І ти пішла із дому...

Віра нагадує Пеппі Довгу Панчоху, яка округлилася тілом, навчилася лаятися – аж вуха трубочкою згортаються, проте зберегла усіх мух в голові. Дарма, що у життя-буття, котре склалося “у вароші на букву У – Ужгороді, бога’му!” вона геть не вписується. Чоловіки все одно від того жу-жу-жу просто шаліють. Та коли хтось подумає, ніби в основі твору – любовний трикутник, глибоко помилиться. Бо на сцені з’являється одразу кілька жінок і кілька чоловіків. І ще ціла низка персонажів – позасценічні. Усе оце зв’язано між собою такою химерною геометрією, що для неї ще навіть назви не придумали. Це щось таке багатокутне, з ламаними, хвилястими і пунктирними сторонами, причому відстань між кутами та характер ліній постійно змінюється. І це ще не все. Зсередини цієї фігури, як пружини з продавленого дивану, постійно вистрибують різні бісектриси, медіани, середні лінії, діагоналі і ще казна-що. Кожна норовить читачу-глядачу прямо в око. Інтерактив. Почуваєшся як усередині комп’ютерної гри-стрілялки. Підозрюю, що ця фігура не зі звичної царини планіметрії, а з якихось складніших світів. Принаймні, Віра час від часу зникає в інший вимір, де говорять нібито по-німецьки, але там та сама лабуда, що в нас.  

П’єса про те, що зараз називають любов’ю. Різні персонажі постійно вигадують і реалізовують все нові і нові любовні стратегії. Власне, цим зараз займається ціле людство. По всій ойкумені щоранку вигадують мільйон ноу-хау, носяться з ними до наступного світанку, поки вони не застарівають. А зранку все знову. Ця своєрідна індустрія ідей працює значно потужніше, ніж світовий військово-промисловий комплекс. Бо і ставка тут вища. Це пробував описати ще Ч.Дарвін, тільки у його концепцію міжвидової і внутрівидової боротьби за існування ще не було включено такий феномен, як людське кохання. Персонажі Гавроша – оті самі тварі по парі на ковчезі. У принципі, їх цікавить і поїсти-попити, але головне – поз’ясовувати стосунки. Тривати це може нескінченно, бо воно їм ніколи не набридає. 

Твір також про двоякість людської натури – жіночої і чоловічої. Жінки у п’єсі дуже різні, але усі показані у процесі втечі чи хоча би мрії про втечу. Вони розриваються між двома життєвими сценаріями, які інколи вступають у гостру суперечність: 1) бажання кохати і бути коханою, 2) прагнення укласти чи зберегти шлюб. На цьому контрапункті наворочено такого, що мама не сумуй! Ясно, що ніхто із підводного човна не тікає, хоча спроби дуже дотепні. Якби цю всю енергію та в мирних цілях, Україна давно би позбулася газової проблеми.

Чоловік – істота значно примітивніша (на три акорди) і тому надійніша, ніж жінка. На відміну від неї, він розривається не між життєвими сценаріями, а між кількома своїми інстинктами. Усе його життя – на розрив. А оскільки чоловік ще й колекціонер від природи, то ретельно підшиває наявні проблеми одна до одної, робить з них цілі гербарії, вінки і розвішує на кожну жінку, до якої лиш здатен дотягтися. Виглядає кожен такий вінок дуже красиво. За однієї-єдиної умови – якщо він висить не на тобі особисто.

І ще п’єса – про сучасну кризу інституту шлюбу. Різні ситуативні пари шукають різні моделі. Виявляється, велосипедом можна назвати що завгодно. Навіть якщо це танк, сервант або ноутбук. Найдивніше, коли усе це починає їздити. З грюкотом ще можна миритися. Головне – не опинитися під колесами якогось чергового скиртоукладача. Персонажі постійно вистрибують з-під одних гусениць, аби миттєво потрапити під інші.  

Коротше, як казав папуга з анекдоту: “Відривайте мені голову, але я це мушу побачити” (прем’єра в Ужгороді через пару тижнів). При цьому режисер Сергій Архипчук спробував усе переробити по-своєму. Кожний, хто зможе висидіти до кінця, матиме право ціле життя гордо заявляти: мене вже нічим не злякаєш і нічим не здивуєш.

Теги:

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати