Іван Марґітич: Єдність віри і народу

Відчуваючи скромну волосинку відповідальности перед Богом, перед Христовою Церквою, перед своїм великим народом, зокрема перед ближчими релігійно і національно своїми співвітчизниками – греко-католиками русинами-українцями Срібного Закарпаття – Підкарпатської Руси, Закарпаття, Карпатської України, віддаючися Божій милості, відкидаючи всякі особисті амбіції, беруся за перо, щоб висловити свою думку і думку всіх релігійно і національно свідомих русинів-українців греко-католиків Закарпаття про релігійно-національний стан в цей важкий історичний час. Моє сумління не позволяє мені мовчати про ті справи, які проводяться тайно або напівтайно на моїй землі, хоч вони вже у певній мірі сталися далеко-широко явними.

Минулого, 1990-го року в червні місяці (26-28-го), після понад п’ятдесятирічної перерви, в Римі, точніше у Ватикані відбулася перша зустріч 10-тьох греко-католицьких єпископів з України, на чолі з Львівським Архиепископом Кир Володимиром Стернюком, з Христовим Намісником Вселенської Католицької Церкви і наслідником першого Намісника Христового на землі, Верховного Апостола Петра, з Його Святістю Папою Йоанном Павлом II, і рівночасно відбувся Надзвичайний Синод Греко-католицьких Єпископів візантійсько-українського обряду з України і з поселення на чолі з Первоієрархом Греко-католицької Церкви, Кардиналом Кир Мирославом Любачівським. З поселення були присутніми 18 єпископів, а з закарпатської Мукачівської греко-католицької єпархії було троє. Всього було нас 29 осіб.

Ця історична подія в значній мірі піднесла міжнародний авторитет Апостольської Столиці і міжнародний авторитет Радянського Союзу на чолі з президентом Михайлом Сергійовичем Горбачовим.

Куди має належати закарпатська єпархія?

Маючи на увазі, що Карпатська Україна територіяльно й адміністративно належить до України, Його Святість Папа Йоанн Павло II запросив на зустріч трьох єпископів закарпатської греко-католицької єпархії разом з єпископами Львівської Митрополії. Цим самим Папа підтвердив фактичну приналежність закарпатської єпархії до Львівської Митрополії і засвідчив свою щирість і любов до всієї Української Церкви, до всього українського народу. Але два закарпатські єпископи вже першого дня після приїзду до Риму зарекомендували себе в протилежному напрямі. Вони заявили перед всіми єпископами, що вони не бажають, щоб закарпатська єпархія належала до Львівської Митрополії. Кожного може цікавити, чи приводили вони якісь аргументи в користь своєї заяви. Так, приводили! Вони говорили, що вони не українці, що народ Закарпаття не "тягне за українцями", тобто за Україною. Один з них сказав, що в паспорті він записався словаком, аби тільки не українцем. Вони, що-правда, не казали, що українці тоді можливі, коли через них можна дістати автомобілі або інші подачки. Те, що вони не почувають себе українцями, це їхня справа, і те, що вони не хочуть належати до Львівської Митрополії, це також їхня особиста справа. Але твердити, що народ Закарпаття не "тягне" за українцями і Україною, це вже величезна і зухвала неправда, а говорити неправду від імені народу, це вже поступок несправедливий і нечесний. Несправедливість згаданої заяви підтверджується вже й тим, що коли відразу після того, як стала ця заява відомою на Закарпаттю, релігійно і національно свідомі греко-католики – священики, інтелігенція, студентська молодь й інші віруючі декількома своїми зверненнями запротестували проти цього до Апостольської Столиці.

І ось, цього 1991-го року в місяці лютому (3-10-го) відбувся в Римі наступний з черги, VII-й Синод Української Греко-католицької Церкви. Були запрошені всі єпископи з України і з діяспори з обов’язковою явкою. Але на цей раз два дотичні (закарпатські) єпископи не прибули на Синод. Що-правда, вони мали нагоду придумати щось для оправдання. Один вирішив оправдатися хворобою, а другому пригодився для оправдання вже геть попередній смертний випадок в сім’ї. Але і тепер виявилася неправдомовність. І на цей раз затаєне сталося явним. Під час "хвороби" одного з них, від окремих священиків зібрано підписи під заявою, яку вони (ці єпископи) усно склали ще на попередньому Синоді. Деякі з підписаних священиків проливали крокодилячі сльози, що вони тому підписали, бо їм давалося відчути важність "реверенції і обідієнції" (пошани і послуху). На цей раз незаконно підписалися і окремі священики проти волі народу, бо воля народу цілковито інша. Ні один релігійно і національно свідомий священик не підписався. Підписалися головно мадяромовні "русини" і так званні "самобутні русини", проти-українці.

Знову треба сказати, що окрема кучка людей не має права виступати від імені народу проти загальної волі народу. Якщо вони не хочуть мати нічого спільного з українцями, то нехай мають, з ким хочуть, але свої особисті прагнення нехай не накидають тому загалові, який хоче бути вірним свому народові, який уважає своїх братів по той бік Карпат не лише братами по вірі, але й братами по тілу і крові, що його мова – закарпатських русинів є тою самою українською мовою, що у їх братів по той бік. Ми русини-українці вважаємо природною річчю, коли мадяри і мадяромовні "русини" воліють краще дружити з мадярами, як з українцями. Це все нормально, бо свій до свого має не тільки право, але й повинність. Але те саме право і ту саму повинність маємо і ми русини-українці до своїх братів, і ми протестуємо, щоб нас хтось тайком проти нашої волі роз’єднував чи кудись приєднував. Тайно перед віруючими зібрані підписи, так же тайно були перенесені до Угорщини і угорським посланцем були вчасно доставлені до Риму ще перед початком Синоду. А це ми уважаємо вже нечесним і несправедливим поступуванням. І нехай же про це судить світ!

Як вже було сказано, при збиранні підписів від священиків, була спроба робити це таємно перед вірниками. Але ця тайна не вдержалася, вона стала явною. Вона блискавкою рознеслася від Ужгороду аж до Рахова, тобто по цілім Закарпаттю. Але рознеслася вістка і про те, що єпископ Маргітич кожний день оббиває пороги ужгородського ОВІР-у (Відділення віз і реєстрацій), щоб дістати дозвіл поїхати до Рима на Синод, а службовці ОВІР-у говорять з ним, як з білого коня. При одній телефонічній розмові двоє свідків чули, як один службовець "попер матом", коли зі слів Маргітича довідався, що він єпископ. Притому один службовець сказав: "Бачите, в чому затримка. Ви хочете їхати на Синод, а два інші – і не думають".

Отже, всім службовцям було це відомо, і вони старалися бути солідарними з тими, які не хотіли їхати. З цього видно, що за затримку в першу чергу я не можу звинувачувати ні ОВІР, ані КДБ. Тим часом, поки я оббивав пороги, релігійно і національно свідомі священики, інтелігенція, викладачі університету, студентська молодь і віруючі зібрали на скору руку тисячі підписів, підтверджуючи загальну волю всіх свідомих віруючих греко-католиків українського Закарпаття, що вони не тільки з Львівською Митрополією хочуть бути разом, але й з усім українським народом у братерській спільноті з усіми народами, які населяють Україну, в дусі Деклярації про суверенітет України, яку затвердили народні обранці всього населення України.

Наше місце в єдності з цілою Українською Греко-Католицькою Церквою

Ми певно переконані, що так, як два рази два є чотири, так і ми закарпатські русини є українцями. Наших братів у Східній і Західній Україні одні і другі сусіди також називали русинами. Старинні літописи, такі як Іпатіївський звод, доказують, що слова – Русь і Україна, русич, руснак, русин і українець – від віків вживалися разом. Тільки слова – Русь, русич, русин – вживалися більш урядово, а слова – Україна, українець – більш народно. Українців називали "хахлами", малоросами, русинами, а за слова – Україна, українець – запроторювали в тюрми і розстрілювали. Але ця українцям мила і кров’ю освячена назва побідила по всій Україні і остаточно побідила вона і в Карпатській Україні в серцях національно свідомих русинів-українців. Не мале число і тих закарпатців, які муками і кров’ю також освятили це благословенне ім’я. Під сучасну пору цю назву вживає цілий світ. Вороже ставляться до цієї назви тільки ті, які взагалі вороже ставляться до всього, що українське. Ця назва не по душі тим, які не знають, ким вони є. Оскільки колись називано русинами всіх українців, то з того ясно, що назва русин і українець означає одне і те саме. Казати, що русин не українець, так само неграмотно, як казати, що волох не румун, що прусак не німець, тощо.

На Закарпаттю релігійне питання терпить із-за зловживання релігійною і національною несвідомістю окремих верств людей. Всякі сепаратистські, розкольницькі течії паразитують на такій несвідомості. Релігійно свідому людину ніхто не обмане у справі віри, а національно свідому ніхто не обмане в справі національности. Ісус Христос на першому місці наголошував релігійну свідомість. Коли учні питали Його про кінець світу, то Він відповів, що важне знати не про кінець світу, але важне знати те, щоб їх ніхто не обманув. Мати релігійну свідомість означає мати непохитну віру, без якої не можна спастися.

Свідомість релігійної і національної приналежности

Але Ісус Христос стверджує, і Святе Письмо це підтверджує, що національна свідомість повинна проявлятися разом із загальною любов’ю до всіх ближніх. Через загальну заповідь любові всі люди є ближніми, і немає чужого. Є чужі особи поза подружжям, і є свої і чужі речі. Щодо людей, то і вороги є ближніми. Але чеверта заповідь і окремі місця Святого Письма виділяють між ближніми ближчих , супроти яких наказується окрема любов і пошана. У такому відношенні є звичай говорити про своїх і чужих. Крім того, вірні повинні вважатися ближчими, як невірні. Ісус Христос в першу чергу любив свій народ, з якого походив тілом (Мат. 15, 24). Так само наказував і апостолам (Мат. 10, 6). Апостол Павло підтверджує те саме (Рим. 2, 10 і І Тим. 4, 10), а особливо, коли пише: "Хто про своїх не дбає, той віри відцурався ; він гірший, ніж невірний" (І Тим. 5, 7-8). Четверта заповідь наказує шанувати батька й матір, бо "хто матір забуває, того Бог карає" (Шевченко). Любов до батька спонукує сина любити все те, що батьківське, що добре і дороге серцю – батьківську мову, батьківську землю, свою рідну батьківщину.

Приклад Ісуса Христа і апостолів спонукує нас любити свій ближчий народ і тоді, коли б не було за що його любити. А якщо той ближчий народ є за що любити, тоді це любов радісна, що іноді проявляється в сльозах радости. Коли хтось любить і тоді, коли нема за що любити, то така любов не радісна, а жалісна. Така жалісна любов проявилася в Ісуса Христа, коли Він плакав над невірним Єрусалимом, над невірним своїм народом (Лук. 19, 41-44). Святий Павло свою жалісну любов до свого невірного народу висловлює таким гіперболічним способом: "Свідчить мені моя совість у Святім Дусі, що я у великім смутку і в безнастаннім болю мого серця. Бо я бажав би сам бути відлученим від Христа за братів моїх, рідних мені тілом" (Рим. 9, 2-3).

Хто тепер на це може сказати, що любити свій народ, свою батьківщину – це політика, це якийсь ворожий націоналізм?! Куди дінеться той, хто, молячись Богу, ще й того ненавидить, хто любить свій народ, хто і релігійно не хоче роз’єднюватися від свого народу. Ближнього потрібно любити не лише тоді, коли він у гаразді, але особливо тоді, коли він у біді, у нужді. Якщо в народі щось неладно, то любов не дозволяє відвертатися від нього, але спонукує молитися за нього, по-можливості, трудитися для його добра, щоб у нім утвердився лад, мир і благочестя. Як можна говорити про спасіння людських душ і притому відвертатися від духовних і дочасних потреб тих самих людей?! З цього всього ясне одне: національна свідомість, любов до свого народу, до своєї батьківщини – це не політика, а сповнення Божої заповіді, сповнення Божої волі. Розділювати народ – притаманне тільки ворогам народу. Отже, хто розділює народ, той є ворогом народу!

Розділювання народу є неморальним незалежно від того, на якому грунті воно проводиться. Якщо розділювання проводиться на релігійному грунті, воно так само € розділюванням, і з ним відразу сходяться всі інші роз’єднання на інших відтинках. Якщо хтось розділює один і той самий народ, то така дія вже гірша від яничарської, бо яничарі одиницями – свідомо чи не свідомо – переходили на бік іншого, звичайно, ворожого народу. А тут мова йде про масове розділення. Як знаємо з історії, яничарі були гіршими ворогами свого народу, з якого вони походили, як самі вороги, наприклад, турки.

Сепаратистські дії

Якщо взяти під увагу спробу розділення і відділення закарпатських русинів від їх природного кореня, що по той бік Карпат, то ця негідна безперспективна дія має ось такий характер: невеличка кучка закарпатських "самобутніх" і мадяромовних "русинів", що мають сан священства, збиранням підписів скрито від віруючих про усамостійнення і неприєднання закарпатської Мукачівської єпархії до Львівської Митрополії, зробила спробу розділити і відділити закарпатських русинів від їхнього природного кореня, тобто від русинів, що по той бік Карпат, що як великий український народ заселяють Україну – від Польщі аж до Росії, а на історичній землі Закарпаття – від Попраду аж до (джерел) Тиси!

Ось і діло, але яке! Згадане звернення, про яке вже була мова, було перенесено до Угорщини, і угорським посланцем було передане до Риму ще до відкриття Синоду Греко-католицької Церкви України в Римі.

До цього часу тільки де-не-де говорилося, шепталося на вухо про справу ізоляції Закарпаття від Матері-України, а тут вже й готове діло. І хто це зробив? Як священик, не можу мовчати, бо честь Божої віри і Божої Церкви вважаю вище, як своє життя, уважаю більшими, як цілий світ. Що з мене не говорить амбіція, то в тім нехай Бог буде мені суддею. Церкву не можна винити за вчинки окремих людей, як не можна винити Бога за те, що в Содомі і Гоморі не було й десять праведних. Але й Церква не може мовчати!

Що могло вплинути на збирачів підписів і на підписувачів, чому вони спромоглися на такий поступок? Цей вплив у певній мірі я відчув, коли оббивав пороги за дозволом на виїзд на Синод. А на що вони могли розраховувати, знаючи, що в історії Закарпаття на було випадку, щоб сам народ домагався розділення і відділення від свого природного кореня по той бік Карпат, а навпаки, завжди хотів бути у релігійній і національній єдності з своїми братами по той бік, а в останньому столітті аж посьогодні, в кожний слушний час, масово домагався й адміністративно – політичної єдности з своєю Матір’ю-Україною, без огляду на довговікове іноземне панування та преслідування. Так, в цьому є розрахунки, і то досить конкретні! Свідомо розраховується на підтримку всіх темних сил і на несвідомість ще деякої частини населення. А це вже підступно злонамірена, так само темна дія, проти якої вже виступила більшість населення без різниці на релігійну чи політичну приналежність. Про це свідчить загальне масове обурення на Закарпаттю з приводу таємних підписів про розділення і відділення.

Тепер придивімся ближче і побачимо, що дійсно народ Закарпаття масово і в особі своїх представників і провідників вже й досьогоднї проявив свою непохитну єдність із своїми рідними однокровними братами до своєї рідної Матері, великої Русі-України.

Традиції єдности Закарпаття з Україною

Подивімся, як на це дивився наш Батько першого національного відродження закарпатських русинів, греко-католицький священик Олександер Духнович. Ось його заклик до своїх однокровних братів галичан:

Бо свої то за горами – не чужі:

Русь єдина, мисль єдина у душі,

Бо живем тут з тим же серцем і душой,

з тим же словом і во вірі той самой.

То ж днесь, браття галичани, упевняєм вас,

що Карпати не розлучать вічно нас.

Ось ясні слова, які не потребують жодного пояснення. Ось, чим був і чим є для нас русинів-українців Закарпаття наш великий Олександер Духнович! Як бачимо, він був не лише релігійно свідомий як священик, але був він свідомий і національно. Не закриваючи очі на всебічну мадяризацію, він ясно знав, хто він є і до кого він належить. Свою національну свідомість він вважав так, як ми сьогодні вважаємо, не політикою, але сповненням Божої заповіді любові до ближнього свого народу. Мадяризатори за цю його палку національну свідомість пришивали йому політичні злочини і мучили його довгою тюрмою. Колонізатори, денаціоналізатори робили так завжди і посьогодні так роблять.

Подивімся ще на пару історичних подій в цьому напрямі, живими свідками яких були наші батьки, або вже й ми самі, зокрема представники старшого покоління, які наглядно підтверджують, що русини Закарпаття є ті самі русини-українці, що і їх брати за Карпатами, що мова закарпатських русинів є та сама українська мова, що у братів за Карпатами, і що велика Русь-Україна це рідна батьківщина й русинів Закарпаття. Ось такі історичні факти.

У закарпатському Хусті 21 січня 1919 року закарпатська Всенародна Рада, в якій були представлені делегати майже з усіх сіл Закарпаття, проголосувала за єдність з Великою Україною і свій маніфест передала в руки державної влади тоді вже соборно об’єднаної Української Народної Республіки з столицею у Києві. В 1937 році в Ужгороді на площі Корятовича на з’їзді "Просвіти", на якому брав і я участь як гімназист-пластун, багатотисячні учасники проголосували проти русифікації за українську мову, за єдність з українським народом, в якому брали участь всі тодішні українські організації, в тому числі і комуністи на чолі з героєм Радянського Союзу, Олексою Борканюком, який виступав поруч з Батьком другого національного відродження русинів-українців Закарпаття, греко-католицьким священиком, пізнішим президентом Карпатської України в Хусті, який за свою національну свідомість був замучений в московській тюрмі в 1945 році. Це був наш визначний закарпатський співвітчизник, благородної душі отець Августин Волошин. В часі, коли він очолював уряд Карпатської України, в 1939 році відбулося загальне голосування на Закарпаттю. Відразу після виборів ще того самого дня, як став відомим вислід виборів, в більшості сіл поруч із синьо-жовтими прапорами замайоріли й білі на знак того, що в селі понад 90% виборців голосували за Карпатську Україну, за українську державність, за приналежність до великого українського народу. Отже, не Сталін зробив українцями закарпатських русинів, але вони самі себе такими признали і признають свідомо і свобідно.

Небезпека на Пряшівщині

Росте національна свідомість і на історичній закарпатській землі Пряшівщини. Рівночасно проводиться шалена словакізація русинів-українців цілими селами, в яких бере участь, на жаль, більшість священиків Пряшівщини. В пряшівськім катедральнім храмі, в храмі пряшівських русинів проповідується вже тільки по-словацьки. Не може бути, щоб про таке діло всі мовчали – і світ, і Церква! Словацькі представники, які ще все завзято борються проти чехізації, зі свого боку продовжують словакізувати тих пряшівських русинів, які наслідком довговікого іноземного панування ще топчуться в несвідомості. Національно свідомі русини-українці, які не бажають словакізуватися, бажають мати свого народного єпископа. На підставі вже затвердженого для Східних Церков (кодексу), віруючі будьякої території мають право звертатися до ними признаного ієрарха, щоб їм була дана можливість мати свого єпископа і своїх священиків, як це буває і в найдальших закутинах місійних територій.

Але в Европі, на жаль, це не всюди вдається. Президія Синоду нашої Церкви на чолі з заслуженим Первоієрархом Блаженні шим Кардиналом Кир Мирославом Іваном Любачівським вложила була в програму Синоду і вибір єпископа для русинів-українців Пряшівщини, які зверталися до Президії Синоду в цій справі, але, на жаль, не з вини Синоду ця справа не була вирішена. Минулого 1990 року в місяці квітні відбувалася пасторальна подорож Його Святости Папи Йоанна Павла II до Чехословаччини – Праги, Велеграду і Братіслави. Коли один чеський єпископ сповістив Його Святість, що у Велеграді між багатьма тисячами паломників є присутніми і паломники з України, то Його Святість, вітаючи паломників різними мовами, привітав і українських паломників на українській мові. В Братіславі на Словаччині привітання паломників відбувалося також на різних мовах, але греко-католиків русинів-українців не було згадано ні в одній мові, хоч у Братіславі вже були тисячі паломників греко-католиків русинів-українців з Пряшівщини, бо словацька адміністрація їх не ввела у список для привітання.

Хтось скаже, а пощо нам журитися тими, що самі у своїй несвідомості легко даються денаціоналізувати, адже кожний має право на свобідний вибір, має право міняти і свою національність. Так, має право! Але ніхто не має права зловживати несвідомістю людей і їх обманювати. Навпаки, чесна людина не може спромогтися на те, щоб обманювати несвідомих людей, яких несвідомість, як знаємо з історії, навмисно затримувалась. А хто повеней бути тою чесною людиною, як не духовні душпастирі. Якщо духовні душпастрі будуть спокійно дивитися на несвідомість своєї духовної пастви, ба навіть брати участь у злочинному ділі денаціоналізації, то й на Церкву впаде пляма денаціоналізатора, А куди подіне таких душпастирів Бог! На місійних територіях працюють місіонери різних національностей і шанують мову, добрі звичаї також і культурно слабо розвинутих племен, тим більше стараються підвищувати і дійсно підвищують культурний рівень того народу, якого вони стали духовними пастирями, наприклад, будуючи школи тощо. Все ж вороги Церкви пробують звинувачувати Католицьку Церкву, що вона через місіонерів колонізувала й денаціоналізувала ці народи. Тим більше, через помилки окремих членів обвинувачується вся Церква, що – як вже було сказано – є неправильно і несправедливо.

Релігійний і національний сепаратизм на Закарпатті

Але нас у першу чергу болюче вражає справа Закарпаття. Світове зло не вгамовується у всьому світі, не минуло воно і нашого Закарпаття. Чим більше гріха на землі, головно гордости, зазнайства і ненависти, тим більше всякої біди на землі. Темні сили роблять своє діло – розділювання і відділювання, бо сатана боїться єдности, за яку молився Ісус Христос, за яку вмирали мученики і за яку постраждав наш апостол єдности, святий Йосафат. Мова ведеться явно, без загикування: "На що ми маємо ще кудись належати, до якогось там митрополита чи патріярха? Чи нам не краще бути незалежними і належати прямо тільки до Риму?!" Так, прямо до Риму, бо – як звикло говоритися : "Бог високо, а цар далеко!" Прямо належати до Риму, і безконтрольно та безкарно спричинювати згіршення і обурення віруючих та компромітацію Церкви, як це доказують численні матері яли, подані до вищих церковних інстанцій. Спроба релігійно відділити Закарпаття від України, як вже було сказано, на вгоду всім темним антинародним, антиукраїнським силам, які мають зацікавлення в ізоляції Закарпаття від України. Це глибоко обурило не тільки всіх національно свідомих греко-католиків, але і все національно свідоме населення Закарпаття.

Коли говорити про темні, шкідливі, незаконні сили, то дехто може подумати, що мова про всіх комуністів. Але ми християни повинні бути справедливими і все розглядати в дусі справедливости і християнської любови. Не можна говорити, що вже раз хтось комуніст, то вже злочинець. Не хочу лицемірити і не хочу схвалювати те, чого не можна схвалювати. Потрібно відстоювати думку, що за конкретні діла відповідальні тільки конкретні люди, а не вся спільнота. Закарпатські комуністи завжди виступали за єдність Закарпаття з Україною. Справедливих і чесних людей аж ніяк не можна зараховувати до темних сил, куди б вони інакше не належали. І не всі "самобутні і мадяромовні русини" належать до темних сил розділювання і відділювання Зкарпаття хоч би й релігійно, а тільки ті, що несвідомих людей намагаються використати підступом і обманом, а свідомих залякують ненавистю і диктатурою, спілкуючися з іншими темними силами, не допускаючи свобідного вибору тим, котрі непохитно стоять на своїх справедливих позиціях. Під таким впливом страху і ненависти на протязі певного часу в несвідомій людині виформовується психологія раба. Людина з психологією раба вже не спосібна дивитися ні на природу, ні на справедливість, а тільки дивиться туди, де видить для себе більшу вигоду, не дивлячися, чи та вигода чесна чи не чесна. Свідома людина від правди і справедливости не відступить, хоч би їй приходилося і вмерти.

Своєрідною є психологія "вищого пана" і його термінологія. Пан займанця називає "добродієм – визволителем", а того, хто від займанця захищається, називає бандитом. Релігійно свідому людину називає фанатиком, а національно свідому націоналістом – політиканом або ще чимось.

Дай, Боже, усім людям чистої свідомости у правді, справедливості, у любові, щоб ми не були ні панами, ні рабами, а щоб ми були свобідними людьми і братами між собою!

Находячись тут у вічному місті, "де Петра і Павла свята могила", де могила рівноапостольного апостола слов’ян, св. Кирила, де могила апостола церковної єдности нашого народу, св. Йосафата, де могила заслуженого нашого Патріярха блаж. пам. Кир Йосифа, тут на святому місці бажаю стати на коліна і молити Бога за мир і любов між всіми нами людьми на цілому світі, а зокрема між нами співвітчизниками, що живемо на Срібній закарпатській землі, щоб кожний з нас міг жити свобідно по своїй совісті, кожний по своїй релігійній і національній свідомості. Зокрема ми повинні жити в мирі і любові, що маємо спільну одну Божу віру і маємо одну спільну національну свідомість. Крім релігійного відродження, яке оживає по всій Східній Европі, ми – закарпатські русини переживаємо ще історичний час нашого національного відродження. Ми так дуже розділені, і релігійно, і національно. Якщо совість і релігійна свідомість не допускають, щоб ми мали релігійну єдність, то на базі національної свідомости ми можемо мати національну єдність, і Божу заповідь любови до ближнього свого народу можемо сповняти разом, як це роблять інші культурні народи, що визнають різні релігії мирно і живуть в національній єдності спільно. У такому наміренні я хотів би звернутися до закарпатських православних братів.

Слово до православних

Дорогі православні Брати і Сестри!

В цей історичний для нашого народу і нашої спільної Батьківщини час pвертаюся з братською любов’ю до Вас від мені закарпатських національно-свідомих греко-католиків священиків і вірників. Як би нас не називали інші, як би самі себе не називали, ми повинні розуміти і визнати, що ми один однокровний народ. Нас вже всяко називали, всяко ділили, але ми кожний раз є тим самим народом. Наша національна свідомість полягає в тому, що ми закарпатські русини-українці, що й наші брати русини-українці по той бік Карпат. Не хочу нікого агітувати, але якщо ми так розуміємо себе, то візьмімся за руки і будьмо свідомо одним народом з усім великим українським народом. Не розділюймося і не відділюймося, а головно, не даймося розділити і відділити від нашого спільного народного кореня – великого українського народу. Ви щасливі на Закарпаттю, що між вами нема двох православних вір. Ми щиро бажаємо, щоб ви були тільки одна віра. Рівночасно бажаємо, щоб ми не розділювалися національно. Та ж нас і релігія не дуже роз’єднує. В нас один і той самий обряд, а тих догм, що нас роз’єднують, дуже мало. Не будемо гніватися на вас, що у вас інша віра. Ми свідомо і міцно віримо в Бога по свому переконанню, а ви свідомо і міцно вірите по свому. Вас ми не збираємося переганяти в нашу віру, і ви нас не будете переганяти на свою.

Ми з вами хочемо жити за всіми вимогами справедливости, та й ви напевно схочете так само.

Наша молитва, одних і других, буде тільки тоді приємна, якщо буде між нами Божа любов. "По тому всі знатимуть, що ви мої учні, коли будете мати любов один до одного" (Йо. 13, 35) – заповідає нам наш спільний Спаситель Ісус Христос. Тільки тоді будемо учнями Христовими, якщо любов взаємна буде між нами. Не будемо ворогами між собою, тим більше, що Ісус Христос і ворогів наказує любити. І ми повинні бути брати, а не вороги!

У політичних партіях нам не личить бути, і ми цього не хочемо. Але на зборах Товариства "Просвіта" ми були разом, бо то не політична партія, а культурна, просвітна народна установа, яка обіймає в собі всіх, всіх свідомих дочок і синів народу без огляду на релігійну чи політичну приналежність, щоб будувати єдність, бо в єдності сила народу.

Прикладом братнього співжиття можуть послужити братні відносини між греко-католиками і православними в місті Рахові, де греко-католики і православні моляться почергово в однім і тім самім храмі, вірники мирно вітаються одні з одними, а греко-католицький священик з православним, вітаються, як належить учням Христовим.

Хоч ми не одна релігія, але батьківський дім у нас один, одна Батьківщина! Тримаймося спільно одного батьківського дому. Існує не одна сім’я, в якій брати у різних релігіях, але вони живуть дійсно, як брати, а не як вороги. Братні відносини наших двох релігій у спільному домі нашої Батьківщини будуть прикладом нашого братнього відношення з нашими братами по тілу і крові, що перебувають і в інших конфесіях, як наприклад, серед євангельських християн баптистів, адвентистів та інших. Цим ми сповнятимемо спільно Божу заповідь любови до ближнього свого народу.

Немає такої сили, яка могла б нам заборонити сповнювати цю заповідь. Безчисленні лики мучеників нас напоминають, що Божу заповідь порушувати не вільно і тоді, коли б людині грозила навіть смерть. З історії знаємо, що були навіть такі мученики, які готові були радше вмерти, аніж зрадою чи чимось іншим переступити Божу заповідь любові до ближнього свого народу, до своєї Батьківщини. І жертву таких мучеників благословив Ісус Христос, коли казав: "Більшої від цієї любові ніхто не має, як та, коли хто життя своє кладе за друзів своїх" (Йо. 15, 13). І далі: "Хто не любить брата свого, якого бачить, той не може любити Бога, якого не бачить, а хто каже – я люблю Бога, а ненавидить брата свого, – той неправдомовець!" (Йо., 5, 20).

Отже, будемо спільно любити нашу Батьківщину – нашу золоту Київську Русь-Україну. І ми б’ємо в дзвін тривоги, щоб разом стати на боці рідного народу і в братській згоді стояти далеко від тих сил, які роз’єднують народ.

* * *

Греко-Католицька Церква в Україні може тішитися з того, що там, де вона утвердилася, там найкраще збереглася релігійна і національна свідомість народу. Тепер вона тішиться відносною свободою, огріта дарами Святого Духа і батьківською любов’ю Христового Намісника, з радістю чекає повернення на рідні землі свого духовного батька – Первоієрарха. Тільки на землях історичного Закарпаття ситуація надзвичайно тривожна. Більшість віруючих почуваються опущеними, тим часом згіршення і компромітація продовжуються.

єп. Іван Маргітич

Рим, 21 лютого 1991 р.