«Антонич – дух землі цієї й плоть»

«…Сучасна література не розуміє свого часу, а тому він відвертається від неї, не хоче також її розуміти…». Б.-І. Антонич. Криза сучасної літератури. 1932 р.

Сімдесят років тому Федір Потушняк, оглядаючи поетичний доробок молодих закарпатських авторів, радив їм на сторінках «Літературної неділі» більше читати, а зокрема ближче познайомитися з творчістю лемківського письменника Богдана-Ігоря Антонича. Свого часу цей факт з біографії Потушняка мене сильно вразив. Його власна поетична творчість тоді трактувалася як «модерністська», тобто – «буржуазна», тобто – не для радянського читача. Кілька «старорежимних» збірок можна було погортати в небагатьох домівках старшої закарпатської інтелігенції. Особисто мені довірив таке знайомство Йосип Архій, поет 40-х років, педагог – у післявоєнний час. А що важливіше – він мене спровадив до Ганни Дмитрівни Потушняк, вдови письменника, а вже там я багато чого збагнув. Коли ж я зазнайомився і зблизився з Юрієм Станинцем, то дійшов розуміння соборності національного літературного процесу, як і його європейськості. Отже, Антонич у своєму часі був елементарно присутнім на українських етнічних територіях незалежно від кордонів і державних утворень.

  

У нашому ж юному часі (сімдесяті-вісімдесяті) мав Антонич дещо інше функціональне значення. Через його поетичні візії ми наче зазирали у засвіти, у свєрідне намацувальне задзеркалля. «Перстені молодості», видані Миколою Неврлим у Пряшеві 1966 року, чи «Пісня про незнищенність матерії» від Дмитра Павличка з 1967 року, передавалися довірчо з рук у руки, а мати Антонича у «власності» – це вже справді велика розкіш.

На могилі Богдана-Ігоря Антонича. Фото 70-х рр. ХХ ст.

Сакралізація Антонича в соцреалістичному ґетто – річ закономірна й нормальна. Власне (тобто – особисте) віднайдення могили поета – було конечною й органічною потребою. Я досі захоплююся паломництвом Петра Мідянки при першій слушній нагоді в антоничівські терени, а його візія лемківщини давно мною «привласнена» й об’ємно виринає з пам’яті:

Я екскурсант не перший в цім селі,
Але потрапив вперше до Новиці.
Нема ікон мальованих на шклі,
Не пурхають, не піють райські птиці.
Тут дух поета, що його люблю,
Тут лемківська трагічна розвалюха.
Мізерний світ – малому кораблю, –
В новому Санчу думає псяюха:
Антонич – дух землі цієї й плоть,
Її пісні, птахи, дерева й злаки.
Дарма в селі тім душ лиш кількасот –
Це переважно лемки і поляки.
Я на поріг упав там горілиць,
Печальним зором кинув на церквицю.
Поети із цескатівських світлиць,
Ідіть читати вірші у Новицю!
Нехай любов вам сповнює серця,
Хай корогва манячить там рожева.
Бо сива ж голова у Калинця,
І гріб Антонича – в преславнім граді Лева.
Ви ж маєте Новицю – світу край,
Пребудуть: Краків, Кашалін і Гдиня.
Забутістю цей закут не карай,
Великий Боже, бо вже й так яскиня!
Цей геніальний лемко – поганин?
Його талант, поезія – од Бога…
Вгрузає церква в землю на аршин,
тече в Новицю ґрунтова дорога.

1989 р.

А ще:

Оці доми, фарбовані у синє,
За Устям Горлицьким –
                         Кунькова і Вапенне…
Оці доми покинуті й побиті.
Де виселенці, де є посполиті?!
На Бескиді зелені лиш паси:
Розселені, розстріляні, як пси…
Чия обора тулиться сліпа,
Ховаючи сумних стрільців з УПА?
Поодинокі хлипають гаєнки
З портретами Свірджевського.
                                       А лемки
Зоставили відрубане коріння –
На Попраді пливе кривава піна…
Блакитний Попрад, жовті комиші…
О ксьондзе Мухо! Гірко на душі,
Не чуть сумної музики Аркаса,
Лиш жовте мрево свіч на парастасі.
Хто ж запалив пудові в Польщі свічі?
Либонь з-за Сяну люди мандрівничі?!
Це все мені розповідав поляк;
Понад Ропою розіслався шлях…
І я повторював: «Це мій печальний етнос,
Оце його тяжка земна суєтність…»
Довкіл весна буяла пишна й рання.
Тут планомірне видно й вимирання…
І Мати Божа, хлопчик золотий…
Хто допоможе, Йосафат святий?

Сьогодні згадуємо Антонича.

05 жовтня 2013р.

Теги:

Коментарі

ТЕТЯНА ГРИЦАН 2013-10-10 / 20:52:14
МУДРІСТЮ НАПОВНЕНА ДУША ПРЯМУЄ ГОРАМИ КАРПАТАМИ. МИ БАЧИМО МАЛОГО ХЛОПЧИКА"ІЗ СОНЦЕМ У КИШЕНІ" -
І КАЖЕМО: БОГОМ ДАНИЙ ІГОРЮ, ЗАЛИШАЙСЯ ЗАВЖДИ В НАШИХ СЕРЦЯХ ДИТИННО-ЧИСТИМ ПОЕТОМ.
Горнятком черпаю
Нектар
Твоїх слів,
Впивайся цінною
Трутою.
Глибинним.
Чаклую пацьорками
Сповнених снів,
Ми в тому не винні.
Абсурдом здається
Інфраструктура.
Карпатська натура.
Мольфар синьоокий,
Ми в полум’ї осені:
Стовчений посох,
Короною-росами
Уквітчані голови.
Пов’язані торсами
Космічного простору.
Танець над прірвою –
Стигмати опору.
За грантами сивих
Дзеркал
Висуваються пози,
Стосами сполоханих
Німфо-Косуль,
Кров заярілася розами.
Ще трохи,
І я се облишу…
Ми вперто мовчанням
Розбурхуєм тишу.


Іван Ребрик
Публікації:
Найпотужніше в українському світі слово на вшанування Володимира Гнатюка
Зарваниця. Пам’ять єдиної неподіленої Церкви першого тисячоліття
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. XIV. Володимир Гнатюк
/ 1Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки.XIII
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІІ
Україна вітає Миколу Мушинку
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. ХІ
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. X. Сторіччя Українського Вільного Університету
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. IX. Іван Іванець
Відкрита Енциклопедія Миколи Мушинки. VIII. Іван Панькевич
/ 6Возз’єднати...
/ 2Інакші. Дмитро Федака
Звернення учасників Революції Гідності
/ 2Володимир Задорожний: Василь Кукольник
Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VII. Зореслав
/ 1Дві непроминальні дати нашої історії: Йоанникій Базилович та Михайло Лучкай
/ 5Світ прийшов до Курова
/ 1Чергове число "Екзилю"
/ 1Отчий поріг Миколи Мушинки
/ 3Володимир Кришеник: Гальмівні сліди на перегонах ліквідаторів України
Чверть століття "Ґражди"
/ 9Війна і Мир на сторінках "Новин Закарпаття"
Аркадій Шиншинов і його зелене чудовисько
/ 3Літературна сенсація
/ 3Відкрита енциклопедія Миколи Мушинки. VI. Федір Ґоч
» Всі записи