Углиб себе

Тяжко було вигадати якесь інше настільки адекватне дійство для цього дня ворожінь і залицянь.

Дія розгортається 1990 р. у паризькому аеропорту, де нібито випадково перетинаються два аж надто не схожі між собою чоловіки. Те, що починається як лінивий шаховий дебют, поступово переростає у все більш захоплюючу і несподівану партію, а врешті-решт геть виходить з-під контролю. Усе за класикою: ніколи не розмовляйте з незнайомцем. Особливо, якщо цей незнайомець виявляється...

Жером (Ігор Китриш) і знати його попервах не хоче, але Текстор (Андрій Луценко) розворушить і мертвого. Це просто неймовірний дует двох акторів. Два різні темпераменти, різні манери спілкуватися, різні світосприйняття. Та геть зовсім інша міміка, пластика! А водночас від самого початку тебе не полишає відчуття, що цих двох зв’язує щось більше, ніж випадкова зустріч. У чоловічому спілкуванні все будується на певній ієрархії. Тут же вона між цими двома змінюється кілька разів, це запекла боротьба за статус альфа-самця зі змінним, але все одно нетривким успіхом.

Час від часу дійство переноситься з нинішнього аеропорту у минуле. Його уособлює якась божевільна конструкція з металу та оргскла посеред сцени — нагадує гігантську душову кабіну. Холодний душ з неї виявляється все більш і більш дошкульним. Текстор у світлому плащі (білі починають і виграють) ганяє темного Жерома по цілій сцені, але з часом і той переходить у наступ. Вони варті одне одного, хоч і такі різні.

Кінець-кінцем усе зосереджується на їхній спільній знайомій Ізабель, та вся у червоному (ні вашим, ні нашим). Її поява виявляється фатальною для обох, вона розрізає гордіїв вузол, але надто дорогою ціною.

Фінал настільки вибуховий і провокаційний, що публіка була просто розчавлена. Історія виявилася цілком у дусі Едгара По. Ви не замислювалися, чому практично не існує інсценівок чи екранізацій новел цього зачинателя детективного і трилерного жанрів? А спробуйте ж це поставити, коли так практично усе відбувається всередині людської голови, блукає лабіринтами підсвідомості і лише вряди-годи стає членороздільним! Даний колектив лише якимсь дивом зумів показати це нам, причому так, що аж мурашки по шкірі.

Нарешті впізнаємо питомий почерк маріупольського театру, якому уже 146 років. Так співпало, що саме цього прем’єрного вечора виповнилося рівно сто десять років від дня народження діда автора цих рядків — той побачив світ на Донеччині, більшість життя прожив у Маріуполі, але неодноразово бував і в Ужгороді, в тому числі у даному театрі. Здавалося, що і нині він сидить поруч, у сусідньому кріслі і активно коментує усе побачене. Андрій Степанович зібрав був велику бібліотеку, виписував чимало журналів, з ним переглянуто безліч телефільмів і серіалів. Великою мірою він формував мої читацькі і глядацькі смаки. Оце напів містичне, а напів реалістичне дійство йому точно сподобалося би.

Вистава довго не відпускає. Вона про звіра, що сидить у кожному з нас, про привіт нашим сучасникам від печерних предків. Про амбівалентність кохання, де ніжність злютована з агресією. Згадується і Хемінгуей: “Не питай по кому подзвін, він завжди по тобі”. Твір ніби і не має відношення до сучасної України. Але оскільки в усіх глядачів голови зайняті передусім різними нюансами сучасної нашої війни, під час перегляду постійно виникають відповідні асоціації. Тож спектакль може сприйматися і як притча по війну. Але найбільше таки — про людську природу, глибинну, бездонну, невичерпну.

Теги: театру прем’єра, вистава, Ревкевич, п’єса, Нотомб, Дронецьк, Маріуполь

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати