Тарас Богданович Бенюк — художній керівник та директор “Нового театру” (Івано-Франківськ). Режисер разом зі своєю дружиною-акторкою Анною і грають дві головні ролі у цьому спектаклі, чия дія розвивається у джазову добу 1950-х. Її атрибутами є не тільки уже призабуті нами провідні телефони, за допомогою яких герої постійно спілкуються і між собою, і з позасценічними персонажами, а головне — максимальна відкритість людських душ світові, їхня здатність і готовність нескінченно імпровізувати, вигадувати все нові і нові лінії розвитку свого життєвого сценарію. З часом ми, здається втратили ці властивості. А може і ні ?!
Джеррі має у Небрасці дружину, але тікає від неї аж до Нью-Йорку, де вагається між суїцидом і новим романом. У принципі, втекти від однієї жінки можна тільки до другої, все інше — не варіант. Проте навіть якщо є до кого втікати, все одно усе далеко не просто. У М. Дочинця є збірка новел “Хліб і шоколад”. Тут же герой також розривається між двома жінками, одна для нього — ситний хліб, інша — не такий ситний, але збудливий шоколад.
Взаємини Джеррі і Гітель за кілька місяців переживають аж шість зовсім різних етапів, які змінюють їх обох до невпізнання. Джеррі починає із жорсткого мачо, а з часом все більше олюднюється. Гітель перетворюється із наївного дівчати на фатальну, магнетичну жінку. Мінус на мінус врешті-решт дає плюс, але, боже, якими гігантськими жертвами (нерви, душевна енергія і навіть соматичні проблеми)! Він і вона б’ються одне об одного, як кресало об кремінь, і врешті-решт викрешують іскру. Світ Джеррі максимально раціональний та ієрархічний. Натомість Гітель постає проти будь-яких ієрархій і керується емоціями, інтуїцією та іншими ірраціональними чинниками. Актори демонструють просто дива психологічної пластики. Загалом їхні персонажі створені одне для одного, але як же вони опираються неминучому зближенню! Герої змінюються буквально кожну чверть години. З часом ловиш себе на думці, що перестав їх впізнавати — це якісь зовсім інші особистості, ніж були ще нещодавно.
Чоловіки думають, для чого жити, а жінки — для кого. Дві дуже несхожі логіки поступово пристосовуються одна до одної, два різні світи починають притиратися. П’єса насичена різноманітними афоризмами, що міцно врізаються у голову глядача. Спектакль про те, якою складною істотою є людина, як глибоко вона здатна занурюватися у себе і все там переформатовувати. Актори дуже поступово підводять глядача до таких висновків, поступово інтрига усе тільки наростає, бо ніяк не розумієш, чим це усе може завершитися. А фінал цілком джазовий, відкритий, кожен може розуміти по-своєму.