Закарпаття онлайн » Блоги » Петро Мідянка

СВІТ МАЛЕНЬКИХ ЦЕРКОВЕЦЬ

Все свідоме життя я ходив до великої приходської церкви . І коли телефоном я на Різдво вітав директора Звєрєвського Центру сучасного мистецтва в Москві пана Алєксєя Сосну , то побіжно запитав: «Ви , напевно були на Всеношній у храмі Христа Спасителя ? « Він відповів : «Упаси Господи, мы в такие помпезные места не ходим…» Він їздив у підмосковний Звенигород до церковці з фресками Рубльова…

Хто знайомий із повістю  Івана Чендея "Сестри" , то чомусь одна зі сестер вибирається із Дубового на Усть-Чорну вузькоколійкою , а потім у Руську Мокру . Для її п''ятдесятилітніх синів-близнюків достатньо священичої молитви , а не "віскаря" та шоколадного торта з абрикосовим конфітюром .Вона чомусь не їде у Вільхівці до багатої церкви , де хрестила дітей , а в  маленьку , руськомокрянську .

За часів каноніка Мукачівської греко-католицької єпархії Василія Гаджеги , а ще давніше за візитац ,ії Михаїла-Мануїла Ольшавського карпаторуські церкви всі були маленькими , дерев''яними й затишними  . Недавно Мирон Жирош з угорського Казінцборціко скинув мені фото відновленої Маріяповчанської церкви , де плакала Ікона Божої матері . Це стовідсоткова карпатська автентика . В молодості поет Герасим''юк мені говорив : "Де край ? Нема краю ! Церков багато , але всі не наші ..."

Закарпатська міжвоєнна ортодоксія , маючи обмежені фінансові можливості , також будувала практичні культові споруди , особливо по закутках , куди Кабалюк , Кундря й Кемінь ходили пішки босоніж , це майбутні карпаторуські архімандрити .

Горяни традиційно більш ревні до Господа , ніж долішняни .Я аж ніяк не протиставляю Ізу й Синевир . Отож після товстих контрфорсів , роззолочених казательниць та розкішно оздоблених головних уборів митрофорних ієреїв я помандрував на немалий присілок , де побутують ті самі родові прізвища , що й кілька кілометрів нижче...

Каньйон чимось мені нагадував ту саму ущелину між Брустурами й Космачем на Гуцульщині .Такі ж ребристі камені-залізняччя над вузькою грунтівкою , такі ж пороги на шебешах-бистринах і хрест !1849 року зі чавунною оградкою . На честь "знесення панщини" камінні хрести ставили  у кількох милях від Менчула , де Угольський монастир мав у ті часи воларку , в Лужанській долині це здійснювало Міністерство культів з парохами обряду руського , влади папіської .

Общинний розлад почався на церковний новий рік  , утворили нову ортодоксальну парафію , а в старовинній розпочали внутрішній ремонт , передніше вмостивши на головну вежу з намальованими годинниками , вісьмома вікнами-жалюзі  непропорційну "цибулю" , до неї менші , таким чином продемонструвавши канонічність і карпаторосійство .

Рясне  щебетання птахів доносилося з Михайлового Плая й поєднувалося з молитовним шепотінням маленької церковці. Ружнова майже як Рожнява в Словаччині чи Розавля в південному Марамороші . Заломиста , стрімка й неприступна , але й на ній хтось угніздився й молився Богу .Із тих горішніх країв везли до "сільської хижі" загиблих у лісі волохів . На поховання жандарми просили дочасного адміністратора Лугу Медвецького з Новоселиці.  Події відбувалися вже після Карпатської України . З тих гір століттями звозили на санях незалежно від пори року покійників (ховали на одному цвинтарі в нефарбованих трунах ) .

Нині з посипаної гравієм дороги , яка веде в Карпатський біосферний заповідник і простим плаєм продовжується до Колочави , видніється цвинтар із шатровою дзвіничкою .І вже нема потреби довго й далеко "провадити тіло" короткого зимового дня .  Карпатські сьогоднішні присілки живуть не тільки натурально-господарським , але й релігійним життям . Теплі домоткані килимки на ялиновій підлозі та ж нехитра "заігльова" вишивка ритуальних рушників і заставок... дорогі богослужбові книги . Так і проситься той "Додаток до історії руських церков у Марамороші " : "книги суть усі" . Або ж урбарні записи 18 століття: "Молока , сира маєме доста..."

Центрова фігура двох великих присілків стрункий , чорнобородий молодий батюшка легко здолає високогірний салаш . Звідтам його не спустять на ворсистому ліжнику-джерзі , але й не піднімуть на джипі. Нинішнє духовенство не вбоге , окрім схимників та пустинників , транспортні засоби має , то воліє шибати собою й по виямах і виломах .Гірська місцевість не всюди дозволяє форс , то можна й по-старовинному .

Нас нині багато фотографують , фільмують. Записують . Кого нас? Мешканців Українських Карпат. Маємо почасти більше про себе пам''яті , ніж добрих справ . Але всюди треба бути в мирі з Богом: у відновленому храмі чи в тимчасовому храмку . На попелищі марамороської готики Майдана , Салдобоша й Нересниці , на підмурку  споруджуваної святині .Хай нас ніколи не залишає почуття святости: в підполонинській капличці і в міському соборі . Sic transit gloria mundi  Так проходить земна слава . Римляни були юні , враження непомильні.

Петро Мідянка, Закарпаття онлайн.Блоги
19 червня 2011р.

Теги: церква. храм, молитва

Share Ділитись Home На головну Add to favourites Додати в закладки Print version Версія для друку Send Переслати

Додати коментар

Коментарі

Кришеник 2011-06-22 / 16:24:00
Признаюся, ця думка позичена мною зі щойно прочитаного есею Вадима Ададурова. Радше, там у нього мені найбільше сподобалася назва: “Чужі серед свого”.
Так само бажав би почати зі сакраментального питання, сказаного в 1968 році словацьким есеїстом і культурологом Владіміром Міначем: “Де наші замки?” Письменник Мінач тим стверджував, що присутні на теренах його батьківщини історичні фортеці, власне, ніяк не можуть бути віднесені до набутків словацької історії, оскільки вони більше є досягненнями і пам’ятками історії чужої, колись панівної на всьому словацькому просторі угорської. Я б дещо інакше перефразував метафору Мінача про “своє” та “чуже”: ”А чи можемо ми вважати насправді своїми і навіть ті наші рідні drevenice, які щасливо уникли рукотворних вогненних замахів, але ж тепер виглядають цілковитою історичною підробкою, бо вже зачеплені руйнівними архітектурними “модернізаціями”. Бо чим, як не зразками профанованої історичної пам’яті вважатимуть їх після всяких “канонічних покращень” і самочинних перебудов – ці наші місцеві старовинні дерев’яні церкви, в яких на власний грубий розсуд править духовно прийшлий і чужий Руський мір”. Як нам віднестися до руйнівного варварства цих незугарних перебудов – з нищенням дерев’яного гонту, заміненого на бляшане покриття, з невластивими народній традиції притороченими азійськими “луковицями”. Хіба не є це брутальним вторгненням чужого світу, що ним порушені тяглість нашої ідентичності, давня усталеність гармонії та красоти свого.
Також і про інші місця історичної пам’яті. Кажу про руїни старих наших замків. І не лишень про їх фізичні руїни. Згадати б будівлю туберкульозного санаторію у Довгому, що роками піддавалася тихій руйнації. То ж наче вийшло, що більше пощастило мукачівському Паланку. Там проведено недешеві капітальні ремонтно-реставраційні роботи. Проте чомусь здається, що зроблено цю добру справу не з одного лише патріотичного чину. Можливо, спрацювало також напівусвідомлене бажання нових володарів життя вкластися в один почесний ряд, замкнути собою шляхетський список щасливих володарів пишнох замкової маєтності. Відтак і змішалося для них “своє” та “чуже”. Бо не знайшлося в тім ряду місця для давньої нашої руськості (попри їх повсякчас деклароване русинство). Своя естетика символів заміщена була на поновлену чужинську – отак і розпростер над Мукачевом свої крила степовий уральський птах турул. Така демонстрація відчуження від свого. Тож може нам варто погодитися з Владіміром Міначем? Бо це і про нас було сказано?

ярослав орос 2011-06-21 / 12:18:00
петро миколович має рацію: біда та й годі з тими церквами, принаймні в широкому лузі... спершу з мурованої ген коли циганами церкви здерли з даху готику й почепили позолочену "цибульку" на догоду кірілу-гундяєву, потому в присілку фонтеняси збудували греко-католики собі церковку, а тепер ще й православні на тих таки фонтенясах будують собі церкву...
тепер церков у широкому лузі бу-у-де, тільки з щирою вірою тугувато...