Домашній інжир та наукова конференція у Перемишлі

Перше: з особистого

Після виходу на пенсію, разом із дружиною, переїхав на проживання у мальовниче село Луг, що на Рахівщині.

Тут, на початку шістдесятих років минулого століття батьки почали споруджувати будинок на землі, яка багато поколінь належала предкам за маминою лінією. Напередодні тато отримав доволі гарний гонорар за два видання книги «Трембіта» та планував купити «Запорожця», однак у Рахів приїхав дід та повідомив, що частину ділянки хочуть забрати та передати під будівництво «чужим», тож мама умовила відмовитися від машини та розпочати будівництво, щоб зберегти родинну землю.

Мій дід, мамин батько – Йонко був напівугорцем, з родини (за мамою) змадяризованих італійців – Якубіні, одружився на українці, став українським патріотом. У березні 1939 р. керував сільським осередком «Карпатської Січі», за що, після окупації села гортіївцями, ті повели «зрадника», разом з іншими січовиками,— на розстріл. Врятував його, випросивши: «Та то ж добрі газди, відпустіть їх» єврей із Солотвини, що проїздив на машині, та ще й дав хабаря (викуп) офіцерові – командиру розстрільної команди.

Будинок мені вдалося модернізувати – добудувати, в т. ч. й мансардовий поверх, перекрити металочерепицею, утеплити пінопластом, поміняти електропроводку.

Село Луг є крайнім населеним пунктом Хустсько-Солотвинської улоговини, відзначається дуже м’яким кліматом, наближеним до Виноградівщини. Я закохався у село у глибокому дитинстві, коли щорічно, під час літніх канікул, сюди до бабки мене з Рахова «спихували» батьки.

Будинок розташований на другій терасі (314 м. над рівнем моря) річки Кісва, на третій — маю город та виноградники. Земля – тяжка, переважно щебениста та «глинянка», де вирощую все для «борщового набору».

Однак, у кількох місцях – супісок. Причиною, гадаю, є те, що тераса наприкінці останнього зледеніння була пляжем озера, котре, мабуть, тут існувало, поки річка не прорвала затор. У супіску росте все – від двох урожаїв картоплі до кавунів, динь і, навіть, арахісу.

Біля хати квітне магнолія Суланжа, дивно, але до десятка квіток, чомусь, цвітуть до глибокої осені, до трьох метрів сягають кущі лавра благородного – нащадки одного маленького пагінця, понад двадцять років тому, викопаного мною у хорватському лісі. Із зміною клімату вже припинив їх і утеплювати на зиму. Минулоріч непогано вродив й інжир, підросла хурма. Маю ще й три кущі лимона (зимують у хаті), вирощеного із зерняток та прищеплених працівницею Ужгородського ботанічного саду, дуже милою дівчиною – Мар’яною, котрі дають близько десятка дуже смачних плодів щороку.

^{Я і арахіс :)}

^Інжир

На війну не пішов, вже не призовного віку, а головне чітко усвідомлюючи, що завдяки застарілим «болячкам» користі не принесу, а, навпаки, стану тягарем (загинули, зокрема найближчі, молодші за мене, колись рухівські, побратими – Олег Куцин, Едік Шуфрич, а Михайло Джанда отримав тяжке ураження). Навесні 2022 р. приймав киян-переселенців – родину колишнього старого рухівця.

Трішечки займаюся і наукою. Зокрема восени минулого року, на запрошення старого наукового приятеля, віце-президента Українського історичного товариства у Польщі Богдана Гальчака (одну із статей його «Лемки: місце у всесвіті» опубліковано у 2013 р. у цьому блозі) та президента товариства – Романа Дрозда  взяв участь у Міжнародній науковій конференції «Українці та їхні сусіди протягом віків: політика, економіка, релігія, культура і щоденне життя”, що відбулася у Перемишлі (Польща) (Отримував запрошення на конференції і раніше, однак вони відбувалися у Північно-західній Польщі, тож прибути туди було накладно, а тут – за 14 км. від кордону).

Богдан провів мені й екскурсію містом, до речі повідомив, що колись (до депортації українцв) місто ділилось на дві частини: українську та польську. Нагадую, що Перемишль входив до складу Галицько-Волинського князівства. Наразі ще є центром великої  греко-католицької єпархії, що входить до складу УГКЦ, якій підпорядковувалися до виникнення Мукачівської єпархії (очевидно у ХV ст., принаймні, до цього часу відноситься згадка про першого єпископа Івана) і православні Закарпаття. Наразі українців у місті мешкає небагато. Однак, на початку двохтисячних їм повернули (продали за один злотий) Український дім, споруджений за народні гроші ще за часів Австро-Угорщини. Дім, під час повернення, був у жахливому стані, однак, за власні кошти українців,  був капітально відновлений та виглядає як «лялечка», став окрасою міста, важливим науково-освітньо-культурним центром. Я аж позаздрив, згадавши у який жалюгідний стан перетворили федаки Дім Товариства Просвіти в Ужгороді за 29 років володіння ним…

^{Міст через річку Сян}

^{Катедральний собор}

^{Український народний дім}

У конференції взяли участь понад півсотні науковців-україністів – з Польщі, України, Чехії, Словаччини та, навіть, Франції. З доповіддю виступив і я, яку подаю.

Друге:

«ФОРМУВАННЯ СЛОВ’ЯНО-РУСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В «ІСТОРИЧНОМУ ЗАКАРПАТТІ» (VІ – ХХІ ст.)

Pipash Volodymyr

Formation of Slavic-Rusyn-Ukrainian identity in «Historical Transcarpathia» (VI-XXI centuries)

The article examines the dialectics and causes of the process of Slavization of the ancient population of Transcarpathia (multiethnic substratum), with the subsequent acceptance of Rusyn identity, culminating in the establishment of Ukrainian national self-awareness.

Key words: Transcarpathian population, Slavicization, Rusyns, the formation of Ukrainian self-awareness, political Ruthenism.

«Історичне Закарпаття» - історичний регіон, що охоплює етнічні терени південнокарпатських українців. Як пише відомий етнолог, доктор історичних наук Михайло Тиводар: «до Першої світової війни «Історичне Закарпаття» включало всі етнічні українські південнокарпатські території у складі Угорщини. Воно займало території Маромороського, Угочанського, Березького і Ужанського комітатів (17,9 тис. кв. км.) та прикордонні смуги Земплінського, Шарішського та Спішського комітатів з переважаючим українським населенням»[1]. Частина цієї території за минулі століття втратила свою українськість, «нагадуванням» про неї є приналежність вже змадяризованого та пословачченого населення до греко-католицької конфесії, позаяк це переконливо свідчить про належність їхніх предків принаймні до ХVІІІ ст. до русько-українського етносу. Наразі південнокарпатські українці мешкають на своїх споконвічних землях, окрім сучасної Закарпатської області України, ще й на Пряшівщині (Словаччина), частині Мараморощини, включно із Вишівщиною (Румунія). Різними аспектами зазначеної теми займалася низка дослідників, зокрема, закарпатці: академіки НАН України Олекса Мишанич, Василь Німчук та Василь Маркусь, доктор історичних наук Михайло Тиводар,  доктори філологічних наук  Павло Чучка, та Любомир Белей, кандидат філологічних наук Юрій Балега, кандидати історичних наук – Петро Ференц, Степан та Павло Пеняки та ін.

Першим індоєвропейським народом, який мешкав у Закарпатті починаючи із бронзової доби, були фракійці, котрі прибули сюди, вірогідніше за все, з Північного Причорномор’я (сабатинівська археологічна культура) та асимілювали місцевих доіндо-європейців. Протофракійською вважається археологічна культура Ґава ((ХІІ – VІІ ст. до н. е.). У наступну епоху (залізний вік) їх нащадки формують куштановицьку культуру  (VІ – ІІІ ст. до н. е)[2]. До цього часу відноситься існування чималої кількості городищ та поселень, мешканці котрих займалися землеробством та скотарством, існувала висока техніка ливарного виробництва та металообробки (у бронзову епоху – виробів із бронзи, залізну – із заліза). Археологічні дані дають підстави вважати про існування соціальної нерівності та зачатків політичної влади. У ІVст.  до н.е. закарпатські фракійці потрапляють у сферу впливу кельтів (галлів), з якими утворили протодержаву із центром на ремісничому оподіумі, що знаходився на мукачівській горі Галліш-Ловачка (до сьогодні у назві гори зберігся галльський топонім), де, навіть карбували (вірніше, фальшуючи  римські) монети.

У першій половині та середині Х тисячоліття н.е. Закарпаття стало  «прохідним двором» Великого переселення народів, зазнало руйнувань. Деяка частина переселенців, зокрема германських гепідів, тюркських аварів тощо і залишилася у краї. Кельто-фракійське населення зменшилося, було дезорганізоване, адже втратило владну еліту. Тож, коли у VІ ст. із півночі Карпат сюди починають, кількома хвилями, проникати слов’яни, воно, разом із групами інших пришлих етносів, впродовж кількох поколінь слов’янізується (залишки гепідів у Словаччині дожили до Х ст., однак словакізовувалися, тож угорці саме тому і почали називати словаків «товтами» - від вірогідного германського етноніму з коренем «тевтон»).  У цей час Закарпаття відноситься до ареалу поширення літописного союзу племен Білих хорватів (склавінська гілка слов’ян).

Слов’янізації, гадаємо, сприяли наступні чинники:

- підпорядкування воєводам-жупанам хорватських славіній, котрі у політичному відношенні, вірогідно, у VІ – VІІ ст. входило у сферу впливу Дулібського царства та Великої Хорватії, центри яких були у Галичині;

- слов’янська мова набула ознак «койне» – стала засобом міжнаціонального спілкування у краї, де мешкали нащадки різних етносів.

Наприкінці ІХ ст. у краї існувало мабуть залежне від Болгарії князівство на чолі із князем (дукою) Лаборцем, яке було знищене угорською конфедерацією племен, що переселялася у Тисо-Дунайську низовину та Трансільванію.

Починаючи з Х – ХІ ст. місцеві слов’яни  починають поступово переймати новий етнонім – «руські». На наш погляд, це було викликане політичним впливом Руської держави та християнізацією, яка прийшла звідти.

Хоча із християнством населення історичного Закарпаття ознайомилося ще у глибині віків (приміром, від аріан-гепідів), а у ІХ – Х ст. тут могли побувати моравські чи болгарські місіонери, однак всеохоплююча християнізація прийшла з Русі, з Києва. На це абсолютно наводить не лише східний обряд, а сама його назва: «руська віра», «руська церква». Тривалий час православні Закарпаття підлягали Перемиській єпархії, а до ХV ст. відноситься спогад про першого Мукачівського єпископа Івана. Разом із прийняттям християнства приходить і писемність на основі кирилиці.

Прийняття «руської віри» спричинило поступове усвідомлення населенням терміну «руський» як етноніму. Таким чином, гадаємо, виникла етнографічна група закарпатських долинян,  субстратом утворення якої, окрім слов’ян, що прибули із поза Карпат, виступили і нащадки кельто-фракійців (значною мірою) та менш чисельні представники інших етносів, що осіли у краї під час Великого переселення народів.

З кінця ХІ ст. на Закарпаття починає поступово поширюватися влада угорських королів, однак його населення, впродовж віків не припиняло зв’язків із руським (себто – українським) населенням інших регіонів України. Гірські райони сучасного Закарпаття (окрім Рахівського) заселяють бойки, що прибули сюди із Галичини, крайній Північний Захід області освоїли лемки, до ареалу яких відноситься також Північний Схід Словаччини та Південний Схід Польщі. Цікаво, що у мовному відношенні лемківський діалект є найбільш наближеним до західнодолинянського.

Із третього десятиліття ХІV ст. Рахівщину та прилеглу Вишівщину, що в Румунії, починають заселяти гуцули, котрі прибувають сюди із Південної Буковини[3]. Гуцули, як вважає переважна більшість дослідників, були нащадками літописного племені уличів. У свою чергу уличі відносилися до нащадків антів, у котрих, на відміну від склавинів, де поважним субстратом формування були фракійці, їх субстратом були скіфо-сармато-алани. Саме тому гуцульський говір найбільш наближений до української літературної мови, що сформувалася на основі середньонаддніпрянського говору, носії котрого (поляни) теж були нащадками аланів[4].

Наприкінці ХІVст. разом із князем Федором Коріатовичем (Корятовичем) із Поділля на Закарпаття переселилася певна кількість селян, що були поселені в долині ріки Латориці та розчинилися серед місцевих долинян[5].

Таким чином на Закарпатті наразі мешкають представники трьох етнічних груп - закарпатських долинян, бойків, лемків та одного субетносу - гуцулів. Етнічною самоназвою їх до другої половини ХІХ ст. були два терміни: «руські» та «руснаки». Етнонім «русини» був невідомим,  запозичений у ХІХ ст. із Галичини. До його поширення доклали рук будителі, котрі справедливо вважали населення, що мешкало з обох боків Карпат, єдиним народом[6].

Впродовж століть населення Закарпаття зазнавало мадяризації. Для протиборства їй, формою національно-визвольної боротьби, у широкому розумінні, слід вважати багатовікову боротьбу за збереження руської етнічної самоідентичності населення Закарпаття з усвідомленням, що за Карпатами живе той же самий народ. Дана форма була головною аж до ХХ ст., коли, за висловом М. Тиводара, стала фундаментом для формування суто української національної самосвідомості[7]. Зауважуємо, що зазначена боротьба увінчалась успіхом лише на частині етнічної русько-української  території. Бо певна частина колись руського населення «Історичного Закарпаття» була асимільована, розчинилася в угорському, частково словацькому та румунському етносах. Їх можна вбачати, зокрема, в угорцях та словаках — греко-католиках. Враховуючи, що за угорською статистикою у 1900 р. в Угорщині проживало 1 841 272 греко-католиків (10,93% населення), можна собі уявити, скільки  лише, мабуть, із середини ХVІІ ст. (з часу прийняття Ужгородської унії) утратило українство [8].

Руське суспільство на Закарпатті, за структурою, було неповноцінним. Відсутні національні шляхта (мадяризована у глибині століть, за винятком невеликої частини дрібної - нямешів на Мараморощині) та міщанство (бюргерство), тож складалось лише із двох станів – селян та духівництва. Тому  роль провідної національної верстви у Закарпатті, подібно і як у Галичині, належала не шляхті чи буржуазії (бюргерству), а духівництву.

Важливе значення у збереженні руської самосвідомості належало відстоюванню обрядової специфіки, а також прав «руської» церкви, яка тоді була чи не єдиною національною інституцією предків сучасних закарпатських українців та засобом і оплотом їхньої самоідентифікації. Вже наприкінці ХІХ ст. про таку її роль наголосив о. А. Кралицький: «Не було б Церкви, пропала би народність наша»[9]. Стосувалося це як православного «етапу» Мукачівської єпархії, так і після прийняття в 1646 р. Ужгородської унії. Спроба угорських можновладців використати її прийняття як засіб латинізації та мадяризації із-за супротиву духівництва та керівників єпархії, не увінчалася успіхом. Цю роль церква зберігала аж до другої половини ХІХ ст. коли в результаті шаленої шовіністичної політики майже все керівництво єпархії та більшість духовенства були мадяризовані.

Із середовища духівництва вийшли і перші представники інтелігенції, науковці, громадські та громадсько-політичні діячі. Єпископ А. Бачинський (1732-1809), увійшов в історію як видатний публіцист, церковний, громадський, культурно-освітній та політичний діяч. Стосується це і появи наприкінці ХVІІІ ст. такого явища як «будительства». Будителі, найбільш відомими серед них є О. Духнович, А. Добрянський, Л. Чопей виступали за збереження та розвиток національної самосвідомості, національної освіти, заявляли про етнічну єдність закарпатців із русинами з іншого боку Карпат, а Добрянський докладав ще чимало зусиль до об’єднання всіх русинів імперії в одному автономному, за суттю, адміністративному утворенні. Ідея спільності з братами за Карпатами, яка, беззаперечно, домінувала у суспільній думці закарпаторуського населення та підсилювалася і пропагувалася будителями, передбачала існування єдиного слов’янського руського етносу, частиною якого є руське населення Закарпаття.

З часом будителі приходять до висновку щодо існування в цьому етносі малоросійського «племені» (себто субетносу) зі своїм малоросійським «нарєчієм» (діалектом), до якого відносяться і закарпатці. По тому, як в Галичині розпочинається процес поступового усвідомлення того, що українська мова не є діалектом спільної для східних (а то взагалі всіх) слов’ян мови, а  самостійною, і українці є не одним із субетносів єдиного російського народу, поруч із великоросами та білорусами, а окремою нацією, закарпатські культурно-освітні діячі вступають у дискусію на дану тему. В залежності від позиції щодо відповіді на питання, «чи це так?», відбувається їх поділ (до речі, так, як це було і на Галичині та Буковині) на дві течії, котрі пізніше отримали назву «народовецької» та «москвофільської»[10].

Чи не першим, хто із закарпатців прийшов до висновку про існування самостійного українського народу, котрий включає і закарпатців, був Анатолій Кралицький (1835 – 1894). Він стверджував: «І наша Угорська Русь, разом із Галичиною належить до малоруської гілки слов’янського племені… Ми сім’я преславної України та незабутнього Запорожжя»[11]. Розвинув та науково обґрунтував погляд Кралицького про Іоан Дулішкович (1815-1883). Саме їх, а також Ласла Чопея, котрий у 1883 році видав українсько-угорський словник, слід вважати зачинателями народовецького напрямку. Бо, як пише український науковець із Словаччини Іван Ванат, «народовецтво  й було першим етапом українства (усвідомлення української національної самобутності) в Закарпатті. Народовці й надалі називали себе русинами, а згодом русинами-українцями, а свою мову — руською[12]. Ідеологами закарпатського москвофільства вважають А. Добрянського, О. Духновича, І. Сільвая, Є. Фенцика, котрі орієнтувалися на царську Росію. Головними причинами появи цієї течії були відсутність української державності, з одного боку, та велич Російської імперії — з іншого. Остання була притягальним центром для багатьох бездержавних у XIX ст. слов’янських народів. Втім, упродовж XIX ст., незважаючи на дискусії, ніхто не заперечував, що русини Закарпаття є одним етносом із русинами Галичини, Буковини. Поступово москвофільство трансформувалося у русофільство, а також стало базою для виникнення ще двох течій: угро-руської (мадяронської) та підкарпаторусинської (русинсько-тутешняцької, рутенської).

Перша виникла у середовищі змадяризованої інтелігенції на рубежі XIX - ХХ ст., яка практично відкинула  ідеї закарпатських будителів та що впродовж віків плекали закарпатці: руську етнічну окремішність від угорського народу та оголосили, що вони, після багатьох віків проживання поруч із угорським народом, втратили майже все, що єднало їх зі східними слов’янами і, навпаки, запозичили чимало в угорців. Тож нічим, хіба що мовою, якою розмовляють у побуті та «східною» вірою, від них не відрізняються, отож є субетносом угорського народу.

Прихильники другої течії, теж всупереч позиції «будителів», котрі визнавали беззаперечною етнічну спільність населення з обох боків Карпат, стверджують, що закарпатські («підкарпаторуські») русини є, начебто, окремим слов’янським народом. Вважаємо, привід був достатньо формальним: заміна у Галичині та Буковині етноніма «русин», щоб не плутали з «русскіми», на  етнонім «українець».

Центром діяльності народовців стає Товариство св. Василія. Із 1897 р. починає виходити його газета «Наука». Позаяк товариство зазнавало шаленого тиску урядових кіл, народовці пішли на хитрість. Ними було використано наявність в Угорщині закону про вільний розвиток і діяльність акціонерних товариств, тож замість Товариства св. Василія 30 червня 1902 р. було утворено акціонерне товариство «Уніо», котрому перейшло все його майно. Воно мало власну друкарню, видавало та поширювало руські книжки, газету «Наука». Лідером народовців був о. А. Волошин. Додамо, що у роки Першої світової війни йому ще й довелося боротися за відстоювання церковнослов’янської мови в Богослужінні, збереження Церковного календаря та кирилиці[13].

Якісно новий етап національно-визвольної боротьби на Закарпатті почався із кінця жовтня 1918 р. у процесі краху Австро-Угорської імперії. Його, безсумнівно, можна вже характеризувати, як український державотворчий.

Рівень розвитку національної свідомості у краї був, через зазначені причини, на порядок нижчим ніж у Галичині. Тому процес державотворення тут відбувався мирно і проявлявся у усвідомленому намаганні народних мас, через рішення своїх утворених представницьких органів – народних рад добиватися возз’єднання з Україною. Єдиним винятком було створення Гуцульської республіки, зі власними органами влади і своєю невеличкою армією та її спроба збройним засобом (за підтримки військових загонів ЗУНР) визволити територію Закарпаття від угорської  окупації і саме таким чином забезпечити його возз’єднання з Україною [14]. Всезакарпатський з’їзд руського населення Закарпаття, що відбувся 21 січня в Хусті ухвалив рішення про возз’єднання краю з Україною.

Демократичний характер Чехословаччини, у складі якої перебувало Закарпаття в 1919-1939 рр., давало можливість застосовувати легальні, у тому числі парламентські, форми національно-визвольної боротьби. Діяли крайові партії чи філії загальночехословацьких. У своїй діяльності, передусім, вони домагалися від Праги виконання обіцянок, які вона взяла на себе за Сен-Жерменським договором про надання краю автономії. Народовецький вплив був наявний у кількох з них.    Особливо слід відзначити внесок у поширення та утвердження національної української самосвідомості товариства «Просвіти», яке мало густо розгалужену мережу філій та читалень і проводило у цьому напрямку надзвичайно велику і плідну роботу Важливими також були діяльність  «Пласту»,  «Педагогічного товариства», «Учительської громади», «Союзу підкарпатських студентів», театру «Нова сцена». Проукраїнські партії, організації і  товариства видавали газети, часописи, проводили багатотисячні маніфестації, домагалися утвердження української мови в освітніх та ін. закладах, відкриття шкіл, українізації установ, вирішення гострих соціальних проблем. Особлива роль належала школам, гімназіям, Мукачівській  торгівельній академії, Берегівській гімназії,  українським навчальним закладам, котрі діяли в Чехії — Українському вільному університету, Українській господарчій академії в Подебрадах тощо. Колосальну допомогу закарпатцям у становленні національної самосвідомості, розвиткові освіти, культури, науки надали велика кількість емігрантів із Галичини, Волині та Наддніпрянської України.

При цьому, народовцям доводилося вести ідеологічну боротьбу з русофільською, підкарпаторусинською (обидві легко переходили в угро-руську) течіями. Дане протиборство було вигідне чехословацькій владі, котра використовувала його, та, реалізовуючи політику «розділяй і володарюй», не квапилася з наданням автономії.  Хоча ще у 1919 р. Празька академія наук визнала, що закарпатські діалекти належать до української мови, однак було затіяно «мовну» проблему[15].

Загалом можна констатувати, що в Закарпатті до кінця 30-их років перемогу в ідеологічній боротьбі здобув саме український народовецький напрямок (дещо інша ситуація була на Пряшівщині, яка входила до складу Словаччини). Це яскраво проявилося в 1938 – 1939 рр.  Незабаром, після того, як краю був наданий автономний статус, відбувався надзвичайно інтенсивний державотворчий процес. Зазнали повного краху русофільський та угро-руський напрямки. Підкарпатська Русь вельми швидко стала Карпатською Україною, було започатковано створення збройних сил —  Організацію Народної Оборони «Карпатська Січ», відбувалася українізація державного апарату, застосовувалися  певні заходи для розвитку економіки, зміни в освіті, науці, культурі та в соціальній політиці. За утворену єдину українську партію — Українське національне об’єднання на виборах до Сойму 12 лютого 1939 р. проголосувало понад 92 відсотків  громадян автономії[16]. Величним, хоча й у значній мірі символічним актом було проголошення 14-15 березня 1939 р. державної незалежності Карпатської України та разом з цим — ухвалення  державного статусу української мови, державного гімну, прапора, герба, обрання  Президента. Хочемо наголосити, що, як свідчать матеріали засідання Сойму, це сталося з дотриманням усіх міжнародних правових норм. Бо, власне, відбулося на законно призначеній сесії, законно обраного законодавчого органу влади – Сойму Карпатської України, із дотриманнях усіх процедурних норм: у присутності не менше  2/3 обраних послів Сойму, оголошенням виборчою комісією результатів виборів, прийняттям послами присяги, виборами спікера, його заступників, утворення парламентських комісій, проходження прийнятих законів через перше, друге та третє читання, які відбувалися на окремих засіданнях сесії[17]. Підсумовуючи вищесказане, слід констатувати, що проголосивши незалежність своєї держави – Карпатської України, збройно виступивши на її захист, закарпатські українці засвідчили тим, що їх самосвідомість досягла рівня українського національного державотворення (тобто вони є частиною української нації). Після цього, твердження, що закарпатці не є українцями не має жодного грунту і перспектив і, на наш погляд, є безглуздям, нонсенсом[18].

Після окупації Карпатської України, незважаючи на жорстокі репресії, український національно-визвольний рух у Закарпатті продовжував існувати і в 1939-1944 рр. Чимало діячів Карпатської України, котрі змушені були податися в еміграцію, і далі працювали на українську справу. Василь Кузьмик, Іван Рогач, Іван Кедюлич, Іван Рожко-Ірлявський та багато інших у боротьбі за незалежність України віддали свої життя. В окупованому краї були спроби видавати книги українською мовою, проводити  культурну, освітню роботу, в т. ч. і у рамках Підкарпатського общества наук[19]. Особливо показовим було існування в 1939-1942 рр. молодіжної націоналістичної організації, метою якої було визволення Закарпаття від угорської окупації та здобуття Україною незалежності. Про масовий характер свідчило те, що в її діяльності взяли участь щонайменше 135 осіб, із котрих 125 пройшли через в’язницю в Ковнері[20]. Слід констатувати, що впродовж ХХ ст. сприйняли українську ідентичність і низка угорців, румунів, росіян тощо. Причиною стало мешкання у моноукраїнських населених пунктах, змішані шлюби, належність до церкви. Про їх етнічне походження, окрім родинних переказів, нагадують прізвища, на кшталт: Франци, Кравзи (з німецької). Мільчевичі (хорватської), Зелінські (колись, мабуть було: Желінські – з чеської) тощо. До слова нагадую, що чимало угорців мають українські прізвища (той же Брензович), що свідчить про їхнє етнічне походження.

Із визволенням Закарпаття Червоною армією доля закарпатських українців була пов’язана із долею всього українського народу. Вони зазнали колективізації, насильницької ліквідації Греко-католицької Церкви та репресій з боку сталінського режиму тощо. Чимало закарпатців воювало в УПА як на території краю, так і на інших українських теренах. Чимало закарпатців взяло участь і у дисидентському русі. А з початком лібералізації СССР у другій половині 80-х рр..закарпатці долучилися до нового етапу національно-визвольної боротьби українського народу. Виникають обласна організація Товариства української мови (21 січня 1989 р.), крайова організація Народного Руху України (23 вересня 1989 р.), котрі здійснили поважний внесок у здобуття незалежності України та збереження соборності.

Як вважає дослідник політичного русинізму академік Олекса Мишанич, з метою поборювання НРУ обком компартії та КДБ вирішили створити у Закарпатті «інтерфронт», розігравши «карту» політичного русинства[21]. Вільна пропаганда сепаратизму політичними русинами, вседозволеність  легко пояснюється тим, що на таке було «замовлення»  центральних органів КДБ. Адже Москві, по-перше, було надзвичайно вигідним утворення антиукраїнських, за суттю сепаратистських, рухів у Криму, т. зв. «Новоросії» та Закарпатті. Підтвердженням того, що Товариство карпатських русинів було створене за підтримки влади, є і те, що на відміну від НРУ, інших українських організацій, яких не реєстрували місяцями, воно було зареєстроване просто блискавично: 17 лютого 1990 р. відбулася установча конференція, а 20 лютого воно вже було зареєстроване[22].

Хоча, згідно зі статутом, Товариство повинно було займатися лише культурно-освітніми, екологічними питаннями, однак, незабаром, воно зайнялось політичною діяльністю, почало ставити вимоги «окремішності русинського народу», автономії тощо. Окрім Закарпатського обкому КПУ та московського «центру», зацікавленість у політичному русинстві виявили й інші сили. Це — реваншистські сили в Угорщині, котрі не покладали надії здійснити ревізію Тріанону та почали діяти через Товариство угорської культури Закарпаття, такі ж – у ще єдиній Чехословаччині, організації нащадків трудової еміграції Х1Х – початку ХХ ст. із Закарпаття, Пряшівщини та Лемківщини у США. Підтримку «русинізму» надають керівництво єпархії УПЦ Московського патріархату та сепаратистське крило Мукачівської греко-католицької єпархії. «Вождем» русинів різних угруповань став канадський професор угорського походження Павло Роберт Магочі.

Наприкінці 80-х та на початку 90-х рр. ХХ ст. вирішальна роль у поборюванні «русинізму» належала Закарпатській крайовій організації НРУ, також новонародженим партіям та громадським організаціям, фракції «Демократична платформа» у Закарпатській обласній раді. Із 1992 р. діяльність політичних русинів поступово йде на спад, пожвавилося напередодні Всеукраїнського перепису 2001 р., однак русинами тоді себе визнали менше 1% мешканців області, українцями – 80%.

Останній спроба пожвавлення сепаратизму – діяльності політичних русинів у союзі із іридентським керівництвом Товариства угорської культури Закарпаття відбулася у 2006 – 2009 рр. Сталося у результаті спроби політико-бізнесового угрупування, яке домінувало при владі в області, ще раз «розіграти» сепаратистську «карту». Проходило у різних ракурсах – від спорудженням стели із Турулом, який вважається символом угорських реваншистів, над Мукачівським замком, «пам’ятного знаку» на Верецькому перевалі на честь проходження через нього угорських племен наприкінці ХІХ ст. прийняття, із перевищенням її повноважень,  7  березня 2007 р. обласною радою ухвали про існування окремої від українців, національності  «русин» тощо. Однак, зазначені потуги виявилися марними, зазнали краху[23].

Після Революції гідності Ужгородського та ін. Майданів політичне русинство виродилося на цілковитий маргінес. Дивно, але  ФСБ Росії ще покладали на нього певні надії, повіривши авантюристам на кшталт «емігранта» до Росії П. Гецка, що воно не тільки ще щось вартує, а має підтримку, аж до можливості «шляхом повстання» проголосити тут «Підкарпаторуську народну республіку». Втім, проти найодіозніших сепаратистів СБУ порушила кримінальні справи[24].

З початком великомасштабної війни тисячі і тисячі закарпатців пішли захищати Батьківщину. Причому не лише українці, але й представники інших національностей. Окрім 128-ї гірсько-штурмової бригади, воюють і в інших підрозділах. За ініціативою тячівця О. Куцина ще у 2014 р. був відроджений підрозділ під назвою «Карпатська січ». Незважаючи на те, що О. Куцин загинув у війні навесні 2022 р., підрозділ продовжує вкривати себе славою на найрізноманітніших фронтах. Захищаючи Україну, докладаючи величезних зусиль у тилу, направлених на підтримку Збройних Сил України, на Перемогу, наші краяни підтверджують, що вони зі всім українським народом.

Бібліографія

Дослідження.

Белей Л.,  Русинський сепаратизм: націєтворення  in vitrо,  Київ 2017.

Ванат І.,  До питання про так звану українізацію русинів Прящівщини, (w:)  Культура українських Карпат: традиції і сучасність : матеріали міжнародної наукової конференції (Ужгород, 1 – 4 вересня 1993 року, ред.. Б. Галас,  Ужгород 1994.

Данилюк Д.,  Історія  Закарпаття в біографіях і портретах, Ужгород 1997.

Ліхтей І., Боротьба за кирилицю мову, календар у 1915 1916 роках,  (w:)  «Ви не вмрете єпископе Іване…» Діяльність громадськості Закарпаття за єдність Греко-католицької церкви в Україні, возз’єднання Мукачівської єпархії з  УГКЦ, богослужіння українською мовою, ред.. В. Піпаш, Ужгород 2017, с. 36 – 38.

Марко В., Спомини: літературні спроби – публікації 40-х років, Ужгород 1995.

Мишанич О., «Карпаторусинство», його джерела й еволюція у ХХ т. Київ 1992.

Панько С.,  Прикметник «русинський»: звідки таке слово (w:)  Культура українських Карпат: традиції і сучасність: матеріали міжнародної наукової конференції (Ужгород, 1 – 4 вересня 1993 року), ред. П. Чучка, Ужгород 1994, с. 263 — 267.

Пекар А.., Нариси історії церкви Закарпаття. Том ІІ. Внутрішня історія.  Рим-Львів 1997. 

Пеняк С., Пеняк П., Історія Закарпаття з найдавніших часів до приходу угорців в Карпатську улоговину, Ужгород 1997.

Піпаш В., Закарпатська Гуцульщина: історико-етнографічний нарис, Ужгород 2012.

Піпаш В., Українське націоналістичне підпілля на Закарпатті у роки Другої світової війни, (w:) Закарпатська Україна: перспективи та реалії розвитку, ред..колегія, Ужгород 2010 с. 24 – 32.

Піпаш В., Феномен регіонального сепаратизму в Закарпатті,  Мукачево 2009.

Росоха С., Сойм Карпатської України,  Львів 1991.

Стерчо П., Карпато-Українська держава. До історії визвольної боротьби карпатських українців у 1919 — 1939 рр., Торонто 1965.

Тиводар М. , Закарпаття: народознавчі роздуми,  Ужгород 1995.

Ференц П.,, Етнонаціоналні орієнтації українців Закарпаття в 20-30-і роки ХХ століття., Мукачево 2005.

Шандор В., Закарпаття, історично-правний нарис. IX ст. — 1920, Інк., Нью-Йорк 1992.

Інтернет-джерела

https://zakarpattya.net.ua/News/227291-Prem’ier-Pidkarpatskoi-Rusi-Hetsko-iakyi-pidtrymav-putina-za-derzhzradu-otrymav-20-rokiv-za-gratamy (24.04.2023).

Піпаш Володимир

Формування слов’яно-русько-української ідентичності в «Історичному Закарпатті» (VІ – ХХІ ст.).

У статті розглядається діалектика та причини процесу слов’янізації давнього населення   Закарпаття (різноетнічного субстрату), з подальшим прийняттям руської ідентичності, який завершився становленням українського національного самоусвідомлення.

Ключові слова: населення Закарпаття, слов’янізація, руськість, становлення української самосвідомості, політичне русинство.

Теги: арахіс, інжир, хурма, лавр, Перемишль, конференція, ідентичність

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати