Націонал-комунізм та національно орієнтовані комуністи в Україні

Націонал-комунізм та національно орієнтовані комуністи в Україні

«Комунізм закінчується там, де починається Україна»

(Перефразування В. Винниченка)

 

У 1970 р. вийшла книга першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста «Україно наша Радянська». Вступне слово книги починалося словами: «Кожний, хто живе на Радянській Україні, любить її, з гордістю говорить: "моя Україна", "наша Україна". І це цілком природно і закономірно».

Пам’ятаю, що, придбавши книгу, тато «від щастя» носився із нею, як із «писаним яйцем», обговорював у родині, з колегами, друзями.

Однак, незабаром Шелеста усунули з посади практикованим на той час методом — відправили, начебто, на «підвищення» у Москву, а невдовзі — і на пенсію «за станом здоров’я». Книгу ж, видану накладом 100 тисяч примірників,  вилучили з крамниць, бібліотек та знищили. Чим же не вгодив П. Шелест політбюро ЦК КПРС? Адже він був одним з ініціаторів введення військ Варшавського договору до Чехословаччини у 1968 р. для придушення «Празької весни», за часів керівництва ним Україною прокотилися дві хвилі арештів дисидентів.

Радянському керівництву не подобалося, що перший секретар ЦК КПУ намагався відстоювати елементи самобутності республіки, більшої незалежності у господарських питаннях, адже вірив у федеративну структуру СРСР, рівноправність усіх народів, тож не бажав визнавати за росіянами роль «старшого брата» в Радянському Союзі.

Час його перебування на посту першого секретаря ЦК КПУ став періодом найвищого піднесення автономного курсу повоєнного українського керівництва. Він вимагав для України більшої ролі в процесі економічного планування в Радянському Союзі й не захоплювався планами економічного розвитку Сибіру, який означав зменшення інвестицій в Україну. Коли група українських економістів навела йому дані про те, що в господарських стосунках із Радянським Союзом в цілому Україну обраховують, Шелест став активним прибічником принципу паритету, за яким Україна мала би діставати від СРСР фонди, товари й послуги, що дорівнювали б вартості її внеску в СРСР. Тобто, прагнув добитися для України статусу, аналогічного тому, який мали Польща, Чехословаччина чи Угорщина.

У його промовах лунали заклики «як найдорожчий скарб» берегти «прекрасну українську мову», він виступав нею на партійних з’їздах, інших форумах, багато приділяв важливості вивчення історії України. В 1965 р. український міністр вищої освіти й прихильник Шелеста Юрій Даденков закликав розширити вживання української мови у вишах.

П. Шелест захищав  від звинувачення в націоналізмі українських діячів культури, зокрема О. Гончара.

Зазначена вище книга «Україно наша Радянська» зазнала гострої партійної критики за «ідеологічні помилки», зокрема – за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР. Особливо не сподобалася оцінка ним Запорізької Січі, яку розглядав її як «однорідну, так би мовити, позакласову спільність…».

Мотивуючи відставку Шелеста, генеральний секретар ЦК КПРС Леонід Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах «націоналізму». А секретар ЦК КПРС А. Демічев так відповів на запитання Шелеста, в чому був його «націоналізм»: «А в тому, що багато говорять українською мовою, і в тому, що Шевченка надмірно шанують». А ще у тому, що П. Шелест, як саркастично пише Г. Єжелов «…опирався суцільному впровадженню російської мови у школах і вузах, збирався будувати під відкритим небом музей українського козацтва на Хортиці, опублікував  книжку «Україно наша Радянська», абревіатуру якої – УНР прочитали як Українська Народна Республіка, а це вже замаскована петлюрівщина».

Звичайно, «націоналістом» П. Шелест не був (тим паче, що цей термін в СРСР застосовувався з обов’язковою приставкою «буржуазний», втім, начепити ярлик «буржуазного націоналіста» на першого секретаря ЦК КПУ якось не наважилися).

Окремі дослідники з діаспори вважали П. Шелеста націонал-комуністом, за аналогією до низки представників такої течії, у т. ч. —  серед очільників України 20-х – поч. 30-х рр. ХХ ст. та КПЗУ, котрі або були репресовані сталінським режимом, або ж покінчили життя самогубством. Інші, зокрема Ю. Шаповал, називають його «національно орієнтованим комуністом». Втім, на погляд автора, грані між цими двома поняттями в оцінці тих чи інших діячів є доволі розмитими (цікаво, щодо Леоніда Кравчука та деяких інших компартійних діячів кінця 80-х рр. ХХ ст. застосовується ще один термін: «суверен-комуністи»).

У 60-ті – 80-і рр. ХХ ст. «націонал-комуністами» чи «національно орієнтованими комуністами» можна вважати багатьох шістдесятників, письменників, науковців і аж до низки засновників Народного Руху України за перебудову (пізніше вони «розчарувалися» та відмежувалися від комунізму та компартії).

Приміром, Іваном Дзюбою, з погляду націонал-комунізму, була написана праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?», на цих же позиціях аж до весни 1990 р. перебували Іван Драч, Дмитро Павличко (автор, який був делегатом Установчого з’їзду НРУ запропонував Д. Павличкові, щоб з’їзд прийняв звернення «До членів компартії України», на що той роздратовано відповів: «Та ви що! Навпаки, нам треба прийняти звернення на захист компартії, бо тут таке лунає проти неї…»),  Борис Олійник (залишився комуністом до кінця життя, не зрозуміло, правда, як він «уживався» з П. Симоненком та іншими ортодоксами), Мирослав Попович, В’ячеслав Брюховецький, Павло Мовчан  та багато інших інтелектуалів, а тим паче – «рядових» комуністів.

Ідея про створення Народного Руху України за перебудову, зокрема, прозвучала на компартійних звітно-виборчих зборах Київської організації Спілки письменників України, які відбулися 1 листопада 1988 р., а утворена була ініціативна група на зборах письменників у приміщенні СПУ 23 листопада того ж року. Через кілька днів ініціативу підтримав пленум СПУ, загальні збори Інституту літератури АН УРСР. Відзначимо, що абсолютна більшість їх учасників були комуністами (націонал-комуністами), а із 1109 делегатів Установчого з’їзду НРУ, який працював із 8 по 10 вересня 1989 р. майже 20% були комуністами. Гадається, абсолютна більшість були за поглядами націонал-комуністами.

Однак, під кінець 1990 р. жодного націонал-комуніста в КПУ-КПРС уже, мабуть, не залишилося (за винятком Б. Олійника). Дехто з них були виключені з КПУ, а рештки покинули компартію після демонстративного виходу із неї Олеся Гончара, який він здійснив, будучи вражений цинічним глузуваннями народних депутатів-комуністів над голодуючими студентами першого Майдану у жовтні 1990 р.  Значна частина їх стала ядром ініціативних груп із утворення Демократичної партії України та Партії демократичного відродження України.

Таким чином, український національний комунізм як самостійна ідеологічна течія зазнав краху, позаяк суперечив російському націонал-комунізму (за суттю – імперсько-шовіністичному), ідеологія і практика якого були покладені в основу діяльності ВКП(б)-КПРС-КПРФ.

«Відроджена» у 1994 р. КПУ показала себе вщент проросійською партією (клоном КПРФ) – п’ятою колоною Росії в Україні. Водночас певні «соціалістичні» ідеологеми наразі присутні у програмах «Батьківщини» та ВО «Свобода».

Що ж до «націонал-комуністів» Закарпаття.

Хоча членами Закарпатської крайової організації компартії Чехо-Словаччини, що діяла у міжвоєнний період, були люди різних національностей – українці, угорці, євреї тощо, загалом вона, включно із лідерами, перебувала на українських націонал-комуністичних позиціях: у боротьбі з русофілами справедливо наполягала на українському характері краю, виступала за розвиток української мови, культури, «возз’єднання» з Україною (УРСР). Причина була й у тому, що місцеві комуністи, свято вірячи в «інтернаціоналізм», не зовсім розбиралися у реальності ситуації в СРСР. Утім, ті, що бували в СРСР, часто втаємничували інформацію, навіть неправдиво висвітлюючи її. Одним із таких був сенатор чехословацького парламенту Іван Мондок, що, втім, не завадило радянськими спецслужбами арештувати його у 1933 р. у Харкові, звинуватити у «націоналізмі» та розстріляти у 1937 р.

Інший сенатор парламенту від компартії – Іван Локота, як пише у своїй книжечці «Де і як помер Іван Локота» його земляк Василь Белей, покінчив життя у 1942 р. самогубством у тюремній лікарні – розганявся та бився головою об стіну, промовляючи: «Отримуй, дурна голово, що заслужила», аж поки її не розбив.

Беззаперечно, що купа претензій була у радянських керманичів та спецслужб і до першого секретаря крайкому О. Борканюка. Достатньо лише згадати його виступ на всезакарпатському з’їзді «буржуазно-націоналістичної» «Просвіти» у 1937 р. Тож, можливо, небезпідставною є версія, що десантування його з літака у морозний січень 1942 р. в околицях Ясіня було спробою втекти від арешту за звинуваченням у «націоналізмі». Але вже через кілька днів угорські спецслужби знайшли його та засудили до шибениці.

Після входження у Закарпаття Червоної армії чимало колишніх комуністів було репресовано. Типовою є доля письменника та журналіста А. Патруса-Карпатського, котрого було засуджено до 25 років таборів.

Із настанням «відлиги», наприкінці 50-х рр. ХХ ст. і аж до кінця 80-х рр., чимало представників творчої, наукової, інженерно-технічної, освітньої та ін. інтелігенції Закарпаття були націонал-комуністами. Приміром, серед письменників це І. Чендей, П. Скунць, Ю. Керекеш, науковці – О. Мишанич, П. Чучка, М. Тиводар, Г. Божук, з-поміж деректорів підприємств – Ф. Вовканич, О. Галик, В. Брехлійчук тощо.
Однак, можна вважати, що люди з чітким українським національним самоусвідомленням були і серед компартійно-державної номенклатури. Приміром, перший секретар Закарпатського обкому КПУ (1962 – 1980 рр.) Ю. Ільницький (вже не кажучи про те, що він мало не єдиний із секретарів обкомів, котрий виступав на пленумах ЦК КПУ та сесіях Верховної Ради УРСР українською мовою, не допустив будівництва у краї АЕС, інших авантюрних «проектів», нав’язуваних «центром») по суті врятував від арешту молодого П. Скунця тощо. А ще, що дуже цікаво, в роки керування ним Закарпаттям Ужгородський державний університет за мовою викладання був чи не найбільш українським серед всіх вишів УРСР; російських шкіл на кількість населення, у порівнянні з іншими областями, на Закарпатті таки було менше; наради, пленуми, сесії проводилися українською, вона ж, загалом, домінувала в адміністративному апараті. Гадаю, що внесок у цю «особливість» доклав і секретар із ідеології обкому (1975 – 1985 рр.) Микола Семенюк, свою лепту у, практично, намаганні «саботажу» русифікації вносили й інші, у т. ч. районні керівники.

Тут  ділюся і спогадами. Народився я у невеликому містечку – Рахові. У 60-і 70-і рр. у місті було близько 12 – 15 тис. жителів, у т. ч. – понад тисячу росіян та російськомовних осіб, які потрапили сюди, переважно, під час будівництва картонної фабрики, переселившись зі Східної України та Росії. Мікрорайон біля фабрики, де, здебільшого вони мешкали, був практично повністю російськомовним. Здебільшого російською відбувалися заходи у фабричному Будинку культури, виховання у дитячому садку та ін. Російською була і школа. Однак — восьмирічна (неповна середня). Тож для здобуття повної середньої освіти її випускникам доводилося вчитися у дев’ятому та десятому класах українською мовою в українських середніх школах.

Для ліквідації такої небувалої у Радянському Союзі «несправедливості» щодо російськомовних, впродовж не одного десятиліття «вимагалося» відкриття «російської середньої школи». Однак час минав, а школи все не було і не було. Тож російськомовні школярі у випускних класах і далі навчалися українською. Безперечно, що тут існувала низка причин, зокрема, щодо фінансування будівництва чи добудови для відкриття ще кількох класів (зауважу, що картонна фабрика була доволі «багатим» підприємством). Втім, на мою гадку, не обійшлося і без, умовно кажучи, «саботажу» керівництва міста, району, або й окремих представників «із області».

Що цікаво, підлітки, рідною мовою котрих була російська, потрапивши в українські школи доволі легко переходили на українську. На те були причини.

На відміну від «російського» мікрорайону, у решті, у громадському спілкуванні домінувала українська (значна угорська меншина міста у побуті спілкувалася угорською, в українських школах учні за бажанням вивчали угорську – факультативно). Стосувалося це і центральної частини, включно із його «п’ятачком» (такі є, мабуть, у кожному місті), де щовечора збиралася підліткова молодь. Єдиною мовою спілкування тут була виключно українська. Стосувалося це й угорців, котрі могли поміж собою (збоку) говорити рідною мовою, однак «у громаді» – лише українською. Якщо цього хтось цього не дотримувався, то робилося «зауваження», іноді – навіть дещо «зверхньо», з елементом такого собі дитячого шовінізму: «у громаді говори по-людськи!». Втім, незалежно від національності, всі були «рівні», стосунки — товариськими. Отож, коли «тінейджер» із «російського» мікрорайону хотів бути «рівним» у цьому колі, а прагнення такого завжди було, то мусив спілкуватися тут лише українською, для чого доводилося її вивчати. (Я це згадую ще й тому, що, поступивши до університету в Ужгороді, я з великим здивуванням відчув, що українська у молодіжному (та й не тільки) середовищі міста є «непрестижною», «калхозною», тож, якщо не хочеш бути «калхозніком», мусиш спілкуватися російською. Нею спілкувалися і угорці, і місцеві українці, не кажучи вже про не надто чисельних росіян. Стосувалося це і студентів, включно із вихідцями з сіл, які російською володіли страхітливо. Хоча, як я зазначав, викладання в УжДУ відбувалося, здебільшого, українською.

Зазначене вище підтверджує вплив мови не лише на рівень національної свідомості, патріотизм, а і, підкреслюю, — політичну самосвідомість. Тут наводжу такий приклад: на президентських виборах 1991 р. Рахівський район (а окрім українців, угорців, росіян тут є суто румунські села) був єдиним на Закарпатті, де більшість голосів здобув В. Чорновіл, а не Л. Кравчук. Популярним та потужним тут був  Народний Рух України, ніколи не було жодних проявів політичного русинства, район і наразі залишається оплотом українства в області. Тож, допускаю, що однією з причин того, що впродовж всього радянського періоду Рахівщина зберегла український характер, була і певна «українськість» окремих представників місцевої «еліти», хай навіть компартійної.

Підводячи підсумок темі українського націонал-комунізму, можна констатувати, що як ідеологічна течія, а тим паче – практика, він не мав шансів для існування. Адже йшов усупереч  тій формі комунізму, яка існувала в СРСР та реалізовувалася на практиці через КПРС. Котра за суттю була російською шовіністичною та імперською. Існування інших форм в СРСР було неможливим (КПУ, яка функціонувала у незалежній Україні з 1994 по 2014 р., як зазначалося, була агентурним клоном КПРФ). Тож український націонал-комунізм був приречений на зникнення. Бо, перефразовуючи вислів В. Винниченка, до речі, теж українського націонал-комуніста, можна сказати: «комунізм закінчується там, де починається Україна».

Що ж до світового комунізму, то, хоча через гасло «пролетарі всіх країн єднайтеся» проголошувалася єдність «комуністичного руху», такої не могло бути, адже в незалежних країнах здебільшого існували власні національні форми, які не завше співпадали з імперською радянсько-російською, яка під маркою світової комуністичної революції насправді передбачала досягнення Росією світового панування.

Існували румунський націонал-комунізм Н. Чаушеску, югославський – Й. Б. Тіто, китайський – Мао Цзедуна, кубинський – Ф. Кастро, угорський – І. Надя, албанський – Е. Годжі, чехословацький – раннього В. Гавела з його «соціалізмом із людським обличчям». А ще – французький, італійський та інші «єврокомунізми» і т.п.

І наостанок, про походження комунізму. Так звані його «класики», насправді, не були його «засновниками» як теорії, а Ленін-Сталін – ще й першими реалізаторами на практиці, бо, умовно кажучи, «ще раз винайшли велосипед». «Комуністичні» за суттю відносини існували з давніх давен, були успадковані ще первісними людьми від стадного комунізму вищих тварин. Вони передбачають стадну, племінну чи державну (у СРСР її називали «суспільною») власність на ті основні засоби, які забезпечують існування та якою розпоряджається владна верхівка (у стаді, племені, державі) – мисливські, водні угіддя, земля тощо, приватна власність на них – відсутня, або майже відсутня.

Державно-політичний устрій СРСР разюче нагадує устрій Давнього Єгипту, де реальним власником всього сущого у державі був «генсек Єгипту» (вибачте – фараон). У ідеологічному плані його владу забезпечував аналог КПРС – «партія жерців», організаційному – державна та військова бюрократія. Нижче перебували виробники матеріальних благ – селяни, ремісники, яких державна бюрократія ще й організовувала на громадські роботи – іригаційні, будівництво каналів, пірамід, фортець тощо. Був тут і свій ГУЛАГ, себто експлуатувалася праця рабів.

Подібний суспільний устрій функціонував в Імперії інків, з тими чи іншими особливостями – також у багатьох інших азійських державах, за що отримав назву «Східних деспотій». Збігом чи ні, однак СРСР запозичив у Східних деспотій навіть мавзолеї, щоб тримати там забальзамовані трупи Леніна та Сталіна – так, як це робили з тілами померлих царів Азії та Єгипту.

Цікавою є історія китайського національного комунізму. Його елементи існували з початків виникнення держави. За об’єднувача Китаю – Цінь Ші Хуанді (245 – 210 рр. до н. е.) були здійснені радикальні комуністичні реформи. Позаяк його спадкоємці в результаті інтриг були винищені, у 202 р. до н. е. у Китаї перемогла мабуть перша у світі комуністична революція. Її очільник – простий селянин Лю Бан, був проголошений імператором, ставши засновником нової династії Хань. Ідеологічні засади системи управління становили реформістські ідеї Цінь Ші Хуанді, надалі доповнені вченням Конфуція.

У подальшому чимало елементів цього «комунізму», більшою чи меншою мірою, проіснували у наступні дві тисячі років. Сучасний комуністичний устрій Китаю є гідним спадкоємцем попередніх епох і прийнятним для китайського народу.

«Марксизм-ленінізм» визнавав існування п’яти суспільно-економічних формацій: первіснообщинної, рабовласницької, феодальної, капіталістичної, комуністичної. Гадаємо, від цієї градації варто відмовитися та визначити три найголовніші, втім, зауважуючи, що у «найчистішому» вигляді на практиці їх не було, адже у кожній з них, тією чи іншою мірою, були наявні риси інших. Тож, найголовнішими є:

Комуністична, яка включає первісний комунізм, східні деспотії, «соціалістичні» держави ХХ – ХХІ ст., нацистську Німеччину та фашистську Італію, де власність – стадно-племінна, суспільна, державна, слабка ринковість економіки. У деяких країнах, приміром у Китаї в кінці ХХ – ХХІ ст., зазначених вище Німеччині та Італії, допускалася і приватна власність, однак – під державним контролем;

Феодальна. У класичному варіанті – це європейські країни з другої пол. І тис – Х ст. – ХV-ХVІІІ ст., Японія та, з певними особливостями, низка азійських країн. Для неї характерним є позаекономічний примус на основі приватної власності на землю, натуральне господарство, відсутність, або ж слабкість, ринкових відносин;

Капіталістична (ринково-приватновласницька): Фінікія, Стародавні Греція та Рим, буржуазні країни пізнього Середньовіччя, капіталістичні країни Нового часу, постіндустріальні країни.

Як бачимо, відсутня «рабовласницька формація». Справа у тому, що «класичне рабство»  у країнах, що віднесені до комуністичної формації, майже відсутнє, само ж рабство відігравало в економіці не головну, а допоміжну роль (Східні деспотії, СРСР тощо). «Класичні раби» домінували в економіках Стародавньої Греції (окрім Спарти, де були ознаки феодальних та комуністичних відносин), Риму та Північної та Південної Америки в Нові часи  — до заборони рабства у США. У цих країнах панували приватна власність та ринкові відносини, у т. ч. – на засоби виробництва, інструменти, а згідно ж із Римським правом інструменти ділилися на три категорії: інструменти, які мовчать (сокири, плуги, пилки тощо); інструменти, які мукають (корови, коні, вівці тощо) та інструменти, які розмовляють — instrumentum vokale  (раби). Всі ці інструменти, як і те, що вони виробляли, були об’єктами купівлі-продажу, елементарним товаром – від Стародавнього Риму аж до заборони рабства у США та Бразильській імперії (а наразі людство чекають нові виклики, пов’язані  із практикою використання новітніх instrumentum vokale – штучного інтелекту та роботехніки, які невідомо чим закінчаться).

Можна вважати, що у цивілізаційному плані Євразійський континент з давніх часів ділився на дві частини, зумовлені, ще й, мабуть, географічними чинниками: для більшої частини Європи була характерна капіталістична (певний період – феодальна) формація, тоді як для більшої частини Азії – комуністична. На стику цивілізацій існували перехідні формування.

До азійської, беззаперечно, варто віднести Росію (Московію). Утворена як улус Золотої орди, вона тривалий час розвивалася як комуністична східна деспотія. Лише з часом з’являлися ознаки феодалізму, та й то не класичного, західноєвропейського зразка. Під впливом Заходу зароджуються і капіталістичні відносини, однак жовтневий переворот 1917 р. повернув Росію у її природний стан – комуністичну східну деспотію.

Ситуація в Україні завжди була іншою. Саме заснування Руської держави було спричинено намаганням Рюриковичів встановити контроль над торгівельними шляхами. Абсолютно капіталістичні відносини існували і в Запорізькій Січі, власність на землю повсюдно в Україні була не «общинною» (комуністичною), а приватною.

Тож комуністичні, східнодеспотичні відносини українському народові були абсолютно чужими. Тільки 300-літнє московське панування, голодомори та репресії таки вплинули на свідомість, що відчутно і тепер, на тридцятому році Незалежності України. Втім, наразі відбувається поступове одужання від цих хвороб, то ж безсумнівним є те, що Україна повертається додому – до Європейської цивілізації.

 

P.S. Стаття є публіцистичною версією тез виступу на науковій конференції  «VІІ Чорноволівські читання» (Київ, 27 березня 2021 р.) та публікації у Збірнику її матеріалів (із відповідними посиланнями тощо)

На світлинах: засновник китайського комунізму Цінь Ші Хуанді (ІІІ ст.. до н. е): В. Винниченко, О. Борканюк, П. Шелест, І. Надь

Володимир Піпаш, Закарпаття онлайн.Блоги
10 березня 2021р.

Теги: комунізм, Шелест, Винниченко, Борканюк, Надь

Коментарі

Роман 2021-03-20 / 13:42:06
Висловлюю повагу до автора. Думаю, що позиція автора заслуговує на викладання її у школах. Дуже цікаві спостереження!

ветеран 2021-03-14 / 22:22:43
вороги України.Поверніть стару назву міста Ів.Франківськ .Станіслав гарно заучить.Крапка.

карпатором 2021-03-13 / 07:34:32
Цікавий матеріал, нове розуміння історичного процесу.Комуністична ідеологія справді не є щось супер нове, Маркс багато поцупив з Бібліі і історіі державності.

Чотири дошки 2021-03-12 / 23:07:59


Коментар видалено. Адмін


Ede 2021-03-12 / 16:00:49
Мій комуніст - добрий комуніст, твій комуніст - поганий комуніст. Ага! Всі вони скоти: і колишні, і теперишні, тем паче ті, котри колись були комуністамі, а тепер стали великими патриотами!

форестер 2021-03-11 / 05:02:38
Комуністи - вороги України. Крапка


Володимир Піпаш
Публікації:
/ 1Дарунок до ювілею
/ 1Здобуття Незалежності. Закарпаття
/ 32Про події на Верецькому перевалі у другій половині березня 1939 р.
/ 44Звернення громадськості Закарпаття до Папи Римського
/ 2З історії взаємостосунків людини та природи на Закарпатті
/ 19До 100-річчя Народного єпископа
/ 3З Днем Гідності та Свободи!
/ 1Андрій Грицак та його побратими
/ 19Через десятиліття пречудове урочище Кізій відкрило свою жахливу таємницю…
/ 3Іn memoriam Лицаря Гуцульщини
Три десятиліття тому був створений український Народний фронт
/ 6Щиро радію за Івана Васильовича
/ 27Найменувати вулицю іменем манкурта є ляпасом українцям
/ 158Не втратьмо шанс. Закарпатська "Просвіта" підтримала Гриценка
/ 5Із сотою річницею Злуки!
/ 1Візія майбутнього України
/ 16Півжиття тому…
/ 6"Що далі?". Продовження
/ 4А що далі?
/ 105Преосвященний владико, схаменіться!
/ 51Якби не він, не було б незалежності Карпатської України
/ 1В'ячеслав Чорновіл: яким ми його запам'ятаємо
/ 2Презентація книжки про владику Маргітича
/ 4Фестивалеві "Гуцульська бринзя" – "Живу ватру"
/ 89Влада Ужгорода вважає, що місто розташоване на "на угорських етнічних землях"
» Всі записи