Нескорені верховини Карпатської України

80 років тому – у березні 1939-го – Закарпаття проголосило незалежну українську державу.

Нескорені верховини Карпатської України

Нам нерідко дорікають, що полюбляємо минувщину, ідеалізуємо давнину, порпаємось у проминулих літах з ностальгійною самозреченістю, загороджуючись від суворих реалій сьогодення заборолом хитких тіней прадавньої історії. Що ж, прецінь, частка істини в цьому є, однак чи можна прозирнути крізь майбутні віки, не охопивши гострим позиром тисячоліття, що пронеслися над нашою землею й зоставили міцні карби та зарубки у генетичній пам'яті народу?..

От і зараз чую невдоволений голос (слава Богу, поодинокий!) скептика (йому все погане й зле у нинішній добі): що, знову минуле?! нащо кликати тіні й духів, хай спочивають собі. І яка така Карпатська Україна?! Далебі – кожному своє. Не пом'янути добрим словом з ювілейної нагоди Карпатську Україну та її президента Августина Волошина – означає зрадити тисячі лицарів-січовиків, які віддали своє життя за нинішню нашу незалежність, розірвати тривке огниво з суцільного ланцюга, котрим зв'язані минувщина і сьогодення, упослідити себе до гастрономічно обивательського примітивізму, що, на жаль, мов чортополох, пускає міцні корінці...

Наче фенікс з попелу

Вже холодним позапристрасним голосом мовлено фразу, що сколихнула всю Європу: «Над Іспанією – безхмарне небо»; вже у чорних закапелках маніакальної душі сатанинського небожа Адольфа Гітлера зароджувались фантасмагоричні плани переділу Європи, котрим судилися блискучий початок і безславний кінець; вже малювалися карти бліцкригів й плелися дипломатичні інтриги; вже коричневий Берлін й червоно-коричнева Москва тисли одне одному руки в надії безроздільно владарювати не лишень континентом, а й, чого там дріб’язкувати! – світом; вже пахло в повітрі громовицею найбільшої за всі роки цивілізації бійні, що взяла собі назву другої світової війни,  аж тут...

У центрі Європи зародилася, постала, заявила про себе на увесь світ зовсім юна держава – Карпатська Україна. Постала, мов фенікс з попелу, щоб устами свого першого президента Августина Волошина мовити: «Від національної загибелі врятувала нас наша глибока віра у наше національне воскресіння. Почавши від ХІІ віку, безупинно вів наш народ боротьбу за своїх права із завойовниками, і вже здавалося, що наші вороги зітруть нас з лиця землі. Та хоч як нас переслідували, дух, ідею не можна в кайдани закувати».

15 березня 1939 року у закарпатському місті Хусті була проголошена Карпатська Україна. Невелика за площею й населенням держава спричинила такий шквал політичних пристрастей в Європі, мовби йшлося про остаточний переділ всього світу. Берлін, Будапешт, Прага, Варшава, Москва, Бухарест, Рим – кожен по-своєму відгукнувся на цю нечувану подію, усі по-різному, але одностайно: не дозволимо, нема місця для України, хай і куцої Карпатської, під голубим небом!

За всіма ознаками жанру високої геополітики Карпатській Україні не було місця серед європейських держав, та ж ні, перший її Сойм звістив подивованому світові: «По тисячолітній неволі наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути УКРАЇНСЬКА. І хоча б навіть нашій молодій державі не суджено було довго жити, та наш Край залишиться вже назавжди УКРАЇНСЬКИЙ, бо нема такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу». І як вислід своєї роботи Сойм задекларував: «Розгорнулась завзята і лицарська збройна боротьба найкращих синів українського народу з усіх українських земель, яка закінчається постанням САМОСТІЙНОЇ І СОБОРНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ!».

Це вже, на думку головних кравців політичної карти Європи, було занадто. На XVIII з’їзді ВКП(б) Сталін одверто глузував з «так званої» Карпатської України, до якої німці нібито мали намір приєднати Радянську Україну. Гітлер, що вже готувався завоювати світ, висловився про Закарпаття так: «Нам найбільше відповідала б автономна Рутенська область з орієнтацією на Прагу».

Усі – проти нас

Проти молодої держави особливо непримиренно виступили Мадярщина і Польща, прохолодні відносини між якими після розвалу Чехо-Словаччини набрали обрисів гарячої зацікавленості у встановленні єдиного мадярсько-польського кордону. Не вгамувались польські політики й преса, бо «коли сьогодні українці висувають домагання на самовизначення Русі, коли вони говорять про незалежність чи хоча б про автономію, – хоч ці вимоги зі становища українців логічні, то польський інтерес мусить тут поставити тверде ні!» (газета «Вєк нови»). У Польщі добре розуміли, що Карпатська держава може стати П’ємонтом для Великої України, її державності, що вона сколихне галичан, покличе їх до боротьби за свої права. Так і сталося, Львів відгукнувся протипольською і протимадярською демонстрацією, Роман Шухевич закликав боронити українське Закарпаття, сотні добровольців перейшли кордон й взяли до рук зброю.

З вулиць і майданів політичні пристрасті вихлюпнули на найвищий урядовий рівень, польський сейм устами свого голови у грудні 1938 року твердив, що метою польської закордонної політики є допомогти Мадярщині здобути Карпатську Україну, створивши в такий спосіб спільний кордон. Лідер української опозиції, віце-маршал сейму В. Мудрий рішуче запротестував: «Не треба забувати, що український народ через спорідненість крови, спільної традиції, спільний національний дух творить одну, нероздільну єдність, незалежно від того, в якій державі й під якою владою він живе». Тим часом Мадярщина й Польща засилали на територію Карпатської України терористичні банди, щоб залякати місцеве населення, змусити його відмовитись від національно-визвольних змагань.

Молода держава плутала карти Гітлера і Сталіна, які вже ділили Європу на сфери впливу, проте майбутнього у цьому переділі для Карпатської України не було. Мадярщина буквально марила Закарпаттям, тому готова була платити будь-яку ціну. Гітлер визначив: Мадярщина повинна стати васалом Німеччини, відстоювати її політику в Лізі Націй, у разі війни воювати на її боці. У березні 1939 року Гітлер дав добро на захоплення Карпатської України.

Під звуки канонади

Перший Сойм молодої держави засідав під звуки канонади. Чехо-Словаччина слухняно склала зброю перед фашистською армадою, зате закарпатці вирішили боронити свою державність до кінця. «Не дамо ані п’яді рідної землі – ані полякам, ані мадярам, ані румунам. Хочемо бути на своїй українській землі самі господарями, вповні незалежними і вільними», – ці слова Степана Росохи були суголосні настроям закарпатців, що зі зброєю в руках боронили свою незалежність. Як свідчить Юліан Химинець у спогадах про ті грозові роки, не знали меж звірства мадярських гонведів, незламною була стійкість карпатських січовиків. У хустській в’язниці на стіні кров’ю виведено напис: «Я, Олександр Блистів, 23-річний, з Хусту, іду на смерть за те, що люблю свою рідну Україну». Понад десять тисяч українців було загнано в тюрми і концтабори, близько п’яти тисяч з них загинуло. Навіть неприхильна до нас польська преса змушена була визнати: «Ми виступали з цілою безоглядністю проти Закарпатської України. Мусимо, одначе, чесно сказати, що в обличчі останніх подій маємо більшу пошану до українців, ніж до чехів і словаків. Які б там не були оті січовики, а все-таки ті люди не скавуліли, не склали зброї, але боронилися в найтяжчих політичних і стратегічних умовинах... Якщо б я стояв на чолі сотні мадярської піхоти, я на власну відповідальність наказав би віддати почесну сальву над трунами полеглих українців («Меркуріюш польскі»).

Однак послухаймо учасників тих далеких подій, вчитаймось в історичні документи, одне слово, торкнімося глибини нашої минувщини.

Свідчать документи

Зі споминів доктора Степана РОСОХИ, заступника голови Сойму Карпатської України:

15 березня від ранніх годин вогко і сирувато. Пролітає легкий сніг. Але на вулицях столиці (Хуста – О. М.) великий рух. По вчорашнім проголошенні загальної мобілізації Штаб Карпатської Січі озброює все нові і нові відділи, і сотня за сотнею Карпатських січовиків, з піснею на устах, відходить на фронт. Населення вітає їх окликами «Слава!», кидаючи їм квіти під ноги. Вантажними автами від'їжджають родини чеських урядовців, а за ними пруть на схід до Румунії колони чеського війська, що ще вчора намагались роззброїти Карпатську Січ, щоб мадяри могли зайняти Карпатську Україну без боїв. Цього моменту чехам ніколи не забудемо! Їхня нахабна поведінка та заяви: «Радше мадярам віддамо зброю, як вам (себто Карпатській Січі!), як ми тут не будемо панами, то будуть мадяри!» – обурює українське населення. Місцеві мадяри, як ті щурі, позалізали до нор і підготовляються, щоб опісля підступно пхати ножі в спину Карпатським січовикам і цивільним українським патріотам.

Третя година, і посли займають свої місця, а простору залу заповнює численна публіка. Кілька хвилин пізніше найстарший віком член українського Закарпатського парламенту, прем'єр-міністр Августин Волошин врівноваженим голосом відкриває перше засідання першої сесії Сойму Карпатської України.

З виступу Августина ВОЛОШИНА на відкритті першого засідання Сойму Карпатської України:

Світлий Сойме! В цих словах криється величезна важкість нинішнього історичного дня. Боже Провидіння дозволило мені відкрити Перший Сойм Карпатської України словами Тараса Шевченка:

«Встане Україна, світ правди засвітить,

І помоляться на волі невольничі діти...»

Висловлюємо глибоку вдячність Богові, що дозволив дочекатися цього великого нашого свята, що є святом всього українського народу. Дозволив якраз нам – найменшій частині українських земель – бути вільними. Від національної загибелі врятувала нас наша глибока віра у наше національне воскресіння. Почавши від ХІІ віку, безупинно вів наш народ боротьбу за свої права із завойовниками, і вже здавалося, що наші вороги зітруть нас із лиця землі.

Після зруйнування Січі підняв своє могутнє слово Тарас Шевченко, як степовий буревій, задрижав царський трон, всенародного пориву більше не можна було здержати.

В Карпатській Україні приготовлялася для нас неминуча загибель, щораз більше витискали нас у гори. Половина нашого народу приневолена була емігрувати. Нашу мову витіснено з урядів і навіть з церкви. Та хоч як нас переслідували, дух, ідею не можна в кайдани закувати.

Що ми діждалися цього часу, можемо завдячувати витривалості нашого народу. Незважаючи на всі трагічні переживання, залишилися ми вірними синами свого народу, дух предків додавав нам творчої сили і почуття єдності.

З виступу голови Сойму проф. Августина ШТЕФАНА:

Ми хочемо вірити, що незламну волю українського народу – жити своїм вільним життям – респектуватимуть всі культурні народи, котрим принцип самовизначення народів є святий заповіт і не пуста фраза. Бо зухвалість думати, що Всемогутній тільки для одного або двох народів творив цей світ. Кожний народ має святе право жити своїм власним життям на цьому світі.

Український народ не є гостем в Карпатській Україні! Більше як тисяча триста років заселяє він цю землю. Тисяча кількадесят років тому назад бере він участь під проводом Князя Олега Віщого в поході на Царгород разом з іншими племенами Київської держави.

... Вірю, що перший український Сойм Карпатської України розпочату працю поведе так, що наш многостраждальний народ буде тішитися своєю свободою, своєю правдою.

З виступу посла доктора Михайла БРЯЩАЙКА:

По вчорашніх трагічних годинах, коли в головнім місті Карпатської України проливалася українська кров, обговорюємо сьогодні під звуки гарматних вистрілів Перший Конституційний Закон Карпатської України. По тисячолітній неволі наша Земля стає вільною, незалежною та проголошує перед цілим світом, що вона була, є й хоче бути УКРАЇНСЬКА. І коли б навіть нашій молодій Державі не суджено було довго жити, то наш Край залишиться вже назавжди УКРАЇНСЬКИМ, бо нема вже такої сили, яка могла б знищити душу, сильну волю нашого українського народу.

Закон № 1 Карпатської України

Сойм Карпатської України ухвалив цей Закон:

1. Карпатська Україна є незалежна Держава.

2. Назва Держави є: КАРПАТСЬКА УКРАЇНА.

3. Карпатська Україна є республіка з президентом, вибраним Соймом КУ, на чолі.

4. Державна мова Карпатської України є УКРАЇНСЬКА мова.

5. Барва державного прапора Карпатської України є синя і жовта, причому барва синя є горішня, а жовта є долішня.

6. Державним гербом Карпатської України є дотеперішній краєвий герб: медвідь у лівім червонім полі й чотири сині та жовті смуги в правому півколі, і ТРИЗУБ св. Володимира Великого з хрестом на середньому зубі. Переведення цього місця Закону полишається окремому Законові.

7. Державний гимн Карпатської України є: «Ще не вмерла Україна...»

8. Цей Закон обов'язує зараз од його прийняття.

Із споминів учасника подій др. Юліана ХИМИНЦЯ:

Стотисячна добре озброєна мадярська армія виступала проти горстки січовиків, яким рівночасно стріляли в спину втікаючі чеські боягузи, але новітні герої Карпатської України вирішили добровільно не здаватися двадцять разів більшій силі Мадярщини, а по-спартанськи боротися до кінця.

16 березня... Все запілля по лінії Хуст-Ясіня мадярські терористичні банди взяли вже у свої руки. Доконали вони цього за допомогою чеських моторизованих і танкових частин.

Відділ Січовиків у складі 15-ти вояків, що пробився на румунський бік біля Тячева, мадярські терористи розстріляли на мості без суду, а трупи поскидали до ріки Тиси. Така ж доля спіткала зловлених Січовиків у Хусті, а було їх разом понад 200 осіб. Як правило, Січовики вмирали з окликом «Слава Україні!». В Тячеві й Требушанах перед розстрілом їх тортурували, відрізували носи, вуха тощо.

Зі споминів літописця подій проф. Петра СТЕРЧА:

Якщо йдеться про початок Другої світової війни, то для українського народу розпочалася вона 14 березня 1939 року агресією Німеччини, Мадярщини, Польщі й Італії на існуючу в той час державу українського народу – Карпатську Україну. Тоді як чехи не вистрелили ані жодного набою в обороні державної суверенності проти гітлерівської армії, український нарід зброєю «Карпатської Січі» обороняв тільки що здобуту національну державну суверенність Карпато-Української Республіки проти збройного наступу мадярської армії з півдня, а польського – з півночі, при активній мілітарній допомозі мадярам Італії та морально-дипломатичній підтримці гітлерівської Німеччини.

Без найменшого вагання пішли на фронт боротьби Карпатські Січовики проти агресії чеського генерала Лева Прхали, коли той напередодні вирішальних історичних подій у Хусті вже вночі з 13 на 14 березня заатакував Головну Квартиру Карпатської Січі, щоб роззброєнням її прислужитися своїм хлібодавцям – полякам і виконати бажання Сталіна – змести з лиця землі зародок відновлення Української Суверенної Соборної Держави.

Тільки духовна готовність, тільки непохитна віра в правоту ідеї національно-державної самостійності й соборності українського народу і тільки абсолютна готовність боронити національну честь дали відвагу Карпатським Січовикам стати на фронтах проти наступаючого ворога, а провідним діячам державного й політичного життя вповні завершити формування суверенної держави українського народу на південних схилах Карпат. Виконали вони своє історичне призначення без найменшої плями й назавжди зберегли національну честь українського народу чистою, немов білосніжна лілея».

М’ясарі з Будапешта

Залишки розгромленої Карпатської Січі  разом з великою групою цивільних осіб, відступаючи, подалися з Великого Бичкова на румунський бік вбрід через крижану воду річки Тиси. Румунські прикордонники їх роззброїли і зареєстрували. Тамтешнє українське і місцеве населення  нагодувало й переночувало, а вранці 18 березня усіх 273 осіб румунське прикордонне військо під командуванням майора мадярської національності ескортувало через міст на закарпатський бік Тиси й передало в полон мадярській армії.

Поселивши усіх у місцевій горожанській школі, мадярські „слідчі” піддали полонених жорстоким тортурам. Ось як описує ці тортури їх безпосередня жертва Юрій Шанта:

„При вході до гімнастичної залі поставили два кулемети, а один на балконі. Відібрали від нас документи, взуття і всі речі з кишень. Наказали на колінах вставлятися в два ряди з піднесеними вгору руками, обличчям до стіни. З часом знесиленим хлопцям руки починали мліти і падати вниз. На це й чекали присутні сторожі і почали сипатися удари прикладами рушниць в спину, в груди і куди попало на невинні жертви, до краю ослаблені маршем, голодом і невиспаними ночами. Познущавшись над в’язнями досхочу, сторожі дали наказ сідати в два ряди на долівку і підібгати ноги „по-турецьки”. Дальше сипалися удари прикладами рушниць у порушників лінії, що не могли чи не вспівали вставитися в рівну лінію. Та це був тільки початок, заки ми були під властями вартових. На другий день нами зайнялося вище начальство. Наперед розсортували нас на ступені „злочинства”. Перевели реєстрацію всіх нас.

Мене долучили до групи 50-60 січовиків в одностроях, котрі, як найбільші „злочинці”, були приміщені на сцені. Сказали мені чекати на рішення „воєнного суду” (військового трибуналу). Пізніше стало відомо, що мадяри спочатку планували розстріляти нас всіх, що були на сцені. Автор цих рядків сидів близько балкону, де відігравалися побої і різні знущання над полоненими січовіками і цивільними українцями…

Як тільки скінчилося „переслухання”, жандарм за плечима вдаряв в’язня по голові, а слідчий молотив гумовою палкою. Згодом придумали кати диявольський спосіб. За плечима в’язня вставав не один, а два жандарми або вояки. Вони вдаряли в’язня рівночасно обидва по вухах, тому голова не могла перехилитися вбік від удару. Наслідки таких ударів були нищівні; в’язням тріскали оболонки у вухах, вони глухли на ціле життя. З вух витікала постійна жовтява рідина. Згодом „слідчий” переніс своє урядування на балкон. На вузеньких сходах також ставали вояки і били в’язнів, коли йшли вгору і вниз. Такі допити коштували в’язням побиття до синяків і крові. Постійно прибувало вояків, що були ласі познущатися над „Січ-бандою”. Задля того вояки, що бажали насолоджуватися биттям Богу винних полонених українців, вставлялися в два ряди вздовж руханкової залі до стола „слідчого”. Викликаний слідчим в’язень мусів пробігти до нього між двома рядами вояків. Кожний з них старався вдарити кулаком або копнути ногою пробігаючого в’язня між рядами. Те саме повторилося, коли після „допиту” жертва поверталася на своє місце в залі. Мало хто з них міг повернутися на ногах. Щасливі були ті, що принаймні рачки на чотирьох могли дістатися на своє місце від ударів п’ястуками або ногами, рушницями по спині чи в груди. На переслуханні жертву вже побили гумовими палицями куди попало. Коли жертви тратили притомність від ударів у голову, їх обливали водою. Декількох так тяжко побили, що вони були приковані до ліжка. Виносили їх для потреби тільки на руках.

Та найгірше биття почалося на третій день нашого полону під претекстом допиту, після закінчення реєстрації. Під балконом засів за столом закарпатський змадяризований шваб (німець – авт.) Кастнер, м’ясар з с. Колочави. Користаючи з реєстру полонених, він викликав до столу по одному. Допит полягав у тому, що биттям вимагав від в’язня сипати на себе і на інших в’язнів обвинувачення. Бив в’язня гумовою палкою спочатку по долонях, а потім куди попало. Але на тому не був кінець побоям. Згодом Кастнерові почали прибувати до помочі мадяри. За плечима полоненого вставлявся мадяр, охотник до биття. Як тільки Кастнер скінчив допит, почав лупити полоненого гумовою палкою, мадяр. Ззаду зі всієї сили ударяв по лиці. Так виглядав цей допит”.

У Великому Бичкові Ю. Шанта був свідком вбивства мадярськими гонведами закарпатоукраїнських патріотів – інженера Миколи Литвицького та учителя Дмитра Остапчука.

Як згадував в’язень угорських таборів о. Степан Пап («Пугач»): «Мадяри  наступапали, мов та орда. За регулярним військом ішли терористи, які грабували і вбивали невинних людей. За ними жандарми. Відтак знову терористи… В обсаджених селах пострах і плач».

Письменник В. Гренджа-Донський: «Мадяри в полон не беруть, січовиків на місці розстрілюють,  а поранених добивають».

Знущалися над січовиками також угорські терористи, місцеві мадярони та жандарми. Особливою жорстокістю відзначився польовий жандармський загін під керівництвом капітана Мартона Зелді, який протягом перших трьох днів угорської окупації краю знищив у Тячеві 200 осіб

Як дослідив науковець Станіслав Федорчук, головним ініціатором каральних операцій над українськими активістами та учасниками Карпатської Січі на Закарпатті був Генріх Верта, начальник Генерального штабу Королівства Угорщина, угорець австрійського походження. Знущання над військовополоненими та українським населенням Закарпаття було масовим і повсюдним,  жорстоким і підступним, навіть політичне керівництво тодішньої Угорщини було неприємно заскочене такою поведінкою своїх військових.

А жахатися було чого! На території Закарпаття, зокрема у Бичкові, Великому Березному, Воловому (Міжгір'ї), Мукачеві, Рахові, Сваляві, Хусті, Чинадієві та в інших містах і селех були облаштовані тюрми і тимчасові концтабори. Вони використовувалися в тому числі і для подальшої пересилки українців до таборів Вор'юлопош (Угорщина) та Кривій (поблизу Хуста). Угорські військові не лише розстрілювали сотнями українців без слідства та суду, а й займалися військовими злочинами проти мирного населення. Збереглися свідчення про те, що полонених розпилювали пилкою для деревини. Особлива жорстокість була до українських вчителів, військових, священиків. Вихідців з Галичини, які прийшли на допомогу братам-українцям Закарпаття, розстрілювали без суду та слідства, особливо масово це відбулося на Верецькому перевалі, де з одного боку українців розстрілювали польські військові, а з іншого – угорські. Деякі розстріли угорські військові фотографували і навіть знімали на кіноплівку.

Вже 22 березня, на 7-й день окупації Карпатської України, сам прем'єр-міністр Угорщини Пал Телекі закликав генерала Генріха Верта до виваженості та гуманності. Однак начальник Генерального штабу не поспішав зупиняти криваву машину репресій.

Того самого дня до канцелярії Генерального штабу Угорщини прийшов лист від адмірала Вільгельма Канаріса, керівника німецького абверу, в якому він вимагав перегляду ставлення до учасників Карпатської Січі, а також обурення через розстріли військовополонених.

Гетьман Павло Скоропадський, який мешкав у передмісті Берліна Ванзеє, написав гнівну телеграму Адольфу Гітлеру, в якій висловив протест проти окупації Карпатської України союзниками Німеччини. Зрозумівши, що не може вплинути на ситуацію, він створив спеціальний комітет допомоги українським в'язням в угорських концтаборах та для всіх утікачів із Закарпаття. Керівницею цього комітету стала Єлизавета Скоропадська, донька гетьмана. Завдяки праці комітету було не тільки врятовано багатьох українців з таборів, надано кошти, харчування або одяг, а й записано важливі історичні свідчення від утікачів.

Навіть в часі найстрашнішої війни є місце для людяності. Однак мадяри, поляки і румуни у той важкий для українців Закарпаття час не вділили християнської любові, діяли жорстоко, натискали на гачок, не роздумуючи…

N.B. Ми свідомо надали першоосновне право повісти про Карпатську Україну її творцям і учасникам, виокремили документи, бо ніхто краще не висвітлить буремність тих років, не окреслить значимість й небуденність подій півстолітньої давності. Гортаючи славну сторінку нашої історії, писану звитягою і кровію січовиків, ще раз переконуємось у незаперечній істині: не могла не прийти до нас очікувана століттями незалежність, бо вона гартувалася, міцніла й кріпла крізь повні мряки й мракобісся літа та зими, бо нею єдино нуртувала єдина мисль мільйонів українців по усіх світах.

Ляпас політичному русинству

Потоплено в крові Карпатську Україну, закатовано в Лефортівській в’язниці її президента Августина Волошина, розстріляні й замордовані Михайло Колодзінський-Гузар, Зенон Коссак-Тарнавський, Федір Тацинець-Крот, Володимир Кільчик, Микола Литвицький, Іван Кришфолуші, Ярослав Гайновський... Сибірами «перевиховували» братів Климпушів та тисячі інших повстанців… Червонозоряні «визволителі» забороняли навіть згадувати назву «Карпатська Україна», проте вона жила у творах Василя Гренджі-Донського, Уласа Самчука, у споминах Степана Росохи, Юліана Химинця, Августина Стефана, Петра Стерча, Василя Пачовського, у наукових розвідках Василя Маркуся, Олекси Мишанича, у піснях, переказах, легендах, будила пам’ять, кликала до боротьби.

Великі жертви понесло Закарпаття за свою незалежність. 27 644 особи розстріляли мадяри без суду і слідства. Понад 75 тисяч закарпатців втекло до УРСР, проте 54 982 з них загинули в ГУЛАГах, решта вступила до чехословацької армії, де знайшли смерть понад 20 тисяч чоловік. Разом за 1939-1944 роки від рук мадярів і «совітів» загинуло понад 80 тисяч закарпатських українців, що становило 12 відсотків усього населення краю. Цю трагічну статистику вивів один з найактивніших учасників боротьби за Карпатську Україну доктор Юліан Химинець.

Історія Карпатської України дорога нам не лишень виявами масового патріотизму і героїзму, а й єдністю, монолітністю нашого народу. Сотні галичан нелегально перетинали кордон, долали високі гори, щоб допомогти в борні русинам-українцям.

Славне минуле Карпатської України – гучний ляпас політичному русинству на Закарпатті, котре волає-галасує про насильну українізацію краю, його прихильність до мадяронства чи чехизації. Отакої! Віками Карпатський край мріяв про лоно матері-України, він був, є і буде українським! А нині... Нині схилімо голову перед лицарями Карпатської України, пом'янемо їх добрим словом, заспіваємо «Вічная пам'ять» їм і їхньому батькові Августинові Волошину, уклякнемо перед світлим образом несхитних та незламних борців за нашу волю. Їх минуле – у нашому сьогоденні.

Нині закарпатці відкривають для себе правду про Карпатську Україну, черпаючи її в героїчному минулому для розбудови незалежної держави. Правнуки й діти відважних карпатських січовиків стали тим міцним муром, на котрому зводиться наша самостійність і об котрий розбивається політичне русинство та сепаратизм.

80 років тому Карпатська Україна захищала свою незалежність і національну гідність у нерівній кровопролитній війні проти фашистської гортіївської Мадярщини. Нині ж тисячі українців на Сході боронять нашу самостійність від  фашизму російського. Скільки нам ще пити з гіркої чаші утрат?.. На кону – саме існування України: або ми вистоїмо і переможемо віковічного ворога – Росію, або згинемо як нація! Третього не дано…

Століття йшла Україна до своєї свободи, платила за неї життям мільйонів синів та дочок. До нинішньої нашої незалежності наблизила нас невелика за територією та нетривка у часі Карпатська Україна, котра у 1939 році віщо мовила світові: постане самостійна і соборна Українська держава!

І вона постала!

Олександр Масляник, Закарпаття онлайн.Блоги
14 березня 2019р.

Теги:

Коментарі

Magyar-Hun 2019-03-25 / 16:47:06
Автору: а де той список? Без конретики - жонглювання ціфрами.
У моєму рідному селі біля церкві є 3 списка: померших у перший світовий, померших у другий, і померших у радянських таборах. Всіх знаємо поіменно! У лагерях умерло більше чем у двох війнах разом взято.

Автор - Magyar-Hun 2019-03-22 / 19:44:56
має бути список убитих сталінізмом мадярів -це великий злочин, вічная їм пам'ять. Має бути і є список убитих малярами українців у 1939 році в часи Карпатської України. Історію не перепишеш!

Автор - Magyar-Hun 2019-03-22 / 19:40:43
Українці найбільше постраждали від сталінізму. Аналітики виводять страшну цифру: майже 50 мільйонів загинуло!
Червоний терор, перший штучний голод 1921-23 рр., примусова колективізація, розкуркулення, депортації та терор Голодом (Голодомор 1932—1933 рр.), «Розстріляне українське Відродження», Великий терор 1936—1938 рр., масові політичні репресії та депортації на західноукраїнських землях 1939—1941 рр., боротьба з ОУН та УПА, операція «Вісла», ліквідація УАПЦ і УГКЦ І це неповний перелік злочмнів проти української нації!

Magyar-Hun 2019-03-19 / 14:54:21
Поправка: Список убитимі мадярами...

Magyar-Hun 2019-03-19 / 14:52:38
У нас є у Сваляві меморіальний парк на місті колишнього табору. І є там стіна з іменами угорців кого убили в сталінськик лагерях.Де ваш список з убитимі мадярами? Кідаєтесь всякими ціфрами без доказу...

Anna 2019-03-15 / 10:29:54
Читай,знай,шануй своє, рідне.Моєї бабки рідний брат, хоч родом з Яремче,склав голову на Красному Полі разом з побратимами-січовиками.Вічна пам"ять! Героям України!

Romario 2019-03-14 / 14:42:40
Дякуємо п. Масляник за "сильне слово"! "Всепропальщикам" обов'язково прочитати радимо!

Всеволод 2019-03-14 / 14:15:44
Блискуче, те що треба!