Викрадення Зореслава

...Ти в дочасності – вічність квітуча,
Божа пісня в космічнім хоромі...
Зореслав

Фото із Зореславом на згадку. 1991 р.

Спершу саме слово “викрадення” я взяв у лапки, тобто, що це в переносному значенні. Та спохватившись, зняв їх – Зореслава ми справді викрадали з Міжнародної наукової конференції, що відбувалася в ужгородському “Світанку”. Хіба що викрадення було заздалегідь обумовлене, сплановане й належним чином підготовлене. Варто мати на увазі, що часи вже були плюраристичні (чи хтось сьогодні згадує це поняття?), але ще наскрізь комуністичні. Зореслав розумів, що на конференції він потрібен лише як доказ, але аж ніяк – як вирок. Тому він і попросив мене заздалегідь, ще в Пряшеві, щоб його викрасти з Міжнародної конференції.

А тому передувала інша Міжнародна конференція, де я був учасником вперше. Проводилася вона в Пряшеві і мала назву “Від УВУ до НТШ”. І був це 1990 рік.

Напередодні під вечір алеєю парку біля готельної школи, в якій поселялися учасники конференції, ішли назустріч один одному двоє. Зупинилися один перед одним. Один сказав: “Слава Ісусу Христу! Ви не будете випадково Зореслав?” А інший один відповів: “Навіки слава! А ви будете Ребрик?”

Хіба можливе таке в реальності. Листовно ми із Зореславом сконтактували незадовго перед тим. І знали, що зустрінемося в Пряшеві. Але щоб так?

Слухаємо Зореслава…

Ми водилися, як малі діти. Втекли із засідання, піднялися поверхом вище і в кінці коридора сховалися за якимось “фікусом” – така розлога тропічна рослина з лапатим листям. Там наговорилися-набалакалися і з’ясували, що нас очікує зустріч в Ужгороді, й нею конче треба скористатися. У Зореслава було бажання, щоб організувати для нього зустріч з молоддю, з дітьми. Добре, буде молодь, будуть діти будуть, але нас також мусите стерпіти. Добре.

Зореслав і сам умів слухати…

Після відкриття конференції й виголошення пленарних доповідей при першій нагоді під час першої перерви ми Зореслава таки викрали. Мав бути “Москвич”. Про нього я домовився з Андрієм Белеєм заздалегідь, але сталася якась “прикрість” – не зміг. На щастя кум Петро Ходанич, а він письменник, вже спромігся на “Запорожця”, отже: український письменник Зореслав мусив проїхати на вулицю поляка Адама Міцкевича в українському автомобілі – свій до свого по своє (таке рекламне гасло побутувало в роки поетичної юності Зореслава і на Закарпатті).

Маю, як мабуть і кожен, “топографічну” пам’ять. Кажімо, якийсь об’єкт чи якась місцина щораз самочинно навертає до спогаду, одного й того ж. Ком’ятський млин і міст перед різким поворотом на моє Боржавське – це картинка: на узбіччі трофейне відкрите авто, шофер, покóпавши шину з “дéфектом”, подається в село шукати помочі. А Павло Тичина обсервує навколишню територію. Підбігає дітвора, стягуються й постарші. Павло Григорович спілкується з цим дивним світом закарпатських українців і чимось щиро переймається, бо цю придибанку з 1946 року нотує в своєму щоденнику. Правда, запис також дістає “дéфект”, а можливо, це сталося десятиліттями пізніше, коли друкарка чи редактор відчитували текст з рукопису, лише замість нашої Синявки-Боржави у “дніпровському” виданні – ріка Боршова, місто – Севруж (на французький манір).

Мить спілкування…

Не беруся твердити, що Тичину й тут супроводжував Василь Худанич (на нього було покладено таку місію обкомом партії), але що він “організував” для поета зустріч з настоятелем Мукачівського монастиря – цю оповідь чув я з уст професора у нас на “Ґражді”, коли йшлося про Зореслава. Виявляється, слово Зореслава сягнуло вух “радянського” класика, і то так, що Тичина навіть дуже захотів зустрітися з тим поетом-монахом, якщо не без ризику зважився на нічну “підпільну вилазку”. Червоного монастирського вина скуштував, але зустрітися із Зореславом не довелося. У цей час за отцем-василіянином, капеланом Карпатської Січі, махровим націоналістом, поплічником бандерівців і т. д., НКВД і СМЕРШ полювали по всій Чехословаччині, а навіть – Німеччині, Австрії та Італії. На щастя, також безуспішно.

Про це в щоденнику Павла Тичини запису нема. Але закарпатська сторіночка біографії тодішнього Міністра освіти України може й цікава саме його щирим інтересом до постаті поета Зореслава. Наталка Ребрик має окрему лекцію про Тичину й Зореслава, яку час од часу виголошує учителям-курсантам, що приїжджають в Ужгород підвищувати кваліфікацію, але з глибшим проникненням у тему: співставляючи зокрема тексти: “За що тебе я покохав, о, Україно розіпнята…” Зореслава та “Не знаю і сам я, за що так люблю…” Тичини. А ще – голодомор, місія поета, імпресіоністичні пошуки і далі, й далі.

Про заочне знайомство і юнацьке захоплення поезією Тичини розповідав Зореслав у нас вдома, згадував про Евгена Маланюка, не оминув і різку, нині вже хрестоматійну, гірку й пекучу оцінку Маланюком “зрілої” творчості Тичини: “Від кларнета твого – пофарбована дудка зосталась”. І  була у спогадах Зореслава неприхована любов до того й іншого. Вчувалося тремтливе співпережиття драматизму долі світочів українського словомислення в перетриванні цивілізаційних катаклізмів. І чомусь мусило статися так, щоб саме Зореслав закрив Маланюкові очі й провів його на вічний спокій.

Отже, на Міцкевича ми провели зустріч з ужгородським “активом”.  Звичайно, не всі, кого ми хотіли бачити, зважилися на цю зустріч. А хтось і просто – не зміг. Та згадати є про що. Думаю, Лесь Белей (на фото – в мами на руках), нині вже знаний письменник, видавець пам’ятає цю зустріч. “Малі” Ходаничі – Михайлик і Юля – поважні молоді люди, шановані фахівці і т. д . Олеся Ребрик (на фото – в мами на руках) також мусить пам’ятати свого “Зореславчика”. Адрій, що крайній справа, вже теж досяг того віку, коли мусай брати на власне конто відповідальність не лише за себе…

Трохи пізніше ми мали зустріч у Джерзі Сіті. Я на помешканні Петра Часта приготував американську смажену картоплю з нашою домашньою пікницею й домашнім (закарпатським) також “контрабандним” вином. Ми мали цілий день. Зореслав попросив відтворити його переклад з італійської фрагмента поеми Торквато Тассо “Ринальдо і Гарміда”, змережаної олівцем на звороті календарних листків, майже зітертої часом…

1931 рік. Зореславу – 22. Він – в Італії. Вивчає теологічні науки в Григоріанському університеті Рима. Рим зачаровував молодого монаха собором Св. Петра й Колізеєм, фонтаном Джованні Лоренцо Берніні й грандіозними бароковими Іспанськими сходами, Пантеоном і П’яццею дель Пополо, манив “розспіваними хвилями” і “замріяними фйордами”, “гаями помаранчів і маслин” та “алеями пахучих мрійних піній”, давав усвідомлення “незмінної вічності” і людської – мандрівної – дочасності в ній з “розшматованими зойками” і “каварняними оркестрами”, зі “звуком порожнеч фокстроту і танго”, поглиблював передчуття надходження “східнодиких орд” і “шалений рев скажености борень”, утверджував віру у “весняний ранок і веселий день”, у “пісню срібнодзвінну до ясноблимних зір”, даючи “поклін безсмертності…”

Поет жив в Італії.
А думав про Україну.

Він бачив її в образі матері-страдниці. Там, високо на горі Сіпілі, стоїть обернена в камінь Ніоба і вічно ллє сльози скорботи. Та Зореслав побачив у цім печальнім образі не розпач і квиління, а шалений спротив обставинам. А замість Ніоби постала перед ним Україна, виснажена смертельним боєм за свої ідеали та непомірними втратами синів і дочок на полях битви… Проте – не упокорена, готова перетворитися в “люту львицю”:

…Та ти, страдальна Україно-Мати,
Хоч знищена важким смертельним боєм,
Не розпачай в терпінні, а кріпися

І не бажай німим камінням стати,
Щоб дивувати світ статуй спокоєм,
А радше в люту львицю замінися!...

Зореслав застерігає Україну від смертельного самознищення. Як це суголосно з Франковим: “Не ридать, а добувати…” чи “О ні! Не самі сльози і зітхання Тобі судились! Вірю в силу духа І в день воскресний твойого повстання…” Як це перегукується зі Стусовим:

Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини,
на чорних водах – тінь її шукай…

В Ужгороді на Міцкевича юна Христина Рішко читала Зореславові його поезії, а між ними й поезію “Душа”…

Христинка Рішко читала Зореславові його поезію…

Тоді перед нами відкривався світ. Нам вкрай бракувало технічних можливостей: фотоапарата, відеокамери, диктофона…

Але лишився аудіозапис тривалої розмови, зроблений позиченим від Віталія Ящищака редакційним диктофоном. Вже оцифрований. Ці фото також є вже в обробленому фотошопопом вигляді, але в такому варіанті нами сприймаються якось інакше…

 

 

07 грудня 2014р.

Теги: Зореслав

Коментарі

Ребрик 2014-12-09 / 12:19:43
До теми викрадень: під час обшуку в келії Зореслава у Хусті угорський жандарм під газетою в шухляді стола виявив кілька листів з поезіями, фото і т.д. Але приховав і передав сестрам-василіанкам. Уже в часі перестройки і гласності я передавав ці речі Зореславові в Америку сестрою Теофілою. До Зореслава вони не потрапили. В літаку їх хтось викрав, коли сестра-Теофіла виходила в туалет... Десь "загубилася" і відеокасета, яку нею ж Зореслав передав мені. А там було відео з відзначення його 65-річчя. Лише все ще маю надію, що все це колись віднайдеться...


Іван Ребрик
Публікації:
Найпотужніше в українському світі слово на вшанування Володимира Гнатюка
Зарваниця. Пам’ять єдиної неподіленої Церкви першого тисячоліття
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. XIV. Володимир Гнатюк
/ 1Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки.XIII
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІІ
Україна вітає Миколу Мушинку
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІ
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. X. Сторіччя Українського Вільного Університету
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. IX. Іван Іванець
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. VIII. Іван Панькевич
/ 6Возз’єднати...
/ 2Інакші. Дмитро Федака
Звернення учасників Революції Гідності
/ 2Володимир Задорожний: Василь Кукольник
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VII. Зореслав
/ 1Дві непроминальні дати нашої історії: Йоанникій Базилович та Михайло Лучкай
/ 5Світ прийшов до Курова
/ 1Чергове число "Екзилю"
/ 1Отчий поріг Миколи Мушинки
/ 3Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України
Чверть століття "Ґражди"
/ 9Війна і Мир на сторінках "Новин Закарпаття"
Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько
/ 3Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
» Всі записи