Закарпатські румуни – хто вони є?

Але, гадаю, що кожна людина повинна цікавитися і питаннями: звідки ж походить її народ, етнічна група, громада, навіть родина. Це відноситься до такої історичної дисципліни як етнологія, що теж стало моїм науковим вподобанням.

Отож, у 2012 році мною було видане історико-етнологічне дослідження «Закарпатська Гуцульщина», над котрим я працював доволі тривалий час, скрупульозно вивчаючи джерела. Рецензентами її виступили видатний український етнолог, мій університетський учитель, д.і.н. професор УжНУ (на жаль уже покійний) Михайло Тиводар, а  також мій сокурсник —  археолог, ст. науковий співробітник Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАНУ, к. і. н. Павло Пеняк (син, до речі, теж мого вчителя, відомого археолога С. Пеняка).

Загалом, це буле перше за сто років з часів Володимира Гнатюка ґрунтовне етнологічне дослідження закарпатських гуцулів (прикарпатських та буковинських – досліджували). Також у ній заторкнута історія формування етнографічної групи закарпатських долинян (гадаю, також вперше вдало розкрито походження терміну, яким їх називають гуцули: «гайналі»).

Книжечка вийшла двома виданнями (одного не стало, швидко розійшлося), загальним накладом у дві тисячі примірників. Меценатом першого був того часу народний депутат України, з котрим я тоді мав добрі стосунки, Геннадій Москаль, другого – Ясінянська селищна рада, голові котрої - Едуарду Зелінському, книжечка дуже сподобалася.

Мушу сказати (сам здивований!), що вона мала значний попит. Було дивно, але я на ній навіть заробив кошти (зазвичай, у мене, та й не тільки у мене, такого не трапляється). Реалізовувалася вона у книжкових крамницях, а ще й управління культури ОДА придбало сто примірників для бібліотек (хоч я, для найбільших, і так передав безкоштовно). Тож, якщо когось це зацікавило, може там із нею ознайомитися. Особливо «ганялися» екскурсоводи зі всієї Західної України, навіть надсилали гінців до Ужгорода, щоб здійснити гуртову купівлю.

Втім, гадаю, інтерес викликає і таке питання: «хто вони, наші сусіди, наші співгромадяни інших національностей?».

Тож, ще у 2010 р. мною було опубліковано у цьому блозі історико-етнологічну статтю «Угорці – хто вони?». Адже цей народ є нашим сусідом, а на Закарпатті мешкає значна угорська національна меншина. (Див.: https://zakarpattya.net.ua/Blogs/60996-Uhortsi---khto-vony ). Наразі продовжую тематику.

У низці населених пунктів, що наразі входять до Солотвинської територіальної громади (Тячівський район), здавна компактно мешкають румуни. Загалом на території Закарпаття їх налічується  близько 30 тисяч осіб (невелика група ще у с. Хижа на Виноградівщині).

_{Найпоширеніша рідна мова у містах і сільрадах Закарпатської області за переписом 2001 р.}

До предків румунів відносять протофракійців, котрі мешкали, починаючи з бронзової доби, у Карпато-Балканському регіоні та сучасній Угорщині. Південно-західніше від них проживали споріднені їм іллірійці, котрі вважаються безпосередніми предками албанців. Античні історики та географи називають низку  (всього – 23) фракійських племен.

В останні століття до старої та на початку нової ер найвідомішими (наймогутнішими) були: одріси, даки (практично, конфедерація племен, бо ділилися на апулітів, карпів, костобоків та сук’їв) і гети.

Фракійці були першим індоєвропейським народом, котрий замешкав тут, як зазначалося, на початку бронзової доби, прийшовши сюди, вірогідніше за все з Північного Причорномор’я (сабатинівська археологічна культура).

Мармурова статуя дакійського воїна, яка увінчує Арку Костянтина в Римі

Мешкали фракійці і на Закарпатті. Саме їм належали численні скарби бронзових виробів, знайдені на території краю (археологічна культура Ґава (ХІІ – VІІ ст. до н. е.). До цього періоду відноситься чимало укріплених городищ (найсхідніші – у Білій Церкві та Середньому Водяному), що свідчить про певні політичні утворення. У наступну епоху (залізний вік) закарпатські фракійці формують куштановицьку культуру  (VІ – ІІІ ст. до н. е). До цього часу відноситься існування городища у селищі Солотвино (урочище Читатя).

У ІVст. до н.е. потрапляють у сферу впливу кельтів (галів), з якими утворили протодержаву із центром на ремісничому оподіумі, що розташовувався на мукачівській горі Галіш-Ловачка (до сьогодні у назві гори зберігся галльський топонім), де,навіть карбували (вірніше, фальшуючи  римські) монети. У І ст. до н. е – на поч. ІІ ст. н. ери фракійці, чи  кельто-фракійці потрапили до зони впливу Дакійського царства Буребісти та Децибала. З певною обережністю можна вважати, що на цей час вони відносилися до племені  костобоків. До цього часу відноситься існування  городища, що на околиці с. Мала Копаня. Цікаво, що припинило воно своє існування у результатіі ворожого нападу. На гадку приходить версія, що: чи не сталося це в результаті походів римського імператора Траяна проти Дакійського царства Децебала (поч. ІІ ст. н. е.). Царство було завойоване, Децебал покінчив життя самогубством, щоб не потрапити у полон.

На завойованій території було утворено римську провінцію «Дакія». Підкорені даки та гети зазнали романізації. Цьому сприяло і переселення сюди римських колоністів. Передусім, це були ветерани-легіонери. Справа у тому, що легіонери, котрі відслужили 20 років (менше, якщо ставали інвалідами) йшли  у відставку. А замість пенсії отримували певну суму грошей (не завжди) та ділянку землі на завойованих землях для створення ферми (вілли). Значна частина легіонерів могла мати кошти від, умовно кажучи, – награбованого під час походів. Тож легіонери купували рабів, у т. ч. не виключенням було, що на рабинях вони й одружувалися, та засновували ферму (віллу), використовуючи, окрім рабської, ще й працю місцевого населення. Об’єднувалися в адміністративні громади (колонії), котрі були значною підпорою владі.

Слід відзначити, що легіонери (цікаво, що від даного терміну, мабуть, з’явилось українське найменування парубка: «легінь») були різного етнічного походження: окрім римляни, ще й греки, перси, абіссінці, араби, сирійці, гали, германці тощо. Тож мовою спілкування у них була латинь (дещо зіпсована – «вульгарос», що означає – «простонародна»). На цю мову поступова переходили і даки та гети, як це ставалося також з іншими підкореними Римом народами (етрусками, галами, іберами, готами тощо). Саме таким чином виникали романські мови. Наразі, у румунській мові збереглося близько трьохсот дакійських слів.

У середині наступного століття Дакію захоплюють германці-готи. Романізоване населення у 271 р., за наказом імператора Авреліана було евакуйоване на південь і схід.

У наступні століття ця частина Римської, а потім і Візантійської імперії зазнала нашесть найрізноманітніших етносів – від германців, слов’ян, скіфо-сармато-аланів, болгар, печенігів, половців тощо. Ті, хто не відемігрував звідти, теж зазнали романізації (не стосується більшості слов’ян, котрі утворюють тут, на Балканах національні держави, асимілювавши місцеве населення), тож на основі цього субстрату до Х ст. сформувалася східнороманська народність (романізованою була і певна кількість слов’ян). Але це відбулось, як вважають дослідники, на південь від Дунаю.

Інформація про життя там представників цієї народності є надзвичайно скупою. Вважається, що однією із причин цього було те, що вони займалися, переважно, відгінним (на полонини) гірським скотарством. Потім перейшли до «рухомого» - переганяючи на літо худобу гірськими плаями до Карпат, а то і Моравії, а на зиму поверталися на південь, де мешкали, випасаючи взимку худобу і на полонинах місцевих гір. Михало Тиводар писав: «Район розлогих полонин Чорногори був добре відомий трансільванським пастухам уже в ІХ – Х ст., оскільки до них існував існував зручний доступ з полонин Роднянських гір» (Тиводар М. Традиційне скотарство другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. Історико-етнографічне дослідження. – Ужгород, 1994. – С. 424.).

Приблизно з цього часу східні романці почали іменувалися «волохами». Звідки ця назва пішла?

Ще на початку н.е. у Європі добре відомою є конфедерація кельтських племен під іменем «вольки» (латиною - «Volcae», що перекладається як «вовки», до речі близьке до української назви цих тварин, що свідчить про її походження ще у часи індоєвропейської спільноти). Не виключено, що вовк був тотемом племен конфедерації.

Батьківщиною вольків була Баварія. Однак ще у перші століття н. е. вони розповсюдилися від сучасних Англії (звідси – Уельс, вельси), Бельгії (валони) аж до Малої Азії. Частина племен залишилася кельтськими, а частина романізувалася. У багатьох народів цей етнонім став джерелом  для появи термінів для позначення, як кельтських та романських народів  (приміром німецькою це «walch», поляки донині Італію називають: «Włochy».

Низка дослідників вважає, що одне із романізованих племен цієї конфедерації, ще у першій половині І тис. оселилося у горах Карпат та Балкан, де «винайшло» тип господарювання, відомий як «рухоме скотарство». Прихильником цієї версії був і М. Тиводар (М. Вказана вище праця. – С. 413 – 414). Цей тип господарювання і запозичили східні  романці, а заодно і етнонім, позаяк, десь до Х ст. вольки розчинилося серед них. Завдяки волькам, а потім волохам, чимало топонімів високогір’я Карпат мають романське звучання.

Християнство східні романці перейняли від болгарів, упродовж багатьох століть як у церкві, так і у держуправлінні послуговувалися церковно-словянською (староболгарською) мовою.

Приблизно із Х ст. волохи починають поступову міграцію на північ, себто у Трансільванію та землі на схід від неї («Історичну Валахію»). Але і до нині на південь від Болгарії мешкають споріднені румунам невеликі скотарські етноси: арумуни, істрорумуни, менглерумуни, морлахи (мають спільну назву: «влахи» – не виключено, що волохи, які мешкають на  Ужгородщині, зокрема в Порошкові, відносяться до цієї категорії, однак на територію району вони мігрували з півдня Балкан порівняно недавно – з пару століть тому). Переселення здійснювалося під керівництвом «воєвод» та «господарів».

Повертаємося до Закарпаття. У першій половині та середині Х тисячоліття н.е. край став «прохідним двором» Великого переселення народів, зазнав руйнувань. Деяка частина цих переселенців, зокрема германських гепідів, тюркських аварів тощо і залишилися у краї. Однак чисельно кельто-фракійське населення (романізації воно не зазнало) зменшилося, було дезорганізоване, адже втратило владну еліту. Тож, коли у VІ ст. із півночі Карпат сюди починають проникати слов’яни, воно, разом із групами інших пришлих етносів,  впродовж кількох поколінь слов’янізується (залишки гепідів у Словаччині дожили до Х ст., однак словакізовувалися, тож угорці саме тому і почали називати словаків «товтам» - від вірогідного германського етноніму з коренем «тевтон»).

Слов’янізації сприяли наступні чинники:

- політичне підпорядкування воєводам-жупанам хорватських славіній;

- слов’янська мова набула ознак «койне» – стала засобом міжнаціонального спілкування у краї, де мешкали нащадки різних етносів;

- християнізація. Хоча із християнством населення історичного Закарпаття ознайомилося у глибині віків, а у ІХ – Х ст., тут могли побувати моравські чи болгарські місіонери, однак всеохоплююча християнізація прийшла з Русі, з Києва. На це абсолютно наводить не лише східний обряд, а сама його назва: «руська віра», «руська церква».

Прийняття «руської віри» спричинило до того, що населення сприйняло новий етнонім - «руські». Таким чином, гадаю, виникла етнографічна група закарпатських долинян, субстратом утворення якої, окрім слов’ян, виступили і нащадки кельто-фракійців (значною мірою) та менш чисельні представники інших етносів, що осіли у краї під час Великого переселення народів.

Таким чином, прямого відношення до формування румунського етносу фракійці Закарпаття не мають.

Поява тут нащадків їх «родичів» - нащадків гето-даків (та ін.) – волохів (румунів) відбулася у ХІV ст. У перші його десятиліття, організовано, під керівництвом своїх воєвод (представників аристократичного роду «Драгів-Сасів», про що нижче), за згодою, чи на запрошення угорського короля, вони переселяються (вірніше підселяються, бо тут мешкали долиняни) у район між річками Ріка та Шопурка (Мараморощина), прийшовши із Балкан та Трансильванії.

У літературі є згадки про три хвилі переселення. Перша, під керівництвом воєводи Драгоша, сина Драгомира, відбулася у 1317 р. Однак через кілька років той покинув Закарпаття, вивівши співвітчизників до Південної Буковини.

Князь Богдан, засновник Молдавського князівства

Наступну хвилю переселенців, у 1326 р. привів воєвода Ердив та його брат Станіслав. Третю – у 1334 – 1336 р. воєвода Богдан. Однак у 1349 р. Богдан покинув Мараморощину та, всупереч королівській волі, вивів волохів у Південну Буковину (у район сучасних міст Сучава та Ясси), поклавши початок заснуванню Молдавського князівства. Сучасні терени Іршавщини, Хустщини та більшості Тячівщини знову освоїли українці, а спогадом про Драгів-Сасів залишилися назви сіл Драгово та Сасово, які вони заснували. На Закарпатті залишилися лише окремі громади (найімовірніше ті, які привели Ердив із Станіславом), які перейшли до землеробсько-скотарського господарювання, і нащадками яких є мешканці румунських сіл Тячівщини.

У Південній Буковині на початку  ХІV ст. мешкало руське населення — предки гуцулів – нащадки уличів та тиверців. Займалися вони відгінним, можливо і «рухливим», перегінним скотарством. Після появи волохів-романців, гуцули частково залишають Південну Буковину (допускаю, що могли бути і якісь угоди між гуцульськими та волоськими воєводами про «обмін територіями»). Рухаються на північ та захід. Одна хвиля заселяє сучасні Північну Буковину та Прикарпатську Гуцульщину, інша, обійшовши Чорногірський масив із півдня – Гуцульщину Закарпатську (включно з Вишівщиною).

Цікаво, що, як вважають дослідники, опираючись на повідомлення  середньовічних хроністів, серед воєвод волохів-романців були переважно слов’яни (про що свідчать й їх слов’янські імена), домінували представники роду Сасів-Драгів, який виводять із поморських слов’ян – племені лютичів. Частина Сасів-Драгів надалі служила угорським королям, увійшла в склад угорського дворянства, а більша частина, переселившись наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. у Галичину, – галицьким князям, надалі –  польським королям. Рід Сасів-Драгів поклав тут початок багаточисельній (сотні родів) дрібнопомісній галицькій українській шляхті (дехто, як приміром предки митрополита Андрея Шептцького, отримали і графські титули), серед яких: Грушевські, Кульчицькі, Блажовські, Бачинські (потрапили і на Закарпаття), Ходковські, Крушельницькі, Витвицькі, Кропивницькі, Волічеки, Струтинські, Конашевичі (з цього роду і гетьман Сагайдачний) тощо, котрі дуже багато зробили і роблять для України. Також, вірогідніше за все, якась частина цього роду розчинилася серед переселенців з Німеччини до Трансилванії, корі, у результаті почали іменуватися «сасами».

Тож, із ХІV ст. українці та румуни Закарпаття живуть поруч. Причому, по-сусідськи, дружньо. За необхідністю, взаємно допомагають, співпрацюють. Сприяло цьому й спільний тип господарювання та приналежність до однієї віри – східного християнства. Практично, жодних суттєвих міжетнічних протистоянь у місцевих румун та українців не було (дві події - під час розгрому війська Гуцульської республіки під Сиготом у січні 1919 р., та здачу гортіївцям 300 інтернованих у Румунії карпатських січовиків у березні 1939 р., були викликані політичними інтересами Румунської держави, а не місцевих румунів). Нема жодних проявів якоїсь іреденти, вони є  патріотами України. Водночас, свято бережуть свою багату, своєрідну культуру, мову, звичаї та традиції. 

На завершення – наступне.

Років зо два тому, при в’їзді в Солотвино, за підтримки селищної влади було урочисто відкрито меморіальну дошку-пам’ятник начальнику Генштабу Карпатської Січі, полковнику М. Гузару-Колодзінському, котрий загинув у Солотвині 19 березня 1939 р. Я брав участь у цьому гарному заході, а по завершені мав розмову з організаторами заходу. Подякував, наголосивши, що така подія буде символом українсько-румунської дружби, й запропонував увічнити пам’ять ще однієї людини, котра теж є таким символом. Це — уродженець Середнього Водяного, румун, котрий кілька років воював в УПА — Георгій Васильович Гузо (потрапив туди, втікаючи від насильницької колективізації), відтак відсидів у коцтаборах ГУЛАГу.  Маю про нього і публіцистичну статтю,  був особисто з ним знайомий. У 1995 р. на шкільній лінійці урочисто вручив йому чорноволівську медаль «Учаснику Другої світової війни» (був нагороджений і відзнаками Братства УПА, особисто його головою М. Зеленчуком). Г. Гузо був патріотом України, очолював Середньоводянський осередок Народного Руху, цікаво, що постійно наголошував: «Найкраща людина у світі — це Степан Бандера!». Тож у Середньому Водяному вартувало би найменувати його іменем вулицю.

Київський митрополит Петро Могила

Також пропонував їм, що ще одну вулицю вартувало б назвати іменем митрополита Петра Могили — засновника першого у Східній Європі університету (яке носить його ім’я, маю на увазі Києво-Могилянську академію), найвизначнішого реформатора православної церкви, і котрий був сином Молдовського господаря (князя) Симеона Могили.

На мій погляд, може варто увічнити пам'ять і засновника Молдавського князівства — Богдана, чи воєводи Ердива, котрий привів сюди предків сучасних румунів та нащадки котрого і мешкають тут?

Теги: румуни, фракійці, даки, Дакія, кельти

8 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати