Наталка-Полтавка

Уперше спектакль побачив світло рампи ще далекого 2006 р., у ньому засвітилися практично усі тодішні зірки нашого театру. Вистава мала щасливу долю, збирала зали, але врешті-решт таки зійшла зі сцени. І от тепер повертається — суттєво оновлена, з іншими артистами і свіжою сценографією. Художник-постановник та сама (Е. Зайцева), але роботу не впізнати. Якщо колись доводилося економити ледь не на усьому, то зараз маємо кілька декорацій, що представляють розкішне полтавське село, котре ще не встигли знівечити визискувачі: тини з керамікою, багатющі внутрішні інтер’єри — цілий скансен на сцені. І маса світла, яке буквально фонтанує звідусіль, творить цілу різнобарвну сюїту. Вражають костюми усіх героїв. Як колись Закарпатський хор підняв на недосяжну висоту закарпатський народний стрій, так тепер щось подібне зроблено з вбранням Наддніпрянщини, традиційним для нашого класичного театру: шовкові шаровари, вигадливо орнаментовані свити, вишиванки, кісники. Навіть завісу зроблено у вигляді дівочого вінку з різноколірними стрічками.

Наталка (О. Матей) просто приголомшила усіх присутніх своїм вокалом. Такого оперного співу наш театр не чув уже давно. Артистка грала голосом, наче руками, відтворювала ним найбільш протилежні почуття. Такими нотами будь-якого чоловіка можна до рук прибрати.

Театральний оркестр (диригент А. Жужгова, концертмейстр Г. Буланова-Шевченко) забезпечив справжню феєрію. Оновлена аудіотехніка дозволила звукові заповнити собою цілий зал до найдальших закутків. Численні народні пісні, які вніс до оперної версії вистави М. Лисенко, тепер прозвучали і з ужгородської сцени (педагог вокалу К. Якубик-Гамага). Оркестрова музика органічно доповнювалася хореографічними композиціями (балетмейстер В. Бабука).

Возний (Р. Жогін) вийшов далеко не однозначним, якимсь нелінійним. З одного боку, актор не шкодує сатиричних засобів для творення образу. Його рожевий “машлик” на шиї — це щось. А з іншого — реально же закохався чоловік, і оте світле почуття врешті-решт перемагає усе інше, перетворює чоловічка бодай якийсь час на людину. Цей тонкий момент зіграно дуже переконливо.

У попередній версії цієї вистави В. Шершун грав Возного, тепер “піднявся” до Виборного. Роль — п’янкий коктейль клоунади, співу, речитативу, декламації, навіть репу, а інколи і пафосу. Ця роль стала фактично віссю цілої вистави, навколо якої все і оберталося.

Петро — чи не перша на нашій сцені роль молодого актора. Справжній герой-коханець, у якого все попереду, хоча і за плечима вже певний досвід, причому аж ніяк не простий. Першу не зрозуміло, чим він так сподобався Наталці, але з часом його натура розкривається усе повніше.

Микола — донор оптимізму, життєлюбності і незнищенності. Простий і надійний як двері. Цьому типовому козарлюзі не надто комфортно у цивільному середовищі (хай і в рідному селі), але схоже, що він тут не надовго.

Вдова Терпелиха собі на умі. Така собі міфологічна мати-берегиня, що заради рідної доні готова на будь-які метаморфози, які і не забарилися у вибуховому фіналі.

У цілому вистава дає колосальний заряд емоційного позитиву, якого наша публіка давно уже спрагла. Вона міниться усіма барвами веселки, чого так бракує нашому сірому лютневому повсякденню. Театр наш живе попри усе. Його директор Р. Дзуринець повідомив, що заклад вийшов на аншлаги, минулий рік завершився успішно у творчому і фінансовому плані, зараз у роботі ще чотири нові вистави, то ж березень буде багатий на прем’єри. І на цій виставі було чимало глядачів у камуфляжній формі.

Теги: Полтавка, Котляревський, прем'єра, вистава

0 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати