Іван Мацинський про Адольфа Добрянського

"Був свого часу визначним діячем слов’янського руху в Австрії...
Своєю діяльністю і величезним впливом на життя
протягом другої половини XIX ст.
стримував культурний розвиток українського Закарпаття,
всіляко перешкоджаючи будуванню культури
на народнорозмовній основі"

Іван Мацинський 

13-14 вересня у Пряшеві відбудеться наукова конференція пам'яті Івана Мацинського. Цього ж року відзначатимемо 200-річчя Адольфа Добрянського, про якого в доробку Мацинського є цікава і змістовна стаття.

 

Добрянський Адольф Іванович (6 грудня 1817 – 6 березня 1901) – відомий закарпатоукраїнський та австрословʼянський політичний діяч другої половини XIX ст. Народився в селі Рудльов біля Вранова у Східнословацькому краї в давній священицькій сім’ї. Мати походила із німецьких колоністів, і дід Добрянського був навіть бургмейстром м. Левочі. Майбутній чільний представник політичної думки закарпатоукраїнського національно-відродженецького руху XIX ст. був одним із семи дітей. 

У сім’ї одержав добре виховання. Початкову школу закінчив у с. Завадка нинішнього Пряшівського округу, куди в 1824 р. було переведено батька. Гімназію відвідував у Левочі (1-2 кл.), Рожняві (З кл.), Мішколці (4-5 кл.) та знов у Левочі (6 кл.) протягом 1827-1835 pp. 

Набувши в Ягрі кваліфікацію юриста, молодий Добрянський поступив на службу чиновником Списької столиці. Через інтриги, які викликала в мадяронських колах його слов’янофільська орієнтація, вирішив кинути службу і 1 жовтня 1836 р. став студентом Гірничої академії в Банській Щавниці. Тут до 1840 р. набув кваліфікацію гірничого та лісового інженера. 

Під час навчання в різних містах Угорщини пильно вивчав мови. Добре володів латинською, грецькою, угорською, німецькою, російською, французькою, італійською, словацькою та чеською мовами, які в подальшій діяльності стали йому в пригоді. В Банській Щавниці в той час навчалось багато слов’ян, головне – чехів, батьківщина яких швидко перетворювалась в розвинений буржуазний край Габсбурзької імперії. У 1840-1842 pp. він проходить інженерську практику у Віндшахті, де звернув на себе увагу раціоналізацією деяких процесів гірничної промисловості. Тут зійшовся зі словацькою родиною Мілвіуса, керівного чиновника Віндшахти і місцевого діяча Банської Щавниці, дочка якого наприкінці 1842 р. стала дружиною Добрянського. 

У ці роки взяв активну участь у словацькому культурно-політичному житті, і його приятелями стали такі діячі тодішнього словацького культурно-політичного життя, як Гурбан, Радлинський, Шкультети, Дакснер, Мудронь, Павлюк, Францісці та ін. 1846 року був відкомандирований у Відень, де вивчав вищу математику, механіку, архітектуру та машинобудування. З 1847 р. працював у Чехії. Тут відкрив кілька нових вугільних шахт і при ближче невідомих обставинах зійшовся з чеським національно-відродженецьким діячем Вацлавом Ганкою (1791-1861), який далі зміцнив у молодого інженера його слов’янофільські та русофільські погляди. 

У Чехії застають його революційні події 1848 р. 31-річного інже-нера в розпалі цих подій відкликано назад у Банську Щавницю. Коли ці події перекинулись і сюди, Добрянський повністю піддався їх стихії і став між місцевим словацьким населенням настільки відомим діячем, що Нємчанський округ 1848 р. обрав його депутатом Угорського сейму. Та життя склалося так, що новообраному депутатові слов’янофільської орієнтації загрожував воєнно-польовий суд, і Добрянський таємно перебрався на Спиш, а звідти з сім’єю – в Галичину, де встановлює знайомство з передовими діячами галицькоукраїнського культурно-політичного життя – Григорієм Яхимовичем (1792-1863), Денисом Зубрицьким (1767-1862), Іваном Гушалевичем (1823-1903), Антоном Петрушевичем (1821-1913) та ін. У Львові бере участь у роботі Головної руської ради і від імені закарпатських українців подає графу Голуховському (1812-1875), тодішньому губернаторові т. зв. Королівства Галичини та Ладомерії, петицію про приєднання Закарпаття до Галичини. 

З квітня 1849 р. він працював комісаром при російській інтервенційній армії генерала І. Ф. Паскевича (1782-1856) і безпосередньо перед капітуляцією угорської армії біля Вілагоша 13 серпня 1849 р. був свідком, як майбутній прем’єр-міністр Угорщини Кальман Тиса (1820-1902) пропонував династії Романових корону угорських королів. За ці служби царський уряд нагородив Добрянського орденом Володимира IV-го та Анни ІІІ-го ступенів і пам’ятною медаллю «За усмирение Венгрии и Трансильвании». 

Після Угорської кампанії був якийсь час верховним комісаром Сегединського округу. Потім у складі делегації закарпатських українців, яку очолював його рідний брат Віктор Добрянський (1816-1860) та іншими членами якої були пряшівський каноник Йосиф Шолтес, радник консисторії Олександр Яницький та віденські лікарі Михайло Висаник і Вікентій Алексович, відвідав у справах закарпатських українців комісара Герінгера, міністра внутрішніх справ Баха та імператора Франца Йосифа І (1820-1848-1916). Розходилося про надання автономних прав Українському Закарпаттю. 

Після цих відвідин зайняв впливову посаду референта при комісарові нововиниклого Ужгородського автономного округу Ігнацові Білецу, чехові за національністю. В ті ужгородські роки (1849-1850) своєї діяльності Добрянський вводить у школи та установи Українського Закарпаття російську мову, звільняє угорських чиновників і на їх місця призначає представників місцевої української інтелігенції, доповнюючи нестачу власних кадрів чеською інтелігенцією, яка в той час очолювала в Австрії австрославістську політичну доктрину слов’янських народів. З його ініціативи почав виходити в Пешті «Земский Правительственный Вестник для королевства Угорского» (1850-1859), для редагування якого Добрянський придбав тодішнього віце-ректора Ужгородської богословської семінарії І. І. Раковського (1815-1885). 

Нерозуміння Добрянським мовної проблематики національно-відродженецького руху, неприхильність Габсбурзької династії до слов’янського населення імперії взагалі та опір поугорщеної частини закарпатоукраїнської інтелігенції поклали нововведенням Добрянського кінець. Ужгородський автономний округ було скасовано, а Добрянського наприкінці березня 1850 р. переведено на посаду референта в комісара Свєцені, що працював при штабі начальника Кошицького воєнного дистрикту, очоленого генералом Бордоло. 

В цей кошицький період (1850-1851) Добрянський багато роз’їжджає і займається виключно соціальними конфліктами, головне − в Шариші, на Маковиці та в Плавчі. 

Внаслідок нових інтриг у квітні 1851 р. він їде у Відень і доводить свою відданість режиму. Будучи призначеним референтом Угорського намісництва, Добрянський переселяється у Пешт. Згодом (після скасування функції тимчасового намісника Угорщини, яким був Карл Герінгер) Добрянський став секретарем першого рангу у відомстві ерц-герцога Альбрехта, який поєднував колишні функції воєнного і цивільного губернатора Угорщини. 

Пробув Добрянський на цій посаді три роки, займаючись все тими ж соціальними питаннями і розв’язуючи їх з послідовністю представника буржуазних реформ. 

Пештянський період (1851-1853) життя Добрянського взагалі мало вивчений, але все насвідчує про те, що бурхлива діяльність О. Духновича в ті роки («Літературное заведеніе») якимось чином пов’язана і з його іменем. 

У 1853 р. з ближче нез’ясованих причин він переселяється у Великий Варадин, де аж до 1860 р. працює радником намісництва. Тут застосовує свої технічні знання. З його ініціативи проводиться регуляція рік та ремонт доріг, за що 1857 р. нагороджують його орденом Залізної Корони, а 1858 р. також титулом «рицаря із Сачурова» – за назвою маєтку, який купив того самого року біля Вранова. 

Після поразки австрійської армії біля італійського м. Сольферино в липні 1859 p., коли переляканий імператор повернув Угорщині конституцію, Добрянський разом з іншими представниками кривджених слов’янських народів Угорщини з’являється у Пешті. Від липня 1860 р. працює в Будині, спершу міністерським радником Угорського намісництва, а від початку 1861 р. – радником Королівської угорської намісницької ради. На цій посаді залишається аж до 24 червня 1864 р. 

У цей будинський період свого життя (1860-1864) він тісно співпрацював із словацькими діячами – Яном Францісці (1822-1905), Яном Готчаром (не встанов.), Вільямом Пауліні-Тотгом (1826-4877) та Яном Палариком (1822-1870). Відвідують його й інші слов’янські та словацькі діячі, між якими є і Міхал Мирослав Годжа (1811-1870). 

Добрянський бере участь у виникненні словацької газети «Пештбудинські відомості» та в праці «Тимчасового комітету Матиці Словацької». З позицій радника найвищого урядового органу Угор-щини спричинився до отримання дозволу на заснування Матиці Словацької. 

1861 р. А. І. Добрянський був вдруге обраний депутатом угорського сейму – цим разом українським населенням Маковиці та словаками Зборова. Проте в праці першого засідання сейму 2 квітня 1861 р. йому було заборонено взяти участь і на вулиці Будина зроблено замах на його життя. 

Програмна доповідь, яку Добрянський збирався тут виголосити до національного питання, домагалася адміністративного розподілу Угорщини на автономні національні області. (Сейм невдовзі було розпущено.) Ця доповідь повністю вийшла друком 1861 р. у Відні, правда, німецькою мовою під назвою «Промова депутата угорського сейму Адольфа Добрянського до питання про адресу» (Відень, 1861). 

У ту добу Добрянський, здається, почав розуміти фальшивість політики Габсбурзької династії у ставленні до слов’ян Австрійської імперії і кілька разів марно подавав у відставку. Рівночасно знову взявся до організування культурного життя закарпатоукраїнської інтелігенцій. 

У 1862 p. у зв’язку з урочистим святкуванням 1000-річчя Росії царський уряд нагородив його орденом св. Анни ІІ-го ступеня. На установчих зборах Матиці Словацької 4 серпня 1863 p. в знак подяки за діяльність в словацькому культурному житті взагалі та за допомогу при організації цієії, на свою добу, найвищої культурної установи словацького народу Добрянського, як єдиного несловака, було обрано членом комітету. У 1864 р. його призначено радником і доповідачем Угорської придворної канцеляріїї у Відні. 

Разом з Духновичем у 1865 р. засновує в Пряшеві культурно-допоміжну організацію «Товариство св. Іоанна Хрестителя», в якому Добрянський займав посаду почесного, а Духнович – дійсного голови. Після смерті О. В. Духновича (1803-1865) – засновує в Ужгороді «Товариство св. Василія Великого», на установчих зборах якого 19 вересня 1866 р. обрали його почесним головою, дійсним головою став І. І. Раковський. 

Після 1866 p., коли Австрія програла війну з Прусією, що привело до австро-угорського поєднання і перетворення Австрії в Австро-Угорщину (1867), угорську придворну канцелярію було скасовано і Добрянський вийшов у відставку. Обраний ще 1865 р. втретє депутатом Угорського сейму, він виконував свої депутатські обов’язки аж до 1868 р. Після дуалістичної угоди 1867 р. йому запропоновано в нововиниклому угорському уряді міністерський портфель, якого не прийняв. Проте в праці сейму, який до 1867 р. мав тільки обласне значення, нині Добрянський взяв активну участь. 

У своїх виступах 1867-1868 pp. він займає прогресивне ставлення до питань місцевого самоуправління, дискримінації опозиції в Хорватії та Словаччині, переходу частини австрійської державної заборгованості на Угорщину, несправедливого оподаткування населення, заснування апеляційних судів і прав національних меншин. Значна частина тих виступів стосується соціального питання. Звіти про засідання сейму збереглися, і виступи Добрянського на ньому належать до сміливих і прогресивних як в соціальному, так і в національному відношеннях. 

Для пояснення національної політики тодішнього угорського уряду особливе значення мають його промови від 8 листопада 1867 p., 6 грудня 1867 p., 23 травня 1868 р. – у зв’язку з подаванням петиції словацького населення Липтова, та від 25 листопада 1868 р. – до питання національних прав словацької, румунської, сребської, німецької та української меншин Угорщини. 

Для закарпатоукраїнського населення пропонував створити в межах Угорщини т. зв. Руське воєводство, обґрунтовуючи свою вимогу історичним існуванням цього воєводства в добі Стефана І Святого (1001-1038). 

У 1869 р. він покинув Відень, переселився у с. Чертижне (замість проданого маєтку в Сачурові біля Вранова купив тут 1861 р. інший маєток від угорського дворянського роду Сірмаї). В Чертижному прожив аж до 1881 р. і написав тут такі публіцистичні праці: «Проект политической программы для Руси австрийской» (1871), «Патриотические письма» (1873), «О западных границах Подкарпатской Руси со времен св. Владимира» (1880), «Ответ угрорусского духовенства Пряшевской епархии своему епископу» (1880), «Апеляция к папе от имени угрорусского духовества Пряшевской епархии по вопросу о ношении униатскими свя-щенниками бороды» (1881). 

Новий угорський уряд проводив політику асиміляції закарпатоукраїнського населення і посередництвом уніатської церкви, висуваючи в єпископи Мукачівської та Пряшівської єпархії людей, які б цю політику успішно втілювали в життя. А. І. Добрянський взяв участь і виступив з викривальною промовою на конгресі католиків у Пешті 1870 р. У складі делегації він на конгресі представляв і виступав від імені Гуменського округу, до якого належав за місцем проживання. 

І в Чертижному відвідували його відомі слов’янські діячі, між якими були і Светозар Ваянський (1847-1916), Йозеф Шкультетий (1853-1947) та ін. 

Фатальна недостача смислу для народнорозмовної мови в період національно-відродженецького руху стала причиною того, що ужгородське «Товариство св. Василія Великого» швидко занепадало і на шостих звітно-виборчих зборах 1871 р. легко стало здобиччю мадярофільської групи ужгородського єпископа Стефана Панковича (1864-1874). В цей день на життя Добрянського було зроблено вдруге замах, при якому було поранено сина Мирослава. 

У цей період свого життя Добрянський двічі відвідав Росію. Вперше 1875 р. був запрошений у Росію офіційно як знавець слов’янської проблематики. Було це напередодні Російсько-турецької війни 1777-1778 pp. Під час тої подорожі поширив свої знайомства з офіційними представниками тодішньої Росії: членом Державної ради і майбутнім обер-прокурором синоду К. П. Побєдоносцевим (1827-1907), гофмаршалом Г. П. Алексєєвим, І. П. Корніловим, кн. Дунковим-Аксаковим та такими культурними діячами, як письменник І. С. Аксаков (1823-1886), історик С. М. Соловйов (1820-1879), публіцист M. Н. Катков (1818-1887) і т. п. Добрянського було представлено навіть майбутньому царю Олександру III (1845-1881-1894). Добрянський тут використав нагоду і запропонував царському урядові обмін тepиторії Польщі на українські землі Австро-Угорщини – Галичину, Закарпаття, Буковину. 

Вдруге відвідав Росію 1880 р. разом з відомим галицькоукраїнським своїм однодумцем – письменником І. Наумовичем (1826-1891), видавцем газети «Наука» (від 1871 р.) та пізнішим засновником «Товариства імені Качковського» (1786). 

У 1881 р. Добрянський переселився у Львів і, знаходячись на ідейних позиціях москвофільства, пробував розгорнути діяльність проти генерації народовців, що започаткувала повернення життя на колії української національної свідомості та національного культурного розвитку. Побут у Львові закінчився для нього ув’язненням в січні 1882 р. і судовим процесом, відомим під назвою «Ольга Грабар, нар. Добрянська, та ін.». Добрянський на суді повів себе гідно здібностям досвідченого політичного діяча, і суд 29 червня 1882 р. з групи 11 підсудних виправдав 6 чоловік. 

Після цього переселився у Відень, де проживав у 1882-1887 pp. Цей, другий віденський період його життя, багатий на публіцистичну діяльність. Публіцистика цього періоду: «Аппеляция к папе Льву XIII русского униатского священника местечка Скалат Иоанна Наумовича против великого отлучения его от церкви по обвинению в схизме 1883 года» (авторство Добрянського), «О современном религиозно-политическом положении Австро-Угорской Руси» (1885), «Назва австро-угорських росіян» (1885), «Матеріали до пам’ятної записки галицьких росіян» (1885), «Програма здійснення національної авто-номії в Австрії» (1885), «У день святкування св. великомученика Димитрія» (1886), «Поясненню та правді» (1887). Статті, назви яких тут наведені по-українськи, друковані німецькою мовою. 

У цьому дусі проходили також останні роки життя Добрянського в далекому тирольському Інсбруку, де проживав у 1887-1898 pp. у своєї дочки, чоловіка якої – фінансового урядовця Юліяна Геровського – уряд не без політичної причини перевів сюди 1887 р. зі Львова. У 1898 р. Геровський вийшов на пенсію і переселився з сім’єю у Чернівці. 

Добрянський в Інсбруку проживав під поліційним доглядом з забороною відвідувати Галичину та Закарпаття. Публіцистика інсбруцького періоду: «Взгляд Адольфа Івановича Добрянського на вопрос об общеславянском языке» (1888), «На захист правди» (1888). «До пояснення захисту греко-слов’янської церкви з боку апостольського римського престолу» (1888), «Партійне життя слов’ян у Чехії» (1889), «Римско-немецкая империя Гогенцолернов и греко-слов’яне» (1892), «Календарный вопрос в России и на Западе» (1894), «Плоды учення гр. Л. Н. Толстого» (1896), «Куда мы дошли?» (1898), «Суждение православного галичанина о реформе русского церковного управления, проектируемой русскими либералами нашего времени» (1899), «Где выход» (1901). Статті підписував криптонімами А. І. – Witsch; А. I. Witsch; А. І.; А. И. Д та псевдонімами – K. Loménský; Ein Slave; Еіn österreichischer Patriot; Сремец; Старый австрийський патриот; Православний галичанин; Аидин. 

Найповніший перелік публіцистичної спадщини Добрянського по-дає С. В. Добош у монографії «А. И. Добрянський» (С. 150-156). 

У 1898-1901 pp., живучи на самоті в далекому Інсбруку, Добрянський найчастіше зустрічався зі слов’янськими студентами, що відвідували тут Медичний факультет. Між ними були й відомі словаки-толстовці – майбутній лікар Л. М. Толстого Душан Маковицький (1866-1921) та його приятель і однодумець Альберт Шкарван. Із визначних політичних та культурних діячів кінця минулого сторіччя відвідали Добрянського в Інсбруку згаданий вже K. П. Побєдоносцев, тодішній станісланський уніатський єпископ Андрій Шептицький (1865-1899, з 1900 – галицький митрополит; пом. 1946 р.) та російський вчений-славіст В. І. Ламанський (1833-1914). 

В останні роки життя австрійський уряд кілька разів дозволив йому відвідати с. Чертижне на Межилабірщині, де проживала його дружина. Помер в Інсбруку, похоронений на кладовищі в Чертижному. 

Був свого часу визначним діячем слов’янського руху в Австрії. На жаль, представляв його помилкове угрупування, яке свої політичні плани будувало на офіційній політиці урядів Австрії та Росії. Після дуа-лізму 1867 р. покладався Добрянський виключно на царську Росію, не вірячи в можливість власними силами галицьких та закарпатських українців здобути національну рівноправність з німецьким та угорським населенням Австро-Угорщини. Все це було майже єдиним змістом його політичної програми. У цьому смислі був глашатаєм багатьох поглядів офіційною уряду царської Росії. 

Своєю діяльністю і величезним впливом на життя протягом другої половини XIX ст. стримував культурний розвиток українського Закарпаття, всіляко перешкоджаючи будуванню культури на народнорозмовній основі. 

Дж.: Michal Sekey. Životopis А. I. Dobriаnskeho. – Košice, 1928; Евгений Недзельский. Очерк карпаторусской литературы. – Ужгород, 1922; С. В. Добош. А. И. Добрянский. − Словацкое издательство художественной литературы, 1956.

Подається за публікацією: Іван Мацинський. Словник історичного життя закарпатських українців (Матеріали) // Дукля. – 1967. − №3. – С. 75-79.

Теги: Добрянський, Мацинський

5 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати