Про події на Верецькому перевалі у другій половині березня 1939 р.

Про події на Верецькому перевалі у другій половині березня 1939 р.

Зазначена стаття була написана мною для публікації в одному з наукових видань України ще у 20011 р. Чому вона не була опублікована - - «хоч убий» не пам’ятаю. Мабуть із цим виданням «щось сталося», а я забув, бо готував інші матеріали. Чого згадав? Бо до мене, за посередництвом М. Вегеша, звернулися з Інститу історії України НАНУ з проханням «дати довідку» щодо Верецького перевалу. Бо в Інститут надійшла аналогічне прохання від Прем’єр-міністра України Д. Шмигаля. Знову ж таки, «бо» до Президента, Верховної Ради та Кабміну звернулася Львівська обласна рада  зі зверненням  - «щодо вшанування пам’яті захисників Карпатської України», де йдеться і про події березня 1939 р. на Верецькому перевалі.

Тому, я згадав за статтю, трішки поправив та окрім Інституту історії пропоную і читачам Закарпаття онлайн.

Верецький (Середньоверецький) перевал (висота над рівнем моря – 839 м.) знаходиться на межі Закарпатської та Львівської областей України. До 1918 р. по ньому проходив кордон між угорською та австрійською частинами Австро-Угорської імперії, у 1919 р. – березні 1939 р. – ЧСР та Польщею, надалі до вересня 1939 р. – Угорщиною та Польщею. Найближчі села з закарпатського боку – Верб’яж та Нова Ростока Воловецького району, львівського – Жупани та Клімець Сколівського. Через перевал проходить «стара», нині мало використовувана автомобільна дорога із Закарпаття на Львівщину.

Про те, що на Верецькому перевалі у другій половині березня 1939 р. був здійснений масовий розстріл полонених карпатських січовиків – радянськими істориками не згадувалося взагалі, хоча місцеві жителі про це пам’ятали. Ситуація почала мінятися лише починаючи із 1989 р. Про трагедію згадується у низці публікацій, зокрема В. Довгея [3] та В. Худанича [22]. Дослідники опиралися на свідчення очевидців подій: Івана Гетроці, мешканця м. Мукачева, в 1939 р. – директора Верб’язької школи, Федора Голянича, Івана Джуглі, Ганни Кробинець та Василя Куштанця – мешканців с. Нова Розтока, Василя Галузинця, мешканця смт Воловець, уродженця с. Верб’яж [3, 159 – 163; 22, 57 –  58]. Водночас, угорські науковці факт розстрілу категорично заперечували, мотивуючи відсутністю про таке архівних документів.

Авторові даного дослідження про трагедію розповідали Василь Ігнась (1914 р. н.), карпатський січовик, мешканець с. Нижні Ворота, Юрій Зюзя, мешканець с. Верб’яж, Іван Грига, мешканець с. Підполоззя та ін.., котрі були очевидцями, або чули про неї з розповідей родичів, сучасників-односельців [14].

Згідно свідчень, загальна кількість жертв може сягати 600 осіб, котрих розстріляли по периметру чотири кілометри вздовж кордону, переважно на закарпатській стороні.

Враховуючи це, слід з’ясувати, звідки могла взятися тут така кількість січовиків. В. Худанич висловлює припущення, що ними були в’язні угорських катівень у В. Бичкові, Тячеві та Криві, котрих пригнали сюди жандарми і гонведи [22, 57]. 

На наш погляд, особливо враховуючи, що розстріли відбулися у перші ж дні окупації та доволі значну відстань від названих катівень, це є сумнівним. Вірогідніше за все, більшість із розстріляних були тими карпатськими січовиками, котрі потрапили у полон у північно-західній частині Закарпаття. Певним підтвердженням цього є і документи. Так, 18 березня 1939 р., у телеграмі до Будапешту від командувача угорських військ у Закарпатті генерала Г. Вертга повідомлялося: «Озброєні гвардійці Січі, що сховалися у горах, своїми нападами ставили під загрозу спокій наших частин» [7, 302 -303]. Вранці наступного дня він же телеграфував: «на території… Ужок – Перечин – Поляна – Верецьки… відбувається концентрація гвардії Січі кількістю приблизно 3000 чоловік (мабуть є перебільшенням – авт.), для роззброєння яких вирушили похідні патрулі. Наші підрозділи зловили 50 гвардійців» [7, 62, 310 – 311].  Ввечері 19 березня від нього ж надійшла телеграма, у якій сповіщалося: «нечисленні загони Січі все ще опираються, але їх роззброєння проходить за планом і швидко» [7, 313]. 

Про те, що 45 січовиків, захоплених у полон на Свалявщині (чи не тих самих про котрих ішла мова в телеграмі від ранку 19 березня), серед котрих були молоді хлопці із Галичини, що «вивтікали то з Хусту, то з Верецьок», угорці вивезли із Сваляви ґрунтовою дорогою до Нижніх Воріт, куди прибули 19 березня «рівно о 5 год пообіді», повідомляє січовицький чотар Н. Романенко. Йому та ще одному січовику дивом вдалося врятуватися, інші ж, як довідався Н. Романенко, наступного дня були розстріляні поляками [20, 132 – 133].

Абсолютна більшість розстріляних були ті, хто після полонення, повідомили, що вони є галичанами – громадянами Польщі, що восени 1939 р. – березні 1939 р., перейшовши кордон, прибули на допомогу Карпатській Україні. Однак, серед них були і закарпатці. Зокрема І. Джугля, Г. Кробинець та В. Куштанець називають Івана Григу, котрий під час розстрілу був лише поранений у ногу, причаївся та зумів доповзти до крайньої у с. Н. Розтока хати – будинку Михайла Сличка, де йому зробили перев’язку, після чого він зміг таємно дібратися додому у с. Верхні Ворота [3, 162 – 163].

На Верецький перевал угорські війська (чотири батальйони), після боїв біля Чинадієва, Пасіки та Сваляви вийшли, мабуть, не раніше 17 березня 1939 р. Тут відбулося їх «братання» із польськими військовиками, які переросли у гулянку [17].

В. Довгей, опираючись на спогади людей, пише, що 17 березня, у Нижні Ворота було привезено та пригнано колони січовиків [3, 159]. Вважаємо, що за давністю подій, очевидці помилилися на два дні, а більш вірогідною, враховуючи вищезазначену військово-тактичну ситуацію у цьому регіоні, є дата, яку називає Н. Романенко – 19 березня. Він же повідомляє, що січовиків у Н. Воротах чекали, щоб допитати, польські офіцери: три капітани, поручник, хорунжий і сім «таємних поліцаїв», котрі долучилися до їх катувань [20, 132 – 133].

У другій половині дня голодних, виснажених тортурами січовиків, колонами по 50 – 70 чоловік, погнали, через села – Н. Ворота, Завадку та Верб’яж, на перевал. Вважаємо, що це відбувалося 19 березня. Січовиків заставили розшнурувати черевики, а то й зняти ремені із штанів, щоб унеможливити втечі по глибокому снігу. Колони гнали до пізньої ночі. На перевалі січовиків передали польським прикордонникам, котрі їх помістили у підвали казарм [3, 159 – 163]. В самих казармах відбулися польсько-угорські святкування, по які згадують люди (поляки співали: «Мадяр, поляк – два братанки, як до шаблі, так й до склянки!») [17] ( див. також  відеоматеріал (оцифровану кінохроніку про подію https://www.youtube.com/watch?v=YbqNjaPzMuA&feature=youtu.be). Дату святкувань підтверджує генерал Г. Вертг, котрий повідомив у Будапешт «поляки 19 березня у Клімієвці влаштовують святкування з нагоди встановлення спільного угорсько-польського кордону..» [7, 303]. У нас є всі підстави вважати, що мова йшла про с. Клімець, яке впритул прилягає з галицького боку до Верецького перевалу і де були польські казарми.

На світанку наступного дня карпатські січовики, всупереч міжнародному праву, зокрема Женевській конвенції та законодавству Польщі і Угорщини, були розстріляні. Для цього їх знову поділили на групи по п’ятдесят чоловік, які розвели на півтора-два кілометри по периметру кордону, перегнали на закарпатський бік та розстріляли із кулеметів над селами Нова Ростока і Верб’яж та у меншій мірі над Клімцем і Жупанами із львівського боку. Тих, хто намагався втекти (люди кидалися в боки) та поранених – доганяли і добивали з карабінів. Вбитих частково постягували в купи та поприкривали гіллям.

Таким чином польськими та угорськими військовиками був учинено те, що можна охарактеризувати, як «злочин проти людяності». Адже «вина» цих, здебільшого молодих галичан перед Польською державою була щонайбільше – нелегальний перехід кордону, за що могло бути не таке вже і значне покарання. Співучасть же у злочині угорських офіцерів є безумовною. Адже розстріли відбувалися не на польській (львівській) території, а на закарпатській, яка вже вважалася належною до угорської держави. Тож, без угорців, таке робити на чужій території поляки не наважилися б.

Виникає питання: чому полонених розстріляли? Гадаємо, що польські шовіністи використали нагоду так «легко і просто» ліквідувати велику кількість українських патріотів, не допустити їх у Галичину, розраховуючи, що це допоможе їм справитися із все наростаючою національно-визвольною боротьбою українців на їх «східних кресах». До цього варто згадати, що впродовж осені 1938 – березня 1939 рр., Карпатська Січ у прикордонних районах знищила не один збройний загін польських терористів та військовиків. Востаннє це трапилося в ніч із 15 на 16 березня 1939 р. біля Торуня, коли січовики розгроми значний польський військовий підрозділ, загнавши його на чотири кілометри вглиб польської (галицької) території  [23, 108].

Однак історія жорстоко помстилася. Через кілька місяців Польща втратила незалежність. Її територію поділили між собою Гітлер і Сталін, а тисячі польських офіцерів (не виключено, що серед них були і ті, котрі керували розстрілами січовиків), що здалися в полон Червоній армії, так само злочинно були розстріляні енкаведистами у Катині.

Після того, як у горах зійшов сніг, собаки почали притягувати в села відгризені шматки людських тіл: руки, ноги, голови тощо [16]. Селяни повідомили про це верб’язького священика, о. Д. Ревицького. Про це ж йому говорили господарі, котрі оглядали в горах свої ділянки перед весняними роботами. Священик побував на місцях розстрілів. Там було знайдено гільзи від набоїв польського виробництва [3, 160]. Страшний сморід стояв у лісах, а зграї мух, що сиділи на трупах, які терзали і розтягували хижі звірі та собаки, загрожували розповсюдженням інфекційних захворювань.

Жахливі події змусили Д. Ревицького звернутися до угорського командування. Була створена комісія, в яку ввійшли угорські та польські прикордонники, Д. Ревицький, старости обох сіл. Комісія організувала селян на поховання. Втім, частіше всього, трупи загортали лише невеликим шаром грунту. Так, мешканка Н. Ростоки Ганна Карабинчук, котрій тоді виповнилося 14 років, із жахом згадує як її корова, котру вона пасла, провалилася в яму, яку розгребли звірі [17]. На деяких захороненнях (не кажемо – могилах) селяни встановили хрести, однак до початку 1990-х рр. вони не простояли.      

Розлючені на священика Д. Ревицького, котрий всього-навсього виконав свій священичий обов’язок, польські військовики ночами перебиралися через кордон у село, шукали його, намагаючись спіймати та «покарати» (про це його навіть попереджали угорські жандарми – до речі, Д. Ревицький, як повідомляли авторові сучасники подій, вважав себе угорцем за національністю), через що той два місяці вночі переховувався, поки врешті-решт не домігся у церковних властей переведення на іншу парафію на Мукачівщині [3, 161].

Позаяк, за часів радянського режиму, питання розстрілів на Верецькому перевалі було табу, ні про яке вшанування пам’яті січовиків не могло бути і мови.  Ситуація почалася мінятися лише в часи національного відродження наприкінці 1980-х рр. Наприкінці вересня 1990 р., за ініціативою жителів с. Жупани (Львівщина) Б. Матвіїва та І. Бурички, на галявині під Глухівським верхом Верецького перевалу було насипано символічну могилу та встановлено пам’ятний Хрест. 22 червня 1991 р. біля «старої» дороги відкрито та, за участю греко-католицького єпископа Івана Маргітича, освячено пам’ятний знак (3, 164). Вшанування героїв регулярно відбувалися і в наступні роки [2].

Представники української громадськості Закарпаття впродовж багатьох років домагалися проведення на Верецькому перевалі пошукових розкопувальних робіт та перепоховання карпатських січовиків. Так, звернення до обласної влади про це приймалися наприкінці 1990-х та на початку 2000-х рр. кількома крайовими конференціями Народного Руху України [15; 4]. Обов’язкова  потреба здійснення перепоховань мотивувалася тим, що це прямий державний, патріотичний, моральний та християнський обов’язок громадян незалежної України, за яку віддали життя карпатські січовики. Хоча керівництво Закарпатської облдержадміністрації, ще в 2000 р. у відповідь на ці звернення, при зустрічі із головою НРУ Г. Удовенком, пообіцяло розпочати розкопки, однак не виконало обіцяного [17].

Актуальність проведення пошукових робіт та перепоховання була викликана й тим, що представники угорських кіл заперечували факт розстрілів, мотивуючи тим, що, позаяк «документів у архівах про це нема», тож не було і розстрілів.

У 1996 р. на Верецькому перевалі, на замовлення, як вважала українська громадськість Закарпаття, реваншистських сил Угорщини, що донині не сприймають умов Тріанону та мріють про відновлення «Великої Угорщини», почалося відновлення монумента на честь тисячоліття «завоювання предками угорців нової батьківщини», який у 1896 р. був, із шовіністичною та зневажливою до українського населення краю «помпою», тут, на тодішньому державному кордоні Угорщини встановлений і який у 1930-і рр. демонтували чехословацькі власті, вбачаючи у ньому символ угорського великодержавного шовінізму [1; 6; 18]. Автора, котрий тоді був головою Закарпатської крайової організації НРУ та редактором газети «Карпатський голос» повідомив про це д. і. н., професор УжНУ В. Худанич, принісши вирізки із газет, які йому переслали з Угорщини (здається – О. Русин). А начальник закарпатського облавтодору С. Філіп «кулуарно», бо був обурений, повідомив мені, що йому поставлене облдержадміністрацією завдання до кінця року відремонтувати «стару» дорогу до перевалу, щоб туди могли їздити угорські «паломники», на що підуть мало не всі річні ресурси, виділені на ремонт доріг у області. Автор повідомив про таке Голову НРУ В. Чорновола, подію розглянув Центральний провід Руху.

Тож влітку 1996 р., автор разом із народним депутатом, головою комітету Верховної Ради з питань культури і духовності М. Косівим кілька разів «проривалися» на перевал. Пишу «проривалися», бо проїзд перекривав міліцейський пост, котрий нікого не пропускав, отож удалося проїхати лише завдяки посвідченню народного депутата. Дорога була ще й перекрита насипом купи гравію, тож  переїздячи через неї, автор пошкодив кріплення коліс свого старенького «жигуля», із-за чого, на зворотній дорозі ми мало не розбилися (колесо «на ходу» відлетіло – пощастило, що швидкість була невисокою, обличчя Косіва, аж почорніло, бо ще у машині сиділа і його дружина Марія).

Також ми з’ясували, що земельна ділянка під будівництво Верб’язькою сільською чи Воловецькою районною радами не видавалося, будівництво відбувалося таємно, без будь-яких погоджень проєкту, як це вимагало законодавство, сам проект був розроблений в Угорщині, будівництво велося за кошти Угорщини, за посередництвом Товариства угорської культури Закарпаття, однією із приватних фірм Мукачева, керівник та працівники якої були угорцями.

Подію оприлюднили у Верховній Раді В. Чорновіл, М. Косів, поступили відповідні депутатські запити.

Після публікацій у «Карпатському голосі» [1; 6] розпочалися протести і на Закарпатті». Тож у Києві зрозуміли, що спорудження пам’ятника на колишньому, а не на сучасному кордоні Угорщини, несе загрозу національно-державним інтересам України, є зневагою для українців (для когось наприкінці ІХ ст. почалася «нова батьківщина», а для когось багатовікове рабство), тож рішенням Кабінету міністрів, будівництво було «призупинене». Однак питання відновлення будівництва і далі впродовж років порушувалося угорською стороною [18].

Восени 2006 р., на пропозицію автора, котрий був тоді депутатом Закарпатської обласної ради, вона розглянула проект рішення «Про підготовку до відзначення 70-річчя Карпатської України», в якому був пункт про організацію проведення на Верецькому перевалі пошукових робіт захоронень та перепоховання карпатських січовиків у братській могилі, спорудження на ній пам’ятника, однак він був відхилений нею, як «необґрунтований».

Після повторної відмови Закарпатської облради, депутатське звернення про необхідність розкопок було направлене автором до Львівської обласної ради, позаяк перевал знаходиться на адміністративному кордоні двох областей. Звідти надійшла позитивна відповідь.  

Водночас, навесні 2007 р. стало відомим, що на Верецькому перевалі знову відбуваються інтенсивні роботи із завершенням призупиненого у 1996 р. будівництва пам’ятника на честь завоювання угорцями нашого краю.

Після протестів громадськості, масових акцій, організованих на перевалі ВО «Свобода», рішень Львівської, Тернопільської та Івано-Франківської обласних рад про недопустимість будівництва зневажливого для українців та реваншистського пам’ятника, реалізувати плани про його відкриття за участю керівників України та Угорщини стало неможливим [16].

Зазначене актуалізувало необхідність проведення пошукових робіт на перевалі. 25 жовтня 2008 р. на Верецький перевал приїхала пошукова група, що складалася з працівників комунального підприємства Львівської обласної ради з питань здійснення пошуку поховань учасників національно-визвольних змагань та жертв воєн, депортацій і політичних репресій «Доля», яку очолював археолог, кандидат історичних наук Я. Онищук.   Пошуковці працювали тоді у «борг», відгукнувшись на прохання відповідального секретаря Державної міжвідомчої комісії увічнення жертв репресій, війни С. Шеремета, котрий напередодні  працював начальником головного управління з питань внутрішньої політики Львівської обласної державної адміністрації, тож розумів важливість проведення даних робіт [17].

Наприкінці жовтня – на початку листопада 2008 р. було розкопане найменше із захоронень. У ньому виявлено останки 10 осіб, які лежали у два шари. Кістки, із-за підвищеної вологості грунту, були крихкими, змішалися, тож кількість осіб визначена за наявністю черепів. Знайдено також шкіряне взуття – військові (підошви із шипами) та цивільні черевики, показово, що без шнурків, зотлілі шматки одягу, довоєнні чехословацькі монети, годинник тощо. Тобто, супутні речі підтверджують те, що захоронені – це карпатські січовики [17].

Надалі, у зв’язку із наближення зими, роботи було призупинено, однак продовжилися навесні 2009 р.  Корекцію у плани вніс брак фінансування, викликаний економічною кризою. Тим більше, що кошти виділяла виключно Львівська обласна рада. Жодного дольового внеску влада Закарпаття не зробило.

14 вересня 2009 р. останки карпатських січовиків були урочисто, за участі представників громадськості обох областей та представників влади Львівщини, перепоховані обабіч «старої» дороги, де було заплановано спорудити меморіал із військовим цвинтарем [12]. Не   поховані тут останки лише двох карпатських січовиків – останки одного планувалося поховати біля Стіни Героїв, на Марсовому полі у Львові, іншого –   на Красному полі в Закарпатті.

Інтенсивні пошукові роботи «Долею» було продовжено у 2010 р.  та наступні роки. Археологи розкопали ще кілька захоронень, де було знайдено останки кількох десятків січовиків [10; 11]. 

Їх перепоховання відбулося напередодні святкування двадцятиліття Незалежності України. В урочистостях взяли участь представники влади Львівщини, на чолі головою обласної ради О. Панькевичем (жодного представника влади із закарпатського боку – не було), священики,  громадськість обох областей [8; 9]. А 15 жовтня 2017 р. тут, за участі влади Львівщини, народних депутатів (із Закарпаття жодного представника влади не було) урочисто було відкрито Меморіал героям Карпатської України [13].

Таким чином, у результаті дій патріотичної української громадськості та  підтримки Львівської обласної ради поступово відбувається відродження історичної правди щодо закарпатської «Катині». Героям, котрі віддали своє життя за Україну, віддається належна шана, що має величезне моральне, виховне та й політичне значення. При цьому доводиться долати супротив недоброзичливих кіл, зокрема угорських шовіністів та їх «адвокатів» у владному середовищі Закарпаття. Через це перевал залишається певною зоною суспільно-політичної напруги. Додає цьому і те, що угорська сторона не лише продовжує заперечувати факт розстрілів, а й продовжує наполягати на завершенні спорудження пам’ятника на честь «завоювання батьківщини». Пам’ятник, котрий не сприймається українцями, регулярно зазнає обмальовувань, обписувань, руйнувань, «реконструкцій» (із встановленням на ньому українського Державного Герба – Тризуба). 19 лютого 2011 р. представники ВО «Свобода» розпалили впритул нього «вогонь слави», в результаті чого, він зазнав чергових ушкоджень. По даному факту було відкрито проти них було порушено кримінальну справу. В ході судового процесу остаточно з’ясувалося, що спорудження даного об’єкту здійснювалося з порушенням низки відповідних норм та українського законодавства [5; 21]. У забудовника – Товариства угорської культури Закарпаття і далі відсутні документи на земельну ділянку, інші дозвільні, погоджувальні та фінансові документи. По факту – дана «архітектурна форма» споруджена абсолютно незаконно. Тож перспектива його подальшого існування, вірогідніше за все, є невтішною для ініціаторів.

  1. Від прес-центру обласного Руху Закарпаття // Карпатський голос. – 1996. – 12 червня – 1 липня.
  2. Вшанування пам’яти героїв // Карпатський голос. – 1998. – 20 – 26 червня.
  3. Довгей В. Від Бескидів до Катині / В. Довгей // Карпатська січ: матеріали науково-практичної конференції, присвяченої 56-ій річниці Карпатської Січі (Ужгород, 11 – 12 березня 1995 року). – У. : Гражда, 1996. – С. 157 – 164.
  4. Звернення ХVІ конференції Закарпатської крайової організації Народного Руху України // Карпатський голос. – 2002. – 9 – 15 лютого.
  5. Знову 'Свобода' і пам'ятник - цього разу угорцям // [Режим доступу]  http://www.bbc.co.uk/ukrainian/ukraine/2011/02/110220_svoboda_monument_damage_sd.shtml
  6. Із газетних публікацій Угорщини // Карпатський голос. – 1996.   – 12 червня  – 1 липня.
  7.  Книга пам’яті України: Закарпатська область. – Ужгород : Карпати, 1998. – Т. 2.  –  426 с.
  8.  Крачук О. У них «прорвало» завісу. Коли «прорветься» совість? / О. Кравчук // [Режим доступу]  http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-86439-U-nykh-prorvalo-zavisu.-Koly-prorvetsia-sovist
  9.  Львівщина побудує на Верецькому перевалі меморіал розстріляним січовикам. А Закарпаття? // [Режим доступу]  http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-86462-Lvivshchyna-pobuduie-na-Veretskomu-perevali-memorial-rozstrilianym-sichovykam.-A-Zakarpattia
  10.  На Верецькому перевалі археологи знайшли останки сімох січовиків Карпатської України (ФОТО) // [Режим доступу]  http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-85950-Na-Veretskomu-perevali-arkheolohy-znaishly-ostanky-simokh-sichovykiv-Karpatskoi-Ukrainy-FOTO
  11.  На Верецькому перевалі знайшли могилу карпатських січовиків, розстріляних угорцями та поляками // [Режим доступу]  http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-75139-Na-Veretskomu-perevali-znaishly-mohylu-karpatskykh-sichovykiv-rozstrilianykh-uhortsiamy-ta-poliakamy
  12.  На Закарпатті відбулася церемонія перепоховання розстріляних січових стрільців (ФОТО) // [Режим доступу]   http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-47416-Na-Zakarpatti-vidbulasia-tseremoniia-perepokhovannia-rozstrilianykh-sichovykh-striltsiv-FOTO
  13. На межі Львівщини і Закарпаття відкрили Меморіал Героям Карпатської України  // [Режим доступу]   https://www.radiosvoboda.org/a/28796266.html
  14. Піпаш В. Верецький перевал. Історія і перспективи конфлікту /В. Піпаш  // [Режим доступу]  http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-37177-Veretskyi-pereval.-Istoriia-i-perspektyvy-konfliktu
  15.  Піпаш В. Верецький перевал: легенда, яку хочуть використати політичні  екстремісти сусідньої держави / В. Піпаш // Карпатський голос. – 1999. 11 – 17 грудня.
  16.  Піпаш В. Некрополь героїв, а не Стіна плачу має постати на Верецькому перевалі / В. Піпаш // Срібна Земля – Фест. – 2008. – 20 – 26 листопада.
  17.  Піпаш В. Розпочалися розкопки на Верецькому перевалі / В. Піпаш // Карпатський голос. – 2008. – Листопад.
  18.  Протест проти угорської історичної агресії на Закарпатті // Карпатський  голос. – 1996. – 12 червня – 1 липня.
  19.  Розпочнуться розкопки на Верецькому перевалі // Карпатський голос. – 2000. – 5 – 11 лютого.
  20.  Романенко Н. Від Сільця до Імстичева / Н. Романенко // Карпатська Україна в боротьбі: Збірник. – Відень : Видання Української пресової служби, 1939. – С. 130 – 133.
  21.  Троє закарпатців підпалили угорський монумент на Верецькому перевалі // [Режим доступу]  http://zakarpattya.net.ua/ukr-news-79527-Troie-zakarpattsiv-pidpalyly-uhorskyi-monument-na-Veretskomu-perevali
  22.  Худанич В. Світове Братство Карпатська Січ / В. Худанич. – Ужгород : Гражда, 2005. –  292 с.
  23.  Яворенко Г. Гарнізон ОНІКС в Торуні / Г. Яворенко // Карпатська Україна в боротьбі… – С. 101 – 108.
Володимир Піпаш, Закарпаття онлайн.Блоги
22 червня 2021р.

Теги: січовики, розстиріл, перевал

Коментарі

jurius 2021-07-23 / 05:33:35
Пане, Чеху, Ваше питання присвячене участі січовиків негромадян Чехословаччини у подіях 1938-1939 рр. в Карпатській Україні є частиною іншої, ширшої дискусії: чи мають право розділені нації на солідарність, в тому числі збройного характеру під час національних рухів. З точки зору розділених націй сама постановка цього питання виглядає безглуздо. Натомість, з точки зору політичних націй держав-імперій, поляки, румуни, серби, болгари, греки, литовці... українці, які підтримували національні повстання на різних частинах своїх роз'єднаних політичними кордонами земель є порушниками і терористами. Що тут сказати. Чехам, на відміну від українців, поляків або литовців пощастило знаходитися лише у складі лише однієї імперії. Це звільнило чеський національний рух від проблем внутрішнього розколу та аналогічних закидів по відношенню до нього з боку державних націй.

Cech 2021-07-18 / 08:11:36
С паном Пащенко абсолютно соглашаюсь. До того то часу, тільки німці мали дость моральних сил, честно с німецьков педантністьов, детально вивчити кріміналність режиму 3-го Райху. Німеччина, як єдина держава в Європі, дуже скоро, ще за часів Конрада Аденаувера розвіазала трагічні дії Голокосту (Shoah) с державою Ізраіль, в том числі ай фінансову компензацію. Пізніше, подiбні проблеми Німеччина рішала ай с другими державами. Австрія зробила подібні кроки пізніше, після Німеччини. Другі держави-сателіти с нацистськими режимами, в том числі ай в частично окупованих державах 3-м Райхом, досконалу денаціфікацію не зробили. Союзники в Норімбергу сконцентрувались тільки на Гітлеровський режим в Німеччині. Зато крімінальних нацистів в сателітних державах судили не в Норімберзі. Судило іх правосудіє в бувших сателітних державах. Це була велика помилка. І за це ми маємо на єдному боці актівізацію прастарілого націоналізму аж одкритого неонацизму, а з другого боку непродуману політику для біженців/емігрантів. На мою думку канцеларка Німеччини Ангела Меркель, як політик, є дуже виважена і ефективна канцеларка. Но політика "Herzlich willkommen" для біженців з близського східу і з північної Африки ма ай іраціональну компоненту, коріння якi можуть знаходитись ай в Норімбергу.
Пан Піпаш, я так зрозумів, що більшість січовиків не були горожанами тодішній уж федеративної Чехословаччини і Підкарпатської Русі/Карпатської України. Січовики - горожани других держав - мали віза (право) перебувати на теріторіі Підкарпатської Русі/Карпатської України яка була всеж таки частиною федеративної Чехословаччини?

В. Піпаш 2021-07-15 / 20:22:48
п. Вікторе - Приймаю!

Віктор Пащенко 2021-07-15 / 16:45:58
Я ж не казав, що треба забувати і тим більше не вивчати. Я зауважив, що чомусь легше помилки чи навіть злочини бачаться зі сторони. Хоча й так рух історії йде по висхідній до заперечення насильства. І в цьому головне досягнення історичної праці, в тім числі, і Вашої.

В. Піпаш 2021-07-15 / 16:23:59
Дивнувата вийшла репліка у п. Пащенка, адже незалежнісь України була здобута в результаті дуже тяжкої, дуже жертовної (і кривавої) боротьби.
У ній були і борці, і герої, і великі жертви, і вороги. Як це не памятати? А може ще й про Голодомор, сталінські табори не треба згадувати - забути і все?
Не кажучи вде за те, що "хто забуває трагічні сторінки власної історії - приречений пережити їх ще раз".

В. Піпаш 2021-07-15 / 16:07:56
п.Чекові!
Мені приємна Ваша подяка. Теж дякую.
Щодо останнього питання.
До липня 1941 р. ОУН підтримувала певні стосунки і деякими впливовими особами Німеччини (після проголошення відновлення незалежності України 30 червня 1941 р., репресій, розстрілів гестапівцями оунівців арештів Бандери, Стецька та ін. ці стосунки обірвалися).
Але це не стосувалося ні Гітлера, ні Гімлера. Стосунки підтримувалися з тими,хто розглядав варіант "дозволу" на створення на території України (чи її частини)Української держави, втім маріонеткової, за зразком словацької чи хорватської. До таких належав керівник Абверу Канаріс (проти цього різко виступали СС, Гестапо, які конкурували з Абвером - війсковою розвідкою), прихильники були і серед генералів Вермахту. Тож, з Абвером ОУН співпрацювала (у т. ч. і через агента Абверу, напівнімця-напівукраїнця, члена ОУН Ріко Ярого) Німці, зокрема, добилися, щоби карпатських січовиків-вязнів концтабору Варюлопош мадяри звільнили та видали у Австрю. З них, зокрема були утворено тренуввальний військовий табір (готувалася війна з Польщею, тож було вигішено використати українців), з учасників якого був сформований батальйон Нахтігаль (Соловейко). Втім обидві сторони ніколи один одному не довіряли, обидві правдами-неправдами намагалися один одного "використати" Повторюю, з літа 1941 р. будь-яка співпраця припинилася, позаяк у лінії Німеччини перемогло противники незалежності України (арештовані Бандера та ін осільники ОУН відсиділи утюрмах та концтаборі до 1944 р., коли територія україни була захоплена Червоною армією, тож було вирішено, що а раптом вдастся знову "розіграти" у тилу у радянських - "український факто" - втім на таке ОУН у\не пішла). До речі Канаріс, був розстріляний гестапівцями, поквитавшись за давню конкуренцію.
Зазначене не стосується Романа Шухевича навесні 1939 р. Він був ще маловідомою особою, йому, ну це точно, шо ніхто іх німців не домомагав втекти з Карпатської України.

Віктор Пащенко 2021-07-15 / 15:36:06
Про рух і напрямок вектора історії.
Українські історики докладно вивчають звірства угорців, поляків, росіян. Польські прискіпливо займаються такою ж практикою у українців, росіян, німців і т.д. Росіяни досліджують їх у тих же поляків, німців, українців. І так до безкінечності у всіх сусідів, чехи, серби, хорвати, англійці, ірландці, американці, індіанці і т.д і т.п. В результаті цивілізоване людство жахається насильства за будь-якою ознакою і забороняє смертну кару в принципі. Хоча більшість ніби проти. Сильні навіть наважуються вибачитись за дії предків, а слабкі продовжують звинувачувати сусідів. Але все-таки вона рухається.

Cech 2021-07-15 / 02:59:38
Я (cech) отвічав пану "Cech має повірити" на його комент.
Чехи думають свойов головов, в том числі ай я. Індустріалізація в Чеських землях (Чехи, Моравія) проходила в том часі паралельно, як ай в Німецьких регіонах (Австрія, Німеччина). До першої світової війни центрами науки, медицини, культури, в Європі була Відень (Wien) і Берлін (Berlin). А більшість орігінальних мислителів - геніїв, які були во великий кількості на Універсітеті, особенно во Відні, вийшли з Чеських земель. То селюки потім були ай австрійці і німці. Потім ви би мали обяснити, як ці селюки могли досягти так високий научний, культурний і економічний розвиток, а селюки в інших євопейських державах недосягли такий розвиток. Перша Масарикова Чехословацька републіка була ліберальнов демократійов і принадлежала між 10 найбільш розвитих держав Європи. Між державами бовшого совєтского лагеря того часу економочно Чеська репуліка є на першому місті с ВВП за рік 2019 Чехія має $40 862 per capita, а є на ровнаком рівні с Іспанійов $40 903, Ізраілем $40 145 і близсько к Італіі $42 400 і Японії $41 429.
Пан Піпаш дав много інформації, між ними ай такі, які для мене нові і цінні, за що я йому дякую. Каждий читач мав би мати свою голову і думати крітично, потім цінні факти не стратяться а баласт час змиє.

jurius 2021-07-12 / 14:28:05
Селянські нації які не мали власної держави не могли не шукати підтримки з боку сусідів керуючись засадою "ворог мого ворога мій друг". Чехи у свій час не маючи держави також кидалися у крайнощі, бавилися у різні -ізми, шукаючи союзників серед великих націй-імперій, але звинувачувати їх у недостатньому патріотизмі та праці на користь інших як ми розуміємо - не сильно об'єктивно. Точна так само я би просив критиків ОУН зважувати реалії 30-х років та України на зовнішній арені, а не бавитися у всезнайок, які дивляться з розумними обличчями з позицій 21 ст.

Cech 2021-07-12 / 09:00:15
Chech (Чех) читає не тільки книги написані чеською чи українскою мовою, но і статі, книги написані англійською мовою. Так наприклад о сiчовиках письменник з Ізраїла Yeshayahu A. Jelinek в своїй книзі "The Carpathian Diaspora" [Карпатська Діаспора (Євреї Підкарпатської Русі і Мукачева, 1848-1948) Columbia University Press, New York 2007] пише на сторінках 236-238, що євреїв били і знущалися над ними, як січовики так і мадярські жандари (з когутіми перами на шапках).
Те, що Роман Шухевич з Хуста дійшов аж до Данцингу, це не могло статися без того, що б внутрішня (СС-фюрери Гімлeр a Гайдрих), так ай зовнішня (ген. Канаріс) безпека Німецької (Hitler's) держави о том не знала і неcприяла йому [Шухевичy]. Шухевич не міг працювати для СССР і поляків в Данцінгу, а також не міг працювати тільки для України.
Запитання дo пана письменика Піпаша: для кого Роман Шухевич ще працював підпільно в Данцингу?
Поважати за не професіоналів працівників органів безпеки 3-го Райху, як Sicherheitsdienst, Abver є глупо.

Для Еде 2021-07-08 / 13:45:59
Що ж ви забуваєте що у свій час і Лайош Когут з точки зору міжнародних стосунків у Європі сер. 19 ст.вважався терористом. Давайте бути чесними до кінця, а не влаштовувати подвійні стандарти )

Цікавий 2021-07-08 / 11:49:57

Походження слів «піпа», «Піпаш» не конче із угорської мови.
Насамперед , слово pipa < latin: pipa – латинського походження, вживається не лише в угорській і окремих слов»янських мовах, але у шведів, ісландців, італійців, англосаксів, данців, бельгійців.

Піпа, Піпак, Піпар (< піпа «міра для рідини (велика бочка)»; «люлька», < піпка «мундштук люльки»;< піпа «наріст у коней»; < піпак = пипак «підколінна пухлина (у коня); наріст, ґуля» http://dspace.tnpu.edu.ua/bitstream/123456789/8409/1/Ruliova.pdf
Від антропооснови піна, семантику якої з'ясувати неможливо через її омонімічність. Пор. давній загальноукр. апел. піпа у зн. “люлька” (Зак), бойк. піпа — “наріст над котичками у коней” (Он II 73), серб. чол. ім’я Пипа — “Пилип” (Гр 158), хорв. Pipa (Śimundić 446) чи старопол. pipa — “стрижень пташиного пера, вживаного для писання”, “пивна бочка” (Rymut II 244) суч. пол. рура — “соска”.
https://ridni.org/karta/%D0%9F%D1%96%D0%BF%D0%B0


Дебальцеве – найгустіший осередок прізвища ПІПА. На одного носія прізвища припадає 1633 жителів.
https://ridni.org/karta/%D0%9F%D1%96%D0%BF%D0%B0
ПІПА
(трансл. Pipa,)

Налічує 365 носіїв.
Найчастіше - на Донщині
Схожі прізвища: Піпаш, Піпко, Піпченко, Піпенко

злий 2021-07-06 / 22:49:14
Я не казав, що саме предків п.Піпаша записали на угорський лад. Я про багато інших прізвищ. Повторю ще раз, "піпа" - давнє питомо українське слово. Знаю точно, що на Галичині, наприклад, де мадярами і не пахло, мундштук до сигарет називають "піпка"

злому 2021-07-06 / 20:55:43
Оце "мадярські нотарі записували" і є самим правдоподібним поясненням ніби-мадярського прізвища автора! Ви праві. Так би і пристойно, і влучно виглядало - родина п.Піпаша теж жертва тогочасного окупаційного режиму. А не там наукові лексикологеми-сифікси-діалекти-трубочки.

злий 2021-07-06 / 16:11:22


Наш..., ти псевдоісторична сепарюга. Тобі пояснили, що піпа - українське слово. Не доходить. Поясню тобі також, що при мадярських загарбниках мадярські нотарі записували наших людей на власний лад, тому мадярське прізвище у більшості випадків аж ніяк не вказує на мадярське походження його носія


Наш... 2021-07-06 / 12:36:02


Перехід на особистості автора, вживання сепаратистської термінології на позначення українського Закарпаття і його мешканців. Коментар видалено. Адмін


В. Піпаш 2021-07-03 / 16:05:48


Не коментую реакцію роздратованого "нашого" мадяра чи мадярона на власну світоглядну позицію, тим паче, що вона була відомою загалові до 2011 р. У черговий раз прокоментую лише, щодо етимології прізвища "Піпаш". Лексема "піпа" є не лише давньоукраїнським, а й давньословянським. Означало - труба. В українcькій сучасній мові збереглося у формі, що означає "маленьку трубочку" - "піпку" та похідні від неї. У болгарській "піпа" - це похідне від труби слово, - "бочка". В українській, зокрема в гуцульському діалекті (але не тільки гуцульському, а й на тих теренах, де про мадярів ніхто і не чув - вираз зберігся у "піпі" - трубки, люльки, засобу для куріння). Суфікс "аш" - є українським (могло би бути і "Люлькаш").

Дана лексема запозичена угорцями з української чи інших словянських. Нема жодних претензій. Але не треба "привласнювати" чуже. А то, може і "черешня", чи "слива" запозичені українцями з угорської мови, а угорські прізвища "Козел" чи "Брензович" за походженням є угорськими?


Наш ... 2021-07-03 / 09:47:55

"Зазначена стаття була написана мною для публікації в одному з наукових видань України ще у 20011 р. Чому вона не була опублікована - - «хоч убий» не пам’ятаю."
Ну що ж тут згадувати - це ж з області фантастики і обов'язково здійсниться в майбутньому, через 17990 років. (20011-2021 = 17990) Tale-teller "Pipаs" під угорським прізвищем (Pipas = палитель трубки) 2011 року ще мріє, авось щось зміниться? А може під угорським прізвищем Pipas і громадянство мадярське отримаю? Ні не вийшло, так ось я стану мадьярофобом! Буду "речі своїми іменами називати", ті волінякки, галичани з радянськими і польськими паспортами, (люди різних візій: комуністичних, національних, полуфашистских і т.д.), які прийшли на Підкарпаття "наш новий світ будувати", на чужу територію - ось вони герої і патріоти. А ось угорці яким належало Підкарпаття - тисячі років, вони - терористи. Ваші дані настільки ж точні як і вами указаний - 20011 рік. Не трудіться Tale-teller "Pipаs", і ми знаємо свою історію і без вас.

В. Піпаш 2021-07-02 / 19:28:15
Хомі невіруючому - Через кілька років Шухевич очолив величезну Українську Повстанську Армію, йому було присвоєне звання генерал-хорунжого. А щодо вміння конспірації... - Приміром, навіть, хоч за ним ганялося НКВД двічі їздив наприкінці 40-х, конспіративно, звичайно, але легально - з підробленими документами, лікуватися у санаторій в Одесі. Це ж треба так вміти!.
А ти, пане, хто такий? Якими вміннями, досягненнями похвалишся? Маєш хоч якусь хатку у Модьорорсзі? Чи, взагалі і на це не заробив?

Cech має повірити 2021-07-02 / 10:03:51
вміло вдавши з себе єврея,... таємно перейшов кордон... велику майстерність та конспіративні здібності... по організаційним зв’язкам - кіно та й німці якесь! Це якщо поручник на такеє був здібний, що тоді полковник міг досягти? Наш агент - Іаків Бондінський! Їхній Джеймс Бонд - у дитячих повзунках.


Володимир Піпаш
Публікації:
/ 44Звернення громадськості Закарпаття до Папи Римського
/ 6Націонал-комунізм та національно орієнтовані комуністи в Україні
/ 2З історії взаємостосунків людини та природи на Закарпатті
/ 19До 100-річчя Народного єпископа
/ 3З Днем Гідності та Свободи!
/ 1Андрій Грицак та його побратими
/ 19Через десятиліття пречудове урочище Кізій відкрило свою жахливу таємницю…
/ 3Іn memoriam Лицаря Гуцульщини
Три десятиліття тому був створений український Народний фронт
/ 6Щиро радію за Івана Васильовича
/ 27Найменувати вулицю іменем манкурта є ляпасом українцям
/ 158Не втратьмо шанс. Закарпатська "Просвіта" підтримала Гриценка
/ 5Із сотою річницею Злуки!
/ 1Візія майбутнього України
/ 16Півжиття тому…
/ 6"Що далі?". Продовження
/ 4А що далі?
/ 105Преосвященний владико, схаменіться!
/ 51Якби не він, не було б незалежності Карпатської України
/ 1В'ячеслав Чорновіл: яким ми його запам'ятаємо
/ 2Презентація книжки про владику Маргітича
/ 4Фестивалеві "Гуцульська бринзя" – "Живу ватру"
/ 89Влада Ужгорода вважає, що місто розташоване на "на угорських етнічних землях"
/ 37"Ви не вмрете, єпископе Іване..."
/ 13Мукачівському військовому ліцею слід присвоїти ім'я начальника Генштабу "Карпатської Січі"
» Всі записи