Веселих Різдвяних свят бажає Іван Рознійчук

Отакий клаптик паперу формату візитівки з коротеньким віншуванням маю в подарунок від близьких мені людей до цього Різдва. Для мене він важить більше, ніж стоси списаного паперу, які часто доводиться перечитувати з професійного обов’язку. Це сприймаю як дійсне вітання від Марка Бараболі, бо ми знаємося давно.

Колись одне Різдво я проколядував у Москві. Про це детальніше можна прочитати в «Перетриванні», а тут подаю з нього фрагмент.

…Михайло Мольнар видав твори Марка Бараболі (літературне псевдо Івана Рознійчука) з власною післямовою також у той час, коли на це ім’я в нас було накладене цілковите табу, бо він, по-перше, цілком підпадав під тогочасне визначення українського буржуазного націоналізму, по-друге, у 1943 році пропав безвісти як вояк угорської армії, а по-третє, ходили чутки, що він з-за кордону пише пасквілі про радянську дійсність. Післямова Михайла Мольнара мала назву “Друге повернення Марка Бараболі” була цілком витримана ідеологічно, але не містила нічого такого, що сьогодні “компрометувало” б науковця.

Так от, із середини 80-х, в період демократизації і гласності, для мене стало принциповим повернути Марка Бараболю і в Україну. З текстами особливої проблеми не було, бо до мене досить успішно попрацювали Степан Росоха, який здійснив перше видання, хоч і без відома автора, у видавництві “Пробоєм” у Празі, та Михайло Мольнар. З’ясувалося, що і Юрій Станинець, і Василь Федак збирали, зберігали і в пам’яті, й на папері Рознійчукові тексти. А, що більше, Кирило Галас дав мені “контакт” на вченого-біолога зі Львова, але закарпатця з народження Степана Стойку, який, за усним зізнанням, здався в радянський полон разом Бараболею. Отже, можна “копати” далі.

Зразу скажу, що мої пошуки загалом тривали може рік-півтора. І були успішними. Уточнені дані про дату народження, окремі факти біографії, обставини та дату смерті опубліковані мною в статті “Обірвана доля, або Третє повернення Марка Бараболі” в часописі “Визвольний шлях” у Лондоні 1991 року. Загинув Іван Рознійчук в радянському таборі військовополонених у станиці Пашковській Краснодарського краю 27 листопада 1945 року.  

Бувають у житті такі сюжети, які логікою важко пояснити. Відкриваю давній нотес, в якому маю знайти записи про поїздку редактора видавництва “Карпати” на курси підвищення кваліфікації в Москву, використану мною і для архівних пошуків. Знаходжу. Там стоїть нинішня дата: 3 січня, лише рік 1989. Вичитую для себе давно й натвердо забуте.

“03.01.89. Я в Москві. Ще її не видів, бо приїхав пообіді, а тут чомусь скоро темніє. Поки знайшов інститут – вже й потемок. Такий, що я, повертаючись, аж обійшов довкола сталінського гіганта і отямився знов на Садово-Кудрінській. А йдучи, думав, як добре все запам’ятав, навіть бруківку біля переходу.

Напланував собі на курси ще не багато. А зараз думаю, чи щось і вдасться зробити. З бібліотек все-таки щось візьму. Ринуся на рукописний відділ, по тому – на книжковий. Але що можу казати наперед. Я ж не дуже і знаю, чого шукати. З архівом МВД знав би, що робити, та чи мене туди запустять.

Знайти Бараболю – для мене і це значить дуже багато. А що вже казати взагалі про закарпатців-військовополонених. Тут є роботи! Її мусай звершити. Лише (дозволю собі паскудний жарт) чи встигнемо це при Другій перебудові, чи треба буде чекати Третього пришестя. (Першою, очевидно, мав я на увазі хрущовську відлигу.)

Якщо мене не допустять до архіву, я й не знатиму, що думати.

А тепер так: чи бодай якісь свідчення про долю закарпатців військовополонених (що самі здалися) і “добровольців” (що переходили кордон після 1939-го)? А про тих, що були взяті в полон чи були мобілізовані “добровольцями”? Чи є при архіві консультаційний відділ? А якщо мене відправлять в архів Вввійни? Чи ще чогось захочуть? Це буде найгірше. В Ужгороді мені розповідали про страшні факти винищення закарпатців-полонених. Але… Документи. Для серйозної роботи необхідно мати незаперечні факти, бодай якісь, коли вже не всі, що прояснили б останні місяці життя Марка Бараболі.

04.01.89. Бродив Москвою. Вистояв чергу за ковбасою. Лекції слабі. Плюрализма чомусь повела до дебілизма. Гойкають про перебудову і “лічноє мнєніє”. Записався в “Лєнінку” – бібліотеку, та вже не мав сил щось там робити. Архів ще не шукав. Погода паршива. “Ся хлюпавиця снігова…” Настрою ніякого. Піднесення вивітрилось. В гуртожитку розбазарилися. Всяке. А я чомусь не можу брехати. І мовчати не можу. І подумалось про можливість вивчення “общественного мнєнія”. Дивно. Я не гадав думати про таке в Москві…

05.01.89. Заняття – сяке-таке. Ходив вулицями. Був на Червоній чи то пак – Красній площі, біля собору Василя, в Гумі. І на сесії якійсь в Держкомвидаві, на зустрічі-диспуті з Нєнашевим і К⁰. Бардак-шоу. Боротьба за виживання. Страшно неприємне враження. Скільки можна!? Мислять товариші категоріями далеко не державними, хіба що велико…

07.01.89. Для всіх, хто хоче миру і добра,
я закуплю морозива і квітів,
і на півнеба виведу: “Ура
усім, хто хоче миру і добра
у світі!”

08.01.89. З самого раненьку – у бібліотеці. Мене вже чекали на полиці труди Петрова. Переглядав, читав, виписував. Але я не звик до “зальної” роботи. Важко всидіти з такими паперами без курива. Бігав собі на третій поверх в туалет, хоча і там висить заборонний знак. Молитви з ХVІІІ ст. мене порадували. Я щось не пам’ятаю, щоб про них згадував Потушняк, хоч труди Петрова він знав. Ще одне питання: чи збереглися (а навряд) рукописи тих молитов-вірувань язичницько-християнських. Спробую зробити з них копію. І при тому всьому – я баран в історіографії. Аматор, без відповідних знань. Рукописні лекції Петрова з питань слов’янознавства. Переглянув. Читав вибірково. Кореспонденції з Будапешта і Кошіце, підготовлені Петровим, прочитав. Щодо мадяризації – звичайно цікаво. Дав замовлення на Венеліна-Гуцу. Тут треба придивитися зблизька і з прицілом на видання. Не забути про Головацького. Може, зробити копію. Це не так дорого. Добратися до “Житє і слово”, “Записок НТШ” і т. д., і, звичайно, завтра братися за архів. Не сказав би, що маю багато часу. Від лекцій задоволення мало, чи то пак – ніякого. Своє писати не маю сил. Хоч умови є. Вечорами. Не пишеться зовсім. Хоч ти роби, що хоч…

11.01.89. Знов і знов навертаюся до “ЦП”. Якого чорта я ще з нею тягну. Ніби вже готовий до неї, відчуваю її, і більше того, тут, у столици, щодень дивуюся, як усе, що говориться і відбувається, відповідає моєму первісному задумові…

У бібліотеці я нагадую сліпе кошеня. Завжди на щось наткнуся, чого й не чекав, не шукав. Сьогодні думаю подзвонити Петрові Частові в “Карпати”… Вже хочу додому.

13.01.89. Як я шукаю архів? Шукаю, бо ще не знайшов. Хоч маю вже якийсь досвід. Нє, досвіду ще не маю, але дещо цікаве є. Надумався я податися в МВД СССР, на Огарьова, 6. Адресу і телефон дав мені колега з “Економіки” (видавництво). Ну, я й пішов. Не далі прохідної. Черговий зустрів мене, сказати б, привітно. І доброзичливо. Поговорили. Я пообіцяв йому вислати “Вєрниє прісяґе” (наше видання; він “полює” за такою літературою), а він дав мені домашню адресу, і якщо щось… Дав мені й адресу архіву, телефон. І от шукаю я вулицю Подбєльського, 5. Це таке, як би окраїна, але ще не окраїна, хоч і далеко. Кого не питав, ніхто нічого не міг сказати. Аж зрештою, коли я вже був за десять кроків у буквальному значенні, перехожий хлопець показав, що це воно і є. Ну й що з того? Низенька будова за високою сітчастою огорожею із сигналізаційними проводами під верхом. Зо тричі обійшов – нікого й нічого. Нема входу. Бачу щось схоже на вхід – одна секція, за якою вузенька доріжка. Ніде не бачу щось похожого на замок, але й не відкривається. Підстерігаю перехожих. На мій намір спитати мужик шарахнувся в під’їзд, щось крикнувши, ніби: що це закрита установа. Бабка у відповідь на моє питання почала нарікати на непрочищений тротуар, ще щось і – подалі від мене. Але ж у мене є телефон. Неподалік під гастрономом – будка. Нарешті, після чергової спроби (третьої-п’ятої), чомусь, коли я ще й не встиг до кінця набрати номер, з “того боку” обізвалися. “Хто? Що треба?” Я пояснюю. Він випитує. Відчуваю – записує. Та нехай. Але щоб я хоч щось вияснив. І вияснюю, що це “це не архів (!) МВД”, що тут папери тільки з 1951 року і що ніяких полонених у них нема. Мабуть нехотячи, обмовляється, що це архів ВВ, бо перед тим лише акцентував, що це “не…” Та все ж порадив мені звернутися на вул. Кірова, 3. То – там. Просив не казати, що то він мене “просвітив”. Не буду…

Знайшов Кірова, 3. У двері не рвався. Спершу обійшов: чи нема де іншого входу. Нема. Став, закурив перед парадним. Масивні двері. Ніяких “розпізнавальних” вивісок. Увійшов військовий. Отже, двері відчиняються. І то благо. Бо сюди телефона я не маю.

І собі заходжу. Переговорив з черговим. Нормально. Я йому відношення з видавництва тицьнув (а в Ужгороді я навіть не міг з’ясувати назв Московських архівних установ, не те що адрес і телефонів). Той погортав свої папери і – о, диво! – знайшов, до кого мені треба звернутися: Тетяна Василівна, 37-48. Телефоную. Нема. Він мені інший номер. Відповідає чоловічий голос. Пояснюю. Випитує. Записує. Просить зачекати. Це коли я вже прозрадив, що направили мене з МВД. Вийшла Тетяна Василівна. Ми з нею дуже мило поговорили. Лише вона мене вперто сприймала за молдаванина. Бо я з Ужгорода. Метафорично вона не помилялась. Я їй дуже вдячний за зорієнтування. Зокрема, таке: у місцевих органах КДБ (тобто у Києві) є фільтраційні справи на полонених. А ще таке: неблагонадійних, скомпрометованих зв’язками відправляли на будови у Сибір. Іншими словами – винищували. Мені треба звернутися в Головне архівне управління при Раді Міністрів СССР, що на вулиці Большой Піроґовой, 17. А також в КДБ УРСР. Там мене можуть не пропустити, то ж треба написати офіційне “прошеніє” чи “запрос”.

Т. В., з усього було видно, хотіла мені допомогти. Дала адресу ГАУ й порадила, як краще доїхати. І ще: просила у понеділок о дванадцятій передзвонити їй. Мені ж підійти в Головне архівне управління зразу після дев’ятої. Зі свого боку вона також взялася щось розвідати. Записала все, що я міг для неї корисного сказати про Марка Бараболю. Може, це їй було потрібно для звіту, але виглядало природно.

Що ж? Сподіваюся на понеділок. Моя благодійниця описала мені, які то мають бути папери, як проводилися перевірки. З Рознійчуком могли повестися дуже круто. Але мав би бути запис про смерть. Від хвороби якоїсь чи щось таке. В їхньому архіві матеріалів про полонених нема, тільки з 1953 року. Я щиро подякував їй і пообіцяв зателефонувати. Не знаю, чи можна на щось сподіватися. Думаю, і тут щось можна було б знайти. Але Т. В. натякала мені про спецдопуск. Я його не маю. Буде видно в понеділок.

15.01.89. Центральна Площа, або Дім без мерця. (Драматична містерія на дві дії). Дія Перша. Прийдіть і поклоніться.

Чути гавкіт собачий, гарчання оскаженіле, люте, межеве і безконечне. І близьке, дуже близьке, за якийсь необережний чи вже безвольний порух. О, ця безвольність, цей тваринний жах перед розтерзанням. Ця межа, котра рятує, але котра і божевільно притягує, штовхає силою в пащеку звіра. Ця межа, котра паралізує мисль, віддає тебе на поталу випадкові. Як кому випаде… І довге-довге оскаженіле гарчання. І хрускіт, якийсь аж надто чистий в звучанні, і рев приголомшливий одночасно, людський-таки. І тиша миттєва, і хрип, захлинання, конвульсія… І все. Спалахує бра над столом. І двоє сидять за столом один одному напроти, покурюють і попивають у напівтьмі…

16.01.89. Сьогоднішні навідини в ГАУ обнадійливі. Так, поговорили собі, вияснили, що й до чого. Взялися мені допомогти. Я написав “прошеніє” в Головархів СССР на одній і половині сторінках. Пообіцяли відправити його з грифом “особо срочно”. І знов мені розтолкували, що фільтраційні справи треба шукати в місцевих органах КДБ. Для особистої роботи в цих архівах треба спецдопуск. Коли я почав допитуватися конкретніше, що для цього маю зробити, мене заспокоїли, що не варто, відповідь на мій запит має мене задовольнити і т. д. Ірина Миколаївна, а так її звали, каже, що мені дуже пощастило. Їхній шеф – щойно перший день на службі. Він – горбачовець (натяк). Сьогодні він мусить бути демократом. Дала свій телефон і попросила обізватися наступного тижня.

Що ж, подивимося. Треба буде увесь цей “механізм” занотувати на майбутнє.

19.01.89. У бібліотеці перечитав Г. Епіка і М. Хвильового “Спільна праця”. Страшно! Господи Боже, до чого жахливий світ! Не знаю, що зі мною творилося, лише стало так важко-важко, сльози з відчаю в очах загусли, дихати стало нічим, подумалося, що вмираю – і ніяких заперечень ні свідомості, ні підсвідомості. Якесь безсилля і жах. Це неосяжно! І це Епік, це Хвильовий, і це 32-33 рік, Україна. Господи, як я їх відчуваю обох! Що мало творитися в їх душах! Їхня мова навиворіт сьогодні прочитується так чітко й прозоро. Я не розумію, що це за світ!? І що в сьому світі чоловік? Це неймовірно! І не минуло це, не щезло. Воно поруч, з нами. Знущання: в каталозі б-ки ім. Лєніна на Хвильового – одна картка. Саме це: “Спільна праця”. І більше нічого. А зразу за ним – Андрій Хвиля: про націоналізм, поезію, літературу, освіту і т. д., і т. д. Повно-повно. І про Хвильового щось одне. Треба глянути. І часу вже мало. Стомився я. Важко іти наосліп…”

Відповідь з Головархіву надійшла мені вже в Ужгород, але досить скоро. Тим часом я подав клопотання в КДБ УРСР. Невдовзі, а було це в п’ятницю пообіді, директор видавництва “Карпати” Володимир Данканич викликає до себе і каже, що мене чекають “навпроти”, на прохідній треба лише назвати прізвище. Говорив він, хитренько посміхаючись, з чого я міг судити, що виклик у КДБ не загрожує якимись наслідками. Бо “шеф” із “конторою” у тісному контакті здавна, отже, якби якісь проблеми, розмовляв би він зі мною не так.

Запитання: “Скільки часу потрібно для ознайомлення?” Я попросив дві години. І справу Івана Рознійчука вивчив напам’ять. А тоді мені “доручили” передати папку “шефові”. Я її передав у понеділок…

Отже, веселих Різдвяних свят бажає Іван Рознійчук.

Думаю - нам усім. 

Теги: Іван Рознійчук, Марко Бараболя

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати