Прощальний вальс Юліана Надя

Мій шлях до пізнання творчості Юліана Надя був незвичайний. Вихований на совдепівських ерзацах культури, я майже нічого не знав про русинів у Європі, а тим більше в Америці. І раптом однієї весни 1989 року хтось привозить в Ужгород додаток «Литературне слово», на першій сторінці якого надруковано моє прізвище, прізвища моїх колег із Закарпаття і некролог про Юліана Надя, що загинув у автокатастрофі. Він так і не побачив вперше опублікованих у Югославії русинською мовою наших віршів, а я ніколи не побачив його...

Ми вперше бачили книжки й газети про югославських русинів, щось намагалися про них сказати в запаленому астральному тілі совдепу, мешканці котрого масово тратили останні валютні запаси на ринку в Суботиці. Ту Суботицю мій тато вперше називав Сободкою і ніяк не міг збагнути, чого я туди збираюся їхати.

У грудні того ж таки 1989 року я побував у Новому Саді, благав хлопців сходити на набережну Дунаю, бо в наших піснях стільки співалося про Дунай, навіть ота найдавніша, з граматики Яна Благослава: «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», а я живого Дунаю й не бачив. Коцур вразив мене високою вежею руської церкви Успення Пресвятої Богородиці, сріблястим інеєм і чомусь набагато ріднішою, ближчою мовою, ніж сербська на новосадських вулицях.

Навесні 1990 року я вперше побачив Руський Керестур, про котрий написав Юліан Надь, навчаючись у Пріштіні, й надзвичайно красиву керестурську парохіальну церкву св. Миколая. Архітектура її дуже споріднена з багатьма храмами Мукачівської греко-католицької дієцезії від Спишу по Мараморош. Я багато мандрував по Україні, відвідати церкву і цвинтар населеного пункту – це для мене святий обов’язок. Ми таки сходили на керестурський цвинтар, постояли біля Юліанової могили, нас, «тридцятилітніх поетів» – мене й Миколу Шанту – пробирав дріж. Мовляв, нащо ти, Юлінку, назвав свою нову книжку «Нови керестурськи теметов», так трагічно пророче, в нас на Верховині сказали б: «Туй го маєш!» Я вчитувався у псалом царя й пророка Давида, викарбуваний на гробівці Юлінка, і, може, через роки знаменитого в нас на Закарпатті русинського шарварку мені написалося: «Перепишусь на серба чи на грека. На моїм гробі виросте смерека з чудовим написом – Петрос Карпаторос...» Це в Україні здійняло шарм: Неборак на одній зі своїх збірок написав, аби Петрос Карпаторос проростав тільки у віршах, а товариство най жиє. По-іншому вийшло в Юліана Надя: його тіло справді поселилося на керестурському кладовищі. Душа ж Юліанова в тих надзвичайно талановитих творах, котрі львівський письменник Юрій Винничук при наявності доброго перекладу без вагань включив би до антології сучасного українського фантастичного оповідання.

Падіння комуністичного світу на теренах Східної й Центральної Європи зумовило безліч економічних і культурних проблем. Проблемою стало видати й книжку Юліана в Сербії. Якщо б вона не вийшла в Югославії, то видали б її в Україні. Однак, жертовність його ровесників – Наталії Дудаш та Миколи Шанти виявилась досить високою. Книжка вийшла на належному поліграфічному й мистецькому рівні, завдяки пані Марії Надь – Юліанової матері, що не пожаліла гірко зароблених в чужині марок задля святої справи її єдиного, передчасно загиблого сина. Пригадується той факт, що в нас на Україні в такий спосіб, на пожертви родини, видали книжку Мирослава Кушніра, який загинув у значно молодшому віці, ніж Юліан Надь. І дев’яносторічна мати Кушніра в Америці вже холодними руками тримала примірник збірки з ім’ям назавжди втраченого сина. Юліана матері не повернеш, як не повернеш Кушніра й Стуса їх матерям. Але все ж...

Наталія Дудаш, незважаючи на її орієнтаційні ангажмани, виявилась непоганим упорядником. Досить цікава її передмова «Швичаца мушка на чолє» до збірки творів Ю. Надя, в котрій, окрім індивідуальної характеристики творчої особистості автора є несподівані зіставлення з американським романтиком Е.-А. По, з прозою Т. Манна, зокрема з романом «Доктор Фаустус».

Я вище згадував, що особисто не знав Юліана Надя: ми як співплемінники жили в різних імперіях. Югославія була ближче до європейства, ніж Україна (умовно) чи Росія. Та навряд чи є потреба співставляти керестурця й американця. Так само як і Джейн Стенард, Сару Ройстер з Габріелою Гудак. Рівно ж як «Гротески й арабески» з «Польовим(ским) страшидлом». Е.-А. По був метром американського романтизму, майстер американської новели, переважно трагічної, фантастичної або гумористичної, засновник глибоко психологічного, гостросюжетного оповідання, від якого бере початок пригодницька література.

А те, що Ю. Надь і Е. По «народжені в січні», що любили горілку – мало говорить про певні адекватності особистостей. Ю. Надь не жив у тому часі, коли під редакцією збирався натовп, очікуючи номер газети з оповіданням По. Час Юліана Надя – це латиноамериканський бум у літературі, це постколоніальна латинська Америка Борхеса, Маркеса, про яких він сам неодноразово говорить у своїх творах.

Я певен, що Наталія Дудаш не зле орієнтується в російській літературі, сама не раз писала про Цвєтаєву й Бродського, то чому б не сказати, що сільська фантастика Ю.Надя витікає із джерел гоголівського «Вія», «Вечорів на хуторі поблизу Диканьки». У цьому, мабуть, є якесь генетичне коріння, значно цупкіше, ніж Вірджинія чи Балтимор великого американця. У книжці Юліана Надя «Валалски венцар» є досить чітко окреслений один материк – це Руський Керестур. Друзі Юліана розповідали, що він жартома називав своє рідне село «карликовою державою», «Сан-Маріно». Справді, унікальність Руського Керестура далеко не тотожна Китайському кварталу в Нью-Йорку й дуже подібна до українських осель в Уссурійському краї на Далекому Сході Росії. Тільки там українські переселенці, та може ще в Канаді, заснували свої села.

Далебі я не українізую Керестур, скажу це зумисне упередженим русинам. Керестур із традиційним хліборобським укладом життя, з руралістичною традицією – достатньо міцна підвалина творчості Юліана Надя. Керестурський світ, керестурський фольклор населяє Юліанові новели, міфологічний простір Керестура. Бо хіба не пов’язані романс про мандрівного гаптаря (чипкаря) і «Кончисти рощки майстра Брусара». Нехай тематично.

Щоб пізнати дух Керестура, треба в ньому народитися і жити. Поверхове знайомство з Руським Керестуром в часі короткочасного візиту, через наукову, художню літературу – це надзвичайно мілко. Таких сіл за величиною, як Керестур, у Карпатах немало. Іноді вертаючи в рідні околиці, проїжджаєш по десять сіл з однорідним населенням. Я майже щоліта приїжджаю у величезне за розміром гуцульське село Космач, про котрий В. Герасим’юк написав: «Космач ввижається мені древнішим від Києва...», Космач – центр карпатоукраїнської народної культури, в оточенні більших і менших гуцульських поселень. Бачиш той обкладений замшілими брилами цвинтар з похованнями воїнів УПА, ту капличку на місці спаленої церкви Довбуша, люд у народних строях, синьо-жовті китиці на церковних корогвах. Це Космач, це гордий і навчений бідами люд космацький і синява чорногірського кряжу... І вже в бік Чорногори – Ясіня, в сторону полонинського хребта – Широкий Луг. То Україна! А Керестур – загадка. Начебто й ті слова, що в Широкому Лузі: «штранга», «тепша», «цібзер», «масть», «салаш», «порта», «куртий», «шаркань», «теметов», «шор».

Але що є ще окрім тих спільних мадярських запозичень, що є там з нашого світу на чужих просторах, на часових просторах: тривалістю в – 250 років! Є руська християнська душа, є руська тай загалом українська працелюбність, щире бажання освіти, навіть вище, ніж у нас, корумпованих і вихолощених совдепом.

Якби Юліан Надь мав щастя прийти на світ у Космачі – в його крові безсумнівно грало б щось незнищенно горде, карпатське, якби він народився в Широкому Лузі – мав би добру русинську поміркованість і карпатський темперамент. Йому ж судилося народитися й померти в Руському Керестурі, керестурська мати його народила й поховала, отож він тримав у серці Керестур, як зберігав у душі те село Г. Костельник у Львові. У «Валалским венцарови» тільки назви творів добре й виразно промовляють про Р. Керестур: «Таманєнє герчкох у хотаре рускокерестурским», «Керестурски крадзи», «О свойому парохови», «Швето у валалє», «Куртошорски гудаци», «Кирбайски ковти», «Керестур» (художня література), «Дзе ше селї Керестур», «Керестурски явни гайзли», «Видзиш, Янку, орсаґ-драгу» (публіцистика). Руський Керестур і Юліан Надь – єдине єство. У світовій літературі таких прикладів немало.

Про естетичні вартості прози Юліана Надя достатньо сказано в книзі «Валалски венцар». Досить скрупульозно впорядкована нечисленна, але пристойна критична думка про молодого прозаїка таких авторитетів, як Юліан Тамаш, Любомир Сопка, а також, на жаль, передчасно померлого Звономира Няраді.

У збірці прозових творів Юліана Надя вражає приголомшливо одна, зовсім коротенька річ «Одпитуюци валцер». Молодіжне то вариство, вино діда Янка, танці і хмільний Мілан Кундера. Прийом уводити конкретну особистість у тканину літературного твору досить облюбований Ю. Надем. У його новелах, як я вже писав, Борхес, Маркес (фамільярно – Гарсі), Буковський і Кундера. Кундера донедавна майже незнаний в Україні й нереєстрований в найобсяжніших совєтських літературних лексиконах. Мілан Кундера, чех, сварить молодих руснаків традиційною руською лайкою, що вони танцюють гопак. Гопак, справді, репрезантний танець українців на сценах всієї Європи, через нього нам закидали іноді й культурну обмеженість, т.зв. «шароварництво». Однак, тут, у Європі, вміти танцювати гопак, старовинний козацький танець, належить найартистичніше людям одного етносу, тим, які мають руську матір (за Шашкевичем – «Руська мати нас родила»). У тім то й сенс оповіданнячка Ю. Надя.

Письменника непокоїть його національна приналежність і на неї він має певну іриденту. «Нам ту, з того боку Дунаю, цалком нїч нє було ясне: якей тераз ма вязи Україна, житнїца ситей Европи и озда ситей України, з нами греко-католїками?» Твір написаний у 1986 році, коли ні в Ужгороді, ні у Львові не було греко-католицьких Катедр, а іллегально жило понад п’ять мільйонів греко-католиків України. Найперше – це сув’язь віри.

Наталія Дудаш любить обсервувати творчість сучасників із вершин світового письменства (це в неї, очевидно, така метода). Підхід до літературних пристрастей ровесника через вершинні образи світової літератури – Фауста, Мефістофеля, Леверкюна, Дон Жуана – загалом непоганий, але не визначальний і загрожує певною літературщиною. Але не в цім феномен Юліана Надя, не в притягуванні до нього великих імен і великих героїв.

Що найнесподіваніше для мене було в збірці «Валалски венцар» – це проезія. Досить цікавий сам по собі термін. В Україні подібні речі – рідкість. «Проезією» успішно займається молодий поет з угруповання «Нова дегенерація» (Івано-Франківськ) Іван Ципердкж, із «проезій» складена його ціла книжка «Химерії». Поетична образна система, ритмізована проза як в традиціях Сен-Жон-Перса, Алоїза Бертрана, так і в традиції М. Коцюбинського, В. Стефаника, київської школи поетів.

Проезії Ю. Надя подеколи сягають розлогої епічної думки, а інколи – це легкі ліричні пасажі, незвичайні поетичні імпресії. У поокремих речах є явно щось від Брейгеля, Босха чи від старих голландських майстрів, що полюбляли малювати натюрморти з битою дичиною. Але «Сезона ловох у хотаре» – це Брейгелівські «Мисливці на снігу», хоч Керестур географічно далекий від Альп і загострення в проезії трагічніше, ніж ми споглядаємо на тій пейзанській картинці. Тематично до  неї близька  проезія  «Одкеди почало лапанє чукох у Старим бегелю», котру я би теж порівняв з досить ідилічною рафаелівською «Дивовижною рибалкою», знову ж як додаток – драматичний висновок: крутишся на виделці й підстрибуєш на сковорідці.

Дивна метаморфоза – людина – риба – риболюдина чи «Ракокур» В. Кауфмана.

Про збірку «Валалски венцар» можна писати цілу монографію й цілком очевидно, що вона буде написана. Мені хотілося б виокремити ті речі, котрі я цілком суб’єктивно уподобав. Книжка не є укладена за хронологічним принципом, можливо, це для впорядника не було важливим у даний час. На мою думку, найімпульсивніші й найекспресивніші речі належать студентському перу Ю. Надя (мова про паспортизовані чи частково паспортизовані твори). Вони освячені молодістю, любов’ю й таким незвичайним баченням світу:

Вип’ю роки

З білих скатертей

За вічну молодість

(«Роздумованє»)

Немає меж подиву щирості й одкровенності поетової душі: «Чимало їх закупило б жаль, та не можуть його знайти. А я не купую. Якби я міг тільки сльози спродати...» («Кед бим могол»). Юліан Надь – це поет доброти, всепрощенства й солодкої муки: «Залишу тобі все. Оті вірші нехай одтепер стануть твоїми. Поверну тобі картку й усмішку. Буду тобі винний лише кілька ночей («Длуство»). Хтозна, кому адресовані ці високі почуття, може, «тій шістнадцятирічній з Беговського роду», котра закохана в пана Юліана, котра кинула тюркомовну записку в якомусь македонському селечку?

Тут ще немає такої огульної мазохістичної метафори, як у проезії «Глад», а палка юнача залюбленість і юнацьке розчарування, що триває від Петрарки до сьогоднішніх поетів.

В окремих творах Юліана Надя панує сумбурна еклектика: християнство, язичництво, міф, заглиблення в минуле («Швичкаре»). Інші складають експеримент алітерацій («Рисункош Райко»). «Рисункошово ремесло романтичне, раховал Райко...» Якби Ігор Качуровський мав у розпорядженні цей твір, то він би неодмінно скористався ним у своїй «Фоніці» поряд з антоничівським «у яслах яру, ясний ястер ятрить яструба...», вважаючи, звичайно, на русинську диференцію лінгвістичну.

Юліан Надь належить до літературних авангардистів у сучасній русинській літературі, набагато в дечому випередивши письменників зі своєї генерації з України. Хоч, наскільки мені здається, проблеми наших літератур ідентичні: боротьба за власну екзистенцію, боротьба за читача.

Бо якщо в 52-х мільйонному українському суспільстві, як писав Ю. Андрухович: «дев’яносто відсотків не читає зовсім, а з тих, що все-таки читають, дев’яносто відсотків не читає по-українськи, а з тих, що все-таки читають по-українськи, дев’яносто відсотків не читає поезії. Спробувати епатувати таке суспільство наважився б хіба божевільний. Зрештою, поезія має в собі щось від божевілля, це правда» («Аве, «Крайслер» // «Сучасність», 1994, ч.5).

У діаспорі, може, трохи по-іншому, в Європейськім розсіянні. Ми, на жаль, маємо приклад занглізованої молодої української діаспори в США, що вже казати про «дутих» магочиївських русинів. Руснаки Югославії, на щастя, керуються трохи іншими вимірами, ніж американці. Завершуючи далеко не вичерпану розмову про книжку Юліана Надя «Валалски венцар», хотілося б зробити поокремі закиди упоряднику. Не думаю, що книжка є з претензією на вичерпність текстів автора (друкованих і неопублікованих), добір текстів мав би бути прискіпливішим. У книжці бракує ілюстративних матеріалів: коли вона робилася як посмертна, то мало б бути подано більше фотографій замість тих чорних квадратів, що густо розсіяні по збірці. Варто б було подати факсиміле бодай одного-двох автографів, опублікувати кілька цікавих листів – у них мали б міститися значно цікавіші думки, ніж у відцензурованих текстах з «Руского слова». Не думаю, що ті люди, котрі знали Юліана особисто, могли б відмовитися від спогадів про нього. Коли вже упорядник задумала таке видання, то воно мало б стати справді меморіальним.

Немає сумніву, що зацікавлення книжкою обмежиться культурницьким середовищем югославських русинів. Ім’я її автора досить широко зрекламоване поза межами Югославії, незважаючи на незначний мовний бар’єр його видань. Усі ці міркування мають суб’єктивний характер і їх не варто сприймати як якусь догму.

Юліан Надь є неординарною особистістю в історії літератури югославських русинів і ширше в контексті українському, приміром, як Михайло Ковач, Юліан Тамаш і Михайло Рамач. Для того, аби він міг з’явитися на панноських горизонтах, треба було навічно покинути на південних схилах Карпат убогі обійстя й тяжкою дорогою прийти на Бачванську рівнину, виорати не одну борозну, виростити не одну генерацію. Усе на світі минається, не минає Руський Керестур, хоч Балкан не раз зводила передсмертна судома. Не минає наша руськість від першої щирої молитви селянина в дерев’яній церковці серед вод і очеретів до могутнього церковного хору під склепінням прекрасного керестурського храму.

Коли вже говоримо про Юліана Надя, котрий виріс з русинського емігрантського кореня, і той корінь у нього виявився не підрубаним, а живучим, то мусимо згадати побіжно й про інших русинів-емігрантів, зокрема про Енді Варгола. Цей ближчий до Юліана, ніж Едгар Аллан По бодай емігрантською долею предків.

Можна підбирати різні «ключі розуміння» творчості Юліана Надя. Я не мав на меті повторювати думки інших літературознавців. До речі, в книжці чомусь не поміщено досить цікаву, на мій погляд, статтю В. Гарянскі «Нємир як способ живота» (це вже суб’єктивний підхід упорядника).

Юліан Надь справді став легендою в літературі, творячи ще при житті довкола себе імідж. Той імідж говорить про автора значно більше, ніж його власні літературні твори.

«Я єдиний живи козак медзи Руснацами», – говорив про себе Юліан Надь. «Козак душа правдивая – сорочки немає», – каже українське народне прислів’я. Він прийшов до свого народу з відкритим серцем і став плоттю від плоті його.

Лісок молодих деревцят

З Ковачевих беріз

За рецептом Кочиша

Вирощував з насінин ­

Потрібно було три роки.

Відвідав мою шкілку, Юлинку,

Хочеш придбати три берізоньки

Й посадити ?

Митю, берези не для продажу!

Пауза, перше наше непорозуміння.

Може, три берези в дарунок?

В подарунок, але не на продаж.

Ну, та що ж може,

А кава й кока-кола може?

Боже, яке вперте

 Може…

Пішло тобі рукою, Юліне,

Поховати їх і себе

 В землю.

 Не встиг вас підучити

 З головами ­ високо в хмарах небесних.

Сини дерева й батьків ховають у землю,

А не себе!

Хто виходить провідати

Сина на кладовище, знає,

Що кожен другий похорон ­

Що кожен другий похорон ­

Нова смерть, помирання

І так відбулися відвідини твоїх беріз

І ще одне вмирання перед твоєю плитою.

Крізь крони розгалужених беріз

 Вітри з хмарами шепочуться.

З їх стану сповзає біла кора,

Мов недошитий вельон твоєї нареченої.

Вони, красуні,

 Вітають мене з юністю.

А що з твоєї обіцянки, Юлинку,

Де моя кава? Де моя кола?

Керестурські досвітки повні тіней,

З церковної брами пугукають сови.

На полях опудала прямо перед лицем

Махають порожніми рукавами.

                               ШТЕФАН ГУДАК

Теги: Юліан Надь, Керестур, русин

1 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати