Політичний підтекст «русинського питання» на Закарпатті

Передмова для читачів Закарпаття онлайн

Частина теми, висвітленої у даній статті (опублікована у «Науковому збірнику музею української культури у Свиднику», № 26, за 2011 р.) , оприлюднювалася в інтернет-виданні Закарпаття онлайн –http://zakarpattya.net.ua/Blogs/75318-Aktyvizatsiia-separatyzmu-na-Zakarpatti-KHto-De-Koly .

Наразі маємо повтор окремих тез. Однак, у даній статті додатково розкрито як низку останніх подій, пов’язаних із діями сепаратистів (до червня 2011 р., коли вона була здана в друк, зараз є «новіші», однак про це наступного разу), так і, що вважаю важливим, – здійснено спробу аналізу «ідейних» джерел політичного русинства, його еволюції впродовж ХІХ - ХХ ст. На чому, забігаючи вперед (у т. ч., випереджаючи деяких коментаторів), хочу наголосити: сучасні апологети політичного русинства заявляють, що їхні ідейні основи закладені у діяльності будителів, себто громадсько-політичних, науково-освітніх та церковних діячів ХІХ ст., зокрема О. Духновича, А. Бачинського, А.Добрянського тощо. І іноді – ми, українці мало не схильні погодитися з цим.

Це не так. Бо нинішні т. зв. «русини» насправді є ренегатами ідей будителів, котрі завжди вважали, що із обидвох боків Карпат живе один і той самий народ.

Автор

Причиною існування в Закарпатті «русинського питання» є політичні замовлення з боку певних антиукраїнських сил, які не рідко керуються із-за поза меж України, а то і пов’язані із спецслужбами іноземних держав. Для цього вони спекулятивно намагаються використати те, що край впродовж багатьох століть був ізольований державними кордонами від решти українських земель, входив у склад Угорщини (також Чехословаччини), тож має свої історико-культурні особливості.

Однак, місцеве населення Закарпаття завжди відчувало свою спільність із «братами за Карпатами», зберігало руську етнічну самосвідомість, яка у ХХ ст., за висловом М. Тиводара, стала фундаментом для формування тут суто української національної самосвідомості[1]. Для її збереження, нівеляції асиміляційних процесів, які повсякчас стимулювалися угорськими панівними колами, супротиву їм, впродовж Середніх віків та початку Нового часу надзвичайно важливе значення належало відстоюванню обрядової специфіки та прав «руської» церкви, яка тоді була чи не єдиною національною інституцією предків сучасних закарпатських українців. Наприкінці ХІХ ст. про таку її роль наголосив А. Кралицький: «Не будь Церкви, пропала бы народность наша»[2].

Особлива роль у збереження руської самоідентифікації закарпатців, з усвідомленням, що за Карпатами живе той же самий народ, належить будителям – громадсько-політичним, науковим та церковним діячам кінця XVIIІ ст. –  першої половини XIX ст. (Іоаникію Базиловичу (1742-1821), Арсенію (Олексію) Коцаку (1737-1800), Івану Пастелію (1741-1799) та Михайлу Лучкаю (1789 – 1843), Андрій Бачинському (1732-1809), Адольфу Добрянському (1817-1901 рр.), Олександру Духновичу (1803 – 1865) та ін.).

Ця ідея тоді передбачала існування єдиного східнослов’янського етносу, частиною якого є руське населення з обох боків Карпат. Поступово будителі усвідомлюють про наявність у ньому малоросійського «племені» (себто субетносу) зі своїм «нарєчієм» (діалектом), до якого відносяться і закарпатці. По тому, як в Галичині розпочинається процес розуміння того, що українська мова не є діалектом спільної для східних (а то взагалі всіх) слов’ян мови, а  самостійною, і українці є не одним із субетносів поруч із великоросами та білорусами, а окремим народом, закарпатські культурно-освітні діячі вступають у дискусію на дану тему. В залежності від позиції щодо відповіді на питання, «чи це так?», відбувається їх поділ (так, як це було і на Галичині та Буковині) на дві течії: «народовецьку» та «москвофільську».

Як вважає І. Ванат, «народовецтво  було першим етапом українства (усвідомлення української національної самобутності) в Закарпатті. Народовці й надалі називали себе русинами, а згодом русинами-українцями, а свою мову — руською»[3]. Чи не першим, хто із закарпатців прийшов до висновку про існування самостійного українського народу, який включає і закарпатців, був Анатолій Кралицький (1835 – 1894). Він стверджував: «И наша Угорская Русь вместе с Галичиной принадлежит к малорусской расли словянского племени… Мы семья преславной Украины и незабвенного Запорожья»[4]. Науково обґрунтував погляд Кралицького про приналежність закарпатських русинів до українського народу Іоан Дулішкович (1815-1883). Саме їх, а також Ласла Чопея, котрий у 1883 році видав українсько-угорський словник, слід вважати зачинателями народовецького напрямку[5]. Продовжив цю справу Юрій-Калман Жаткович (1855-1920), що відносив русинів Закарпаття до українського народу, який, на його погляд є настільки ж віддалений від російського народу, як і від польського і болгарського[6].

Ідеологами закарпатського москвофільства вважають А. Добрянського, О. Духновича, І. Сільвая, Є. Фенцика, котрі орієнтувалися на царську Росію, вважали, що існує єдиний «русский» народ, намагалися прийняти російську літературну мову, а насправді — «язичіє»: суміш російської, церковнослов’янської мов із діалектизмами та мадяризмами[7]. Головними причинами появи цієї течії були відсутність української державності, з одного боку, та велич Російської імперії — з іншого. Остання була притягальним центром для багатьох бездержавних слов’янських народів. Втім, упродовж XIX ст., незважаючи на дискусію, ніхто не заперечував, що русини Закарпаття є одним етносом із русинами Галичини, Буковини. Зміст її полягав лише в тому, чи є малоросіяни (українці), частинами котрих, зокрема є закарпатські, галицькі та буковинські русини, волиняни, наддніпрянці тощо самостійним народом, а чи субетносом, який разом із ще двома субетносами – великоросійським та білоруським складають «русский» народ. Втім, на наш погляд, діяльність О. Духновича, А. Добрянського, І. Сільвая. все ж відбувалася в руслі національно-визвольного руху предків сучасних українців Закарпаття, позаяк вона була спрямована на збереження національної ідентичності руського населення Закарпаття та пропагування спільності із русинами за Карпатами.

Вірогідніше за все москвофільство припинило би своє існування, якби його не взялися підтримувати та фінансувати, метою використання у своїх інтересах Тож настоюючи на існуванні єдиного «русского» народу, москвофільство стає реакційною силою, яка не лише гальмувала процес українського націотворення, а й почала сприяти асиміляції. Тому у своїх політичних інтересах його підтримали і панівні угорські кола, адже воно було для них набагато менш небезпечним, ніж народовецтво. Пробуючи перейти на застосування у 70-80 рр. ХІХ ст. літературної російської мови, наступне покоління москвофілів започаткувало русофільську течію. Окрім неї, воно стало базою для виникнення ще двох:

1. Угро-руської (мадяронської). Виникла у середовищі змадяризованої інтелігенції на рубежі XIX – ХХ ст., яка відкинула ідеї закарпатських будителів. Адже, як пише І. Ванат,  «кожен, хто хоч трохи обізнаний з творчістю О Духновича і його соратників, знає, що вони були твердо переконані в тому, що «свої за горами, не чужі», були поборниками єдності угорських русинів із австрійськими, тобто галицькими й буковинськими одноплемінниками»[8]. Засновники ж мадяронства – А. Годінка, Ш. Бонкало (стимульовані  на ренегатство угорським урядом як політично, так і матеріально) відкинули те, що плекали будителі: руську етнічну окремішність від угорського народу та оголосили, що закарпатці, після багатьох віків проживання поруч із ним, втратили майже все, що єднало їх зі східними слов’янами і, навпаки, чимало перейняли в угорців. Тож нічим, хіба що мовою, якою розмовляють лише у побуті та «східною» вірою, від них не відрізняються, отож, практично, є субетносом угорського народу [9].

2. Карпаторусинської (підкарпаторусинської, русинсько-тутешняцької, рутенської). Її прихильники, теж всупереч позиції «будителів» про етнічну спільність населення з обох боків Карпат, стверджували, що закарпатські русини є, начебто, окремим, у т. ч. і від русинів Прикарпаття, слов’янським народом. Привід був достатньо формальним: позаяк русини Галичини, Буковини, з відомих причин, змінили етнонім «русин» на  етнонім «українець», то русини Закарпаття, начебто, стали окремою нацією[10]. Сучасні прихильники цієї течії зараховують до карпаторусинської «нації» у Європі також лемків Польщі і Пряшівщини (Словаччина), українців румунської Мараморощини, жителів двох сіл в Угорщині та нащадків переселенців із Закарпаття та Пряшівщини ХVІІІ - ХІХ ст. на територію, яка нині входить до держав утворених після розпаду Югославії[11].

Позаяк обидві течії об’єктивно сприяли асиміляції закарпатців, курс на проведення якої практично насильницькими методами, після 1867 р. взяла угорська влада, тому вони були нею і підтримані.

Слабка руська інтелігенція, дезорієнтована русофільством та угро-руськістю, не мала достатніх засобів протистояти асиміляції, тож угорські шовіністи досягли певного успіху. Значна її частина, особливо – духівництво, до початку Першої світової війни була змадяризована та ставала інструментами у мадяризації простого люду. Так, із 508 греко-католицьких священиків 6-ти жуп русинами себе назвали 72, із 831 учителя — лише 97[12]. Греко-католицька церква на певний час втратила роль хоронителя руськості, почала, у значній мірі, сприяти політиці асиміляції.

Ця ситуація викликала загострення національно-визвольних прагнень. Своєрідною формою протесту проти мадяризації греко-католицької церкви, став рух за перехід закарпатців у православ’я[13]. По-друге, наприкінці ХІХ ст. у краї формується народовецький напрямок, діяльність якого була спрямована на супротив мадяризації, роз’яснення того, що закарпатське руське населення є частиною українського народу, сприяння освіті та національному вихованню молоді із народу. Його центром стає Товариство св. Василія. Позаяк воно зазнавало шаленого тиску угорських кіл, народовцями було використано наявність закону про вільну діяльність акціонерних товариств, отож було утворено товариство «Уніо», якому перейшло все майно Товариства св. Василія[14]. Як пише С. Клочурак, ще до початку Другої світової війни, низка представників інтелігенції і навіть селяни, особливо із Гуцульщини,  почали вважати та називати себе українцями[15].

Після входження Закарпаття у склад Чехословаччини (1919 р.), боротьбу суспільно-політичних течій використовували, з метою реалізації політики «розділяй і владарюй», втім, переважно підтримуючи русофільство, панівні кола і цієї держави. Втім, можна констатувати, що до кінця 30-их років ХХ ст. перемогу в ідеологічній боротьбі здобув саме український народовецький напрямок. Незабаром після того, як краю був наданий автономний статус, відбувався швидкий, український за характером, державотворчий процес. Зазнали поразки русофільський та угро-руський напрямки, Підкарпатська Русь стала Карпатською Україною, проголошена її незалежність, що яскраво продемонструвало український характер краю та високий рівень національної самосвідомості, якого досягли закарпатські українці.

Після окупації Карпатської України Угорщиною, гортіївський режим зробив ставку на русинські течії, які долучилися до обслуговування окупантів. Найбільше сприяння отримав мадяронський напрямок, у меншій мірі – тутешняцький та москвофільський. Український, народовецький нещадно викорінювався. Однак незважаючи на жорстокі репресії, і в 1939-1944 рр. були спроби видавати книги українською мовою, проводити  культурну, освітню роботу[16]. Особливо показовим була діяльність в 1939-1942 рр. молодіжної націоналістичної організації, метою якої було визволення Закарпаття та здобуття Україною незалежності[17].          

Після визволення Закарпаття Червоною армією, Всезакарпатський з’їзд Народних Комітетів 26 листопада 1944 р. ухвалив рішення про возз’єднання краю з Україною. Спроби окремих «карпаторосів» домагатися  утворення чи то союзної, чи то автономної «Карпаторусскої» республіки зазнали краху.

 Надалі доля закарпатських українців була пов’язана із долею всього українського народу. Вони зазнали колективізації, насильницької ліквідації греко-католицької церкви та репресій з боку сталінського режиму тощо. Чимало їх воювало в УПА як на території краю, так і на інших теренах. У багатьох місцях Закарпаття національно-визвольні організації виникали самоініціативно, без зв’язку з ОУН[18]. Таких загалом  було виявлено близько 20-ти[19]. Ідеологічні засади всіх їх були українські. Жодної із таких, засади яких базувалася би на русинських ідейних течіях, не існувало, що підтверджує несприйняття їх закарпатцями.

Наприкінці 80-х рр. ХХ ст. в Закарпатті відбувається активізація українського національно-визвольного руху, яка призводить до утворення у вересні 1989 р. Закарпатської крайової організації Народного Руху України за перебудову. У цій ситуації, як вважав академік О. Мишанич, з метою поборювання НРУ, обком Компартії та КДБ, за вказівкою союзних органів, вирішили утворити у області «інтерфронт» у вигляді Товариства карпатських русинів, реанімувавши для цього довоєнні русинські ідеї про неналежність, начебто, закарпатських українців до українського народу[20]. Тобто знову маємо політичне замовлення. Як з’ясував В. Довгей, з цією метою КДБ вже восени 1989 р. започаткував проведення в Ужгороді «русинських семінарів»[21]. Показово, що 6 лютого 1990 р. Інститут етнографії Академії наук СРСР заявив, що русини – є окремим східнослов’янським народом[22]. А як повідомила чеська газета «Necenzurovane noviny. Rude kravo» у № 14 за 1992 р., головний ідеолог та вождь русинів різних угруповань, канадський професор Павло Роберт Магочій був агентом спецслужб Чехословаччини комуністичних часів[23]. О. Данко вважає, що він, водночас був і агентом КДБ СРСР[24]. Нарешті те, що П. Р. Магочій дійсно був агентом спецслужб двох держав, засвідчив у 1998 р., у своєму інтерв’ю газеті «Независимость» один із провідних аналітиків КДБ СРСР Віктор Школьник[25].

Підтвердженням того, що Товариство карпатських русинів було створене за підтримки влади, є і те, що на відміну від українських організацій, яких не легалізовували місяцями, воно було зареєстроване блискавично. 17 лютого 1990 р. відбулася установча конференція, а 20 – вже було зареєстроване[26]. Хоча, згідно зі статутом, товариство могло займатися тільки культурно-освітніми питаннями, однак, незабаром, зайнялось і політичною діяльністю[27]. Залунали вимоги «відновлення» автономії, а то і відрив Закарпаття від України, створення «уряду Підкарпатської Русі» тощо. Пропагується «теорія», що закарпатці є окремим русинським народом, який начебто був «заборонений» після возз’єднання краю з Україною, позаяк, начебто, русинів «записали» українцями.

Вільна пропаганда сепаратизму, вседозволеність пояснюється політичним замовленням органів КДБ. Адже Москві було надзвичайно вигідним утворення антиукраїнських сепаратистських рухів, у Криму, т. зв. «Новоросії» та Закарпатті. По-друге, з часом радянське керівництво почало вважати край «розмінною монетою». Як пише О. Мишанич, чеська газета «Політика», 14 листопада 1991 р. повідомила, що у вересні 1990 р. тобто, за кількадень перед тим, як Товариство карпатських русинів виступило з декларацією про  «повернення Закарпаттю статусу автономної республіки», у Женеві було проведено таємну нараду радянських та німецьких експертів, на якій розглядалися геополітичні проблеми Центральної Європи. На ній було прийнято рішення, в якому був пункт: «СРСР не буде забороняти відірванню Закарпатської України, на випадок дестабілізуючої діяльності українських націоналістів та її включення до Угорської республіки»[28].

Окрім московського «центру» (та підпорядкованого йому Закарпатського обкому КПУ), зацікавленість у політичному русинстві виявили й інші сили. Це реваншисти Угорщини (що мріяли про відновлення «Великої Угорщини»), Чехословаччині (до її розпаду), а також організації англомовних нащадків трудової еміграції Х1Х – початку ХХ ст. із Закарпаття, Пряшівщини та польської Лемківщини у США, у котрих виникло прагнення «віднайти» свою батьківщину. Із Україною вони себе не ототожнювали, а позаяк пам’ятали, що їхні предки були русинами, тож забажали, щоб хтось віднайшов країну «Русинію». Два «крила» – проукраїнське і соборницьке та мадяронське і сепаратистське — проявляються і в Мукачівській греко-католицькій єпархії, що вийшла із підпілля. Перше очолив помічний єпископ І. Маргітич, друге – єпископ-ординарій І. Семедій, котрий виступив проти входження єпархії в УГКЦ. Керівництво Закарпатської єпархії православної церкви Московського патріархату перебувало на москвофільських позиціях.

Серед невеликої частини закарпатців, передусім похилого віку та нерідко змішаного походження (українсько-угорських родин), ідеологія русинства отримала певне сприйняття. Причиною була незавершеність, із-за особливостей історико-культурного розвитку, процесу українського націотворення в Закарпатті, рудиментарні спогади про діяльність русинських організацій у 20 – 30-і рр. ХХ ст. в старших за віком громадян, зокрема  мешканців Мукачівщини та Свалявщини – тих районів, де вони у минулому проявляли найбільшу активність. Однак, стосувалося це переважно не політичного, а етнічного русинства: плекання мови, культури тощо. Союзником політрусинів стає Товариство угорської культури Закарпаття, на діяльність якого почали впливати реваншистські кола Угорщини.

Із самого початку русинство не було цільним рухом. Відповідно до орієнтації на ті, чи інші зарубіжні центри, можна виділити чотири його течії: москвофільську, мадяронську,  підкарпаторусинську (тутешняцьку) та чехофільську (після розпаду Чехословаччини її прихильники приєдналися до «тутешняків). Перша орієнтувалася на Росію, друга – на Угорщину, «тутешняцька – на американських русинів, чиє замовлення на утворення окремого «народу» взявся виконувати П. Р. Магочі. Між течіями та організаціями, які утворилися, почалися чвари, зокрема із-за лідерства та зарубіжну фінансову допомогу[29].

 Особливу активність діяльність, за підтримки тодішньої владної (нещодавно перед тим – комуністичної) номенклатури, яка прагнула автономного статусу для Закарпаття, аби самочинно розпоряджатися після розвалу СРСР його багатствами, сепаратисти проявили восени 1991 р. на сесії обласної ради. Добиваючись автономії, а то і незалежності для Закарпаття (Підкарпатської Русі), ухваливши рішення про проведення, з цією метою, 1 грудня 1991 р. обласного референдуму, за що голосували недавні комуністи-депутати, їх діяльність була на той час вагомою загрозою цілісності молодої Української держави. Однак, ці наміри були зірвані супротивом національно-демократичної громадськості[30]. Після цієї невдачі обласна влада відходить від відвертої підтримки політичного русинства. Адже, зі зміцненням державності, таке стає ризикованим. Втім, таємна підтримка деякими політико-бізнесовими угрупованнями продовжувалася, як і фінансування із-за кордону України. Однак, політичне русинство все більше перетворюється у «професійне русинство» – таке, метою для якого є не праця на русинські «ідеї», а бути засобом для заробляння грошей, обдурюючи, при цьому, «спонсорів».

У 1991 р. у словацькому місті Межилаборці було скликано «Перший світовий конгрес русинів», у 1993 р. у Криниці (Польща) – другий, у 1995 р. у Руському Керестурі в Югославії – третій, четвертий – у 1997 р. у Будапешті. Їх фінансували уряди країн-організаторів. П’ятий проходив з 24 по 27 червня 1999 р. в Ужгороді[31].

З 1995 р. на Верецькому перевалі, за дозволом обласної влади, «куплений» як вважала громадськість краю, за хабар, Товариство угорської культури Закарпаття почало відновлювати монумент, який був встановлений у 1896 р. тут, на тодішньому державному кордоні Угорщини, на честь тисячоліття «завоювання предками угорців нової батьківщини». Показово, що його спорудження підтримали і політичні русини. Після протестів громадськості, у Києві зрозуміли, що спорудження такого пам’ятника на колишньому кордоні Угорщини, несе загрозу національно-державним інтересам України, тож розпорядженням Кабінету Міністрів будівництво було призупинене[32].

У другій половині 90-х рр., під проводом «прем’єр-міністра правітєльства Підкарпатської Русі» І. Туряниці (тутешняцький напрямок), батюшки Д. Сидора (москвофільський напрямок), діяльність сепаратистів все більше набирає одіозно-комедійного характеру. Спроба у лютому 2000 р. одинадцяти русинських організацій об’єднатися в «Сойм підкарпатських русинів» виявилася невдалою. Під час Всеукраїнського перепису 2001 р., незважаючи на значні потуги, затрачені русинськими організаціями на те, аби чимбільше закарпатців записалися русинами, такими себе назвали менше 1% жителів області.

Спроба оживити сепаратизм відбулася в 2005 р. Її можна пов’язати з ініціативами тодішнього голови облдержадміністрації та керівника найпотужнішого в області політико-бізнесового угрупування В. Балоги, направленими на його консолідацію. З цією метою, В. Балогою було вирішено, як пише один із русинських активістів В. Падяк, «навести порядок» у русинстві, тобто здійснити об’єднання всіх організацій в одну, безпосередньо підпорядковану В. Балозі структуру[33]. Тож, у червні 2005 р. він скликав нараду русинського активу у Мукачеві, в якій взяло участь близько двох десятків активістів. На ній він запропонував замість багатьох організацій, утворити одну – «Народну раду русинів Закарпаття» (НРРЗ). Вказав, що головою її прагне бачити Є. Жупана, заступником – Л. Лецовича. Також поставив умову: в орґанізації не буде Д.Сидора. Позаяк із цим погодилися, то у жовтні 2005 р. у Мукачеві було проведено установчу конференцію НРРЗ, яка почала отримувати від В. Балоги значну фінансову підтримку[34]. Є. Жупан, за списком «Нашої України», став депутатом Закарпатської обласної ради, а Л. Лецович – Мукачівської міської ради.

По-друге, необхідно було укласти союз із лідерами угорських організацій. За підтримку обласною владою їх вимог, ті погодилися підтримувати ініціативи русинів. За сприяння влади, дві угорські партії – Партія угорців України (КМКС) та Демократична партія угорців України потрапили до обласної ради, де утворили коаліцію із підконтрольною В. Балозі «Нашою Україною» та фракцією Партії регіонів, на яку той зберігав достатній вплив. Таким чином, був утворений єдиний сепаратистський табір, в який об’єдналися, ввійшовши у НРРЗ, дві із існуючих трьох політрусинських течій – мадяронська та тутешняцька (москвофіл Д. Сидор із своїм «Соймом» продовжив діяльність, зорієнтовану на Москву, окремо) та угорські партії і організації. Табір опирався на владну коаліцію в Закарпатській обласній раді, міг реалізовувати свої цілі через обласну та низку районних державних адміністрацій.

Реалізація спільного плану дій табору передбачала вільне пропагування русинських ідей через установи освіти, ЗМІ тощо, прийняття сепаратистських політичних рішень через представницькі органи влади (визнання національності «русин», відповідного гімну, прапору тощо), виконання вимог угорських реваншистів. Кінцевою метою був, щонайменше, автономний статус Закарпаття (чи насправді це була «найкінцевіша» мета – можна лише гадати).

Почали виходити нові русинські газет, утворені інтернетсайти. Чимало їх публікацій містять відверті антиконституційні заклики, на які нема жодного реагування від відповідних органів, в низці інтернетвидань (приміром: http://prestupnikioni.narod.ru/) присутні ксенофобія, розпалювання ненависті, погрози до всіх незгідних із політрусинськими радикалами. Обласною радою було прийнято і рішення про фінансування за рахунок бюджету газети «Підкарпатський русин».

Чому так відбувалося, пояснює у своїй брошурі В. Падяк:  «помежи адміністративні еліты десь ся найде читавоє число етнічных русинів: од завідувачкы діточого садика и директора сілской школы І-ІІ ступіня до губернатора области, од сілского головы до лідера політичной партії, до депутата місного парламента  (Закарпатськой обласной рады), ба ищи вецце – до голови місного парламента ци депутата парламента Україны (Верховной Рады)! Ци, як то є из кар’єров п. Віктора Балогы – аж до головы Секретаріата Президента Україны!!!.. місний політикум и влада… вы-казувут солідарність русинському ошколованю, што ся возрождає»[35].

26 липня 2007 р. управління освіти та науки ОДА направило в відділи освіти міст та районів лист, в якому, на прохання «Общества им. А. Духновича», «просить сприяти впровадженню у загальноосвітніх навчальних закладах факультативних занять по вивченню рідного краю (русиністики)»[36]. На виконання вимог угорських радикалів, на Мукачівському замку було встановлено стелу із Турулом, який навіть в Угорщині вважається символом угорського ревізіонізму. На приміщеннях органів місцевого самоврядування, інших установах населених пунктів, у яких мешкає певне число угорців, поруч із українським, всупереч законодавству, були вивішені і угорські національно-державні прапори. На протести української громадськості влада не реагувала. Було відновлено і будівництво угорського знака на Верецькому перевалі. Однак, тут вийшла невдача, позаяк після протестів громадськості, масових акцій, рішень Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад про недопустимість будівництва зневажливого для українців реваншистського пам’ятника, реалізувати плани про його відкриття за участі президентів України та Угорщини стало неможливим[37]. Додало і те, що на тут були розкопані останки карпатських січовиків, розстріляних у 1939 р.[38]. Перевал на тривалий час перетворився на місце політичної напруги.

7 березня 2007 р. Закарпатська обласна рада, в якій була підконтрольна В. Балозі коаліційна більшість, перевищивши свої повноваження, приймає рішення про визнання в області національності «русин» [39]. Подія отримала достатньо широкий резонанс і державі, позаяк чітко засвідчила, що в Закарпатті вдруге за останнє двадцятиріччя розігрується «карта» політичного русинства. Посипалися протести. Депутати Рахівської районної Ради ухвалили визнати зазначене рішення нечинним на території району[40].

Надалі здійснювалися спроби прийняття через обласну раду як офіційних обласних, русинських (за кольорами, тотожного російському, але «перевернутому») прапора та гімну[41]. Останнє було аж занадто скандальним, тож, позаяк у СБУ було розцінено замахом на цілісність України[42], голова обласної ради М. Кічковський змушений був «апаратною грою» відмінити рішення[43].

Певний розлад у плани сепаратистів вніс і Д. Сидор, який продовжив свою, непідконтрольну сепаратистському таборові, зорієнтовану на Росію, діяльність, звідки він отримує як політичну, так і фінансову допомогу. Адже його дії були аж занадто відверті та незграбні, тож дискредитували русинський рух загалом. Проведений Сидором 25 жовтня 2008 р. Другий європейський конгрес підкарпатських русинів проголосив «Акт проголошення русинської державності» та створення «республіки «Подкарпатська Русь», утворив її уряд. Було прийнято і «ультиматум» до Закарпатської обласної ради з вимогою проголосити автономію Закарпаття до 1 грудня 2008 р.  1 грудня 2008 р., у Мінську, Д. Сидор таки проголосив «незалежність» «республіки Подкарпатська Русь». Служба безпеки України була змушена порушити проти нього кримінальну справу за «зазіхання на територіальну цілісність України»[44].

Дії Сидора викликали роздратування у більш, начебто поміркованих сепаратистів, позаяк той відверто виказав те, чого прагнуть і вони, однак діють більш прихованими методами. Серед очільників різних організацій русинів розгорнулася нова хвиля чвар, яка перекинулася на сторінки їхніх видань, в яких вони звинувачують один одного у всіляких гріхах[45].

  Наразі у органах юстиції, зокрема, зареєстровано наступні організації: "Русинське науково-освітнє товариство" (керівник Макара М. П. – нещодавно помер), "Общество Карпатських Русинов", (Жупан Є. Є), “Закарпатське обласне "Общество подкарпатских русинов" ( Лецович Л. В.), “Закарпатське обласне об'єднання громадян "Крайове товариство подкарпатских русинов" (Бабинець М. М.), "Союз русинських письменників Закарпаття" (Град М. І.), "Закарпатське обласне науково-культурологічне товариство ім. О.Духновича" (Алмашій М. І), "Закарпатське обласне Підкарпаторусинське товариство" (Сидор Д. Д.), "Асоціація "Сойм підкарпатських русинів" (Сидор Д. Д.), "Обласна спілка громадських організацій "Народна рада Русинов Закарпаття" (Жупан Є. Є)[46]. Як видно, іноді одні і ті ж особи очолюють більше однієї організації, часто вони складаються з одного чи кількох чоловік, існують лише на папері.

Таким чином, сучасне русинство у Закарпатті має замовний, політичний характер з боку антиукраїнських сил, переважно зарубіжних, які прагнуть чи, принаймні, плекають надію використати його для послаблення українства та Української держави. У цьому, щоб викликати незадоволення Українською держави, сепаратисти активно використовують сучасні соціально-економічні труднощі, спекулюючи на них, інші проблеми, викликані діяльністю влади, котра сама є далекою від українства.

 Однак спроба пожвавити регіональний сепаратизм у Закарпатті у 2005 – 2010 рр. була доволі невдалою. Причини криються у відсутності реальної основи, соціальної бази політичного русинства, тож його ідеї є мертвонародженими. Зіграло роль несприйняття їх у суспільстві, протести громадськості, чвари серед самих сепаратистів. Найбільше на цьому етапі виграли угорські реваншисти (споруджені реваншистські пам’ятники тощо), хоча це негативно вплинуло на стосунки української та угорської громад у області. На сучасному етапі русинство у Закарпатті виродилося у «професію» – спосіб заробляння грошей від «спонсорів», зокрема зарубіжних. За ці кошти між професійними русинами йде шалена гризня.

Втім, спроби пожвавлювати сепаратистський рух, вочевидь, триватиме й надалі. Як з боку внутрішніх сил, так і із-за кордону. Новопризначений голова Закарпатської облдержадміністрації О. Ледида мав таємні зустрічі із очільниками Світової ради русинів, де йшлося про налагодження співпраці, у т. ч. у сферах освіти, культури та спорту[47], облдержадміністрація і надала їм підтримку [48]. Мати вплив на русинство, вірогідніше за все, прагнутиме і В. Балога. Зокрема, Є. Жупан та деякі інші активісти політичних русинів, за результатами виборів 2010 р. потрапили, за списком ЄЦу, до обласної ради. Не виключено, що «розіграти» цю карту вже вкотре спробує і екс-голова Ужгорода С. Ратушняк. Підтримати вимоги русинів нещодавно пообіцяв народний депутат України від КПУ О. Голуб[49]. Не забуває про важливість русинського руху в Закарпатті для своїх стратегічних інтересів і Росія [50]. Це стосується і спонсора русинства канадського мільйонера С. Чепи та його ідеологічного «вождя» з Гарварда П. Р. Магочі. Наприкінці травня 2010 р. парламент Угорщини ухвалив закон, який спрощує процедуру набуття громадянства республіки етнічними угорцями, котрі мешкають у сусідніх країнах. Як недружній акт, закон різко засудила Словаччина, однак з боку парламенту України тотожної реакції не було хоча вітчизняне законодавство подвійного громадянства не передбачає[51]. Натомість велику стурбованість висловили представники громадськості. Про те, що необхідно ввести відповідальність за подвійне громадянство заявив і перший заступник голови СБУ В. Рокитський [52]. 5 грудня 2010 року в закарпатському м. Берегові депутат від Європарламенту від Угорщини Бела Ковач, який представляє угорську партію "Йоббік", що відкрито виступає за «Велику Угорщину», відкрив свій офіс-бюро та здійснює прийом громадян[53]. А як свідчать декларація, проведеної 5 листопада 2010 р. в Будапешті ІХ засідання Угорської постійної наради з проблем закордонних співвітчизників, що пройшла, під егідою угорського уряду: «стратегічною метою національної політики є досягнення угорцями в Карпатському басейні різних форм автономії, позаяк це є гарантією збереження розірваної межами угорської нації»[54]. Показово, що, на відміну від української громадськості, угорські «ініціативи» (як і неприхильні до України з боку Росії) були повністю підтримані очільниками русинського руху в Закарпатті. Тож нема сумніву чиї політичні замовлення вони виконують.

Використана література:

1. Антонюк І. Проблеми русинського руху Свалявщини та Закарпаття загалом /І. Антонюк // [Режим доступу] http://ua-reporter.com/content/94167
2. Ванат І. До питання про так звану українізацію русинів Прящівщини /І. Ванат // Культура українських Карпат: традиції і сучасність : матеріали міжнародної наукової конференції (Ужгород, 1 – 4 вересня 1993 року). – Ужгород : Гражда, 1994. — С. 93 — 122.
3. Вегеш М., Греченюк Н. Національно-визвольні змагання українців Східної Галичини і Закарпаття в 1918-1950 рр. ХХ ст. /М. Вегеш,Н. Гречанюк. — Ужгород, 2003. — 195 с.
4. Від політики до злодійства // Карпатська Україна. – 1992. – 23 липня.
5. Волошин А. Спомини /А. Волошин // Ювилейный илюстрованый календарь на переступный рок. 1928. – Ужгород : Уніо, 1927. – С. 50 — 56.
6. Галас Б. Утвердження нової української літературної мови на Закарпатті у висвітленні Франтішека Тихого /Б. Галас //Українська мова на Закарпатті у минулому і сьогодні. Матеріали науково практичної конференції (Ужгород, 5 — 6 травня 1992 року). – Ужгород, 1993. — С. 96 – 109.
7. Ганусич А. Русинів "запалюють" лише тоді, коли це комусь потрібно? /А. Ганусич // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-6983-Rusyniv-zapaliuiut-lyshe-todi-koly-tse-komus-potribno
8. Генконсул Росії назвав сепаратиста Сидора пророком, з яким він постійно спілкується // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-73165-Henkonsul-Rosii-nazvav-separatysta-Sydora-prorokom-z-iakym-vin-postiino-spilkuietsia
9. Данилюк Д. Історія Закарпаття в біографіях і портретах /Д. Данилюк. — Ужгород, 1997. — 289 с.
10. Данко О. Про політичний русинізм П. Р. Магочі /О. Данко // Карпатська Україна. – 1992 . – 18 червня.
11. Довгей В. «Неорусинство»? Ні, тіньовий реваншизм / В. Довгей // Карпатська Україна. – 1992. – 1 квітня.
12.  Закарпатська ОДА уже проводить "русинські" футбольні турніри? // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-62367-Zakarpatska-ODA-uzhe-provodyt-rusynski-futbolni-turniry
13.  Зустріч з головою Світової ради русинів // [Режим доступу]  http://ua-reporter.com/content/88511
14. Клочурак С. До волі (Спомини) /С. Клочурак. — Нью-Йорк : Карпатський Союз, 1978. —188 с.
15. Лосєв І. Угорський "Дранг нах Остен?" /І. Лосєв //  [Режим доступу] http://www.pravda.com.ua/columns/2011/02/7/5887211/
16. Лосик К. Народ є – національності немає, або деякі дані про підкарпатських русинів /К. Лосик // [Режим доступу] http://www.dt.ua/3000/3150/32908/
17. Магочій П. Р. Народ нізвідки. Ілюстрована історія карпаторусинів /П. Р. Магочій. — Ужгород : Видавництво В. Падяка, 2006. — 118 с.
18.  Мазурок О. Проблеми української мови у листуванні Ю.— К. Жатковича з В. Гнатюком /О. Мазурок // Українська мова на Закарпатті … – С. 216 — 221.
19. Мартин В. «Да посетит справедливость уж и русское племя!». Закарпатська обласна рада затвердила гімн області /В. Мартин // [Режим доступу] http://www.dt.ua/1000/1550/68180/
20. Мартин В. Русинська хартія /В. Мартин // [Режим доступу] http://www.dt.ua/1000/1550/70554/
21.  Михайло Кічковський: Рішення щодо гімну Закарпаття буде переглянуте на наступній сесії облради // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-53654-Mykhailo-Kichkovskyi-Rishennia-shchodo-himnu-Zakarpattia-bude-perehlianute-na-nastupnii-sesii-oblrady
22. Мишанич О. «Карпаторусинство», його джерела й еволюція у ХХ ст. /О. Мишанич. – К. : «Відродження», 1992. – 55 с.
23. Мишанич О. Політичне русинство: історія і сучасність. Ідейні джерела закарпатського регіонального сепаратизму /О. Мишанич. – К. : Видавництво «Обереги», 1999. – 47 с. – С. 18.
24. Мы не были против реформ, мы были против обвала». Розговор з бывшим разведчиком // Независимость. – 1998. – 6 октября.
25. На духовного отця сепаратистів завели справу. Копія документа // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-31176-Na-dukhovnoho-ottsia-separatystiv-zavely-spravu.-KOPIIA-DOKUMENTA-
26. На Закарпатті відбулася церемонія перепоховання розстріляних січових стрільців (ФОТО) // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-47416-Na-Zakarpatti-vidbulasia-tseremoniia-perepokhovannia-rozstrilianykh-sichovykh-striltsiv-FOTO
27. На Закарпатті легалізували русинів // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-6794-Na-Zakarpatti-lehalizuvaly-rusyniv
28. Офіцинський Р. «Русинське питання» в сучасному Закарпатті / Р. Офіцинський // Науковий вісник – Одеський державний економічний університет. Всеукраїнська асоціація молодих науковців. – Науки: економіка, політологія, історія. – 2007. – № 17 (54). – С. 154 – 165.
29. Падяк В. Возроджіня русинського ошколованя на Підкарпатській Руси (2003 – 2008) /В. Падяк. – У.: Выдавательство В. Падяка, 2008. – 36 с.
30. Падяк В. Статус русинської народности в контексті сучасного общественного двиганя на Подкарпатю /В. Падяк // [Режим доступу] http://novaruskarpat.livejournal.com/132823.html
31. Панько С. Прикметник «русинський»: звідки таке слово С. Панько // Українська мова на Закарпатті…. – С. 263 — 267.
32. Пекар А. В. Нариси історії церкви Закарпаття. Том ІІ. Внутрішня історія /А. Пекар. — Рим-Львів : Видавництво Отців Василіан «Місіонер», 1997. — 492 с.
33. Перший заступник глави СБУ: Потрібно ввести відповідальність за подвійне громадянство // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-80765-Pershyi-zastupnyk-hlavy-SBU-Potribno-vvesty-vidpovidalnist-za-podviine-hromadianstvo
34. Петерварі Н. Угорщина узаконила подвійне громадянство. Чому мовчить Україна? /Н. Петерварі // [Режим доступу]  http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-64316-Uhorshchyna-uzakonyla-podviine-hromadianstvo.-Chomu-movchyt-Ukraina
35. Піпаш В. Верецький перевал. Історія і перспективи конфлікту /В. Піпаш // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-37177-Veretskyi-pereval.-Istoriia-i-perspektyvy-konfliktu
36. Піпаш В. Видання українською мовою в умовах угорської окупації Закарпаття (1939 – 1944 рр.) / В. Піпаш // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія / Міністерство освіти і науки України; Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет»; [Редкол.: М. М. Вегеш (голова) та ін.]. – Ужгород : Видавництво УжНУ «Говерла», 2009. – Вип. 22. – С. 150 – 153.
37. Піпаш В. Політичне протистояння на Закарпатті восени 1991 р. /В. Піпаш // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія: Історія / Міністерство освіти і науки України; Державний вищий навчальний заклад «Ужгородський національний університет»; [Редкол.: М. М. Вегеш (голова) та ін.]. – Видавництво УжНУ «Говерла», 2008. – Вип. 21.
38. Піпаш В. Розпочаличя розкопки на Верецькому перевалі /В. Піпаш // Карпатський голос. – 2008. – Листопад.
39. Піпаш В. Українське націоналістичне підпілля на Закарпатті у роки Другої світової війни / В. Піпаш // Закарпатська Україна: перспективи та реалії розвитку: матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 65-й річниці возз’єднання Закарпатської України з Радянською Україною (Ужгород, 24 червня 2010 року). – Ужгород, 2010. – С. 24 – 32.
40. Піпаш В. Феномен регіонального сепаратизму в Закарпатті. Ідейні джерела, передумови та діяльність / В. Піпаш. – Мукачево : Карпатська вежа, 2009. – 36 с.
41. Русинство Закарпаття як спецпроект “стратегічного партнера” // [Режим доступу] http://dhost.info/newbabilon/forever/rusyny.html
42. Русинські павуки у закарпатській банці // http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-84202-Rusynski-pavuky-v-zakarpatskii-bantsi
43. СБУ може порушити кримінальну справу по факту прийняття "русинського" гімну Закарпаття // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-55113-SBU-mozhe-porushyty-kryminalnu-spravu-po-faktu-pryiniattia-rusynskoho-himnu-Zakarpattia
44. Статут Товариства Карпатських русинів // Молодь Закарпаття. – 1990. — 20 квітня.
45.    Тиводар М. П. Народознавчі роздуми /М. Тиводар. — Ужгород : Карпати, 1997. — 205 с.
46. Усі дії по створенню угорської автономії на Закарпатті контролюватиме уряд Угорщини // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-75105-Usi-dii-po-stvorenniu-uhorskoi-     avtonomii-na-Zakarpatti-kontroliuvatyme-uriad-Uhorshchyny
47. Через підтримку сепаратиста Сидора "Свобода" вимагає зробити генконсула Росії персоною нон грата // [Режим доступу] http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-73311-Cherez-pidtrymku-separatysta-Sydora-Svoboda-vymahaie-zrobyty-henkonsula-Rosii-personoiu-non-hrata
48. Шандор В. Закарпаття, історично правний нарис від IX ст. до 1920 / В. Шандор. — Нью-Йорк : Карпатський Союз, 1992. — 292 с.

Теги: русин

48 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати