Андрій Грицак та його побратими

Мій товариш ще дитячих літ, уродженець Рахова, а зараз відомий журналіст та видавець у Львові – Сашко Масляник готує до друку (має вийти у липні) друге (доповнене) видання книги «Славні імена Рахівщини». Низку статей-персоналій надав для неї і я. Зокрема, про Г. Божук, Н. Бечук, Ю. Липчака, Г. Гузо (етнічний румун із С. Водяного, що воював в УПА) Ю. Піпаша та ін. Наразі подаю одну із них - про А. Грицака та його побратимів.

Андрій Грицак
Андрій Грицак

Грицак Андрій Андрійович, рідний брат відомого лексикографа Миколи Грицака, народився 27 грудня 1919 р. в Росішці. Закінчив Ужгородську вчительську семінарію.

Після окупації Карпатської України угорськими військами українська молодь, вихована у Пласті, "Просвіті", котра пам'ятала злет національного духу під час кількамісячного існування автономної Карпатської України, вирішила не здаватися окупантам та розпочала боротьбу за визволення краю та возз’єднання його з Україною. Виникають розрізнені підпільні гуртки.  У лютому 1940 р. на підпільній нараді в Хусті вони були об’єднані у Закарпатську крайову організацію ОУН (Б).

Організація почала швидко зростати.  Всього впродовж 1940 – 1942 рр. до неї входило понад 150 осіб, а територіально охоплювала все Закарпаття.

Членами організації переважно були учні і студенти середніх навчальних закладів краю, а основні осередки припали на Хустську, Мукачівську та Ужгородську гімназії, Мукачівські торгівельну академію та вчительську семінарію, Ужгородську духовну семінарію. Практично, це був цвіт тодішньої молодої інтелігенції Закарпаття.

Окрім студентів та гімназистів, членами організації були також 9 священиків та слухачів духовної семінарії, 9 службовців, 4 вчителі, 13 – 15 селян, 12 робітників, в т. ч. і 4 безробітні, 5 торгівців тощо. 

Восени 1940 р. було утворено "дочірню" (яка, втім, незабаром стала базовою) структуру — молодіжну секцію крайової організації під назвою: "Юнацтво ОУН". Складалася вона із трьох осередків: Хустського, Мукачівського та Ужгородського (Детальніше: Український чин Закарпаття)

Останній і очолив Андрій Грицак. Членом організації стає і молодший брат Андрія – Микола. Загалом в організації було 12 осіб із Рахівщини. Окрім братів Грицаків – це Василь Шимоняк з Росішки,  Дмитро та Юрій Бандусяки з Ясіня, Йосип Волошин з Квасів, Костянтин Куцин та Петро Тимочук з Ділового, Василь Марчук з Луга (до речі, далі воював у дивізії Ваффен СС «Галичина»), Іван Летка з Кобилецької Поляни та Юрій Лавринець з Великого Бичкова (єдиний з рахівців, який не був засуджений угорським трибуналом, бо йому вдалося втекти). З молодими оунівцями підтримував зв'язок В. Піпаш-Косівський з Косівської  Поляни. Зокрема ті розповсюджували його дві книжечки, які йому вдалося видати забороненою окупантами українською мовою: "Збірничок гуцульських народних пісень "коломийок" та «Дві зірки… і інші оповідання для молоді».

Члени організації видавали газету «Чин», листівки, вийшла також  брошура «Звинувачую Мадярщину», збиралася зброя, готувалися підняти повстання.

На другу річницю бою на Красному Полі – 15 березня 1939 р. таємно було встановлено Хрест, а над Хустським замком піднято синьо-жовтий прапор, що всполошило окупантів. Почалися перші арешти, хоча підпілля протрималося, завдяки конспірації, ще понад рік. Арештованих по-звірячому катували. Влітку 1942 у мукачівській тюрмі - Ковнері (колишній палац, який отримав за іменем власника) близько 130 чоловік було засуджено до різних строків ув’язнення. Зокрема, А. Грицак, котрий був арештований 1 червня 1942 р., отримав півтора роки.

По війні А. Грицак працював учителем, а потім і директором Росіщанської школи. А, як розповідав мені сл. п. Василь Скрипка, напередодні Різдва 1947 року втік через вікно класу у школі, де вів урок, бо під дверима вже стояли емгебісти, що прийшли його арештовувати.

Справа у тому, що після війни на Рахівщині діяла піпільна організація ОУН, керівником якої був учитель з Росішки Михайло Михайлинюк (Мигалинюк), члени якої розповсюджували антирадянські листівки, віддруковані у підпільних друкарнях Івано-Франківщини, агітували проти колгоспів, радянської влади, за незалежність України. Учасником підпілля був і А. Грицак. І от на нього хтось доніс. Для гебістів участь у антиугорському підпіллі теж було «компроматом», позаяк воно було українським, патріотичним.

Незабаром до Грицака, що ховався в горах, долучився Михайло Молдован  з Великого Бичкова, котрий працював інженером на Кобилецько-Полянському ковальсько-ливарному заводі, та  Михайло Шведюк з Ясіня. Виникла «боївка» УПА, яка продовжувала підтримувати контакт із підпіллям ОУН, учасники якого жили легально. Упівці зустрічалися з людьми, вели агітацію проти створення колгоспів, за «Вільну Україну».  Мали контакт з УПА, що діяла на Надвірнянщині. Їх «псевда»  були «Василь», «Швидкий» та «Славко» У 1949 р. до групи долучився і четвертий учасник - мешканець Косівської Поляни, котрий виявився спеціально підісланим агентом МДБ (прізвище з етичних міркувань не називаємо). 23 жовтня 1949 р. він привів на місце, де перебували упівці, чи «лісовики», як їх називали – урочище Потоки, що на околиці Косівської Поляни, загін емгебістів та прикордонників. Напавши зненацька на Грицака, Молдована та Шведюка, їх розстріляли з автоматів без суду і слідства.      

Убитих поклали на сани Леся Данюка, котрого примусили звезти трупи до дороги, що вела через урочище Ставиші. Там їх перевантажили на бортову автомашину, доставили до Рахова та вночі потайки закопали в Буркутському лісі, що біля Рахова.

Не зважаючи на втрати, підпілля продовжувало діяти. У грудні 1949 р. його члени піймали, судили та покарали смертю вищезгаданого зрадника.

Лише 11 січня 1952 р. відбувся військовий трибунал прикордонних військ Закарпатського округу, котрий засудив до різних строків низку мешканців району. Так, Василь і Андрій Скрипки, Іван Мирон, Олекса Павлюк, Іван Попадич, Іван Ткач отримали по 25 років кожен. Іван Мельничук, Слава Зумер, Микола  Попадич, Прокіп Андрусевич, Микола Грицак — по 10 років. Марія Павлюк, Іван Томащук, Михайло Коперльос і Параска Стефанович — по 8 років. Юрій Бердар — 5 років. Усіх їх було відправлено у ГУЛАГ. Серед засуджених були щонайменше троє поетів та один художник.

Однак, завдяки тому, що арештовані трималися мужньо, всіх підпільників так і не було викрито. Деякі, приміром І. Михайлинюк та Олена Коперльос, теж тривалий час перебували на нелегальному становищі. У жовтні 1952 р. гебісти напали на слід О. Коперльос у Великому Бичкові. Під час перестрілки Олена застрелила лейтенанта МДБ Гриценка. Але була поранена, далеко втекти на змогла. Наступного дня була знайдена та убита. Михайлинюк подався на Галичину.

Та ще й це не все. Так, уже у роки Незалежності, великобичківець, до речі талановитий різьбяр та художник, Микола Корж розповів, що ще у 1954 р. отримав завдання зайти на підпільну явочну квартиру у Києві, однак не зайшов, бо з вулиці побачив у вікні певні знаки, що свідчили про її розкриття.

На початку 90-х рр. ХХ ст. В. Піпаш-Косівський, опитавши чимало людей, з’ясував обставини трагедії, яка відбулася у жовтні 1949 р. Йому показали і місце злочину. За ініціативою районних організацій Народного Руху України та ВУТ «Просвіти» ім. Т. Шевченка там було встановлено дубовий Хрест, а 23 липня 1996 р., за участі значної кількості людей, проведено «Реквієм пам’яті», під час якого Хрест було освячено священиками, а голова НРУ Вячеслав Чорновіл, який взяв участь у заході, вручив медалі НРУ «Учасникові Другої світової війни. 1939 – 1945» доньці А. Грицака – Одарці Грицак та вдові М. Молдована – Марії. Загін прикордонників здійснив салют на честь загиблих.

Місце поховання патріотів теж вдалося відшукати. На цьому місці  силами громадськості Рахіщини (ініціатор – рахівський архітектор М. Кравчук) було споруджено памятник.

«І цего чоловіка совітська влада назвала бандитом?;

А. Грицак з дружиною Анною;

Пам’ятник на могилі А. Грицака, М. Шведюка та М. Молдована. Околиця Рахова.

Володимир Піпаш, Закарпаття онлайн.Блоги
15 червня 2020р.

Теги: Грицак, ОУН, підпілля, Рахівщина

Коментарі

Авт. 2020-06-15 / 22:34:24
Єдиний наразі ще живий учасник того націоналістичного Руху Опору - Іван Мирон, котрий відсидів усі "присуджені" 25 років - бо не хотів каятися. Казав: "Я немаю за що каятися. Все робив правильно. Ні за чим не жалкую. Бо все робив для України". Нарешті, у минулому році І. Мирона реабілітували. Інші, навіть ті, хто дожили до Незалежності: Василь та Андрій Скрипки, Михайло Грицак, ін., померлили, цього так і не дочекавшись. Причину, див:https://zakarpattya.net.ua/Blogs/194137-ShCHyro-radiiu-za-Ivana-Vasylovycha


Володимир Піпаш
Публікації:
/ 19Через десятиліття пречудове урочище Кізій відкрило свою жахливу таємницю…
/ 3Іn memoriam Лицаря Гуцульщини
Три десятиліття тому був створений український Народний фронт
/ 6Щиро радію за Івана Васильовича
/ 27Найменувати вулицю іменем манкурта є ляпасом українцям
/ 158Не втратьмо шанс. Закарпатська "Просвіта" підтримала Гриценка
/ 5Із сотою річницею Злуки!
/ 1Візія майбутнього України
/ 16Півжиття тому…
/ 6"Що далі?". Продовження
/ 4А що далі?
/ 105Преосвященний владико, схаменіться!
/ 51Якби не він, не було б незалежності Карпатської України
/ 1В'ячеслав Чорновіл: яким ми його запам'ятаємо
/ 2Презентація книжки про владику Маргітича
/ 4Фестивалеві "Гуцульська бринзя" – "Живу ватру"
/ 89Влада Ужгорода вважає, що місто розташоване на "на угорських етнічних землях"
/ 37"Ви не вмрете, єпископе Іване..."
/ 13Мукачівському військовому ліцею слід присвоїти ім'я начальника Генштабу "Карпатської Січі"
/ 12Просвіта мусить бути Берегинею українства
/ 81Чи може відвертий українофоб очолювати історичний факультет УжНУ?
/ 4Гілочка свяченої верби із Мюнхена
/ 9Нинішнім очільникам України загрожує людський гнів та перспектива горіти у пеклі
/ 21Закарпатський осередок "Просвіти" просить Порошенка припинити цькування українських патріотів
/ 19Офіційний гімн учасників війни з Росією
» Всі записи