність, адже її взагалі не було, через власні фонди. Тоді дуже активним був Сорос та інші фонди. Бажаючи чи не бажаючи цього, вони породили цілий клас тих, що називаються грантоїдами. Це для декого вже стало професією: десь покричати, туди піти, сюди піти, пошуміти, написати проект, а за це дають непогані гроші і активність заохочується… Й усе це породило прошарок тієї ж бюрократії, яка в корені не має нічого спільного з громадянською активністю в європейському розумінні цього слова. А влада також почала це використовувати і маніпулювати активістами на свою користь, мовляв, їм платять, а чому б нам їм не заплатити і зробити свою Громадську раду, взяти в неї своїх людей.

Наразі у ситуації з набережною в Ужгороді ніби є імпульс, проте кожен з громадських активістів має свій інтерес, вони діють як лебідь, рак і щука.

Тож як громадянин на громадську активність має право кожен. Та якщо людина хоче мати більший вплив, для цього є ради різних рівнів, хай балотується, власне це і є політика.

Утім повторюся, що такого поняття як громадський активіст юридично не існує і його не повинно бути, це – суто маніпуляції. Це йде ще навіть з радянської школи. Хто ініціативний – той був активістом і мав дивитися за іншими.

Або в тюрмі. Там так само.

–  Надання Томосу Україні чи може вплинути на настрої людей? Скажімо, на Закарпатті де дуже багато церков Московського патріархату?

–  Не знаю. Можливо, трохи й помиляюся, але гадаю, що релігія в політичних процесах іде позаду, не визначає політичні процеси, а плететься за ними. Надання Томосу – це реалізація факту, що Україна відійшла від Росії в економічному, політичному, культурному, мовному і на п’ятому місці – у релігійному плані. Це – констатація факту. Що Томос ослабить позиції Російської православної церкви – це факт, що багато священиків, які бігали за порадами у Москву, тепер бігатимуть до Києва – це теж факт, але я б сказав, що він є не визначальним, а наслідком.

–  Що може допомогти Україні закінчити війну з Росією, повернувши Донбас? А Крим?

–  Крим, Донбас і взагалі питання політичного устрою України – не питання якихось політичних домовленостей Путіна і Порошенка чи навіть іншого  президента.

Скажімо, в Росії прийшов би до влади Навальний. Все одно б і з ним не домовились про повернення територій, бо проблема набагато глибша історично. Там інша ментальність, інша історія, інша мова, інша культура, інший спосіб життя. Тому за один рік, навіть два чи п’ять  вирішити проблему не можна. Особливий статус має бути. Більше того, я вважаю, що український політичний устрій повинен бути інакшим – з оновою місцевого самоврядування дуже сильною, адже, наприклад, наше Закарпаття – це не Буковина, а Київщина – не Слобожанщина… й своє місце повинні знайти і Крим, і Донбас. Але сьогодні це питання піднімати складно, адже на цьому спекулює Росія, наголошуючи: «Ми цього і хочемо, особливого статусу Донбасу!»  Але особливий статус не можна давати тільки Донбасу, не вирішивши цей статус інших регіонів.

Тобто, ця проблема сира і вона в найближчі роки не вирішиться. Це – як коли яблуко зелене, воно повинно дозріти. Так і ця проблема повинна визріти і тоді нові політики, не пов’язані ментально зі старими, з цими амбіціями, фантомними болями, ці питання повинні утрясти. У сьогоднішній ситуації ключове те, що насилля – останнє, що слід використовувати… Вже тоді, коли тобі лізуть у хату, треба бити в морду. Але його треба максимально виключити. Якщо статус неможливо визначити – нічого це педалювати. Навіть якщо армію в Крим вести – він не буде наш, навіть якщо Путін зійде з політичної арени – проблема Донбасу залишиться. Він – інакший, як мають між собою суттєві відмінності й інші регіони. Але Донбас – то й не Рязань, то – інша Україна.

–  Якими є шанси Порошенко виграти вибори?

–  Якщо Порошенко ці вибори виграє, це буде означати, що в українському громадянському суспільстві щось зламалося. Він може виграти виключно на своїй опорі – бюрократії, якої є 7-10 відсотків, але цього абсолютно недостатньо. Іншою його опорою можуть бути  зовсім аполітичні люди, яким усе «до лампочки», яких можна схилити до будь чого, через засоби масової інформації, підкупи, корупційні схеми. Для цього треба, щоб кожному другому було абсолютно все байдуже. Це  при тому, що 20-30 відсотків людей не ходять на вибори взагалі.  Тобто щоб Порошенко виграв вибори, треба аби 40 відсотків людей, для прикладу, прониклися свідомістю Ляшка, маю на увазі тих, кого цікавить лише скотиняки, вили, субсидії, пільги і які абсолютно не розуміються у світі. Справа не в тому, буде це трагедія для України чи ні, а в тому, що це буде діагнозом нинішньому суспільству, яке не готове до самоорганізації.

–  Закарпатці, що їздять на заробітки в Росію, повертаються додому з дивними настроями. Думаєте, їх зомбують, як і власне населення?

–  Я не думаю, що це можливо. Ті, хто їде в Росію взагалі, з такими настроями туди й їдуть і звідти повертаються. У нас, наприклад, на Закарпатті, знаю за результатами соціологічних досліджень,  в Тячівському та Хустському районах виділяються два фактори таких настроїв – по-перше, сильна православна церква Московського патріархату і по-друге – дуже давня традиція заробітків «на Росії». Ці фактори взаємодоповнюють один одного. У в цих людей свій світ. Вони ще з радянських часів туди їздили і заробляли в тайзі на лісоповалах непогані гроші, також як будівельники. Вони не дуже цікавляться політикою, а зв’язок із Росією у них більше економічного характеру. От  вони собі й думають: «Ми з ними однієї віри і чому росіяни погані, якщо вони платять гарні гроші». Люди мусять себе якось заспокоювати, вони навіть собі не хочуть зізнатися в тому, що їдуть працювати на ворога, бо це – психологічно некомфортно. Крім того, прошарок людей, що ностальгують за радянською системою, поки що нікуди не подівся. Адже в самій Росії звідки взявся Путін? Він є відображенням радянського авторитаризму. Такі настрої є і в нас, вони не вивітрюються, хоча в Україні вони набагато слабші, але є. Поруч з цим, в українців у Росії зараз виникає більше проблем, ніж раніше, до них ставляться жорсткіше, їх не впускають на територію країни, депортують, навіть у побутовому ставленні, тож багато хто почав на заробітки їхати вже не туди, а до Чехії, Словаччини, загалом до Європи.

– Розкажіть про себе, як про особистість. Чим займаєтесь у вільний час, які маєте захоплення?

–  У вільний час даю інтерв’ю з політології. А в основний – займаюся бізнесом. Я в агробізнесі, працюю разом із Генріхом Стратоном, він – мій партнер. Ми маємо у Сторожниці підприємство, займаємося саджанцями, аби перевести вирощування ківі у промислові масштаби. Тому тепер для мене хобі – політологія. Генріх – біолог, селекціонер, його справа – це рослини, а моя – зробити виробництво таким, яке б могло забезпечувати всю Україну ківі, щоб фермери перетворили рослину з поки що екзотичної як банан, лимон, на українську, таку як яблука чи виноград.

Загалом робота в новаторському бізнесі дає для мене дуже важливе відчуття свободи, на чому, вважаю, і повинна будуватись сучасна політична система.

–  Куди подорожуєте?

–  Відколи пішов у бізнес, далі Закарпаття майже не їжджу. На морі не був уже років 5. Влітку немає часу, а взимку – немає бажання. Хочу у Лондон, але поки що не виходить, та туди мушу поїхати. У мене про це місто приємні асоціації з дитинством, рок-музикою та й взагалі саме Англію вважаю центром сучасної інтелектуальної цивілізації.

–  Поділіться веселою історією з життя, яка запам’яталася найбільше.

–  Веселі і смішні історії – речі досить суб’єктивні, бо що смішно для одного, до сліз для іншого. Але найцікавішими є ті випадки, які виникають спонтанно. Пригадується Новий рік. То був останній Новий рік Радянського Союзу. Я тоді вчився в Харкові, а додому приїхав на свята. Друзі домовилися, щоб ми провели три дні в Колочаві на біобазі університету. Я в організації не брав участі. Ми поїхали на місце, а в магазинах не було ні їжі, ні алкоголю. То був 1990-й рік. Мав наступити 1991-й. У лісі ми не мали навіть телевізора. А компанія зібралася осіб на 12.  У перший же вечір все випили. Що робити далі? Купити не можна було нічого. Години дві ходили туди-сюди, а потім у кожного почали виникати ідеї і ми почали гратися. Хоча мали по 26-27 років, не діти зовсім, дехто вже був одруженим. Пригадати, у що конкретно ми бавились – важко, але загалом залишилися дуже приємні спомини. Адже буває навпаки. Готуєшся до свята, все купуєш, привозиш, а там… то пробилося колесо, то щось пролилось на штани, хтось когось образив і настрою ніякого. Отже, найкраще, коли все відбувається експромтом і під настрій, бо якщо щось очікуєш, може бути розчарування, а якщо ні – шансів на розчарування не залишається.

– Спасибі за розмову! Успіхів вам, процвітання  і завжди хорошого настрою.

Марина АЛДОН

Теги: вибори, сепаратизм, ментальність

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати