Подвижникам "четвертої гілки влади" присвячується

Вільну, незалежну пресу називають «Четвертою владою». Це «неофіційна» гілка «влади», позаяк офіційними є законодавча, виконавча та судова. Які повинні бути незалежними одна від одної. І лише у цьому разі та за умови існування Свободи слова – вільного функціонування незалежних ЗМІ, держава  може вважатися демократичною та правовою. Якщо ж цього нема по факту (хоча може і декларується) – держава є авторитарною чи тоталітарною диктатурою.

Самим поступовим становленням, повільним, правда, однак прогресуючим, іноді із відкатами, незалежних одна від одної гілок влади, включно із «четвертою», ми і відрізняємося від росії, де на початку дев’яностих  були ознаки демократизації, становлення «вільної преси», та незабаром це було задавлено, знищено, тож вся абсолютна влада у державі належить одній особі – владіміру путіну.

Журналістика в раші деградувала, за суттю її там вже, практично, нема, замінена на пропутінську, рашистсько-імперіалістичну пропаганду.

Слава Богу, Україна цим шляхом не пішла! Формування Свободи слова в ній відбувалося доволі складним шляхом, із переборюванням намагань можновладців, місцевих владних «князьків», олігархів підпорядкувати все собі. Додамо ще й  постколоніальний та пострадянський стан України, ситуація, коли для деяких ЗМІ «Свобода слова» була  і можливістю вільно виступати із антидержавними позиціями, проводити антиукраїнську пропаганду. Такого, щоб хтось із ЗМІ у  «давніх» демократичних державах виступав за знищення самої держави, знищення громадянських цінностей, практично, нема.

У цьому ракурсі хочу навести такий приклад. У березні 1995 р. я, у складі делегації НРУ, побував у Великій Британії. Метою шестиденної поїздки було знайомство із системою функціонування громадянського суспільства та органів влади, досвідом Консервативної партії. Поїздка відбулася за кошти Вестмістерського фонду, котрий контролює Консервативна партія Сполученого королівства. Із її лідеркою (хоч в 1995 р. прем’єр-міністром та очільником партії вже був Д. Мейджор) Маргарет Тетчер дружні стосунки підтримував Голова НРУ Вячеслав Чорновіл, котрий і прагнув розбудовувати Рух на близьких до консерваторів Британії ідеологічних засадах та на основі їх досвіду розбудови партії.

Зокрема ми побували у редакції однієї із газет. Під час зустрічі з керівництвом редакції ті нас переконували, що вся преса у країні є позапартійною, дозволене публікування будь-якої ідеологічної позиції, журналіст не може бути членом партії, партійних газет не існує. Я ж на той час був і редактором рухівської газети «Карпатський голос», тож, під час дискусії, пояснив, що ми такої «розкоші» дозволити собі ще не можемо. Бо живемо в країні, де діють впливові політичні сили (на той час – КПУ) та ЗМІ, які прагнуть та агітують за ліквідацію України як держави, проти приватної власності, демократичних свобод тощо. Запитав: «Як би ви вчинили, якби подібне було б у Великій Британії?». Британські журналісти були надзвичайно здивовані: «хіба таке може бути?» та заявили, що, у випадку подібного, вони би випускали, цитую, бо чітко врізалося у пам’ять,  «рухівську газету».

Тож роль патріотичних ЗМІ у становлення демократії в Україні, підтримці «Майданів», а не «антимайданів», захисту державності, боротьбі з корупцією, пропаганді реформ тощо є неоціненною. Хоча не все є у нас у порядку, часто-густо, навіть у воєнний час є спроби, у тому числі з боку можновладців, скажімо так – помародерствувати, закрити «рота» патріотичним ЗМІ. Однак прогрес відчутний. Уявити собі, що хтось виступає з антидержавних позицій, після закриття медведчуківських телеканалів, вже, здається, неможливо. І тут заслуга належить і самим журналістам.

Тож гадаю, все буде добре, минулому вороття вже нема. Хоча нам, працівникам журналістського цеху, разом зі всім громадянським суспільство треба і надалі стояти на варті демократії.

Тож, ще раз вітаючи колег, пропоную свою наукову статтю на тему «як саме зароджувалися незалежна журналістика та преса на Закарпатті». Стаття була підготовлена для виступу на щорічній (це вже восьма) науковій конференції «Чорноволівські читання», в якій я традиційно беру участь, з подальшою публікацією у її збірнику матеріалів.  Організатором конференції є д.і.н. Василь Деревінський, а учасниками – науковці зі всієї України та закордонні гості. Цьогоріч вона мала відбутися у Києві 26 березня (традиційно проводиться до річниць загибелі-вбивства В. Чорновола). Та, зі зрозумілих причин, — не відбулася. Її проведення перенесено на повоєнні часи. Однак пропоную читачам ознайомитися з нею зараз, напередодні Дня журналіста.

«НЕФОРМАЛЬНІ» ГАЗЕТИ КІНЦЯ 80-х – ПОЧАТКУ 90-х рр. ХХ ст. ЯК ВАЖЛИВИЙ ЧИННИК БОРОТЬБИ ЗА ДЕМОКРАТІЮ ТА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ

(ІЗ СПОГАДАМИ)

Мною уже зазначалося, що боротьба проти тоталітаризму та за Незалежність України у другій половині 80-х – на початку 90-х рр. відбувалася у діалектичному розвитку низки чинників. Після зародження та втілення одного, зароджувався та втілювався інший. Зокрема, шостим (під впливом ще третього, за почерговістю – «гласності») стала масова поява позацензурних, себто незалежних від влади, друкованих видань (наразі таку функцію виконує інтернет, соцмережі)[1]. Називали їх цікавим словом – «неформальні», аби відрізнити від «формальних» – тих, які були засновані чи то безпосередньо владою (включно із компартією), чи то підконтрольними їм організаціями. Певну роль у розкритті «білих плям історії» ( тобто невідомих широкому загалу), але, насправді —  жахливих - ГУЛАГ, репресії, голодомор, також обережній критиці тоталітаризму, дій найодіозніших представників компартійної  бюрократії, закликами до реформ тощо — «формальні» видання відіграли. Найперше таке залунало у низці московських видань. Гірша ситуація була в Україні, де певну «перебудовчу» інформацію із 1986 р. подавав орган правління Спілки письменників України – «Літературна Україна». Газета почала порушувати питання репресій, реабілітації незаконно репресованих, упослідженого становища українських мови, культури, освіти, літератури тощо. Із нею солідаризувалася і «Радянська освіта». Подібне «проривалося» іноді й у регіональних виданнях. На Закарпатті це стосується, передусім, органу обкому комсомолу – газети «Молодь Закарпаття». Її редактором був Василь Горват, котрому якимсь дивовижним чином вдавалося відстоювати публікації перед обкомами комсомолу та компартії. Починала у цій газеті ціла когорта талановитих журналістів, зокрема молодих (частина з яких надалі «загартувалися» у рухівській «Карпатській Україні»), у тому числі майбутні лауреати Шевченківських премій, письменники — Петро Скунць та Мирослав Дочинець, майбутні редактори низки популярних газет: Віталій Ящищак, Василь Ільницький, Олег Диба та ін.

 Іноді прогресивній українській інтелігенції вдавалось використовувати й деякі інші видання. Хоча закарпатці публікувалися в тій же «Літературній Україні» також. Зокрема, 29 листопада 1988 р. у ній була видрукувана стаття викладачів УжДУ — доктора та кандидата філологічних наук Павла Чучки та Йосипа Баглая «Тут потрібен буде державний кодекс», в якій ішлося про необхідність надання державного статусу українській мові. Про це ж було і в публікації  Романа Петріва «Про мову та двомовність», опубліковану 4 березня 1989 р. у газеті «Молодь Закарпаття», статтях кандидата філологічних наук Бориса Галаса, а Василь Бедзір у матеріалі «Фасадна мова» критикував засилля оголошень російською мовою. В «Закарпатській Правді» було опубліковано статтю кандидата філологічних наук Івана Сабадоша «Плекаймо рідну мову»[2]. Цікаво, що, позаяк люди потребували правди, наклади цих газет значно зросли (приміром, «Літературної України» у понад вп’ятеро).

Однак, станом на 1988 - 1989 рр. цієї ще дуже обережної та дозованої інформації, а редакційним колективам доводилося дуже тяжко відвойовувати у комноменклатури кожне слово правди, почало не вистачати. Тож наприкінці 1988 р. зароджуються позацензурні видання[3].

Втім повернемося трішки назад. Ще у попередні роки виходили праці та видання дисидентів – т. зв. «самвидав». Зокрема це «Український вісник» (цікаво, що В. Чорновіл, підпільно почав роботу над його створенням саме на Закарпатті, працюючи в 1969 – 1970 рр. спостерігачем та виконувачем обов’язки начальника метеорологічної станції на г. Плай. Виданий провокатором, був затриманий КДБ та звільнений із посади, згідно наказу ЦКМС УРСР за № 69/к від 19 лютого 1970 року[4]), «Вісник репресій в Україні», «УВ-Експрес», «Кафедра» тощо. Однак вони були рідкісними, з об’єктивних причин не могли охопити значну читацьку аудиторію. 

Навесні і, особливо, влітку 1989 та наступного року починає виходити досить-таки велика кількість «неформальних» газет, серед них: «Віче» (видання Львівської регіональної організації Народного Руху України за перебудову), «Поступ» (інформаційний вісник Товариства Лева), «Голос відродження» (видання УГС), сатиричний «Сальцесон» (орган Руху народів України за ковбасу), «Поклик сумління» (інформаційний вісник львівської культурно-просвітницької регіональної організації «Меморіал), «Крок» (вісник культурно-наукового товариства «Рух»), «Наша віра» (видання парафій Української Автокефальної Православної Церкви), «Нова доба» (незалежна газета), «Поклик» (вісник Івано-Франківської міської організації НРУ), «Грюндік» (орган Студентського братства ЛПІ), «Голос Карпат» (вісник Карпатського зонального відділення НРУ за перебудову) та багато інших, що означало кінець монополії компартії на пресу[5].

Матеріали, які у них подавалися, були найрізноманітнішими, охоплювали широчезний спектр проблем, однак – що їх об’єднувало – це те, що вони були опозиційними, критичними до влади, компартії, пропагували суверенність України. Найбільше газет випускалося у Львові, але через деякий час їх продукування охопило як Київ, так і інші міста. Пригадую, що буваючи у Львові, Івано-Франківську, Києві я купував примірники цих газет, ділився ними з однодумцями.

Газети друкувалися нелегально, частина, можливо, таємно в Україні, однак, гадаю, більшість у Литві, де випускалися за сприянням литовського «Саюдісу», у якого вже була офсетна техніка (зокрема, як пригадую, так звана «ЕРА») та мінідрукарні.

Яким же чином «робились» газети? Позаяк я мав подібну практику (про що нижче), поділюся спогадами із власного досвіду. Матеріали, набрані на друкарських машинках, разом із фотографіями, малюнками, згідно макету, наклеювалися на аркуш ватману, розміром А-1, заголовки при цьому здебільшого малювалися. Даний розмір був розрахований на друк двох сторінок. Надалі  макети  доставлялися в друкарню, де перефотографовувалися на плівку, зі зменшенням удвічі – до формату А-3 (таким чином отримували дві сторінки формату А-4 кожна), переводилися на металеві пластини, з яких відбувався друк. За друк сплачувалися певні кошти. Зв’язковим між київською ініціативною групою НРУ та «Саюдісом» був В. Капкан[6] .

Газети напівлегально розпродовувалися, зазвичай від  50 копійок до одного карбованця, що було доволі недешево, але покривало собівартість (слід врахувати, що певна частина накладів роздавалася безкоштовно). Втім попит на позацензурні видання був великий. Разом із пресою, в Україну привозили та розпродовували чи роздаровували велику кількість виготовлених на замовлення у майстернях та кооперативах Прибалтики, значків прапорців, вимпелів із українською національною символікою тощо, що також робило певні зміни у суспільній свідомість щодо дедалі більшого сприйняття національної символіки. З часом це стало різновидом напівлегальної і, можливо, прибуткової комерції, кошти від котрої, здебільшого, йшли на проведення акцій Руху.

У січні 1990 р. з’явилася перша закарпатська «неформальна» газета «Нова Свобода» (назва - за аналогією «Нової свободи» часів Карпатської України, редактором якої був Василь Гренджа-Донський), яку випустив голова Хустської територіальної організації НРУ Михайло Джанда. Віддрукована була нелегально у Литві. На жаль, наступне її число з’явилися лише через рік. У березні – квітні вийшли два номери газети «Будитель», як видання земляцтва закарпатських студентів у Львові. У березні вийшов перший номер «незалежного видання Мукачівської територіальної філії Української Гельсінської Спілки» — газета «Карпатська Україна». У редакційну групу входили: Ярослав Каричак (редактор), Богдан Дикий та Олександр Орос. До серпня того ж року вийшло чотири номери, зокрема останній, як видання Закарпатської організації УРП, що була створена на базі філії УГС. Із 1 вересня 1990 р. ця газета виходить як сторінка у тижневику органу Івано-Франківської обласної організації УРП газеті «За незалежність». Тут вийшло ще шість номерів.

Квітнем 1990 р. датовано ще одну газету під назвою «Карпатська Україна» – інформаційний вісник Руху Закарпаття. Редактора вказано не було, однак, за нашими даними, її готували Павло Чучка, Михайло Сирохман, Микола Матола та Юрій Ажнюк. Віддрукована нелегально на поліграфічному комбінаті «Патент» в Ужгороді (не знаю, чи це правда, чи ні, але колись Павло Чучка мені сказав, що «за дві пляшки горілки», яка тоді була «дуже конвертованою валютою»), хоча у вихідних даних було записано про друк у Ризі (Латвія). У газеті було чимало політичної сатири. Другий номер цієї «Карпатської України» вийшов у травні, а наступний — аж через десять місяців, що було великою недоробкою крайового Руху. Натомість П. Чучка видав кілька чисел сатиричної газети-листівки «Закарпатська гурка». Випускалася в обсязі лише одного аркуша паперу формату «А-4», з матеріалом, віддрукованим на друкарській машинці та розмноженим на ксероксі. 

Позаяк обласна рухівська газета «Карпатська Україна» тривалий час не виходила, місцеві організації НРУ та супутніх організацій продовжують засновувати власні видання. У червні 1990 ж року почала виходити газета «Просвіта», яку видавала Ужгородська міська організація «Просвіти», заснована 18 травня 1990 р. на базі Ужгородського міського молодіжного культурно-спортивного осередку Руху «Просвіта». Її редактором був Андрій Федорішко, відповідальним секретарем – Михайло Басараб, художнім редактором – Василь Текза. Загалом вийшло кілька номерів[7].

У серпні 1990 р. почав виходити «Голос Мараморощини», редактором котрої був автор цих рядків, який очолював Рахівську територіальну організацію НРУ. У 1990 р. вийшло три номери газети, які були віддруковані у  друкарні «Саюдісу» в Литві. А щоби трохи «подражнити» КДБ, у вихідних даних було вказано, що віддруковано в «Издательстве ЦК компартии Латвии, г. Рига», з адресою видавництва. Наклад друку був до трьох тисяч примірників, хоча вказувався – 990 примірників, позаяк, згідно тодішнього законодавства, видання накладом до однієї тисячі не потребувало державної реєстрації. Також, у одному з вільнюських кооперативів мені виготовили п’ять тисяч, вимпели із зображенням Державного герба Карпатської України (1939 р), що потім були розповсюджені на Закарпатті. До Вільнюса, везучи макети, а назад - повні валізи газет, вимпелів добирався із Івано-Франківська потягом Чернівці-Ленінград (нині: Санк-Петербург).

«Зловживаючи» добротою редактора-упорядника збірника, дозволю собі навести ще спогади[8], котрі, можливо, не стосуються теми статті, однак надзвичайно чітко демонструють ставлення литовців до визвольної боротьби українського народу. Тож, коли зустрічався із працівниками «Саюдісу» та «Департаменту охорони краю» — громадсько-мілітарної організації, яка мені разюче нагадувала Організацію Народної Оборони «Карпатська Січ» 1938 – 1939 рр., ті мені постійно наголошували, що дуже вболівають за успіх нашої боротьби, позаяк: «Литва – маленька, а Україна – величезна», тож від успіху українців у боротьбі за Незалежність залежить і доля Литви. Лише, коли Україна стане Вільною, Незалежною – розпадеться «імперія зла». Стосувалося і пересічних литовців. Для підтвердження подаю такий побутовий спогад. В Україні в 1990 р., в умовах тотального дефіциту зникли шоколадні цукерки, позаяк імпорт какао був припинений. А у Вільнюсі, навіть у маленьких кондитерських кіосках вони були у продажі, однак із оголошенням там російською: «Тільки для громадян Литви».

У мене ж була маленька донечка Боженка, котра після моїх прибуттів із «відряджень», ледь я сяду у крісло, застрибувала на коліна, питаючи: «Татусю, любий,що ти мені привіз солоденького?». Тож я вирішив придбати хоч коробку із шоколадними батончиками. Відстоявши невелику чергу, попросив продавчиню російською мовою (Вільнюс тоді був, мабуть, не менш російськомовний, ніж Київ) та подав рублі (своєї валюти у Литві ще не було). А та мене запитує: «Ви гражданін Літви?». Я сказав: «Да!». А вона мені: «Покажітє паспорт». Я знітився та кажу вже українською: «Вибачте, я сказав неправду, я громадянин України» (українське громадянство Верховна Рада затвердила у червні того ж року) та простягнув через віконечко кіоска руку, щоб забрати гроші. Аж раптом, якась старша пані, що стояла у черзі позад мене, мовила продавчині: «Я гражданка Литви, вот мой паспорт. Дайтє етому молодому человеку – он  с Украіни (!) канфети». Продавчиня взяла гроші, подала мені коробку. Я подякував пані, а та мені: «Не за што, Ви, украинци только боритесь и победите! Прошу Вас! Свободная Литва без Свободной Украіни – невозможна!».

Востаннє я побував у Вільнюсі наприкінці грудня 1990, та через певні проблеми з друком (офсетна техніка була перевантажена) затримався у ньому на кілька днів, ночуючи, із-за браку коштів, на вокзалі (та мені тоді ледь трохи більше тридцяти років було) — додому повернувся 31 грудня, а вже через 2 тижні совітські спецслужби та армія організували у столиці Литви криваве побоїще, намагаючись зупинити боротьбу за незалежність республіки, під час якого було розгромлене і приміщення «Саюдіса» та «Департаменту охорони краю» (принагідно, додам, що 22 січня 1991 р. мною був організований мітинг у м. Рахів, присвячений Дню Соборності та солідарності з литовським народом. Позаяк мітинг був заборонений владою, а на ньому використовувалися синьо-жовті, на погляд влади — «незаконні буржуазно-націоналістичні» прапори, районним судом мене було оштрафовано на 300 крб. Позаяк моя зарплатня завідувача районним музеєм була 110 крб., а на утриманні була маленька донечка, то «гуманний» суд вирішив стягувати по 20 відсотків із зарплатні щомісяця. Це стало курйозним, бо ці кошти стягувалися і в наступному році, коли Україна вже стала незалежною державою, а синьо-жовтий прапор став її державним символом.).

«Голос Мараморощини» розповсюджувався через осередки Руху, також на його акціях і – нелегально через кіоски «Союздруку» у м. Рахові та смт В. Бичків, продавчині котрих, симпатизуючи НРУ, продавали його «з під прилавка» постійним читачам. Кошти від реалізації використовувались на друк наступних номерів, а лишки – на закупівлю прапорів, озвучувальної техніки, фінансування рухівських акцій.

 Надалі газета була зареєстрована в обласному комітеті по пресі, виходила легально, однак у Рахівській районній друкарні, через супротив влади, змогла друкуватися лише короткий термін. Більшість номерів  були віддруковані у друкарнях міст Калуша та Надвірної Івано-Франківської області. Загалом, у 1990 – 1994 рр. вийшло 25 номерів «Голосу Мараморощини».

Зважаючи на те, що ця газета найдовше проіснувала із усіх рухівських видань Закарпаття, то здійснила значний вплив на світоглядні позиції рахів’ян   та і жителів інших районів краю. У серпні 1992 р., у листі до редакції В. Чорновіл назвав газету «однією із кращих рухівських газет України» та побажав «зберегти  своє неповторне обличчя як справді народної, бойової, безкомпромісної газети, яка допомагає будувати справді незалежну і справді демократичну Україну»[9]. Із обранням у 1994 р. мене головою крайової організації НРУ газета була перереєстрована на обласне видання під назвою «Карпатський Голос» і регулярно виходила до 2006 р. (останній номер вийшов у грудні 2008 р.).

Тячівська організація спочатку, у квітні 1990 р., розмножила на ротаторі свій «Інформаційний бюлетень», обсягом 19 машино-друкарських аркушів, який відредагував Михайло Левдар, а в листопаді 1990 р. та січні 1991 р. випустила два номери газети «Пробудження». У січні 1991 р. вийшло друге число хустської «Нової свободи». Ще кілька номерів цієї газети побачили світ пізніше[10]. Від українців запозичили цей метод і угорці. У червні 1990 р. вийшов перший номер газети Товариства угорської культури Закарпаття «Кárpáтаljа» (друкувалась, здається, у м. Мішкольц – в Угорщині)[11]. 

Із усіх перелічених «неформальних» видань, «формальними», себто зареєстрованими на початку дев’яностих у відповідних державних органах, були три: «Голос Мараморощини». «Карпатська Україна» (редагував П. Скунць) та «Кárpáтаljа».

Таким чином, підкреслюємо, що «неформальні» «рухівські» видання, разом з іншою друкованою продукцією,  відіграли значну роль у пропаганді ідей НРУ, зміні світогляду громадян, внесли значний вклад у боротьбу за демократію та Незалежність України.

Піпаш Володимир. «Неформальні» газети кінця 80-х – початку 90-х рр. ХХ ст. як важливий чинник боротьби за демократію та Незалежність України (Із спогадами). У статті висвітлюється процес виникнення та роль незалежних («неформальних») газет, які вперше за роки радянської влади підірвали монополію компартії на пресу, стали важливим засобом ознайомлення громадян із правдою, чинником боротьби проти тоталітаризму та за Незалежність України.

Pipash Volodymyr.  "Informal" newspapers of the late 80's - early 90's of the 20th century as an important factor in the struggle for democracy and independence of Ukraine" (With memoirs). The article considers the process of origin and role of independent ("informal") newspapers, which for the first time during the Soviet era broke the Communist Party's monopoly on the press, became an important means of acquainting citizens with the truth and an important factor in fighting totalitarianism and supporting Ukraine's independence.

На світлинах – перші номери перших незалежних («неформальних») газет Закарпаття (із приватного архіву автора).

Теги: журналіст, преса, ЗМІ

3 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати