У вітчизняній історичній науці існує погляд, що для українського народу Друга світова війна почалася 14 березня 1939 р. нападом Угорщини на Карпатську Україну. Її оборона тривала до 18 березня. Опісля, впродовж тривалого часу, діяли партизанські загони карпатських січовиків. Один із останніх нападів партизан на жандармів відбувся у липні 1939 р. в околицях Рахова.
Чимало діячів Карпатської України, у т. ч. членів ОУН, котрим вдалося емігрувати, продовжили боротьбу на інших теренах. Після розколу ОУН, у його крилах були різні погляди на можливість відновлення націоналістичної мережі на Закарпатті. Мельниківці вважали це неперспективним. Тож чимало емігрантів-закарпатців, за завданням ОУН А. Мельника, із похідними групами пішли у Східну Україну, де активно долучилися до визвольних змагань націоналістів. Зокрема, колишній секретар Українського Національного Об'єднання Іван Рогач у 1941 р. в окупованому фашистами Києві редагував "Українське слово". Був заарештований гестапівцями і розстріляний разом із сестрою Ганною та Оленою Телігою.
Забігаючи вперед, скажемо, що наші краяни взяли надзвичайно жертовну участь у боротьбі за незалежність України в обох – мельниківському та бандерівському крилах ОУН. Були розстріляні фашистами за участь або полягли у боях УПА чимало закарпатців. Назвемо, лише деякі імена: Василь Кузьмик, Іван Кедюлич, Іван Рошко-Ірлявський, Юрій Борош, Андрій Стерчо, Василь Кобрин, Іван Криса, Михайло Симинець, Василь Попович, Андрій Грицак, Олена Коперльос, Іван Кувік, Іван Сабад. Перелік можна подовжити на сотні людей. Додамо, що Іван Шпонтак (Бурлака) очолював всю кількарічну боротьбу УПА в Закерзонні, був, після захоплення чехословацькою спецслужбою, виданий польському комуністичному режимові та засуджений до страти (замінено на 25 років ув'язнення).
Іншої позиції щодо Закарпаття притримувалися в ОУН Степана Бандери. Восени 1939 р. його Краківський центр направив сюди Михайла Габовду та Дмитра Бандусяка із завданням організувати націоналістичне підпілля. З'ясувалося, що грунт для цього був благодатний. Адже дії окупантів, спрямовані на нещадну заборону будь-яких проявів українства, репресії, викликали у середовищі національно-свідомих українців, зокрема у молоді, вихованої у Пласті, "Просвіті", котра пам'ятала злет національного духу під час кількамісячного існування автономної Карпатської України, прагнення організовувати їм спротив. Тож, ще до приїзду М. Габовди та Д. Бандусяка, уже влітку 1939 р. у Закарпатті самочинно починають виникати гуртки, що складалися з колишніх пластунів та членів ОУН доокупаційних часів.
У лютому 1940 р. у м. Хуст було проведено збори патріотів, у яких взяли участь А. Цуга, М. Габовда, М. Орос, В. Маркуш, І Романець, П. Погоріляк, С. Пап. На зборах було прийнято рішення об'єднання підпільних груп та утворення Закарпатської крайової організації ОУН(Б). Вона почала швидко зростати. Всього впродовж 1940 – 1942 рр. до неї входило понад 150 осіб, а територіально охоплювала все Закарпаття. Крайовим провідником було обрано Андрія Цугу (псевдо – "Дуб", "Мур") з Малого Березного.
Членами організації переважно були учні і студенти середніх навчальних закладів краю, а основні осередки припали на Хустську, Мукачівську та Ужгородську гімназії, мукачівські торгівельну академію та вчительську семінарію, Ужгородську духовну семінарію. Практично це був цвіт тодішньої молодої інтелігенції Закарпаття. Окрім студентів та гімназистів, членами організації були також 9 священиків та слухачів духовної семінарії, 9 службовців, 4 вчителі, 13 – 15 селян, 12 робітників, в т. ч. і 4 безробітні, 5 торгівців тощо.
Автором, на основі документів та спогадів колишніх учасників, здійснено спробу реконструкції структури Закарпатської крайової організації ОУН(Б). З'ясувалося, що вона відповідала всім нормам суворої конспірації. Була п'ятиступеневою. Члени кожної структурної одиниці знали лише тих, хто входив до неї, що дозволило організації продовжувати підпільну діяльність, залучати нових членів, ще понад рік після перших арештів.
Найнижчою одиницею в організації була "клітинка" (від 3 до 5 членів), далі йшла "ланка", що охоплювала до 3 "клітин". Ланки входили в осередок на чолі із проводом (3 – 4 осіб), а осередок – в один із трьох округів, на які було розділене Закарпаття. Керівники округів були членами найвищого керівного органу – крайового проводу. Східним округом керував о. Петро Погоріляк, Середнім – Дмитро Бандусяк (він же організаційний референт та заступник крайового провідника), Західним – Михайло Габовда (він же референт зв'язку із вищим керівництвом ОУН у Кракові та Львові. Очолював крайовий провід, як зазначалося, Андрій Цуга.
.jpg)
Упродовж 1940 – 1942 рр. склад проводу зазнавав окремих змін. Загалом у ці роки, окрім А. Цуги та керівників округів, у провід також входили: референт із ідеології Іван Романець (до арешту у квітні 1941 р), референт із пропаганди (спочатку Василь Потушняк, потім Степан Пап), референт із військових питань Михайло Кіштулинець та відповідальний за роботу із молоддю (ним почергово були – Михайло Орос, до арешту навесні 1941 р., Андрій Глуханич та Василь Маркуш).
При проводі працювали дві робочі групи. Перша, відповідальна за друкарську техніку (Федір Тегза, Василь Хромей та Василь Янчі), друга – за зв'язок із Краковом, а потім, із липня 1941 р. – зі Львовом, де перебував Провід бандерівського крила ОУН (І. Романець, М. Габовда, Василь Мордованець, Андрій Глуханич).
Підтримуючи із центральним керівництвом контакт, закарпатці нелегально переходили кордон, посланці прибували і звідти. Навесні 1941 р. закарпатці взяли участь і у ІІ Великому зборі ОУН, а у другій половині лютого – першій половині березня 1942 р. у Закарпатті побував, за дорученням керівництва, з метою "допомогти розбудувати організаційну сітку, користуючись досвідом, набутим у Галичині", Роман Борковський. У Кракові окремі керівники отримали і вишкіл.
Кошти, необхідні для роботи організації, надходили від членських внесків. Певну допомогу коштами, технікою (зокрема був переправлений ротапринт) та літературою надавав центральний Провід ОУН.
Восени 1940 р. було утворено "дочірню" (яка, втім, незабаром стала базовою) структуру — молодіжну секцію крайової організації під назвою: "Юнацтво ОУН", яку очолив уродженець с. Буштино Михайло Орос (псевдо – "Хміль", "Данило").
"Юнацтво ОУН" складалося із трьох осередків: Хустського, Мукачівського та Ужгородського, а ті, відповідно, ділилися на "ланки" та "клітинки". Ще одна юнацька "ланка" діяла у Виноградові, на базі місцевої торгівельної школи. Хустський осередок очолював учень п'ятого класу Хустської гімназії Василь Маркуш (Маркусь), Мукачівський юнацький – Василь Ліба, Ужгородський – спочатку Андрій Грицак, пізніше – Василь Шимоняк. Після арешту Ороса, наприкінці літа 1941 р. "Юнацтво ОУН" очолив В. Маркуш. Цікаво, що окремо від юнацьких функціонували дівочі "клітинки", зокрема дві (які, до речі, гортіївцям викрити так і не вдалося) у гуртожитку сестер Василіянок в Ужгороді. Показово, що "молодіжка", яка базувалася переважно у навчальних закладах міст, розвивалася інтенсивніше за структуру "старшого членства" ОУН. Та найбільше членів мала у Хусті, а також у Білках, Буштині, Тернові, Старому Давидкові, селах Перечинщини.
Метою крайової організації ОУН було визволення Закарпаття з-під угорської окупації та возз'єднання його із майбутньою "Великою Українською державою", а те що така постане, закарпатські патріоти свято вірили. Про це чітко свідчила Програма діяльності крайової екзикутиви ОУН на Закарпатті, витяг із якої подаємо (примітка авт.: - цей та наступний документ – подано із дотриманням автентичного правопису):
"...1. Кожний закарпатський українець мусить бути переконаний, що Закарпаття має і мусить належати до України і всіма своїми працями мусить співділати до найскорішого здійснення цього.
2. В першу чергу мусить поширювати в народі ідею злуки Закарпаття з Україною і поборювати мадярську продажницьку "угроруську" пропаганду проти злуки і т. под.
3. Коли б ми на якийсь час мали залишитись при Мадярщині, то мадярська влада, якщо і узнає на Закарпатті український культурний рух, - то всіма силами буде підпирати т. зв. "русинізм". Кожний закарпатський українець від цієї хвилі мусить безкомпромісово поборювати всякі ворожі напрямки.
...6. Можливо, що Закарпаття буде рішати голосуванням (плебісцитом), куди хоче належати. Тому вже тепер вщіплюйте в народі ідею Соборності Українських Земель.
7. Хто уважав би подані засади неправильними і або ухилився від них, або також сам думав про інших, або говорив чи ширив би інші, буде покараний карою "Сіркової могили", карою батька Бульби над сином Андрієм, карою гетьмана Мазепи над Кочубеєм...
... Кожен хай стоїть на своєму місці аж доти, доки з Києва не почує весь світ новий універсал: "Український народе – волею і поміччю Великого Бога – й Твоєю працею та жертвою Твоїх найбільших синів віднині злучаються воєдино навіки всі Землі українські в одну Велику, Соборну, Самостійну й Суверенну Українську Державу!".
Слава Україні!
Смерть ворогам!"
(Газета "Чин", серпень 1941 р.)
Для боротьби не відкидалися і збройні методи, організація повстання проти окупантів. Для цього інтенсивно заготовлювалася зброя, проводилося навчання з метою володіння нею. Планувалося створення партизанських загонів.
До другої річниці проголошення незалежності Карпатської України – 15 березня 1941 р., І. Романець, зі своїми побратимами, зірвали з Хустського замку угорський прапор і на його місце вивісили український, який пошила Марія Бісун. Безсумнівно – це був подвиг молодих, свідомих того, що вони чинять, героїв. Це був чіткий символ, того, що Закарпаття вже ніколи не "належатиме Угорщині". На Красному полі таємно був встановлений дубовий хрест за загиблими карпатськими січовиками із написом "Борцям за волю України".
Активні дії підпільників дуже стурбували угорську владу. Почалися розшуки та арешти. До рук жандармів потрапили Д. Бандусяк, М. Орос, І. Романець, П. Кришка, М. Бісун, А. Шевера, Ю. Неймет, В. Обручар, М. Човганин. Однак, завдяки конспірації та стійкості арештованих, організація продовжувала діяти ще рік.
Серед напрямків діяльності націоналістів був і випуск нелегальної газети "Чин". Загалом вийшло від 4 до 6 номерів, накладом по 50 – 60 примірників. На початках редактором газети був референт з ідеології, колишній студент Мукачівської торгівельної академії, уродженець с. Великий Раковець Іван Романець (псевдо "Смерека" та "Сухий"), матеріали друкував технічний референт Федір Тегза із с. Березова, розмножував Василь Хромей із с. Тернова, а статті писали Василь Маркуш із Бедевлі, Дмитро Бандусяк із Ясіня та ін. І. Романюк випустив два номери газети у січні та березні 1941 р. У них були надруковані статі про Т. Шевченка, про політичне становище на Закарпатті та ставлення ОУН до Угорщини. Оскільки І. Романюк 6 квітня 1941 р., після зняття із Хустського замку угорського прапора та встановлення синьо-жовтого, був заарештований, то третій номер газети, який вийшов у серпні 1941 р., редагував Степан Пап (псевдо "Пугач"). Це єдиний номер, який зберігся. Зокрема у ньому опубліковано вищезазначену програму діяльності крайової екзикутиви ОУН на Закарпатті.
Газету друкували на ротапринті, який доставили із Кракова і який зберігався у хаті В. Хромея, що знаходилася у лісі. Влітку 1941 р. там же була видрукувана нелегальна брошура "Обвинувачую Мадярщину", що складалася із 95 пунктів злочинів Угорщини проти закарпатських українців. Автором тексту був С. Пап.
Степан Пап народився 11 березня 1917 р в с. Березово, на Хустщині. У 1937 р. закінчив Хустську гімназію, був карпатським січовиком, тож після загарбання Карпатської України гортіївцями зазнав тортур у концентраційному таборі Ворюлопош. Після звільнення влітку 1939 р. продовжує навчання в Ужгородській духовній семінарії, яку закінчив у 1941 р. і став священиком і с. Білки. За участь у підпільній організації був заарештований 5 березня 1942 р. Угорська контррозвідка здогадувалася про авторства С. Папа брошури та програми, тож він сидів в угорських тюрмах аж до 1945 р. Після війни жив у Кошицях (Словаччина), став священиком, редактором журналу "Благовісник", публіцистом, а також автором низки історичних праць, у т. ч. із початків християнства на Закарпатті. Помер у 1990 р. Подаємо зміст брошури:
"Обвинувачую Мадярщину"
"УКРАЇНСЬКИЙ НАРОДЕ!
Я, син Твій, подаю скаргу перед Тобою на народ мадярів, -
який від віків веде боротьбу проти Твоєї свободи й самостійности, -
який віками нас душить. Мадяри протягом століть тримали над нами свої залізні руки, жили з нашого поту, це народ, якого кожна сторінка в історії Закарпаття, наші предки - діди і батьки, матері й діти, називають вбивцями духа і тіла тисячів і тисячів синів Закарпаття. Я один з тисячів тих, що в новій неволі після тюрми, концентраційного табору і поліцейського нагляду, стаю до нової боротьби проти Мадярщини, в надії здобуття волі, і в ім'я замучених кладу скаргу на народ мадярів за всі побої, за рани і за кров, у вірі, що український народ заступиться за своїх синів.
Перед тобою. Український Народе, обвинувачую Мадярщину:
- за розбиття руського князівства наших предків Закарпаття і вбиття князя Лаборця,
- за поневолення українського народу Закарпаття,
- за закріпачення українського народу Закарпаття,
- за мучення українського народу Закарпаття на будовах замків, фортець, каштелів і латинських костелів,
- за продавання закарпатських кріпаків у неволю,
- за вигнання з міст Закарпаття українського населення,
- за ліквідацію руських церков у містах, за заборону русинам оселюватись у містах Закарпаття,
- за нищення й фальшування документів про Закарпаття,
- на насильне переводжування русинів на протестантизм і проголошення русинів протестантами,
- за ув'язнення єпископа Василя Тарасовича і вигнання його з його монастиря та за знущання над іншими мукачівськими Єпископами,
- за недотримання пунктів договору про заключення Унії,
- за погірдливе відношення до мукачівських руських єпископів, за покладання їх суфраганами латинського єпископа,
- за заборону руським єпископам Закарпаття висвячувати руських священиків і будувати нові руські церкви,
- за побори десятини від русинів латинськими плебанами і протестантськими пасторами,
- за примушування русинів святкувати латинські свята,
- за забрання чудотворних руських ікон з Клокочова, Вовчі, Миколи і Павлова,
- за забрання Спішських руських парафій та парафій Липтова і їх златинизовання,
- за вигнання з руських сіл руських священиків і посадження туди латинських,
- за виготовлення плану цілковитої ліквідації руської Церкви на Закарпатті,
- за неохоту випустити з кріпацтва руських священиків навіть за викупне,
- за намагання зліквідувати руську богословську школу в Мукачеві,
- за погорджування руським священством і народом,
- за наганяння русинів у руські свята на роботу,
- за насилля над з'єдининими Мукачівськими єпископами зі сторони латинських ягерських єпископів,
- за висміювання руських богословів і їх віри і за переводжування їх на латинство,
- за роблення перешкод, щоби Апостольський Престол не канонізував Мукачівську єпархію, заборону засновувати руські школи по селах,
- за змадяризовання Потисся й Залісся,
- за матеріальне нищення русинів визискуванням магнатами, латинянами, протестантами, війнами, розбоями,
- за ставлення перешкод у засновуванні Кошицького, а потім Пряшівського вікаріяту й єпископства,
- за поступову ліквідацію руських шкіл, за мадяризацію руських шкіл,
- за закриття Літературної Спілки Пряшівської й заборону видавати руські книжки для народу,
- за арештування й биття Олександра Духновича та переслідування інших священиків,
- за поставлення Олександра Духновича під поліцейський нагляд,
- за атентат на життя Олександра Духновича, за стріляння на Адольфа Добрянського в мадярському парламенті,
- за стріляння на Адольфа Добрянського на вулиці Пешту, за атентат на Адольфа Добрянського в Ужгороді,
- за відмовлення допомоги руському населенню в роках голоднеч,
- за перекладування руської інтелігенції з Закарпаття в глибину Мадярщини,
- за назначування єпископами Закарпаття мадярофілів і мадярів,
- за насильне впровадження в богослуження руської греко-католицької Церкви мадярської мови, за видання мадяризаційних законів,
- за нелегальну мадяризацію,
- за витворення групи ренегатів з метою ведення пропаганди мадяризації,
- за настрашування свідомих русинів жандармами, робленням обшуків, переслідуванням за передплату чи читання руських газет,
- за будовання на руських селах мадярських латинських і реформатських костелів з метою мадяризації русинів,
- за нагінку на Володимира Гнатюка й запричинення йому важкої хвороби,
- за ожебрачення Закарпаття так, що стотисячі русинів Закарпаття були примушені іти в еміграцію в чужину,
- за святкування мадярами Міленніума - тисячоліття ювілею поневолення закарпатських українців,
- за ліквідацію всіх проявів руського культурного життя,
- за посилання між русинів до США мадярофільських агентів для пропагації між русинами - переселенцями в США мадярофільства,
- за планову мадяризацію греко-католицької Церкви Закарпаття, за введення мадярської мови до руських церков Потисся проти волі вірників,
- за забрання з руських церков і парафій в Потиссі руських і церковнослов'янських книг,
- за фальшування виборів до парламенту і за побої та вбиття багатьох русинів під час виборів,
- за насилля над Товариством св. Василія Великого в Ужгороді, за поставлення його під поліцейський нагляд і за постійну присутність поліцайта на засіданнях Товариства,
- за переслідування, мучення і ув'язнення мужчин і жінок, які під титулом повороту до православ'я поставились проти мадяризації церкви й школи на Закарпатті, і за їх несоромне відсудження на роки в'язниці,
- за заборону азбуки і введення мадярських букв до богослужебних книг руської Церкви,
- за мадяризацію назв сіл, гір, рік, хотарів, щоби так закрити первісні руські назви,
- за введення в першій світовій війні латинського календаря з метою мадяризації,
- за поставлення проти автономії греко-католицької Церкви Закарпаття,
- за повішення й розстріли соток закарпатських українців під час першої Світової війни,
- за вічну боротьбу проти української самостійности й вічне прагнення уярмити закарпатських українців,
- за фальшування історії,
- за вічне спільництво з ворогами українського народу в боротьбі проти українського руху боротьби за самостійність,
- за витиснення українського народу з низин, із споконвічної його землі в гори,
- за кроваве здавлення кожноразової спроби нашого народу визволитися з мадярського ярма,
- за постійне фальшування статистики про число українців на Закарпатських землях,
- за колонізацію Закарпаття німцями й мадярами,
- за планове тримання народу Закарпаття в неграмотності,
- за насильну мадяризацію прізвищ,
- за ліквідацію всіх культурних українських організацій і установ,
- за економічне нищення українського народу,
- за віддання нашого народу на сваволю й повне визискування жидам, які зробили його вічним довжником і підданим,
- за повсякчасне неузнавання природних прав нашого народу,
- за утримування постійної нужди на Закарпатті,
- за неузнавання української національности й надання народові поневолюючої назви: "мадярський рутен, мадярський русин, мадярський греко-католик, мадяр греко-католицького обряду тощо",
- за вічне прагнення до мадярсько-польської спільної границі коштом поневолення українського народу Закарпаття,
- за персекуцію українського духа й національности в інтелігенції й народі Закарпаття,
- за Лекс Аппоніяна, яким заперто всі українські школи Закарпаття, навіть і релігію заборонено вчити по-українськи й примушувано дітей молитись по-мадярськи,
- за закривання пропагандою перед світом своїх злочинів на українському народі Закарпаття,
- за спробу знову обманути закарпатських українців після програної першої Світової війни різними обіцянками, вирахованими на обман,
- за утримування на Закарпатті в роках 1919-39 плачених агентів Бродія, Фенцика і інших з завданням туманити народ, розбити його на москвофілів і "тутешняків" та ніяк не допустити до українського національного освідомлення закарпатців,
- за фальшиву пропаганду, поширювану в світі про Карпатську Україну,
- за висилання в роках 1938-39 на Карпатську Україну терористів,
- за насильне відобрання у 1938 році південних частин Закарпаття з Ужгородом, Мукачевим і Береговим,
- за окупацію Карпатської України, розбиття самостійної, незалежної держави закарпатських українців у 1939 році й нове поневолення народу,
- за розстріли полонених оборонців волі Карпатської України, ограбування трупів полеглих, за вбивання свідомих українських інтелігентів і селян, за ув'язнення тисячів,
- за переміни шкіл на тюрми, за побої, за відвезення ув'язнених в концентраційний табір,
- за насильну експортацію з Хуста єпископа Діонизія Нярадія, та насильне вивезення з Закарпаття оо. Василіян,
- за закриття українських гімназій, горожанських шкіл, торговельної академії й народних шкіл, за перемінення їх на мадярські,
- за палення українських книг з бібліотек Закарпаття,
- за матеріальну експлуатацію Закарпаття протягом років окупації, за причинення шкоди Закарпаттю в висоті понад три і півміліарда долярів,
- за персекуцію населення в роках окупації перекладуванням інтелігенції в глибину Мадярщини, за ув'язнення, мучення у в'язницях, розстріли й вішання,
- за знищення пам'ятників карпатоукраїнських будителів Митрака і Добрянського в Мукачеві і Ужгороді,
- за план виселити закарпатських українців із Закарпаття.
Народе мій!
Це уведені лише найголовніші точки обвинувачення. Мадярів обвинувачує кожна сторінка нашої історії, тому, -
суди їх у своїй справедливості,
суди їх у своїй величі, як вільний і самостійний народ, народ з великою історією боротьби за свободу й самостійність,
суди їх гідно великих вчинків твоїх великих синів,
суди їх твердо й по-лицарськи, -
й відплати їм за все, що настраждали Твої сини й дочки, за час довгих
віків поневолення, - відплати їм і за побої, і за рани, і за кров!"
Серед напрямків діяльності були і ведення легальної пропаганди. Зокрема вона вбачалася у спробах видання літератури українською мовою легально.
Для цього на початку 1941 р. референт із пропаганди крайового проводу ОУН Василь Потушняк (псевдо "Донський") - брат відомого письменника та археолога Федора Потушняка, мешканець с. Осой Іршавського району, випустив у Виноградові накладом 1000 примірників "Наш календарчик. 1941". У другій половині червня 1941 р. у Тячеві вийшов накладом 1000 примірників "Збірничок гуцульських народних пісень "коломийок" В. Піпаша-Косівського, а на початку 1942 р. він же видав "Дві зірки... і інші оповідання для молоді". Всі три книги вийшли на літературній українській мові, хоча про це ніде не вказувалося. Календарчик цензура пропустила, бо повважала його церковним виданням, збірничок коломийок – тому, що, мовляв, так на Рахівщині співають, а щоб її перехитрити із "Двома зірками", автором зі звороту титульної сторінки зазначив, що вони "написані гуцульським діалектом". Насправді ж, навіть суто гуцульські діалектизми в ній були відсутні, все було на літературній українській мові.
Через структури "Юнацтва ОУН" книги розповсюджувалися по всьому Закарпаттю, а кошти за реалізацію йшли на потреби організації. Надалі В. Піпаш та В. Маркуш підготували перший номер легального журналу "Гуцульське слово", випуск якого планувався здійснювати щоквартально. Однак він був конфіскований поліцією вже під час набору у друкарні в м. Тячеві.
Із квітня 1941 р. почалися арешти. Якщо проаналізувати, то це був надзвичайний героїзм – одних членів організації арештовували (вони, не зважаючи на надто жорстокі катування, нікого не видавали), ті, що були на волі, жили легально, адже були впевнені у своїх арештованих друзях, і ще понад рік продовжували боротьбу за звільнення Закарпаття з-під мадярів. Загальне число заарештованих за участь у оунівському підпіллі до липня 1942 р. сягнуло 126 осіб. В'язнів надзвичайно жорстоко, неймовірно по-садистському катували. Андрієві Глуханичу вдалося із в'язниці втекти.
17, 22, 24 липня 1942 р. у Ковнер-каштелі (від назви в'язниці учасники підпілля отримали найменування "ковнерівці") у Мукачеві відбулися три закриті судові процеси. Більшість підпільників була засуджена на різні строки ув'язнення — від кількох місяців до 12 років. Через певний час, на клопотання єпископа Мукачівської греко-католицької єпархії Олександра Стойки та, як згадує Маргарита Бабота, хорватського маршала Славки Кватерника, майже всі, окрім керівників, були амністовані.
Частина українських патріотів арештів та суду уникла. По-перше, всі в'язні, окрім А. Ворона, трималися дуже мужньо, соратників не виказували. Тож про декого слідчі не довідалися. По-друге, мабуть угорська влада із пропагандивних міркувань не прагнула, щоб число засуджених було ще більшим, бо тоді довелося б визнати те, що заперечувала – на Закарпатті існують і українці, і масовий український рух.
Після звільнень дехто із "ковнерівців" відновив зв'язки із ОУН-УПА. Цікаво, що коли Червона Армія наблизилася до Карпат, з проханням "зв'язати його з УПА, мовляв, мадярська армія згідна здати УПА зброю, тільки б УПА пропустило армію без бою", до Юрія Бандусяка звернувся угорський полковник Ожват, той самий, котрий керував слідством над "ковнерівцями". Прохання Ю. Бандусяк виконав. У грудні 1943 р. угорським військовим літаком до Будапешта вилетіла українська делегація. Тут відбулися переговори, за якими між УПА та Угорщиною було укладено угоду про нейтралітет, а при угорському генштабі у Будапешті було утворену військову місію УПА. Цікаво, що з угорського боку в переговорах брав участь начальник генерального штабу генерал Ф. Сомбатгеї, за наказом котрого відбувалися ковнерівські судові процеси, а з українського – Є. Врецьона (Волянський), один із організаторів збройного опору Карпатської Січі угорській агресії в березні 1939 р.
У січні 1945 р. організація ОУН була відроджена. На цей раз ставилося завдання боротьби із радянськими окупантами та проголошення самостійної Української держави. Новий склад проводу представляли Д. Бандусяк (голова), М. Габовда, М. Орос. І. Немеш.
Організація зростала. Однак у червні 1945 р. органи держбезпеки СРСР вийшли на слід її діяльності. У липні-червні того ж року були проведені арешти. Д. Бандусяк загинув у бою з енкаведистами на Міжгірщині. А. Цуга, під час перестрілки на явочній квартирі, був поранений і помер. Інших учасників підпілля – 12 чоловік (за винятком окремих, приміром, В. Маркуша (Маркуся), котрим удалося емігрувати за кордон) було засуджено до різних строків ув'язнення, а М. Габовду та М. Ороса – до розстрілу. М. Габовду було страчено (у 1992 р. – реабілітовано), а М. Оросу, Президія Верховної Ради СРСР, врахувавши те, що він був делегатом З'їзду Народних комітетів Закарпатської України, замінила страту на двадцять років ув'язнення.
Існування, в умовах заборони та нещадного переслідування окупаційним гортіївським режимом будь-яких проявів українства, крайової організації ОУН (Б), метою діяльності якої була незалежна Українська Держава, підтверджує український характер краю, єдність закарпатців зі всім українським народом. Показовим є те, що приймав участь у ній найкращий цвіт нашої молоді. Це були як представники молодої інтелігенції – учителі, студенти, священики, школярі, службовці, так і робітники, селяни, торгівці. Вони були абсолютно впевнені, що закарпатці – частина великого українського народу. Молоді патріоти, націоналісти готові були боротися за те, щоб наш край назавжди був звільнений з-під мадярського іга та увійшов у склад незалежної соборної Української держави. Вони свято вірили, що така буде, і прагнули докласти всі свої зусилля для цього.
Поміж "ковнерівців" було чимало, у майбутньому, відомих особистостей. Це, зокрема, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Іван Маргітич, професор університету ім. Лойоли (США), академік НАНУ Василь Маркусь (Маркуш), професор УжНУ Василь Худанич, професор Андрій Пушкаш (Росія, нещодавно помер), видатний лексикограф Микола Грицак, зазначений вище Степан Пап, Маргарета Шандор-Бабота, о. Юлій Кубіній інші. Серед нині живих учасників підпілля: Василь Маркусь (США), Осип Данко (США), Михайло Копинець, (США, нині оселився у Бедевлі), Андрій Глуханич (Австралія), Михайло Шваб (Ужгород, голова осередку "Народовець" Закарпатської ОО "Просвіта" ім. Т. Шевченка), Микола Папарига (Ужгород), Олександр Громовчук (Ужгород), Михайло Петричко (Чинадієво), Василь Звонар (Іршава), Юрій Лендєл (с. Косино), Василь Левко (с. Олешник).
Після знищення вищезазначеної організації ОУН, визвольна боротьба продовжилася. На Закарпаття здійснювали рейди загони УПА із території сусідніх областей. Водночас діяли і суто місцеві боївки. У 1949 р. у нашій області відбулося пожвавлення діяльності УПА. Очевидно, це сталося в результаті проведення колективізації, репресій проти населення та намаганням людей чинити їм спротив.
Найбільш значною була діяльність УПА з участю закарпатців на території Хустського, Тячівського, Рахівського, Воловецького та інших гірських районів, де боївки протрималися до 1952 р. Цікаво, що в УПА воювали навіть закарпатські румуни, пдо прикладу - Геогій Гузо із с. Середнє Водяне. У селі Драгові, що на Хустщині, був унікальний випадок, коли двоє братів-упівців Юрій та Микола Яреми пробули на нелегальному становищі аж до 70-их років ХХ ст.
Окрім боївок існувала широко розгалужена мережа націоналістичного підпілля. У багатьох місцях організації, гуртки виникали самоініціативно, самочинно, без будь-якого зв'язку з проводом ОУН. Загалом було, хоча, мабуть, не за повними даними, зафіксовано близько 20-ти організацій, які діяли в різних районах Закарпаття. Підкреслюємо, що всі вони були в руслі українському національно-визвольної ідеї. ЖОДНОЇ організації у РУСИНСЬКОМУ (тобто, як окремого народу) руслі не було. Назви організацій були найрізноманітнішими – від "Волі", "Нескореної юності", "Союзу визволення Закарпаття" — на Мукачівщині, "Смерть" (Ужгород), "Закарпатоукраїнських повстанців" (Перечинщина, Ужгородщина), "Лілеї" (Міжгірщина), до "організації ОУН" у Виноградівському політтехнікумі, Хусті тощо. Зафіксовані випадки перетворення підпілля на боївки, так як це сталося із ОУН у Великому Бичкові та навколишніх селах Рахівщини (під керівництвом Михайла Мигалинюка та згаданого вище "ковнерівця", а у 1947 – 1948 роках директора Росіщанської школи Андрія Грицака), Неповність даних, на наш погляд, викликана ще й тим, що про деякі організації та учасників підпілля органи НКВС та МГБ так і не довідалися. Для прикладу, мешканець Великого Бичкова Микола Корж лише після проголошення незалежності України повідомив авторові про свою належність до оунівського підпілля, зокрема, про поїздки, як зв'язкового ОУН, ще, навіть, у 1954 р. до Великого Березного та Києва.
Варто підкреслити, що на фоні широкого, масового, українського за характером національно-визвольного руху на Закарпатті у воєнний та післявоєнний час, жодного факту про існування хоча б однієї організації у РУСИНСЬКОМУ (тобто, як окремого народу) руслі не знайдено. Пояснення може бути єдиним – закарпатці були пройняті українством, належністю до української нації, пройняті українською ідеєю. Глибинного сприйняття інших національних ідей, зокрема "русинської", серед них не було Це засвідчує її химерність. Нікому із наших краян боротися за штучну, химерну "русинську" ідею і в голову не приходило.
Після знищення радянським режимом українського націоналістичного підпілля та боївок ОУН, із другої половини 50-х років ХХ століття на Закарпатті, як і у всій Україні, настав новий етап боротьби за національне звільнення. Пов'язаний він з тими, кого прийнято називати шістдесятниками та дисидентами. Серед них було чимало наших краян (задля об'єктивності повідомляю, що серед десятків і десятків закарпатських дисидентів були двоє, у яких можна засвідчити – у одного "етнографічні", у другого – "політичні" русинські прагнення).
Але це вже зовсім інша історія...
05 січня 2011р.
Теги: ОУН, націоналіст, підпілля, Карпатська Україна, січовик, пласт, Просвіта
Ділитись
На головну
Версія для друку
Переслати
