ТВі: Ціна ціни слова

Та дурня, що відбувається на каналі ТВі, характеризує не просто заангажованість в царині слова, а й неспроможність всієї опозиції хоч якось себе представити відмінною від влади. 40-хвилинний ролик  про перемовини на каналі  в «Українській правді» висвітлює цілковиту нікчемність  пустопорожніх гасел про «зону свободи», бо поява Княжицького в ефірі перекрила увесь словесний пафос, тиражований роками, ціна якому  –  ламаний гріш в базарний день. Перелякані обличчя Артема Шевченка, Миколи Княжицького, Єгора Чичеринди свідчать,  як ніщо інше, про несправедливість їх намагань. І хай будь-який суд в Україні винесе протилежне рішення – віри цьому не буде.  Тому й процеси над Ю.Тимошенко перетворюються у фарс.

Кожна поважаюча себе людина  перестає вірити в ціну слова при оприлюдненні зізнань А. Шевченка у замовленні антикорупційних розслідувань,  грошової оцінки компромісів і т.д. Але, з іншої сторони, не вкладається у здоровий глузд, що притомні дядьки – хто депутат, хто «телезірка» – ладні себе спалити на пустому місці. Отже, в чому полягає інтрига?

Думається, відповідь не така вже й складна, як здається на перший погляд. Просто, користуючись цілковитою непрозорістю законодавства у сфері власності, наявністю неосяжної «чорної дірки» під назвою «офшор», колишній керівник TВі, що став депутатом, вирішив прибрати канал під себе. Тим більше, що мав вже певний досвід позбавлення від В. Гусинського. Тому знайшли нового, швидше за все підставного інвестора в особі Олександра Альтмана, заручились підтримкою певних зацікавлених осіб у вітчизняних владних кабінетах і вирішили змінити менеджмент каналу. Згодом, користуючись опозиційним іміджем, можна б було використати наявний медіаресурс для міжкланових розборок  всередині самої партії влади, а також тримати під контролем опозиційних політиків.

І все б пройшло тихо-мирно, як бувало десятки разів, якби не несподіваний вибух журналістського колективу. Молоді люди, котрі вступили в доросле життя вже після помаранчевих подій, просто не зрозуміли кулуарних ігрищ власників і зажадали пояснень. Бо, виявляється, риторика про моральні цінності, прозорість та чесність стосунків, почуття власної гідності таки кимось була сприйнята всерйоз і навіть прийнята на озброєння у професійній діяльності. І це викликало розгубленість господарів, котрі її сприймали як «гру в слова» і не більше. Таким чином, суто корпоративний конфлікт набув величезного суспільного резонансу і вийшов навіть на міжнародний рівень. Пригадалися події в Чехії кінця 2000 року, коли в принципі демократичний уряд спробував обмежити свободу слова на головному державному каналі і це вивело на площу сотні тисяч людей, котрі таким чином відстояли своє право на об’єктивну інформацію.

Україна, хоч і не Росія, але й не Чехія. Тому очікувати у нас серйозного громадського впливу в таких питаннях поки не доводиться. Хоча радує, що попит на альтернативну думку таки доволі суттєвий, а значить й будуть з’являтися відповідні ЗМІ, навіть попри дискредитацію ідеї такими людьми як нинішні засновники TВI.

Однак, тут виникають нові питання. Сором’язливо обходити проблеми фінансування діяльності інформаційного простору стає дедалі важче. Нині прийнято вважати, що переважна більшість ЗМІ, особливо в інформаційній, а не розважальній сфері, є збитковими й тому тримаються на спонсорах, котрі вкладають гроші не у прибуток, а в політичний вплив. І це правда. Але справа в тому, що цей вплив в майбутньому дає дуже конкретний фінансовий прибуток і таким чином все одно залишається бізнесом, однак опосередкованим та непрозорим. Тому боротьба за зрозумілі правила гри в політичній, економічній, соціальній, культурній сферах є, по суті, боротьбою не за якісь абстрактні принципи, а за конкретний матеріальний добробут громадян. Недаремно в Європі ми не нарахуємо й десятої частини від тих мільярдерів, яких маємо в Україні та Росії. При тому, що рівень доходів там незмірно вищий. Проте наші виборці цього не хочуть розуміти і продовжують купуватися на популістські гасла зрівнялівки або безпосередню роздачу грошей перед голосуванням.

Інша сторона питання ще більш конкретна й стосується безпосередньо журналістів. Вони мають усвідомлювати, що найманий працівник завжди залишатиметься залежним від роботодавця і тут можуть бути кілька форм співпраці. Перша – на умовах довіри та неформальних стосунків, але тоді необхідно або змінювати свою точку зору разом із власником, або йти від нього в разі чого без будь-яких претензій. Друга – укладати конкретні контракти, які стосуються обмежених строків та формальностей і не можуть передбачати світоглядних принципів. Третя – якщо журналіст хоче працювати творчо й незалежно, то його діяльність ближча до підприємництва, ніж до служби. З відповідними ризиками, відповідальністю і таке інше. Як у Пушкіна: «Не продается вдохновенье, но можно рукопись продать». Тому й підходи до цієї роботи мають бути різні і кожний сам для себе повинен вирішувати, яку нішу займати. А суспільство має бути готовим платити за інформацію. На жаль, у нас поки переважають соціалістичні підходи до журналістики, як до ремесла «складання букв і речень» і з боку політиків, і з боку громади. Хоча криза на TВі свідчить, що поступ все-таки відбувається. А найкращим уроком з цієї історії може бути висновок, що ціна ЗМІ вимірюється не стільки вартістю приміщень та телекамер, скільки авторитетом та людським потенціалом. Власне, як і ціна суспільства.

Теги: ТВі, свобода слова, журналіст

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати