Рахів. Місто без музею

Місто чи село баз музею – це як хата без образів і книг, це прихована загроза історичного безпам’ятства, манкуртства, інвазії чужинського менталітету й сумнівних мультикультур. Особливо тоді, коли край має багатющі духовні скарби, високохудожні зразки матеріальної гуцульської культури, які зробили б честь та славу цілим народам, однак не до кінця поціновані власною спільнотою.

Рахівський колекціонер Василь Тушер
Рахівський колекціонер Василь Тушер

Чи усі райцентри й великі села Закарпаття мають власні музеї? Далебі, не всі. Зате у кожному – жваві ринки, корчми, аптеки, банки, повні люду ґенделики. І напівпорожні бібліотеки й давно закриті книгарні.

Хто про що, а я про історико-краєзнавчий музей у Рахові.

П’ять років тому я безапеляційно й категорично друкував проблемні есії з недвозначним закликом: «Музею в Рахові – бути!».  Проминуле півдесятиліття дещо похитнуло мої оптимістичні візії і от уже не так   заклично запитую: «Чи потрібен Рахову музей?». Відчуваєте різницю? То не я такий непослідовний, то рахів’яни байдужі до збереження духовної спадщини своїх славних предків.

Про нагальну потребу заснування краєзнавчого музею у Рахові п’ятдесят літ тому писав мій батько. Тридцять п’ять років тому і я вперше торкнувся цієї важливої теми. Респект районці «Зоря Рахівщини», яка не втомлюється друкувати проблемні матеріали! У високих владних кабінетах час від часу чухають потилиці, депутати виносять питання на сесії, інтелігенція за кавою солідаризується, а … музею як не було, так і нема! Якесь зачароване коло, безвихідь, проблема, яку не до снаги вирішити еліті краю.

Десятиліттями точаться розмови, начебто усі – і влада, і громадськість – за, однак далі дискусій справа   не просувається. Лунають голоси, що у  час жорсткої кризи і війни не до культурологічних проектів (повоєнна, знекровлена Японія виділяла щороку на потреби культури і духовності 14 (!) відсотків від ВВП (внутрішнього валового продукту) і через кількадесят років нащадки самураїв витворили другу економіку в світі!).  А скільки у нас виділяють на духовні потреби? Копійки, об’їдки зі столу олігархату. Зате мільярди – на АП, ВР, Кабмін…

Маленький промінчик у кінці темного-претемного тунелю заяснів у 2013 році, коли проявила  ініціативу група депутатів Рахівської міської ради на чолі з тодішнім  міським головою Ярославом Думином, які забажали від слів перейти до діла  і на сесії прийняли рішення про початок виготовлення документального підґрунтя для виділення земельної ділянки під новий музей Закарпатської Гуцульщини (так я у своїх публічних виступах запропонував назвати новий комунальний заклад культури).

Усі ми свідомі того, що через кілька десятиліть вже  буде важко знайти у бабусиних цифрованих скринях і на дідових горищах мистецькі артефакти, якими нині ще можемо наповнити експозиції майбутнього духовного храму.

Закарпатські гуцули споконвіку проживали на благословенній Богом Срібній Землі, а Рахів – наш гуцульський Париж – завше притягував до себе тисячі мандрівників та відпочивальників. Що нині, окрім чарівних гір, фестивалю бриндзі, центру Європи й колиби можемо показати гостям?  Численні ґенделики на кожному кроці, аптеки, банки,  базари-шанхаї? Нам усім має бути соромно, що на 70-кілометровій осі Ясіня-Рахів-Бичків  працює лише один (!!!) книжковий магазин.

У 20-30-х роках минулого століття в Рахові діяв регіональний музей, була спроба у 70-ті відкрити новий у приміщенні музичної школи. Куди поділись експонати? Розікрали!

Наше покоління повинно зробити все, щоб зберегти духовні надбання для прийдешніх поколінь. Вони не пробачать нам, якщо ми не залишимо їм  найкращі зразки матеріальної гуцульської культури, а зробити це можна тільки в музеї, яким би заопікувалася уся громада.  

Так у Рахові діє кілька музеїв! – заперечить поінформований і обізнаний читач. Так, функціонує музей екології гір Карпатського біосферного заповідника. У районному Будинку культури відкрито  мистецьку галерею. Вітає гостей музей преосвященного владики Івана Маргітича, розташований у приміщенні фари церкви Успіння Пресвятої Богородиці на вулиці Шевченка (постав винятково  на ентузіазмі авторитетного й високоосвіченого о. Василя Носи). Кілька років тому у цокольному приміщенні готелю «Європа» відкрито музей гуцульської різьби (респект Юрій Бендаку!). Потрібен місту? Безумовно! Однак це приватний заклад з доволі розмитим юридичним статусом чи взагалі без такого. Домашній музей створив колекціонер і поціновувач прекрасного лісник Василь-Ласло Тушер, охоче показує експонати усім бажаючим, однак усе це базується на ентузіазмі і добрій волі однієї людини. П’ятдесят років цей знаний скрипаль, гуцульський мадяр (мама – гуцулка, батько – угорець) збирав  колекцію старожитностей, нині готовий подарувати понад 200 безцінних експонатів музею Рахова. Якого нема. Бо рахів’янам не треба.

А що ж держава в особі містечкових чиновників усіх рівнів, депутатів? Київ не проти місцевих ініціатив, а тутешні челядники позирають на Ужгород і столицю: а раптом надійде чітка вказівка створити музей?

Не надійде. Громада має достатньо повноважень, щоб самим вирішувати питання власного культурного життя.

Усі такі мудрі, а де взяти гроші, у бюджеті не передбачено! – та чую, чую голос того, хто шукає причини, щоб нічого не робити.

У майже сусідньому Микуличині великий патріот краю, погуцулений бойко з лемківським корінням, мій давній приятель мудрець-філософ Юрій Боберський продав власну землю і збудував музей звичаєвої символіки Гуцульщини у вигляді ґражди. Сам-один, без депутатів і балакунів-обіцяльників. «Заробив» інсульт, але музей розгорнув діяльність, приймає гостей.

А славна Верховинщина! Абсолютний лідер зі збереження гуцульських скарбів! Тут діють  музеї: історико-краєзнавчий,  Івана Франка, Михайла Грушевського. Гната Хоткевича та Гуцульського театру, гуцульського побуту, етнографії та музичних інструментів імені музиканта-віртуоза Романа Кумлика, Гуцульської магії,  гуцульської вишивки,  фільму "Тіні забутих предків",  хата-музей "У трембітаря"  та інші. Їм того мало і вже планують відкрити музей видатного скрипаля,  творця автентичного музичного мистецтва Гуцульщини Василя Грималюка (Могура) в селі Зеленому.

Не відстає й Косів, тут до вже кількох існуючих нещодавно додався музей сакрального мистецтва. Путила, Вижниця, Коломия, Космач, Яремче, Криворівня через музеї заманюють туристів і пропагують високе гуцульське мистецтво!

Чимало громадських і приватних музеїв створено на теренах Гуцульщини, зокрема,  легендарному народному герою Олексі Довбушу в Печеніжині, літературно-мистецькі музеї Марійки Підгірянки у Білих Ославах, Параски Плитки-Горицвіт у Криворівні, музей вівчарства у Космачі,  краєзнавчий музей в Яблуниці Верховинського району, яким уже півстоліття керує легендарний Іван Дроняк, та багато-багато інших духовних центрів… А наша славна Колочава – село-музей!

Парадокс: те, чого домоглися у селі, стало не під силу місту, районному центру.

На Рахівщині теж немало цікавих музеїв, однак Рахів, сей гуцульський Париж, стоїть сиротиною.

Не сприймайте за гіперболу, однак той, хто зуміє зорганізувати однодумців на культурологічний стартап і переріже червону стрічку на відкритті новопосталого краєзнавчого музею у Рахові, той навіки впише своє ім’я у літопис цього славного міста. Будуть це знані імена з місцевого істеблішменту - Павла Басараби, Василя Дана, Віктора Медвідя, Василя Петьовки, Ярослава Думина, Володимира Приступи, Федора Гамора, Володимира Піпаша, Василя Шорбана, Миколи Беркели, Юрія Бендака, Василя Курика, Василя Дряшкаби, Миколи Кокіша-Мельника, Михайла Кравчука, Миколи Волощука, Василя Тушера, Анатолія Пріца? Час покаже…

Юрій Боберський з сином у створеному ними микуличинському музеї звичаєвої символіки Гуцульщини

Олександр Масляник, Закарпаття онлайн.Блоги
17 лютого 2018р.

Теги: Рахів, музей, Гуцульщина

Коментарі

В. Піпаш 2018-02-19 / 17:36:14
Абсолютно актуальне питання, підтримую "обома руками". Справа ще й у тому, що Рахів відвідують повсякчас тисячі туристів. Головна мета їх - насолодитися пречудовою природою. У самому ж місті, окрім генделиків, їм нема куди піти. Місто ж славне своєю історією, людьми, унікальне звичаями, захоплюючою культурою, етнографією, традиціями, не даремне С. Клочурак ще 80 років тому назвав його Гуцульським Парижем. Але ознайомитися з цим - нема де! Питання відкриття музею в Рахові постійно піднімав і мій батько - пригадую, навіть, після заборони компартії в 1991 р. він писав у різні інстанції, просив віддати оригінальний двоповерховий особняк у центрі міста, де був райком КПУ під музей. Та де там. Може тепер, після цієї статті - щось та зрушиться. Гадаю, що найшлися б і меценати. У місті чимало людей заробляють на туристичному бізнесі. Є купа власників готелів, інших закладів. Меценатство - їм би повернулося, бо наявність Музею Рахівської Гуцульщини підвищила туристичну привабливість міста. Музей потрібен і рахівчанам, був би осередком збереження минувщини та особливостей, які, на жаль, частково відходять, осередком виховання на них того, чим рахівці, гуцули можуть впевнено пишатися.

Автор 2018-02-19 / 14:23:03
кожна цеглина, навіть найменша, закладена в фундамент майбутнього музею, - безцінна! А прізвища будівничих - справа не першорядна, однак нині треба мобілізувати усіх без винятку патріотів краю... Історія все відфільтрує й без нас і покаже, хто є ху (who)...

Оксана 2018-02-19 / 13:07:29
Цілком згодна з думкою автора,що дуже важливо для нашого покоління зберегти духовні надбання для прийдешніх поколінь.

Нік 2018-02-19 / 11:10:08
Онтакі таріля , як на фото, точно колекціонувала моя мамка, царство їй небесноє.

Нік 2018-02-19 / 11:07:14
Дуже цікава і болюча стаття.

до автора 2018-02-18 / 21:14:10
Якщо ВИ вважаєте кокіш-мельника,басарабу,дана,пріца ІСТЕБЛІШМЕНТОМ то ВИ ЩЕ ДАЛЬШЕ від ВАШОЇ мріЇ про МУЗЕЙ..