Життя після томосу

Майже через чотири століття центр ваги світового православ’я зміщено на захід, туди, де йому й належить бути, – від Москви до Києва, який повернувся духовно у своє прадавнє лоно до Матері-Церкви, навпростець до Константинополя, оминаючи осоружну білокам’яну.

Життя після томосу

Нашому кровожерному й одвічному ворогу, що століттями маскувався  під «брата», нанесено нищівний удар. Вовк в овечій шкурі миттєво й хижо оскалив  відточені у постійному пожиранні мільйонних жертв  ікла.

Хтось поспішив оголосити 15 грудня  днем остаточного здобуття нашої української незалежности від Московії. Як на мене, це тільки другий історичний крок. Фінальна крапка – вступ до НАТО. Тоді зможемо перевести подих й почуватися більш спокійно під ядерною парасолькою альянсу.

Нині ніхто не сумнівається: томос – буде! Гундяєєв з Путіним захлинуться  власними слинами, але хід історії не змінять!

А от що далі? Як поведуть себе на Закарпатті промосковські попи, куди дрейфуватимуть понад 300 парафій московського патріархату? Скільки з них перейде в новостворену єдину помісну Церкву? І чи дозволить таке нечуване вільнодумство  наш землячок Паканич (він же – владика Антоній), який отримав орден від ху@ла за те, що й нині, у часи війни, просуває в Україні «руцькій мір»? Звісно, що ні!

Все  залежить від людей.

От тільки хто поведе за собою посполитих? Чи є в містах і селах справжні пастирі-патріоти й моральні авторитети? Вірю, що є. власне на місцеву еліту  й покладено  високу місію переформатування релігійного життя. Інтелігенція не має права замикатися на власному хуторі й з-за рогу спостерігати, куди стихія винесе проблемну ситуацію. Вчителі, лікарі, освічені й начитані люди повинні йти в народ, до родичів та сусідів,  і переконувати людей винятково аргументами й  фактами з нашої прадавньої історії, доводити, що духовну пуповину (сиріч – мотузку на шиї!), т.зв. «скрєпи»  з Москвою треба рішуче й безповоротно рубати. РПЦ, яка, за твердженням Константинополя, сама НІКОЛИ не отримувала томосу, а підступно вкрала його у нас, готова на все, тільки б ми не отримали всеправославного світового визнання! Нічне жахіття для Кіріла: київський митрополит Єпіфаній (з грецької – явлений) здійснює хіротонію московських владик…

Гундяєв і Паканич зусиллями Мамасуєва будуть ламати попів через коліно. Влада і громадськість повинні підтримати прогресивних священиків і допомогти їм цивілізовано, без ґвалту і крику, перейти в лоно єдиної помісної православної церкви. Суспільство через медіа й активістів неопосердковано   тиснутиме на священиків  і тиск той наростатиме. Звісно, силоміць храми ніхто не буде захоплювати (саме про це марить Москва), однак створити всі передумови до переходу в лоно помісної Церкви влада і громадськість зобов’язані! Час покаже,  хто є who…

Емоції й природня радість від знаменної перемоги у протистоянні з Москвою зрозумілі. Проте ми лише на початку великої й тернистої дороги.

Нам належить здолати шалений тиск та істерію Москви. Звідси ж лунають прокльони вселенському патріарху Варфоломію, роль якого  у  створенні Української помісної автокефальної церкви є визначальною. Гадаю, варто відрядити український спецназ для охорони Його всесвятості.

Промосковські попи вже давно проінструктовані, як їм діяти в цій ситуації. Найперший і найпростіший крок – удавати, що нічого не сталося, й далі, мов мантри, повторювати кремлівські меседжі: сектанти, розкольники, неканонічні. Далі на арену вискочать проплачені провокатори, які перед об’єктивами фото- і  телекамер вибиватимуть двері храмів й тягатимуть за довгі пасма переляканих попів (теж співучасників режисованого ззовні політичного фарсу). 

Ми добре знаємо, на що здатна у своєму україноненависництві Москва. Якщо вона голодоморами й репресіями винищила десятки мільйонів українців, то кілька тисяч на заклання заради «ісконноруской православной вєри»  для неї нічого не варте.

У соціальній мережі в одній зі спільнот я вже провів міні-опитування про перехід громад від московського патріархату до єдиної помісної української Церкви. Результати очікувані: отримав прокльони, ярлики, анафему. Однак тішить те, що побільшала критична маса притомних людей,  готових до змін в релігійному житті. 

Мені недвозначно дорікали, чому я, «уніят», переймаюся проблемами православними. Немудрі: я ж живу в очікуванні глобальних і цивілізаційних трендів, коли ми усі – католики, протестанти, реформатори, уніати, православні,  – об’єднаємося в єдину Христову Церкву з центром у Римі. Утопія? Не кажіть. Чи багато хто ще рік тому вірив у томос? Ото ж бо! Нас усіх загнали в парадигми келій і конфесій, у протистояння канонічних з розкольниками, у духовну трощу, де вже ніхто не думав про святість. У  затятому борсанні не до космологічних висот… 

Мені як віруючій людині кривавлять рани пошматованої на галузки  і сепарованої у 1054 році Христової Церкви. Не вважаю себе ані уніятом, ані православним, а найперш християнином! Де двоє, там Бог…У рідному Рахові не минаю жодної церкви з хрестом на куполі, поділяю людей не за віросповіданням, а за твореними добрими чи лихими ділами. На різних континентах я молився знаними ще з дитинства молитвами у кирхах,  монастирях, синагогах, мечетях, храмах  Індії і Бразилії, Танзанії і Кабо-Верде, у Стамбулі й Римі, Брюсселі й Мадриді. Там теж відчутна  присутність Бога, а не лишень у хваленому й розпіареному московському православ’ї… 

Надворі третє тисячоліття. Зміни стоять на порозі нашого дому – не відчиняти двері означає відкинути власний поступ на десятиліття назад. Чи пробачать нам таку інертність наші діти? Очевидно, що ні. 

Після отримання томосу на наші зажурені голови не посиплеться манна небесна. Від щоденних діянь многотрудних ніхто нікого не звільняв, відомо ж: лиш праця єдина з неволі нас вирве! Праця не руйнуюча, а будуюча, щогодинна, тяжка, виснажлива, до кервавиці й мозолів на руках. Підсилена тим Духом, що тіло рве до бою, і наснажена терпінням. Підсолоджена вистражданою, добутою у битві з ворогом Свободою.

Важливо у  тому глобальному герці  не забути про Бога.

 

 
Олександр Масляник, Закарпаття онлайн.Блоги
19 грудня 2018р.

Теги:

Коментарі

Микола Б. 2018-12-23 / 05:41:20
Вітаю! ПРАВДА перемогає! Пам'ятаймо КРОКИ створення НОВІТНЬОЇ УКРАЇНИ: Перший - 1 грудня 1991 р. (РЕФЕРЕНДУМ). Другий - 15 грудня 2018 р. (ВЕЛИКА СУБОТА УКРАЇНИ). Третій - ??? (ЄВРОПА...). Четвертий - ??? (НАТО)!... Досягнемо, айбо лише ВЕЛИКИМ "РАЗОМ"...!

P.S. На своїй стор. у FB 14 грудня суботу "15 грудня" я назвав "ВЕЛИКОЮ СУБОТОЮ УКРАїНИ".

О.Д. 2018-12-21 / 16:03:47
Непоганий запис. Дякую, Олександре!

штик Закарпаття 2018-12-20 / 21:45:29
Пропоную:
кому на Москву -квитки купимо?віруючі люди... хто за - пишіть
москва - поверни наші святині,клейноди,печатки,книги,бунчуки,артифакти, поверни борги за газ Дашави, Шибелинки...

Горожанин 2018-12-20 / 14:46:52


Перехід на особистості коментатрів. Коментуйте по суті публікації. Коментар видалено. Адмін


Pjospjok 2018-12-20 / 13:37:51
Мілан Ш. -нигда не радів чомусь українському і раніше.Це вже давно він тккий...Замітьте це...

В. Піпаш 2018-12-20 / 12:25:51
Сашко!
Вітаю братів наших православних. Гадаю, що і закарпатські православні, якщо не нині то завтра (я не про Діму Сидора, агента ФСБ) возєднаються із Українською помісною церквою. Однак паралельне питання: Святійший Святослав щиро привітав від імені УГКЦ новообраного Митрополита Київського та всієї України, вітання поступило і від Ватикану. Але нема жодної реакції від Мілана. Складається враження, що для нього - це як "кістка в горлі". Адже тепер Мукачівська греко-католицька єпархія, на відміну від православних, є єдиною невозєднаною із помісною УГКЦ "білою" (чи "чорною") "вороною" в Україні. Тож бідолашньому Міланові події в Православній Церкві - не у радість. У нього, мабуть, - скорбота... На відміну від інших українських греко-католиків Закарпаття, що щиро радіють.

Оксана 2018-12-19 / 22:18:25
Все правда. Закарпаття, Волинь, Буковина, Сумщина, Чернігів і багато інших. Але є люди. Вони можуть і мають вирішити. І так мусить бути.

Ярослава 2018-12-19 / 21:02:27
Ми добре знаємо особливості так званого християнського менталітету у нашому рідному Закарпатті, де московство метастазами дурману розповзлось людськими головами.Хвороба задавнена, але виліковна.

Ігор 2018-12-19 / 20:26:31
Текст можна читати та перечитувати - потужно, цікаво, емоційно, проникливо-достовірно! Напевно, й актуально для релігійних людей. Втім, 42% українців - не відносять себе до віруючих

6666 2018-12-19 / 17:30:10
Як-кий?"Какой еще к черту -Гундяев,ПАКАНИЧ"..Откуда ?Звыдки Паканич-закарпатське призвище-шо і цей закарпатець -сенпар..от паскуда ..Як не люблять Україну" всякі Паканичі"...хоча сам чорт неруський 9може і пло російськи ледве говорить).?.От паскудь продажна Паканич ?Де він взявся..ото негодяїв скільки народила ця наша земля...

/ 22Переворот у Рахові
/ 4Буде, браті, во́йна…
/ 36Ще раз про SUI JURIS
/ 14Стодола у центрі Європи
/ 29SUI JURIS: Рана у серці церкви
/ 7Діловецький вузлик
/ 8Нескорені верховини Карпатської України
/ 6Гуцульське Повстання
/ 8Бандера у Рахові
/ 7Між фейками і флудами
/ 8Як офіційний Ужгород гуцулами злегковажив
/ 10Довбушева юшка на ватрі безпам’ятства
/ 16Тривожать серце Рахів і Львів
/ 5Плаче Гуцулія. Сумує Україна
/ 9У Рахові – 15 храмів і жодного басейну!
/ 54Чи впустять Бандеру на Закарпаття?
/ 6Рахів. Місто без музею
/ 3Юліан Головінський: Воїн і Месник
/ 94Туз і шістка з путінської колоди
/ 3В обороні рідного слова
/ 1Бухарестські зустрічі
/ 4Буковина, яку ми не втратили
/ 11Каталонізація Закарпаття по-мадярськи
/ 10Нам потрібні наші національні герої, а не призначені в Кремлі перекинчики й манкурти!
Виноград з Чендеєвого саду
» Всі записи