Чи впустять Бандеру на Закарпаття?

Уперше бандерівцем на початку сімдесятих мене обізвали у Криму тільки через те, що носив кепку із написом «Закарпаття» (а мало бути «Закарпатье»?). Це мене обурило, однак і розбудило інтерес до постаті Бандери.

Якщо сорокап’ятимільйонну націю кремлівські путлєри й варшавські шовіністи називають «бандерівцями», то  яким велетнем і нескореним героєм має бути той, хто дав своє ім’я такому велелюдному національному спротиву! Нині я, демократ по духу, тішуся, якщо якась кацапська чи мазурська держиморда називає мене бандерівцем (до слова, мешкаю я на вулиці Бандери, а редакційний офіс – на вулиці Петлюри) .

Однак повернімося до історії з Бандерою в Рахові (мукачівські пристрасті начебто вляглися). Усе почалося з того, що у 2009 році молодий рахівський патріот і політик Микола Кокіш-Мельник (нині депутат райради) подав ідею встановити в Рахові пам’ятник Степану Бандері.  Від слів перейшов до діла: замовив  відомим львівським скульпторам з рахівським корінням Юрію і Олександру Гав’юкам проект, схвалив макет, за власні кошти оплатив виготовлення пам’ятника у бронзі на Львівській кераміко-скульптурній фабриці. Пам’ятник Бандері (на фото), як і усі роботи талановитих Гав’юків, вийшов монументальним і передав нестримний характер й готовність до боротьби Великого Українця.

А далі почалася коломийка, за яку  соромно має бути усім рахів’янам.

Бандеру до Рахова не впустили. Хто б сумнівався! Міська рада спочатку прийняла рішення виділити місце під монумент, однак після протесту прокурора злякалася й відмінила ухвалу, хоча могла своїм рішенням відхилити протест. Районна рада  пробувала підтримати ініціативу тогочасного заступника Петра Ференца, який разом з депутатами-однодумцями кілька разів виносив питання на сесію, однак  депутати-регіонали все успішно «валили». Драматичним було одне з останніх засідань 2010 року перед завершенням каденції сесії п’ятого скликання: забракло одного голосу, щоб прийняти рішення про встановлення у Рахові пам’ятника Степанові Бандері. Місцеві аналітики вирахували, що не  проголосував депутат Б.П., інші ж твердять, що тодішній голова Іван Сурмачевський побоявся підняти руку «за». Невже виходець з Галичини, уродженець славного праукраїнського Тернопілля побоявся впустити до Рахова великого галичанина й Українця Бандеру? Можна лише  здогадуватися про мотиви, які знерухоміли руку голови райради, однак,  гадаю,  ще чекає свого дослідника діяльність у гуцульському середовищі цієї неоднозначної постаті.

Не пощастило в Рахові й Романові Шухевичу. Коли на іншу сесію райради завітав його син Юрій,  Герой України, то тодішній депутат і запеклий регіонал Микола Беркела-старший не приховував своєї зневаги до багатолітнього політичного в’язня радянських концтаборів й демонстративно полишив залу.

Спротив Бандері на Закарпатті чинили й чинять відверто і зухвало. Найперше проклинає його православна московська церква, а, отже, і її кількасот закарпатських філій налаштовані до нього вороже. Місцеві регіонали за командою з Донецька й Ужгорода теж робили все, щоб  дискредитувати і не допустити встановлення пам’ятника великому націоналісту.  Свідомо зривали сесії, кликали на поміч ветеранів-«освободітєлєй», комуністів із соціалістами, радикалів-угорців, симпатиків мадярського Йоббіка та усіх тих, кому українські національні герої стоять поперек горла.

Бідний Бандера! З прожитих повних страждань і болю п’ятдесяти років 10 провів у польських і німецьких в’язницях, був засуджений до смертної кари. За що? За те, що любив Україну і боровся за її незалежність та самостійність.

Уся його родина була знищена й поскрибована окупантами: молодший брат  Богдан у 1941 році  очолив один із загонів опору нацистським військам, загинув 1942-го.  Братів Олександра (доктора політекономії) та Василя (випускника факультету філософії Львівського університету) у 1942 році вбили польські наглядачі-колаборанти  у німецькому концтаборі Аушвіц. Сестер Оксану, Володимиру та Марту-Марію у 1941 році було заарештовано і заслано до Сибіру,  Марта-Марія  померла на чужині, літня Оксана повернулася на Батьківщину лише після  50-х років життя у Сибіру (померла  2008 року). 2001 року  в Стрию спочила 98-річна Володимира.

Батька Степана Бандери – греко-католицького священика о. Андрія Бандеру  -  радянська влада розстріляла у травні 1941 року. Відповідаючи на запитання суддів про своїх дітей, отець Андрій Бандера гордо відповів: «Я своїм дітям дав належне виховання, прививаючи їм любов до України. Світогляди моїх синів і доньок однакові».

15 жовтня 1959 року у Мюнхені агент КГБ Б. Сташинський пострілом із спеціально виготовленого пістолета (стріляв ампулами з ціаністим калієм) вбив Бандеру.

У нас багато героїв, але Бандера – один.

Пошанування славетного провідника української нації - внутрішня справа України і окремих територіальних громад. На противагу багатьом тогочасним польським і радянським політичним діячам Степан Бандера з верхівкою ІІІ рейху не зустрічався, з Гітлером, Геббельсом  та Ріббентропом не цілувався, всю війну провів в німецьких концтаборах і до Волинської трагедії, організованої московськими спецслужбами,  не має жодного стосунку. 

Степан Бандера  свого часу висунув три принципи ставлення до неукраїнців. Вони прості. Побратимське для тих, хто разом з нами бореться за Україну не залежно від національності. Толерантне до тих людей, які живуть на українській землі, не протидіють нашій боротьбі, тому  до них ми повинні ставитись цивілізовано, в Україні всім місця вистачить. І, нарешті, вороже до тих, хто протидіє національно-визвольній боротьбі українського народу. Хіба в інших державах титульна нація діє інакше?

Польська і радянська пропагандистські машини творили з Бандери образ такого собі терориста, вбивці, рабівника і ґвалтівника. А це був високоосвічений українець зі священичої родини, просто нестямно любив «не ту» державу – Україну. А от якби Річ Посполиту чи Московію… Отоді мав би усі почесті!

Ось цитати з праць Степана Бандери: «Віра найбільше скріплює сили душі. Через правдиву й глибоку віру в Бога, Спасителя, кожна людина й цілий народ мають змогу безупинно черпати з вічно живого джерела стільки сили, скільки їхня душа спроможна сприйняти».  «Без власної держави, без визволення, отже і без визвольної боротьби, Україна не може мати ані свободи, ані добробуту, ані якої-небудь тіні демократії». Хтось нині заперечить?

Тим часом «рахівський» Бандера чекає вирішальної історичної миті, щоб приїхати до нашого міста й постати у центрі в усій своїй величі. Маємо добру волю певної частини депутатів міської ради, сподіваємось, вони ухвалять знакове рішення.

Великий Українець і галичанин таки прийде до закарпатських гуцулів, стане поруч зі Степаном Клочуряком, Василем, Іваном та Дмитром Климпушами, Августином Волошином, Іваном Маргітичем, Теодором Ромжею,  карпатськими січовиками, героями Небесної Сотні, воїнами-атовцями, бо одні в минулому упродовж темних віків недержавності, а інші в новітні часи – усі разом, упродовж століть, збратаною  багатомільйонною спільнотою мріяли й боролися за найвищу національну цінність  – самостійну й соборну матір-Україну.

Провідник ОУН Степан Бандера став людиною-символом Других національно-визвольних змагань українців у ХХ столітті. Він  зробив усе, що міг.

А ми? 

Теги: Бандера

54 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати