Життя після томосу

Нашому кровожерному й одвічному ворогу, що століттями маскувався  під «брата», нанесено нищівний удар. Вовк в овечій шкурі миттєво й хижо оскалив  відточені у постійному пожиранні мільйонних жертв  ікла.

Хтось поспішив оголосити 15 грудня  днем остаточного здобуття нашої української незалежности від Московії. Як на мене, це тільки другий історичний крок. Фінальна крапка – вступ до НАТО. Тоді зможемо перевести подих й почуватися більш спокійно під ядерною парасолькою альянсу.

Нині ніхто не сумнівається: томос – буде! Гундяєєв з Путіним захлинуться  власними слинами, але хід історії не змінять!

А от що далі? Як поведуть себе на Закарпатті промосковські попи, куди дрейфуватимуть понад 300 парафій московського патріархату? Скільки з них перейде в новостворену єдину помісну Церкву? І чи дозволить таке нечуване вільнодумство  наш землячок Паканич (він же – владика Антоній), який отримав орден від ху@ла за те, що й нині, у часи війни, просуває в Україні «руцькій мір»? Звісно, що ні!

Все  залежить від людей.

От тільки хто поведе за собою посполитих? Чи є в містах і селах справжні пастирі-патріоти й моральні авторитети? Вірю, що є. власне на місцеву еліту  й покладено  високу місію переформатування релігійного життя. Інтелігенція не має права замикатися на власному хуторі й з-за рогу спостерігати, куди стихія винесе проблемну ситуацію. Вчителі, лікарі, освічені й начитані люди повинні йти в народ, до родичів та сусідів,  і переконувати людей винятково аргументами й  фактами з нашої прадавньої історії, доводити, що духовну пуповину (сиріч – мотузку на шиї!), т.зв. «скрєпи»  з Москвою треба рішуче й безповоротно рубати. РПЦ, яка, за твердженням Константинополя, сама НІКОЛИ не отримувала томосу, а підступно вкрала його у нас, готова на все, тільки б ми не отримали всеправославного світового визнання! Нічне жахіття для Кіріла: київський митрополит Єпіфаній (з грецької – явлений) здійснює хіротонію московських владик…

Гундяєв і Паканич зусиллями Мамасуєва будуть ламати попів через коліно. Влада і громадськість повинні підтримати прогресивних священиків і допомогти їм цивілізовано, без ґвалту і крику, перейти в лоно єдиної помісної православної церкви. Суспільство через медіа й активістів неопосердковано   тиснутиме на священиків  і тиск той наростатиме. Звісно, силоміць храми ніхто не буде захоплювати (саме про це марить Москва), однак створити всі передумови до переходу в лоно помісної Церкви влада і громадськість зобов’язані! Час покаже,  хто є who…

Емоції й природня радість від знаменної перемоги у протистоянні з Москвою зрозумілі. Проте ми лише на початку великої й тернистої дороги.

Нам належить здолати шалений тиск та істерію Москви. Звідси ж лунають прокльони вселенському патріарху Варфоломію, роль якого  у  створенні Української помісної автокефальної церкви є визначальною. Гадаю, варто відрядити український спецназ для охорони Його всесвятості.

Промосковські попи вже давно проінструктовані, як їм діяти в цій ситуації. Найперший і найпростіший крок – удавати, що нічого не сталося, й далі, мов мантри, повторювати кремлівські меседжі: сектанти, розкольники, неканонічні. Далі на арену вискочать проплачені провокатори, які перед об’єктивами фото- і  телекамер вибиватимуть двері храмів й тягатимуть за довгі пасма переляканих попів (теж співучасників режисованого ззовні політичного фарсу). 

Ми добре знаємо, на що здатна у своєму україноненависництві Москва. Якщо вона голодоморами й репресіями винищила десятки мільйонів українців, то кілька тисяч на заклання заради «ісконноруской православной вєри»  для неї нічого не варте.

У соціальній мережі в одній зі спільнот я вже провів міні-опитування про перехід громад від московського патріархату до єдиної помісної української Церкви. Результати очікувані: отримав прокльони, ярлики, анафему. Однак тішить те, що побільшала критична маса притомних людей,  готових до змін в релігійному житті. 

Мені недвозначно дорікали, чому я, «уніят», переймаюся проблемами православними. Немудрі: я ж живу в очікуванні глобальних і цивілізаційних трендів, коли ми усі – католики, протестанти, реформатори, уніати, православні,  – об’єднаємося в єдину Христову Церкву з центром у Римі. Утопія? Не кажіть. Чи багато хто ще рік тому вірив у томос? Ото ж бо! Нас усіх загнали в парадигми келій і конфесій, у протистояння канонічних з розкольниками, у духовну трощу, де вже ніхто не думав про святість. У  затятому борсанні не до космологічних висот… 

Мені як віруючій людині кривавлять рани пошматованої на галузки  і сепарованої у 1054 році Христової Церкви. Не вважаю себе ані уніятом, ані православним, а найперш християнином! Де двоє, там Бог…У рідному Рахові не минаю жодної церкви з хрестом на куполі, поділяю людей не за віросповіданням, а за твореними добрими чи лихими ділами. На різних континентах я молився знаними ще з дитинства молитвами у кирхах,  монастирях, синагогах, мечетях, храмах  Індії і Бразилії, Танзанії і Кабо-Верде, у Стамбулі й Римі, Брюсселі й Мадриді. Там теж відчутна  присутність Бога, а не лишень у хваленому й розпіареному московському православ’ї… 

Надворі третє тисячоліття. Зміни стоять на порозі нашого дому – не відчиняти двері означає відкинути власний поступ на десятиліття назад. Чи пробачать нам таку інертність наші діти? Очевидно, що ні. 

Після отримання томосу на наші зажурені голови не посиплеться манна небесна. Від щоденних діянь многотрудних ніхто нікого не звільняв, відомо ж: лиш праця єдина з неволі нас вирве! Праця не руйнуюча, а будуюча, щогодинна, тяжка, виснажлива, до кервавиці й мозолів на руках. Підсилена тим Духом, що тіло рве до бою, і наснажена терпінням. Підсолоджена вистражданою, добутою у битві з ворогом Свободою.

Важливо у  тому глобальному герці  не забути про Бога.

Теги:

10 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати